ТИТУЛ ХХІХ
ЗАКОН, ЗВИЧАЙ
І АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ


ГЛАВА І
ЦЕРКОВНІ ЗАКОНИ

Кан. 1488 – Закони постають через їх проголошення.

Кан. 1489 –    § 1. Закони, прийняті Апостольським Престолом, проголощуються через видання їх в офіційному органі Акти Апостольського Престолу, хіба що в окремих випадках був приписаний інший спосіб проголошенняь починають вони зобов'язувати після закінчення трьох місяців від дня, яким позначений номер Актів, хіба що з природи речі вони зобов'язують зразу або виразно визначений коротший або довший період нечинності.
   § 2. Закони, видані іншими законодавцями, проголощуються в спосіб, визначений цими законодавцями, і починають зобов'язувати від дня, ними встановленого.

Кан. 1490 – Суто церковним законам підлягають хрещені в католицькій Церкві або прийняті до неї, які достатньо користуються розумом, і, якщо право виразно не передбачає чогось іншого, закінчили сім років життя.

Кан. 1491–    § 1. Закони, видані найвищою владою Церкви, зобов'язують повсюдно всіх, для яких вони були видані, хіба що були видані для визначеної територіїь інші закони мають силу тільки на території, на якій влада, яка проголосила закони, виконує повноваження управління, хіба що щось інше застерігає право або воно випливає з природи речі.
   § 2. Законам, виданим для визначеної території, підлягають тільки ті, для яких були видані і які там мають постійне або тимчасове місце проживання і рівночасно в даний час перебувають, із збереженням припису    § 3, ч. 1.
   § 3. Мандрівники:
1-е - не підлягають законам партикулярного права власної території, як довго перебувають поза нею, хіба що порушення законів приносить шкоду на власній території або закони мають особистий характер;
2-е - не підлягають законам партикулярного права території, на якій перебувають, за винятком тих, які служать громадському порядку або окреслюють формальності актів, або стосуються нерухомих речей, розташованих на цій території;
3-є - але підлягають законам загального права і законам партикулярного права власної Церкви свого права, хоч, стосовно законів цього партикулярного права, вони не діють на власній території, але не підлягають їм, якщо не зобов'язують на місці, де перебувають.
   § 4. Неосілі підлягають усім законам, які діють на місці їхнього перебування.

Кан. 1492– Закони, видані найвищою владою Церкви, в яких пасивний суб'єкт виразно не вказується, стосуються вірних східних Церков настільки, наскільки йдеться про справи віри або звичаї, або пояснення закону Божого, або виразно про цих вірних у цих законах говориться, або мова йде про привілеї, які не містять нічого суперечного із східними обрядами.

Кан. 1493 –    § 1. Під назву загального права в цьому Кодексі підпадають, крім законів і законних звичаїв усієї Церкви, також закони і законні звичаї, спільні всім східним Церквам.
   § 2. Під назву партикулярного права підпадають усі закони, законні звичаї, статути та інші правові приписи, які не спільні всій Церкві і всім східним Церквам.

Кан. 1494 – Закони стосуються майбутнього, не минулого, хіба що в них виразно застерігається про минулі речі.

Кан. 1495 – Тільки ті закони треба вважати такими, що визначають недійсність, або позбавляють здатності, які виразно постановляють, що акт є недійсний або особа нездатна.

Кан. 1496 – У правовому сумніві закони не зобов'язують навіть ті, що визначають недійсність або позбавляють здатностіь зате у фактичному сумніві Ієрархи можуть від них диспензувати, аби тільки застережену диспензу звичайно надавала влада, якій вона застережена.
Кан. 1497 –    § 1. Незнання або помилка щодо законів, які визначають недійсність або позбавляють здатності, не заважають їх наслідкам, хіба що закон постановляє виразно щось інше.
   § 2. Не припускається незнання або помилка щодо закону, кари, або щодо власного, або чужого загальновідомого фактуь зате припускається це щодо чужого не загальновідомого факту, поки не буде доведене щось протилежне.

