Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
• Минулі століття
 • “Діяння” Кобринського Собору. 1626 р.
 • Послання Київського митрополита Антонія -1647р.
 • Запрошення протопресвітерові – 1740р.
 • Пастирський лист-запрошення Лева Шептицького до протопресвітерів на Єпархіальний Собор Львівської єпархії 1760 р.
 • Пастирський лист про скликання Єпархіального Собору Київської єпархії в Радомишлі. 1776 р.
• I-а сесія
 • Послання
 • Звіти Єпархій
• II-а сесія
 • Привітання
  2. Доповідь Владики Гузара
 • 3. Доповідь о. Б.Панчака
 • 4. Доповідь п. П.Диркач
 • Мирянські організації - мета і завдання
 • Формація і духовність мирян
 • Мирянські організації
 • Привітання Апостольського нунція
 • Сім’я яку творять миряни
 • Євангелізація в сім’ї
 • Роль мирян у Христовій церкві
 • Наша мирянська ційсність у Бразилії
 • Співвідношення духовенства і мирян в церкві
 • Проповідь Владики Софрона Мудрого
• III-я сесія
 • Програма Собору
 • Соборові доповіді
 • Безперервна молитва монашества
 • Соборова молитва
 • Суспільні дороговкази віруючого
 • Післясоборові статті
 • Фотогалерея
 • Ікона Новомучеників
 • Єпархіальні Собори
 • Передсоборові  дослідження
 • Делегати Собору
  

МАТЕРІАЛИ
II СЕСІЇ
ПАТРІАРШОГО СОБОРУ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
«РОЛЬ І МІСЦЕ МИРЯН В ЦЕРКВІ»

«ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ!»

Львів
23-30 серпня 1998 р.Б.

Доповідь владики Любомира Гузара,
єпископа-помічника Глави УГКЦ:

Високопреосвященні Владики, Всесвітліші Отці,
Достойні представники влади, Високоповажний пане Ректоре,
Преподобні Брати й Сестри, Шановні Гості Собору!
Дорогі старші й молодші Делегати і Учасники Собору!

Слава Іcycy Христу!

    Перш за все, бажаю передати Вам усім тут зібраним сердечний привіт від Блаженнішого Патріарха Мирослава-Івана. Вже два тижні тому він звертався до всіх Вас своїм закликом до молитви за успіх наших двох важливих заходів, які відбуваються тепер, - Патріар-шого Всецерковного Собору та Синоду Ієрархії Української Греко-Католицької Церкви. Через стан свого здоров'я він не може бути з нами тут і просив мене передати Вам свій привіт, свої побажання на успішне переведення Собору та, як завдаток Божих благодатей,своє Патріарше благословення.

    Стоїмо на початку важливої сесії Патріаршого Собору. Що нам від тої сесії можна сподіватися? В часописах по обидвох берегах океанів появилися статті, в яких менше-більше сказано, що щойно тепер наша Церква відродиться, .коли остаточно, миряни прийдуть до голосу і керма Церкви. Створюється враження, немовби миря-ни за останні тисячу літ в Руси-Україні нічого не робили, бо не .о могли нічого зробити. Всім нам відомо, що християнство в Русь-Україну як релігію держави увів князь Володимир - мирянин. Русь-ку Правду - кодекс державних законів на сильно християнському підложжі - звелів списати князь Ярослав - мирянин. Церкву в дру-гій половині двадцятого століття врятували на землях України таки миряни. Ієрархія і духовенство були дуже обмежені в своїх можли-востях душпастирювання, їхнє служіння полягало, головно, у фак-ті, що вони були, і що народ про їх існування знав. Але діяльність Церкви, а тим самим її свідомість, тотожність зберегли таки миря-ни. Подаємо історичні факти з двох кінців історії нашої Церкви, а поміж тими двома датами сотки, тисячі, сотки тисяч мирян брали активну участь в житті Церкви. Отже, сьогоднішні миряни не є першими, що будуть щось для Церкви, для спільного добра Божого люду в Україні та на поселеннях робити. Що ми хочемо осягнути? Живемо на переломі тисячоліть. Питаємо, що значить бути миря-нином в Церкві тепер, яке його завдання сьогодні? Як нам бути сьогодні, як діяти сьогодні, як сповняти своє завдання в Церкві сьогодні і завтра?

