Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Привітання
• 2. Доповідь Владики Гузара
• 3. Доповідь о. Б.Панчака
• 4. Доповідь п. П.Диркач
• Мирянські організації - мета і завдання
 Формація і духовність мирян
• Мирянські організації
• Привітання Апостольського нунція
• Сім’я яку творять миряни
• Євангелізація в сім’ї
• Роль мирян у Христовій церкві
• Наша мирянська ційсність у Бразилії
• Співвідношення духовенства і мирян в церкві
• Проповідь Владики Софрона Мудрого
   Формація і духовність мирян

Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
26-30 грудня 2001 р.Б.


Рома Гайда:
«ФОРМАЦІЯ І ДУХОВНІСТЬ МИРЯН
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ»

Високопреосвященні Владики, Преподобні Отці,

Брати і Сестри, дорогі Учасники Патріаршого Собору!

Христос посеред нас!

Останні роки свого життя Ісповідник Віри, світлої пам'яті Пат-ріарх Йосиф невтомно трудився, щоб позбирати, немов розсипа-ний безпам'ятний оердан, митрополії та екзархати Української Греко-Католицької Церкви по всіх закутках землі для встановлення помісності. Важко собі уявити чергову сесію Патріаршого Собору без праці, промощеної ним. Ми зійшлися вдруге, щоби почути Святого Духа і прийняти заклик Христа до праці у Христовому винограднику. Праця і працівники мають визначене завдання у двох «Пастирських посланнях». У Посланні «Сhristifideles lаісі» Папа Іван-Павло II пригадав потребу духовного оновлення. Доку-мент «Світло Сходу» Вселенський Архиєрей присвятив глибоко-му досвідові віри Сходу, що він вважає необхідним для усіх като-ликів запізнати. Особливо нам необхідно приглянутися до нашого східного коріння для відзискання у пам'яті нашої духовної спад-щини в тому часі, коли Церква підводиться на ноги і рівно ж ба-жає увійти в нове тисячоліття в долонях Христа-Чоловіколюбця. Щоби не розгубитися у різних теологічних течіях Сходу і Заходу, нам потрібно повернутися до єдиного богослов'я, єдиної духов-ності, одного морального життя ієрархії, духовенства, монашества і мирян.

Східний характер Київської Церкви проявляється у монашій духовності всіх, незважаючи, чи це мирянин, чи особа монашого Чину, чи духовного сану. Це означає поважне ставлення до вчення Святої Євангелії. Святий Теодозій Печорський зосереджує благо-честя на Христі-Чоловіколюбцю. Ці дві характеристики - монаша духовність для всіх і люблячий Христос - є провідною ниткою Київського благочестя і має безпосереднє відношення до визначення засади вишколу мирян нашої Церкви.

У двох вищезгаданих документах Вселенський Архиєрей також звернув до Східних Церков засобом поучення і оцінення Сходу для повернення до джерел їхньої духовності, щоби віднайти своє місце між минулим і майбутнім. Тому нам потрібно, на підставі Київської традиції, відтворити візію Української Католицької Цер-кви, як вікно у третє тисячоліття, нове творіння у Христі, і призадуматися: як це здійсниться?

Покликання до святості є першою засадою на основах духов-ності. Яка природа і суть духовного життя? Бога неможливо обер-нути в предмет, Він є радикально внутрішній. Тому природа і суть духовного життя християн, основані на Об'явленні, закорінюються внутрі. Біблійне охоплення створення світу знаходимо у словах: "Повне небо і земля слави Твоєї", бо ж Господь від початку бажав, щоб Господнє добро було добром всього створіння. Таке було Його бажання. Усе, що Бог створив, було досконалим, і людина була призначена на прогресуюче убожествлення. Нам відома історія упадку і його наслідки. Божі заходи дати упавшому світові спасін-ня були нічим меншим, як знову утворити світ через свого єдинородного Сина Ісуса Христа. Бог не постидався стати людиною. Христос був у людському лоні і родився, як кожний із нас. Святий Симон Новий Богослов каже, що постидження тіла чи поодиноких його членів є рівнозначне із приписуванням пониження самого Господа Ісуса Христа. З тієї ж причини Святий Симон Новий Бо-гослов не має страху чи недовір'я до речей тілесних, що пересліду-вало ранніх християнських авторів Орігена, Григорія Нізьського чи Августина з Гіпо. Убожествлення є справжнім призначенням Божого сотворіння, що стало знову можливим із приходом Спасителя.