Кан. 1498 –    § 1. Автентично тлумачить закони законодавець і той, кому він надав владу їх автентично тлумачити.
   § 2. Автентичне тлумачення, виражене у формі закону, має ту саму силу, що і сам закон, і вимагає проголошенняь якщо тільки пояснює слова самі в собі певні, то тоді має зворотну діюь якщо тлумачення звужує або поширює закон, або пояснює сумнівний, не має зворотної дії.
   § 3. Натомість тлумачення, виражене у формі судового вироку або адміністративного акту в окремій справі, не має сили закону і зобов'язує тільки особи і стосується справ, для яких було дане.

Кан. 1499 – Закони слід розуміти за прямим значенням слів, яке розглядається у тексті і контексті. Якщо воно залишається сумнівним або неясним, треба брати до уваги паралельні місця, якщо такі є, мету закону, обставини та думку законодавця.

Кан. 1500 – Закони, які встановлюють кари або обмежують вільне виконування прав, або містять виняток від закону, підлягають стислому тлумаченню.

Кан. 1501– Якщо в певній справі немає виразного припису закону, справа, крім карної, повинна бути вирішена згідно з канонами Синодів і Святих Отців, законним звичаєм, загальними засадами канонічного права з дотриманням справедливості, згідно з церковним правознавством та загальною і сталою канонічною наукою.
Кан. 1502–    § 1. Пізніший закон скасовує попередній або його змінює, якщо виразно це постановляє, або якщо є йому прямо протилежний або повністю упорядковує предмет попереднього закону.
   § 2. Однак закон загального права, хіба що щось інше виразно застережено в самому законі, не змінює закону партикулярного права, ані закон партикулярного права, виданий для якоїсь Церкви свого права, не змінює більш партикулярного права, яке діє в цій Церкві.

Кан. 1503 – У сумніві не припускається, що попередній закон був відкликаний, але пізніші закони слід віднести до попередніх і по змозі з ними узгодити.
Кан. 1504 – Цивільного права, до якого відсилає церковне право, слід дотриму-ватись у канонічному праві з тими самими наслідками, наскільки воно не суперечить Божому праву і якщо канонічне право не застерігає чогось іншого.

Кан. 1505 – Мовний вислів у чоловічому роді стосується також жіночого роду, хіба що щось інше передбачає право або воно випливає з природи речі.

ГЛАВА ІІ
ЗВИЧАЙ

Кан. 1506 –    § 1. Звичай християнської спільноти, наскільки відповідає діянню Духа Святого в церковному тілі, може отримати силу права.
   § 2. _оден звичай не може ніяким чином змінити Боже право.

Кан. 1507 –    § 1. Тільки такий звичай може мати силу права, який є розумний і впроваджений спільнотою, здатною принаймні для прийняття закону через тривалу і мирну практику, а також протягом часу, встановленого правом.
   § 2. Звичай, який виразно відкидається правом, не є розумний.
   § 3. Звичай, суперечний діючому канонічному праву або, який діє поруч з канонічним правом, тільки тоді одержує силу права, коли зберігається згідно з законом безперервно протягом повних тридцяти роківь зате суперечний канонічному закону, який містить клявзулу, що забороняє майбутні звичаї, тільки тоді може переважати, коли є столітній або незапам'ятний.
   § 4. Компетентний законодавець може затвердити звичай як законний за своєю принаймні тихою згодою навіть до цього часу.
Кан. 1508 – Звичай є найкращий тлумач законів.

Кан. 1509 – Звичай, суперечний праву, чи існуючий поруч з ним, відміняється через протилежний звичай або законь якщо, однак, виразно про них не згадує, то закон не відміняє столітніх або незапам'ятних звичаївь що стосується інших звичаїв, то до них має відношення кан. 1502,    § 2.