    Треба признати, що, може, цей Собор - це перша всецерковна, наукова і практична формальна застанова над ролею мирян у на-шій Церкві. Ми хочемо собі усвідомити чітко становище мирянина в Церкві, навіть більше, хочемо також хоч трохи ближче пригляну-тися, чим властиво є Церква, єдина, свята, соборна і апостольська. Це - як вихідний пункт наших теоретичних і практичних міркувань про природу і завдання мирянина.

    Хоча історично ми чекали на цей Собор з такою тематикою аж тисячу років, він, при Божій помочі, не буде останній. Ми повинні, напевно, досить скоро повернутися до тої тематики, бо вона пре-широка. А що важливіше, вона динамічна. Христова наука завжди е та сама, але її богословське осмислення змінюється відповідно до проблематики обставин. Миряни від самих початків були дуже ді-яльними у Церкві, вистачить взяти в руки й прочитати Діяння Апостолів та листи-послання Нового Завіту. Але щойно наше століття почало глибинно застановлятися над проблематикою мирянства, Вселенський Собор, другий у Ватикані, який закінчився тому яких тридцять років, - це перший Вселенський Собор, який зайнявся справою уточнення богословської природи мирянина і його апос-тольського завдання. І навіть Собор не довів справи до кінця, але він дав сильний поштовх таким студіям, бо роль мирянина в Цер-кві стала більш видною і потрібною. Божий люд в своїй цілості зрозумів протягом нашого століття, що Церква як післанниця Хрис-това не може сповняти свого завдання - освячувати світ - без свідо-мого й відданого співдіяння мирян. Нездорові течії клерикалізму, які твердили, що сам клир, саме духовенство може належно запев-нити всі потреби Церкви і всі її завдання супроти своїх членів та супроти світу, показалися цілком невдатними. На тлі такої історії наш Собор УГКЦ хоче застановитися над ролею мирянина. Миря-ни мусять сьогодні свідомо увійти в життя Церкви як співвідпові-дальні за її долю, як її співтворці. Це виразний постулят кінця XX століття.

    І ще одна подробиця. Ми будемо старатися зрозуміти по-богословськи природу і завдання мирянина не у вимірах вічності, але в дуже живому й безпосередньому контексті нашого сьогодення. Християнин, чи клирик, чи мирянин, завжди є той самий в обличчі Божої правди, але милостивий Господь у своїй невисказаній муд-рості та провидінню велить нам жити в дуже різних обставинах і відносно історії, і відносно місця проживання. Нашим великим зав-данням буде розглянути точно, проаналізувати також вглиб наше сьогодення в Україні і на поселеннях. Не хочем будувати палаців у храмах, з тугою згадувати «старі, добрі» часи (якщо такі колись були), ані фантазувати про уявне майбутнє. Наша Церква існує в дійсному світі. Досить нам уявлень! Треба нам розглянути дійсність такою, як вона є. Дозвольте, для прикладу, два запитання: Що це є Церква? і Де наша молодь шукає відповідей на основні питання життя? Хто з нас зуміє відразу дати повні й правильні відповіді? А таких питань не десятки, а сотки. Від нашого усвідомлення дій-сності залежить працездатність наших соборових рішень.

    Відразу, одначе, бажаю застерегтися, що наради Собору мусять дивитися в майбутнє. Це здається таким самозрозумілим, що ніхто не застановляється над потребою усвідомлення того аспекту нашої праці. Але так в нас буває, що ми залюбки розводимося над нашим славним минулим і мріємо повернутися до нього, бо майбутність нас страшить. Справді, думати і планувати на майбутнє - не така проста річ. Треба відваги, навіть трохи одчайдушності. Треба вміти j вийти поза межі втертого, зажитого. Ми стоїмо віч-на-віч з ще дуже і незнаним майбутнім. Ми його щойно маємо створити і взяти за нього відповідальність.

    Не маємо наміру вже сьогодні забігати в проблеми, які будуть детально опрацьовувані в доповідях та дискусіях. Хочемо радше подати кілька умовин, яких, на нашу думку, треба сповнити, щоб наш Собор завершився успіхом.