Що Адам втратив у Раю, Христос повернув на Голгофі і дарує нам у Тайні Хрещення. В Хрещенні ми відроджуємося у Христі і повертаємося до дому нашого Отця. Тайною Миропомазання здій-снюється запечатання Святим Духом відродженого творіння і прий-няття в спільноту святих, спільноту Церкви. Людина, новонаро-джена в Христі, у Тайні Хрещення є звільнена від тягарів упавшого людства. Вона має відзискану славу і досконале відображення Бо-жої любові, що стає початком слави до святості.

Що ж може бути ближчим до Божественності, як свідома участь, та з вірою, у божественній трапезі Святої Євхаристії? У «Звернен-ні» до Східних Церков Вселенський Архиєрей назвав Євхаристію іншою вершиною. За його словами, Євхаристія: "Нероздільно пов'-язана зі словом, що стає Тілом і Кров'ю, небесною дійсністю і знову стає подією". Для віруючих Тайна Євхаристії є відчуттям слави Христового Божества та поновного Богоявлення. Цим Таїн-ство Євхаристії випереджує людей та речі до Небесного Єрусали-му, даючи спрямування та знак очікування людини, зодягненої у Христа.

Синтезою християнського життя є монаша духовність. Історич-ний Христос об'явив Його Божу природу і післанництво своїм жит-тям, наукою і Таїнством Церкви. Євангеліє є одне для всіх. Мона-ша духовність із проникливістю засвоює євангельське вчення, при-чому побожність і теологія є природно злучені. Духовне життя Ста-рого Завіту проявлялося у милостині, молитві і пості. Новий Завіт його доповнив Нагірною проповіддю, викладаючи духовне життя в контексті служіння в євангельській любові. Зображенням євангель-ського служіння є спрямування людини до повного загоєння Божо-го і людського, що затратилося з упадком прародичів і повертаєть-ся даром Хрещення та іншими Таїнствами Церкви. Загоєння, а не дія юридичного трибуналу, є потрібне для постійного духовного , росту, щоби справді жити Євангельским вченням і бути носієм тієї 1 ж науки в серцях. Щойно загоєна людина може наблизитися до Бога і розпочати свій процес удосконалення.

Досконалість, у Божому розумінні, є безконечна. Досконалість завжди є живою і розвиваючою. Вершиною втілення Євангелії є Богородиця. Вона з тою ж самою розсудливістю і свобідною во-лею, що стала Матір'ю Христа, була живучим носієм Божого сло-ва. Кожному із нас - духовенству і мирянству - здалося б немов завагітніти змістом Євангелії для глибшого пізнання Христа і Його науки. Таким способом ми, подібно, досвідчилися б присутності Божественного Христа у нашому щоденному житті. Таке христи-янство було б природньо помітним і нормативним способом життя. Такий підхід значно різниться від моралізації чи інструкції мораль-ного життя. Безкомпромісне вкладення змісту Євангелії в основу християнського буття є ключем для підтвердження ось чого: ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. Це значить, що кож-ний із нас має жити в дусі всієї Євангелії і служити з євангель-ською любов'ю.

Євангеліст Марко нотує застереження у розмові Христа з апос-толами, щоб вони не полюбили владолюбства задля престижу і сили, як володарі народів, але служили, як сам Христос служив для вті-лення Божого Слова у серце людини і завершення убожествлення.Пересторогу авторитарності повторює святий Симон Новий Бо-гослов у Х столітті до церковного естеблішменту Візантії. Ця пе-ресторога також стосується мирян у їхньому служінні в Церкві та в мирянських організаціях. Авторитарність розходиться із основ-ним завданням євангельського служіння і приносить сумні наслід-ки.