ГЛАВА ІІІ
АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ

Кан. 1510 –    § 1. Адміністративні акти можуть видавати ті, хто має виконавчу владу управління, в межах їхньої компетенції, а також ті, кому ця влада належить виразно або включно на підставі самого права, чи внаслідок законної делегації.
   § 2. Адміністративними актами зокрема є:
1-е - декрети, за допомогою яких дається для спеціяльного випадку рішення або здійснюється канонічне призначення;
2-е - окремі накази, які безпосередньо і згідно з законом зобов'язують особу або визначених осіб щось робити або занехати, особливо для збереження пошани закону;
3-є - рескрипти, на підставі яких надаються привілей, диспенза, дозвіл та інша ласка.

Кан. 1511– Адміністративний акт має наслідок від моменту його повідомлення, або в рескриптах від моменту відправлення листаь якщо ж застосування адміністративного акту доручається виконавцю, то він має наслідок від моменту виконування.

Кан. 1512–    § 1. Адміністративний акт слід розуміти згідно з прямим значенням слів і загальноприйнятим способом мовлення і не повинен він поширюватись на інші випадки, крім виразно згаданих.
   § 2. У випадку сумніву адміністративний акт, який стосується спорів, загрожуван-ня покаранням або накладання кар, обмежує права особи, порушує чиїсь набуті права або суперечить законові на користь приватних осіб, підлягає стислому тлумаченню; в іншому разі – широкому.
   § 3. У привілеях завжди слід застосовувати таке тлумачення, щоб той, якому був наданий привілей, справді осягнув якусь ласку.
   § 4. Не лише диспенза, але сама влада диспензування, надана для певного випадку, підлягає стислому тлумаченню.

Кан. 1513 –    § 1. За допомогою протилежного закону не відкликається жодний адміністративний акт, хіба що інакше застережено в самому законі, або закон був виданий вищою владою від того, хто видав адміністративний акт.
   § 2. Адміністративний акт не втрачає сили з хвилиною припинення права того, хто його видав, хіба що щось інше виразно застережено.
   § 3. Скасування адміністративного акту через інший адміністративний акт компетентної влади осягає свій наслідок тільки від моменту повідомлення особи, для якої був виданий.
   § 4. Диспенза, яка має безперервне застосування, втрачає силу теж внаслідок певного і цілковитого зникнення спонукуючої причини.
   § 5. Декрет або окремий наказ також втрачає свою силу, коли перестає існувати закон, для виконання якого він був виданийь окремий наказ перестає діяти також з припиненням права того, хто наказує, хіба що він наданий законним документом.

Кан. 1514 – Адміністративний акт, призначений для зовнішнього вжитку, із збереженням кан. 1520,    § 2 і 1527, повинен бути виданий письмовоь це стосується також виконання цього акту, якщо передбачається виконавець.

Кан. 1515 – Адміністративний акт, навіть тоді, коли йдеться про рескрипт, виданий з власної ініціятиви, є позбавлений наслідку, якщо порушує набуті іншими права або суперечить закону чи законному звичаю, хіба що компетентна влада виразно додала скасовуючу клявзулу.

Кан. 1516 – Умови в адміністративних актах тільки тоді вважаються додані до правосильності, щоразу як вони виражені частками: якщо, хіба що, аби тільки, або в рідній мові виражені за допомогою іншої такого ж значення.


Арт. І: Процедура у видаванні позасудових декретів

Кан. 1517 –    § 1. Поки влада видасть позасудовий декрет, повинна зібрати необхідні відомості і доказиь вислухати тих, яких на підставі права треба вислухати і порадитись з тими, з ким треба порадитисьь вислухати тих, кого декрет безпосередньо торкається і особливо тих, яких права можуть бути порушені.
   § 2. Прохачу, а також тому, хто заперечує згідно з законом, влада повинна виявити відомості і докази, з якими можна ознайомитись без ризику громадської або приватної шкоди, і можливо показати, протилежні рації, даючи їм змогу відповідати, також з допомогою патрона 9захисника0, на протязі терміну, визначеного самою владою.

Кан. 1518 – Влада повинна видати декрет протягом щістдесяти днів від одержання просьби для одержання декрету, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права встановило інші терміниь якщо ж це не сталося і прохач вдруге письмово просить про декрет, на тридцятий день від одержання просьби, якщо навіть тоді нічого не зроблено, просьба вважається відкинутою, немовби вона в цей день була відкинена через декрет так, що можна подати рекурс проти відкинення.