    1. Як нам виховати мирян, свідомих, ревних, Христу вірних,

зрілих мирян для Церкви ХХІ-го століття? Я не маю на думці тут один десяток, але тисячі мирян, бо наша Церква має по цілому світі може яких б - 7 мільйонів вірних, а вони становлять 99% членства Церкви. В першій третині нашого століття почато заходи, щоб ор-ганізовувати і виховувати мирян, але лихоліття розбили майже без-слідно ці зусилля. Ми мусимо в багато дечому починати наново. І бажав би я підкреслити, що багато того виховання мусить бути самовихованням, бо не розходиться тільки про набуття знання з книжок чи шкільних викладів, але від очищення і сталення харак-терів. А це кожний мусить робити за себе. Багато в нас суддів, які вміють осудити і дощенту знищити, але мало в нас охочих почина-ти відродження рідної Церкви від самих себе.

    2. Так Господь нас сотворив, що ми призначені до спільнотного життя та діяння. Один вояк - ніяка сила. Ми, українці, традиційно, дехто каже, генетичне індивідуалісти чи мнимі віртуози. Треба нам працювати спільно. Чи воно буде парохіяльним братством, чи єпар-хіальним, чи всецерковним рухом - воно мусить бути побудоване на співпраці багатьох одиниць. Це вимагає поконання серйозних відосередніх сил, що легко розколюють наше суспільство і наші спільноти, це вимагає високого рівня культури слова і поведінки.

    З цього виростає похідна потреба: в наших дискусіях і пропози-ціях ми мусимо дуже серйозно застановитися над способами спов-нення того, що ми бачимо як корисне, а то й конечне для скріплен-ня і правильного унапрямлення нашої церковної діяльності. Якщо уважатимемо за потрібне, треба подавати пропозиції про створення „нових структур, а від ієрархії та духовенства треба вимагати, щоб такі структури благословляли і активно підтримували. Перша сесія нашого Собору запропонувала конкретні заходи, і тому мож-на вже говорити про деякі успіхи. Створено патріарші-всецерковні комісії, які можуть виказатися проробленою корисною працею. На цій сесії ми, як то кажеться, заорали глибше, бо поставили як нашу тему мирянство взагалі. Отже, треба відповідних установ та меха-нізмів, щоб гарні рішення ставали дійсними і ефективними через відповідні спільноти! заходи виконання.

    3. Нами пропоновані заходи повинні виходити і живитися знут-ра Церкви. Церква не є політична організація, вона діє за своїми питомими законами, зібраними у церковному праві. Вона живить-ся Божим словом і святими Тайнами. Її ціль є духовна - спасення душ і освячення світу. Це все не звільняє нас від високого рівня професіоналізму, але це не є виключно світська діяльність. Христу вірний мирянин, так само як і клирик, мають керуватися христи-янськими засадами і на таких засадах будувати новий світ, а в на-шому конкретному випадку громадян України - нову Українську Державу.

    Отже, наші мирянські товариства, братства, організації, рухи повинні бути'виразно прицерковними; Вони повинні втішатися певною внутрішньою конструктивною автономією. Границі такої автономії повинні бути точно описані і респектовані. Найвищий час покінчити зі станом взаємного недовір'я, яке затроюс співвід-ношення між клирикальними та мирянськими членами Церкви, По тому буде видно рівень зрілості нашої Церкви, коли наша любов до Церкви як Церкви стане мірилом взаємної пошани для всіх її чле-нів.