Зодягнення в Христа, як цілеспрямування нашого земного життя, приводить нас до метанії, слова грецького походження. Метанія - глибокий поклін для скупчення нашої сутності при вході до Божо-го храму, і метанія - як навернення до Бога через покаяння. Віссю навернення до Бога є покора. Через покору ми віднаходимо наше місце і властиве відношення до свого Творця, що значно різниться від перемоги над слабшими задля панування. Господь бажає особистого відношення свого твору, що не знаходиться в конформізмі загалу, але у кожній особі зокрема. Вимагати від когось покори і задля поневолення чи підчинення іншої людини не має нічого спільного із чеснотою покори. Покора є Божою чеснотою, бо вона є точним відбитком упокорення єдинородного Сина. Святий Симон Новий Богослов говорить про конечність покори для нашого з'єд-нання з Богом і життя у ласці.

Усе наше християнське життя є змагання за друге Хрещення для оживлення ласк в Таїнстві нашого нового народження в Христі. Святий Симон Новий Богослов називає Тайну Покаяння другим Хрещенням. У тому зв'язку святий Симон Новий Богослов приді-ляє багато уваги, сповідає і бере під поважний перегляд велику відповідальність священиків. Сповідник має бути лікарем, що до-помагає загоєнню каянника, піклується ним та заступається за нього перед Богом. Святий Симон також остерігає перед негідними спо-відниками, що не мають найважливішої вимоги, якою є змагання до святості особистого життя духівника. Вимога до каянника є рів-номірною. Для справжнього загоєння потрібно шукати відповідно-го сповідника, справжнього духовного батька. Збудити Тайну По-каяння до моралізації і прощення за непослух не відповідає потре-бам зцілення душі і тіла і не є в дусі Східного благочестя. Натомість добра сповідь зцілює, породжує духовне життя, а навіть часом при-носить особисту П'ятидесятницю.

Святий Симон Новий Богослов жив у Візантії напередодні свя-того Теодозія Печорського, був майже його сучасником. Але озна-йомлення з його духовними бесідами прийшло у Київську Русь аж через триста років після смерті святого Симона. Одначе їх бого-словське думання є співзвучне, наголошене на Господній любові. Саме та любов мотивує благочестя і світобачення. Виконуючи волю Отця, святий Теодозій Печорський каже: "Хто б не дивувався, мої любі, що Господь є славлений нашими вчинками". Він також поу-чає іти до Церкви в радості.

Отець Андрій Чаровський підкреслює це людське обличчя Ки-ївської Церкви, коли світлої пам'яті митрополит Володимир Стернюк звертався до новорукоположених священиків підпільної Цер-кви, щоби радість променіла із їхніх облич. Не пересторога терпін-ня в часи переслідування, але радість в служінні. Отець Чаровський також підкреслює нашу притаманність зустрічати Бога в красі - в красі природи і всього створіння, в красі наших храмів і відправ.

Київське благочестя - це благочестя внутрішності Євангелії. Коли імітування Христа має присмак чогось незасвоєного, чогось під-ставленого, монаша духовність діє природним засобом засвоєння Євангельського вчення і служіння.

Миряни - це нестрижені ченці. Бо монаша духовність - для кож-ного з нас. Внутрішність Євангелії дала свої плоди - єдина духов-ність всіх членів Церкви дала однорідність Київського благочестя. Виявляється харизматичний характер, в якому Церква збагачуєть-ся досвідом віри та обожествленням всіх її членів, тим самим вста-новивши властивий вплив Церкви на середовище, що різнилося в той час від пануючих теократій довкілля.

Прикладом синтезу християнського життя, монашої духовнос-ті, Київського благочестя є твір Володимира Мономаха «Поучення дітям». Ярослав Пелікан, професор історії Церкви Ієльського уні-верситету у США, знавець українського християнства, вважає на-дзвичайний твір українського князя свідченням душі та ісповіддю віри перед його дітьми і перед його народом. Для Володимира Мо-номаха Бог є справедливий, Бог є милосердний, добрий і мудрий, якого не боятися треба, а співати хвалу. Покора - конечна для на-вернення, і вона однакова для всіх - монахів і мирян. Завчивши Євангеліє, князь радить знаходити розв'язки, згідно з християн-ською справедливістю, через науку, працю, виваженість і відвагу у діловеденні. Та понад усе припоручає надіятися і вірити в Бога, дбати про духовне життя і молитися. Володимир Мономах був ді-ловою людиною. Його особистий досвід спонукав написати «Поу-чення дітям». Із короткого нарису можна бачити глибокі переко-нання і клопотання князя. Для нас Володимир Мономах показує взірець мирянина, монашої духовності, який вповні відповідає пот-ребам свого дня.

І. ЛІТУРГІЙНЕ ЖИТТЯ - ЗАСАДА ВИШКОЛУ МИРЯН СХІДНОГО БЛАГОЧЕСТЯ

Отці Церкви описують мирянина як людину молитви, істоту лі-тургійну, із піснею Трисвятого в серці (Еvdоkіmоv, 1). Ярослав Пе-лікан каже, що зміст Східної духовності лежить у Літургії, якої ко-рінь є аскеза. Пережиття і досвід радше, ніж інституція, а Таїнство радше, ніж юридичне уложений закон, узгоджуються зі Східною традицією Святих Отців (Реlікаn Jа., 14-115).

Аскеза

Стати перед Богом віч-на-віч є першим і останнім актом віри (Sуmеоn, Ш, 65). Тому віра є початком аскези і всіх чеснот. Приро-да змагу удосконалення є аскеза. Грецьке слово "аскеза" означає вправи, зусилля, подвиг (Еvdоkіmоv, 159). Аскеза християнина спи-рається на ті вправи, які служать головній меті переображення - стати чистим серцем, щоб побачити Бога (Еvdоkіmоv, 67-69). За цю внутрішню дійсність людина змагається постом, молитвою, чуванням, тишею. Молитва є такою важливою, що на Сході кажуть: "Бо-гослов є той, що знає, як молитися", і противно; "Той, що знає, як молитися, є богослов". Знання тут спирається на особисте відчуття Євангельського вчення і досвід Божої присутності. Це не запере-чує конечності академічного знання різних аспектів богослов'я, чого наша Церква так дуже потребує для кращого розуміння свого бут-тя. А радше воно показує і дає засіб для глибокого закорінення Слова Божого, щоб принести плоди Святого Духа в життя Церкви і її оточення. Св. Симон Новий Богослов схоплює це поняття, звер-таючи увагу на внутрішній характер віри - "Бог чим більше не ви-димий, тим більше Він променіє в людській душі" (Еvdоkіmоv, 130).

Відношення побожності і богослов'я

Так як аскеза, побожність не стоїть оподалік, мов шати без тіла. Як шати, що урухомлюються тілом, так побожність оживляється богословським змістом. Побожність є рівномірна з вірою і не є більшою, ані не випереджує богослов'я чи літургійного життя. Ві-докремлення побожності від теології викривляє її мету і, рівночас-но, віддаляє від її властивого походження. Подібно до аскези, по-божність є засобом для пізнання Бога, а не мета сама в собі.

Літургія і літургійний рік

Літургія є вершино благочестя і поєднанням всіх його аспектів. Літургія і літургійний рік є центральним дійством, до якого б'ється наш духовний пульс. Свята і святкування діють для запалю-вання бажання контемпляції Бога. Віра є посередником між Богом і людиною. Органічно лучиться аскеза і містика у запізнанні Вели-кого Таїнства нами. Повторюється метанія, навернення, бо ми не з карателем, а з Христом Чоловіколюбцем. У «Посланні» св. Апосто-ла Петра знаходимо слова: "Тому, підперезавши стан вашого ума, тверезі, майте повну надію на благодать, що вам буде дана в об'яв-ленні Ісуса Христа" (І Пет. 1, 13-14).

Св. Симон Новий Богослов каже, що те, що св. апостол Петро називає «благодать», є дар Святого Духа, яким Він робить нас спів-учасниками Бога (Sуmеоn, II, 24). Ця благодать є потрібна в молитві і наверненні для наповнення життя Святим Євангелієм (Sуmеоn, III, 75). Свідома і послідовна участь дає посмак Божої слави. Пере-живання засвоює прогресуючий літургійний рік. Щойно з такого переживання виринають домашні звичаї, наповнені богословським змістом, і не раз виявляються у паралітургійній формі. Ця перлина Київського благочестя є справжньою школою, яка починається при Божественній Трапезі і переливається в серце домашнього оточен-ня - і не стоїть на місці, а проявляється у відносинах громадських, Протилежним до гріха не є чесноти, а віра святих (Еvdокіmоv, 163). Вони є прикладом Преображення, що нав'язується із досві-дом літургійного життя. Подібно до Богородиці, Боже Слово зачалося в них внутрі (Symeon, І, 55). Говорячи про свого ментора і духовного опікуна св, Симона Побожного, св. Симон Новий Богос-лов досвідчився у святості свого вчителя. Що більше, він каже, що полум'я одного світильника запалює другий (Sуmеоn, III, 39). Для ранньої Київської Церкви світильниками були святі Преподобні Отці Антоній і Теодозій Печорські, Рівноапостольні Ольга і Володимир, Отці Кирило і Методій, Страснотерпці Борис і Гліб та багато інших рідних святих, про яких ми вже забули. На них взорувалися поко-ління святих. Павло Євдокімов правильно спостерігає сьогодніш-ню жадобу велетнів-святих, щоб знову віднайти єдність молитви і догми. Розведення між містичною духовністю і богослов'ям від се-редньовічної доби позбавляє відповідних світильників в житті Цер-кви (Еуdокіmоу). Для нас світлим є ісповідь віри катакомбної УГКЦеркви XX віку, якої святість будемо розкривати довгі роки. Але святість Слуги Божого Андрея Шептицького нам відома. Чи нам не час перестати кремпуватися формальностями, а засвітитися його світлом? Чи не збагнемо таїнства убожествення заходом вивчення його святості? Може, нам потрібно чесноти "раггеsіі" - відваги для наслідування цього святця, а в свій час Церква потвердить наші глибокі переконання. Архимандрит Бонефатій, ігумен Свято-Преображенського монастиря, вважає Андрея Шептицького таким ве-летнем, якого не вагатися, а вже тепер назвати святим («Атегіса», 5. XIX. 1995; «Церковний Вісник», 2. VIII. 1995).

Під пресом земських міркувань стається відділення Літургії від ії властивого богословського призначення. У бесіді про свята і Свя-те Причастя св. Симон Новий Богослов пригадує, що кожний учас-ник Літургії є малим світом, в якому відображається більший світ Церкви. Зовнішний характер свят мусить відсвіжити віруючого у світлі Святого Духа, ввести у святкування прийдешнього. На його думку відправи, із чисто поверхових зглядів, є суєтою, що залишає віруючого в гіршому стані від того, що був. Ні Літургія, ні свята не є ціллю самі в собі (Sуmеоnп, ПІ, 171-181), так як не є сакраментальні форми чи тільки саме визнання віри (Sуmеоn, ПІ, 148). Хоч Христос не взаконював святкування свят, Новий Богослов заохочує їх об-ходити, а то й празнувати із вимогою повного розуміння їх пов'яза-ності із глибшим таїнством (Sуmеоn, ПІ, 174).

Останній Синод Української Греко-Католицької Церкви ставить в неясне становище властиву суть святкувань у встановленні шес-ти "обов'язкових" свят. До якої мотивації нахилить нас це рішен-ня, благочестя із-за любові за зразком св. Теодозія Печорського, чи із-за страху покари? Який передбачається вплив цього рішення на максималістський підхід благочестя Східної Церкви, так як нашої? Часом перевантаження може привести до розв'язок, не пов'язаних з проблемою. В обличчі масових проблем, чи введення ще одного варіанту Літургікону (із деякими недотягненнями перекладу) є справ-ді якраз тепер на часі? (Синод УГКЦеркви, XI. 1997; «Сівач», 1. XVIII. 1998.).

II. ПРОБЛЕМИ 1 ПЕРСПЕКТИВИ

Секуляризм

Середовище, в якому Церква живе, постійно натикається на секуляризм і наслідки його впливу. Бачимо наявне відкинення бла-гочестя, хоч секуляризм не конче відмовляється від існування Бога. Назагал, людина хоче задовольнити глибоко вкорінену снагу до чогось Вищого. Спостерігаються різнорідні святкування, часто поз-бавлені глибшого змісту, і є також пародії. Але позбавлення глиб-шого духовного змісту часом із необачності, чи інших причин, трап-ляється в Церкві. Замість дошукуватися поклику Євангеліє і волі Божої, (щодо волі Божої говорю із деякою обережністю, бо розуміння можна легко надужити), застосовується виклад вимог реліг в закономірному контексті для виконання якогось духовного, релі-гійного чи церковного обов'язку. Таким способом робиться вра-ження, що існують нібито два протилежні світи. З однієї сторони - світ святий, духовний і надприродний, а з другої - нечестивий (ргоіапе), фізичний і природний, яких треба розділити для гарантії захищення від взаємного втручання. Питання двоподілу "святе" і "нечестиве", як також походження і значення секуляризму, є заве-ликі теми, щоб тут коротко з'ясувати. Одначе необхідно поверну-тися до властивої суті Церкви. Сьогодні нам треба наново відкрити правдиве значення, повноту і силу благочестя, щоб розуміти таїн-ство Церкви в сучасному світі (Schnemann. «Worshір Іn А Sесиlаг Аgе», 3-17). На думку Олександра Шнеманна, секуляризм є єресю XX століття. Коли еклезіологія пропускає свій ескатологічний ви-мір, основу і зміст, вона калічить досвід пережиття таїнства Цер-кви. Відділяючи теологію від побожності, Церква проміняла духов-ність Преображення на відокремлення духовного від секулярного світу, ніби вони взаємно себе виключають.

Сопричастя з Престолом св. Петра і Церквами-Посестрами

Можна тільки піти назустріч заклику Вселенського Архиєрея до мирян посланням «Christifideles Lаісі», щоб потрудитися у ви-нограднику за бажанням самого Христа. Папа Їван-Павло II пра-вильно зазначає повноту кожної Церкви sиі juгіs. Завжди поклика-ючися на живий і суттєвий зв'язок із Наслідником св. апостола Петра, серед нас не може бути ніщо інше, як єдність в найглибшо-му розумінні волі Христа.

Особливе значення має «Огіеntаlе Lumеn», що представляє сві-тові цінності Сходу. Поділяючи духовне багатство Східних Церков, за словами Вселенського Архиєрея, Церква може дихати двома легенями. Для вірних Української Греко-Католицької Церкви по-слання «Світло Сходу» спрямовує повернутися до джерел нашої духовності, що також є вимогою Декрету Другого Ватиканського Собору «Про Східні Церкви». Дивують нас, одначе, деякі потяг-нення Апостольської Столиці, які духом заперечують оцінку Схід-них Церков, як наприклад становище УГКЦ в Польщі чи Закарпат-ті. Такі деструктивні епізоди турботливі з душпастирського боку, Вони відділяють інтенції від діл. Схожістю на домінацію і владо-любства вони затьмарюють взірець любові Петрового служіння.

Приймаючи відповідальність за єдність в Христовій Церкві, ми звертаємося в любові до Церков, з якими єдність завершена, і з якими вона ще є до здійснення. Як бачимо, в Київській Церкві прищепилися впливи палестинських Отців. Попри спільноти Візан-тійського кореня, нам варто б запізнатися з іншими Східними Цер-квами, хоч би коротким змістом їхніх святих традицій. Особлива туга єдності сягає до Українських Православних Церков, з якими поділяємо благочестя. З ласки Божої та ісповіді віри наших попе-редників, може дозволить нам разом просліджувати Київську ду-ховну спадщину у взаємному довір'ї і пошані. Нам потрібно прига-дати світові прикладом євангельського служіння в любові, що полі-тичні маніпулювання в ім'я Божої волі єдності підривають духов-ний авторитет Церкви і її душпастирські харизми.

Українська Греко-Католицька Церква в Україні і на поселеннях

Сьогодні Українська Греко-Католицька Церква покликана до життя в цілому світі. За нею досвід десяти століть благочестя. Місія Київської Церкви - вносити Добру Новину Христа Чоловіколюбця у кожний куток свого перебування, не змінилася. Змінилися обста-вини. Наслідки останніх п'ятдесяти років обтяжують душпастирю-вання. Церква пошарпана. В Україні - п'ятдесят років атеїзму, а на поселеннях - стільки ж років затраченого контакту із животворни-ми течіями. Спокуси модерного світу не менш нищівні від насиль-ницького знущання. Але помимо труднощів нашого розсіяння по світу і початків відновлення в Україні, що обтяжує наші спромож-ності, ситуація не є безвихідна. Маємо цінності, які нам слід собі пригадати.

І Щоби відзискати пам'ять нашої духовної спадщини, нам треба відновити монашу духовність. Це не значить, що всі стануть мона-хами. Це значить мати таке глибоке знання віри, як бачимо в творі «Поучення дітям» Володимира Мономаха. Безупинне - "Господи, помилуй", було частою молитвою князя. Святець митрополит Андрей Шептицький заохочував монашу духовність, коли радив ро-динам спільно співати щоденні молитви. Нам не треба боятися ас-кези, як чогось виключно для стрижених ченців. Євдокімов пояс-нює аскезу у ширшому аспекті. Аскетики є ті християни, які гли-боко свідомі заклику євангельських блаженств Нагірної Проповіді, шукають покори і чистоти серця, щоб помогти ближньому зробити те саме.

1 Щоби відзискати пам'ять нашої духовної спадщини, нам треба повернутися до єдиного богословії і духовності. Сьогодні, із щораз більшою спеціалізацією, люди більше знають у чимраз вужчих ділянках. Це переноситься у духовне життя. Інша духовність для лі-карів, банкірів, столярів, і остаточно не знати, де їхня спільна мова. Краще розуміння богослов'я ставить питання в контексті цілості. Наприклад, боротьба із абортами може стати спотвореною для ін-шого роду надужиття. Не війною, а загоєнням направиться ситуа-ція. Потрібно загоїти природу в контексті святості тіла і святості життя - перед народженням і після. Сила Східного богослов'я є об'єднуюча, не у фрагментації на компартаменти, а у розгляданні в цілості.

І Щоби відзискати пам'ять нашої духовної спадщини, нам треба повернутися до радості нашого благочестя, провідної нитки, яку беремо від Христа Чоловіколюбця. Молимося із-за любові до Гос-пода. Ходимо до церкви із-за туги за Богом, а не з обов'язку. На-вертаємося до Бога із-за свідомого упокорення перед Ним, щоби удостоїтися благодаті.

Світлої пам'яті Патріарх Йосиф у «Заповіті» нагадує, щоби ми були вірні Христові і духовній спадщині своєї Церкви до кінця на-ших днів та всіх кінців Землі. Друга сесія Патріаршого Собору Ук-раїнської Греко-Католицької Церкви зійшлася на тому, щоби в молитві розважно провести розмову про наше буття і властиве призначення. У прощі до нашого майбутнього подаю чотири точки під розвагу. Застанова над цими питаннями в колі наших духовни-ків і мирян повинна б дати початки відповіді на турботу Вселен-ського Архиєрея за поєднання віри із життям (СР 8) в євангель-ському служінні Київської Церкви.

Перша. Два провідники, які жили на двох кінцях християнсько-го досвіду Київської Церкви, Володимир Мономах і святий Андрей Шептицький*, дають нам приклад Теодозівської (св. Теодозія Пе-черського) монашої духовності. Одного - державного мужа і пра-вителя, другого - Глави Церкви і душпастиря. Обидва є зразками сильних провідників і, рівночасно, досвідчені у Божій ласці і благо-даті.

- Що ми можемо зробити, як поодинокі миряни і як християн-ська спільнота Київського благочестя, для повернення до однієї монашої духовності всіх нас?

*Святий, бо відомий у своїй святості і є взірцем для наслідуван-ня.

Друга. На своїй висоті монаша духовність дала Київській Цер-кві** гідність і святість всього Божого люду, без поділу на жінок і мужчин. Вони себе взаємно доповнюють. Не є одне вище другого, хоч є повне розуміння і пошана особливих їхніх функцій. У Церкві священик діє у просторі функції, свого священичого сану. Папа Іван-Павло II дає коротке пояснення у «Сhristifideles lаісі». Східне благочестя полягає на співучасті усієї Церкви в старанні убожес-твлення усіх її членів, незалежно від статі і сану.

- Які кроки зробить наша Церква для впровадження повної участі всіх її членів?

- Що може зробити мирянство?

(Ці питання не є у сфері правління чи намагання демократиза-ції, а радше діалогу, зростання у знанні і вірі, співпраці у духовному рості).

**Заки українські центри стануть на ноги в богослов'ї, еклезіології та історії, потрібно користуватися чужими джерелами. Най-частіше теологи Російської Православної Церкви покликаються на Київське благочестя, добу, яку вони засвоїли. Але також можна ви-водити із літератури чи побуту про духовну сторону в думанні і поведінці українського народу.

Третя. Розуміти близьке пов'язання побожності із богослов'ям для поєднання християнства із щоденним життям. Домашні звичаї є прикладом того поєднання. Монаша духовність Київської Церкви спричинилася до виповнення домашніх традицій християнським змістом і тим піднесла деякі звичаї до паралітургійних форм, як, наприклад, Святвечір. Це де-факто завершує поєднання літургій-ного року в домашніх практиках, і, рівночасно, співпадає із хрис-тиянським світобаченням. Нерозуміння пов'язаності побожності із богослові'ям доводить до пародій, або зводить зміст свята до випад-кових практик, а то й до забобонів. Для прикладу: символіка калача представляє основну думку свята на Святвечірньому столі, що Христос - Хліб життя. Але замість цього радше запам'ятовують припад-ковий звичай кидання куті до стелі. Та, крім зв'язаності із звичая-ми через пов'язання богослов'я із побожністю, ми спроможні бу-дувати родинне, професійне та суспільне життя на засадах того ж самого Євангельського вчення.

Що потрібно нам зробити, щоби:

- не лише повторяювати обряди святкувань, а розуміти зміст празника і того роду благочестя?

- розуміти відношення даного домашнього звичаю до богослов'я і побожності?

Четверта. Життя Слуги Божого Андрея Шептицького уособ-лює 1000-літню Києво-Галицьку християнську традицію. Він є саме тим, якого Бог дав нам для 40 років явного підсумування чіткого розуміння традиції нашої Церкви та правдивих причин Унії. Вінжив і клопотався за долю і святість своїх вірних в Україні, в краї-нах Європи, Північної і Південної Америки. На жаль, у часи, коли друкувалися його писання, через конфіскації та інші причини, люди не мали до них доступу. Останні 50 років затерли слід. Часово він до нас близький, і легше б збагнути тайну його святості для нашого наслідування.

Що можемо зробити, щоби:

вивчати його повчання?

створити в Церкві настанову оживити запізнання з його моли-товним життям і євангельським служінням?

Бібліографія

Документи;

«Покликання і місія мирян» (Сhristifideles lаісі). Післясинодальне апостольське повчання Святішого Отця Івана-Павла II. Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 1998.

«Світло Сходу» (Огіеntаlе Lumen). АПОСТОЛЬСЬКИЙ лист Римського Архиєрея Івана-Павла II до Єпископату, духовенства і вірних з на-годи 100 річниці листа Папи Льва XIII «Гідність Східних». «Сівач», 29 травня 1995.

Книжки:

Еvdоkіmоv Раul. Аges оf thе Spiritual Life. Rеvіsеd tгаnslаtіоn bу Місhаеl Рlеkоn and Vinоgгаdоv. Сгеstwоod NY 10707 St. Vladimirs Seminary. Ргеss, 1998.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001