Кан. 1519 –    § 1. Той, хто видає декрет, повинен мати це на увазі і зважати на те, що здається найбільш корисним для спасіння душ і загального добра, дотримуючись при тому законів і законних звичаїв, справедливості і безсторонності.
   § 2. У декреті повинні бути виражені принаймні загально мотивиь якщо ж небезпека громадської або приватної шкоди не дозволяє виявити мотиви, то їх треба висловити в таємній книзі і показати тому, хто евентуально розглядатиме рекурс, поданий проти декрету, якщо сам просить.

Кан. 1520 –    § 1. Декрет має силу права, після того, як був доведений до відома того, кому призначається, в спосіб, який є найпевніщий згідно з місцевими законами й умовами.
   § 2. Якщо небезпека громадської або приватної шкоди не дозволяє передати текст декрету письмово, то церковна влада може наказати прочитати декрет тому, кому він призначається, в присутності двох свідків або нотаря, відредагований словний процес має бути підписаний всіма присутнімиь після виконання цього декрет уважається доведеним до відома.
   § 3. Якщо ж той, кому призначається декрет, відмовився прийняти повідомлення або викликаний до суду згідно з приписом права для одержання декрету або вислухання його, не з'явився без виправданої причини, яку повинен розсудити автор декрету, або відмовився підписати словний процес, то вважається, що декрет був доведений до відома.



Арт. ІІ: Виконання адміністративних актів
Кан. 1521– Виконавець адміністративного акту неправосильно виконує своє завдання, поки не одержить письмового доручення і не перевірить його автентичність та інтегральність, хіба що влада, яка видала цей акт, раніше повідомила його про доручення.

Кан. 1522–    § 1. Виконавець адміністративного акту, якому доручено саме виконання цього акту, не може відмовитись від його виконання, хіба що є очевидним, що цей же акт є недійсним або що з іншої поважної причини не можна його підтримувати, або не виконані були умови, додані до адміністративного актуь якщо ж виконання адміністративного акту здається недоцільним з уваги на обставини особи або місця, тоді виконавець повинен перервати виконання і негайно повідомити владу, яка видала акт.
   § 2. Якщо в рескрипті виконавцю доручається надання ласки, то до нього належить відповідно до його розумного рішення і совісті надати ласку або відмовити в ній.

Кан. 1523 – Виконавець адміністративного акту повинен діяти згідно із змістом дорученняь якщо не виконав умов, доданих до доручення для правосильності акту, або не дотримав істотної форми ведення справи, виконання є недійсне.

Кан. 1524 – Виконавець адміністративного акту може, відповідно до свого розсудливого рішення, призначити свого заступника, хіба що заступництво було заборонене або він був обраний з уваги на особисті якості або особа заступника була визначенаь в таких випадках, однак, виконавець може комусь іншому доручити підготовчі акти.

Кан. 1525 – Адміністративний акт може бути виконаний також наступником виконавця на уряді, хіба що виконання було доручено з уваги на особисті якості.

Кан. 1526 – Якщо у виконуванні адміністративного акту виконавець допустив якусь помилку, може заново виконати цей акт.

Арт. ІІІ: Рескрипти
Кан. 1527 –    § 1. Приписи, встановлені в канонах щодо рескриптів, стосуються також надавання ласк усно, хіба що явно стверджується щось інше.
   § 2. Отриману усно ласку будь-хто повинен довести, щоразу як від нього це вимагається згідно з законом.

Кан. 1528 – Рескрипт можна просити для іншого, навіть незалежно від його згоди, і він є правосильний до його прийняття, хіба що щось інше виявляється з доданих клявзул.

Кан. 1529 –    § 1. Приховання правди в просьбах не заважає, щоб рескрипт мав силу, якщо виражено те, що треба виразити для правосильності згідно із стилем курії Ієрарха, який надає рескрипт.
   § 2. Не заважає і викладення неправди, якщо принаймні одна з поданих спонукуючих причин є правдива.
Кан. 1530 –    § 1. Ласки після відмови з боку вищої влади не може правосильно надати нижча влада, хіба що вища виразно погодилась.
   § 2. Ласки, в якій відмовила якась влада, не може правосильно надати інша влада, однаково компетентна, або вища влада, коли в просьбі зовсім не згадано про відмову.

1– Привілеї
Кан. 1531–    § 1. Привілей, тобто ласка, дана на користь певних осіб, фізичних чи юридичних, за допомогою спеціяльного акту, може бути наданий законодавцем і тим, якому законодавець дав таку владу.
   § 2. Столітнє або незапам'ятне володіння привілеєм уводить припущення про його надання.

Кан. 1532–    § 1. Привілей припускається як щось постійне.
   § 2. Привілей втрачає своє існування:
1-е - якщо є особистим, через смерть особи, якій був наданий;
2-е - якщо є предметним або місцевим, через повне знищення речі або місця;
3-є - коли закінчився його термін або вичерпалась кількість випадків, для яких був наданий;
4-е - якщо з бігом часу обставини речей, на думку компетентної влади, так змінюються, що він став щкідливим або користування ним – недозволеним.
   § 3. Місцевий привілей оживає, якщо місце відновлюється протягом п'ятдесяти років.

Кан. 1533 –    § 1. _одний привілей не перестає існувати через зречення, хіба що воно було прийняте компетентною владою.
   § 2. Кожна фізична особа може зректися привілею, наданого виключно на її користь.
   § 3. Привілею, наданого якійсь юридичній особі або з уваги на значення місця чи речі, не може правосильно зректися фізична особаь ні самій юридичній особі не можна зректися наданого їй привілею, якщо зречення завдає шкоди Церкві чи іншим.

Кан. 1534 – Привілей, який не є тягарем для інших, не припиняється через його невживання або протилежне вживанняь зате привілей, обтяжливий для інших, втрачає силу, якщо настала законна давність або мовчазне зречення.
Кан. 1535 – Хто зловживає владою, наданою йому на підставі привілею, повинен бути попереджений Ієрархомь а того, хто сильно ним зловживає після даремного нагадування, Ієрарх повинен позбавити привілею, який він сам надавь якщо ж привілей був наданий владою, вищою від Ієрарха, Ієрарх зобов'язаний її про це повідомити.

2– Диспензи
Кан. 1536 –    § 1. Диспенза, тобто ослаблення дії суто церковного закону в окремому випадку, може бути надана тільки із виправданої і раціональної причини, враховуючи обставини випадку і важливості закону, від якого диспензуєтьсяь у противному разі диспенза є недозволена і, якщо не надана самим законодавцем або вищою владою, є також неправосильна.
   § 2. Духовне добро вірних є виправданою і раціональною причиною.
   § 3. При сумніві щодо достатності причини диспенза надається дозволено і правосильно.

Кан. 1537 – Не підлягають диспензі закони, оскільки вони визначають те, що є істотно конститутивне для інституцій або юридичних актів, ані процесуальні і карні закони.

Кан. 1538 –    § 1. Єпархіяльний Єпископ може у спеціяльному випадку диспензувати як від законів загального права, так і законів партикулярного права власної Церкви свого права вірних, щодо яких виконує свою владу, згідно з правом, щоразу як вважає це корисним для їхнього духовного добра, хіба що застерегла це собі влада, яка видала закони.
   § 2. Якщо трудно звернутися до влади, якій застережена диспенза, й одночасно зволікання загрожує небезпекою поважної шкоди, кожний Ієрарх у спеціяльному випадку може диспензувати вірних, щодо яких виконує свою владу згідно з приписом права, якщо тільки йдеться про диспензу, яку ця влада в цих обставинах надає, із збереженням кан. 396.

Кан. 1539 – Хто має владу диспензування, може її виконувати, знаходячись навіть поза територією, щодо своїх підлеглих, хоч би відсутніх на території, а також, якщо не постановлено виразно нічого іншого, щодо мандрівників, які перебувають в даний момент на території, а також щодо себе самого.