    4. Рівень зрілості будь-якої церковної одиниці, а тим більше помісної Церкви, пізнається також - і це богословське правило виска-зане в другій главі догматичної конституції Світло народів - за рів-нем діяльності такої одиниці поза своїми межами, на користь ін-ших, В нашій Церкві є хронічний брак т. зв. місійного духа. Ми не любимо, а за тим і не хочемо, іти працювати поза межі нашої парохії, краю, Церкви, в користь чужих, а навіть рідних на чужині. Це найкраще видно по нашому духовенстві. Коли наші вихідці з Укра-їни йшли в чужину шукати заробітку чи свобідного існування, тіль-ки одиниці спосеред клиру були добровільно готові піти з ними й ділити їхні негаразди. Сьогодні не багато краще. Східні області України, наші поселенці в Казахстані чи інших азійських краях чекають на духовну обслугу. А як мало ми готові послужити іно-земцям чи іновірцям, які живуть між нами. Тут, на Соборі, між нами є представники з Вінніпеоа, які можуть нам розказати про місію нашої Церкви в користь індіян, і як існування такої місії впли-нуло на духовне життя нашої громади, збудило тамтешню молодь. Брак місійного жертовного духа має свій початок внутрі сім'ї, ро-дини, але він проявляється на всіх рівнях: парохіяльному, єпархі-альному, всецерковному. Наш народ жертвенний на гроші, нема в цьому сумніву, і це, напевно, є шляхетним допомагати потребую-чому братові. Але гроші не є все. Ми маємо великий загін людей, які віддали своє життя за рідну державу. Ми їх заслужено вважає-мо героями. Але, за малесенькими винятками, це особи, які віддали своє життя задля своїх рідних, у своєму замкненому колі.

    Тут треба взяти під увагу ще один аспект. Ми часто уявляємо собі, що велич нашої Церкви залежить від її багатства, впливів, народного і міжнародного престижу. Немовби ціллю існування Церкви було панувати, здобувати чисельну перевагу над іншими, підбивати собі обширніші території, сліпити своїм світським блис-ком. Христос виразно сказав, що Він прийшов служити. Служити -це форма жертвування, якої у нас бракує, а саме - пожертвувати своє життя не на смерть, але на життя для другого, навіть чужого. Задля справжнього духовного росту нам варто над тим аспектом церковного життя добре застановитися. Це нова для нас тема, але дуже важлива, якщо хочемо ставати на новий шлях церковного життя.

    5. Відчувається, що зібрані тут делегати повні енергії до праці, а присутні гості вижидають великих вислідів праці. Богу дякувати! Але як останню умовину, вимогу справжніх успіхів на майбутнє хочу повторити, що вже було сказане вище, а саме - духовний ви-мір нашої праці. Ми готові говорити, дискутувати, працювати, дія-ти, перевертати світ. Це все треба починати від начал духовності, від молитви, від подолання своїх власних духовних перешкод та примх. Як часто в дискусіях почуємо нарікання, осуди інших, як часто будемо казати, що інші повинні робити. Хочемо змінити світ, не змінивши себе. Бути Христу вірним владикою, священиком, монахом, мирянином - це бути християнином в повному значеннітого слова. Було б цілком безвідповідальним, прямо демаоооічним для мене не згадати цього аспекту нашої праці, нашого життя в Церкві.

    Для ілюстрації правдивості цих тверджень, дозвольте навести приклад. Найболючішою раною на тілі нашого народу є брак цер-ковної єдності. Це кожний знає, розуміє, переживає. Про це на-певно буде мова в дискусіях. Питаємо, чому так мало успіху, коли так багато болю і слів? Бо ми хочемо змінити всіх інших, не змі-нивши самих себе. Єдність з Богом і між людьми - це зустріч на півдороги. Ми хочемо, щоб всі прийшли до нас, ми не хочемо зрек-тися наших улюблених переконань і привичок. Ми радше вимагає-мо, щоб інші це робили, тільки щоб не ми. Що правдиве у справах релігійного, церковного об'єднання, правдиве в усіх ділянках на-шого життя. Передумова тривалих, дійсних змін на краще в нас самих. Ми будемо успішні настільки, наскільки ми будемо готові добровільно, без зовнішнього примусу, позбуватися тих наших по-ганих прив'язань, того безликого самолюбства, особистого, націо-нального, церковного.

    Мріємо про великий здвиг нашого народу і нашої Церкви. На-решті мирянство свідомо та формально включене в життя цілої Церкви. Відтепер спільними силами будемо будувати новий світ. Чи справді?

    Перед нами справді відкриваються нові, необмежені обрії. Але осягнути вдаль не прийде нам легко. Ну що ж, втікати нам заки ще стане трудно? Ні, навпаки! В наші руки, на відповідальність наших тут присутніх поколінь Господь вложив майбутність нашої Церкви і народу. Якщо ми будемо Йому вірні беззастережно, цілковито готові на всяку жертву, ми увійдемо в краще майбутнє. Нумо, впе-ред!

Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC