Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Привітання
• 2. Доповідь Владики Гузара
• 3. Доповідь о. Б.Панчака
• 4. Доповідь п. П.Диркач
 Мирянські організації - мета і завдання
• Формація і духовність мирян
• Мирянські організації
• Привітання Апостольського нунція
• Сім’я яку творять миряни
• Євангелізація в сім’ї
• Роль мирян у Христовій церкві
• Наша мирянська ційсність у Бразилії
• Співвідношення духовенства і мирян в церкві
• Проповідь Владики Софрона Мудрого
   Мирянські організації - мета і завдання

Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
26-30 грудня 2001 р.Б.


Тема пленарного питання: «Організація життя мирянських спіль-нот і рухів».

Доповідачі: пан Леонід Рудницький, пані Рома Гайда
і пан Іларіон Кіналь,
від Митрополії УГКЦ в США.

Леонід Рудницький:
“МИРЯНСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ - МЕТА 1 ЗАВДАННЯ”

Слава Ісусу Христу!

Христова Церква, хоч і не від світу, живе в світі (див. Ів. 17, 16). Вона, як це ствердив Папа Павло VI, "має справжній світський вимір, тісно пов'язаний з її природою та місією, котрий випливає з таємниці втіленого Слова і різними способами реалізується у жит-ті членів Церкви" (Промова до студентів, 2 лютого 1972, цитуємо за: «Покликання та місія мирян» (Сhristifideles lаісі) Післясинодальне Апостольське Повчання Святішого Отця Івана-Павла II, Львів, «Мі-сіонер» - 1998, далі - «Покликання»). І саме цей світський вимір Церкви цілком закономірно вимагає певні структури, організації, при помочі яких миряни - ця найбільша складова частина Божого люду, можуть сповняти свої завдання. Про цей світський вимір Христової Церкви існує величезна література, особливо після Дру-гого Ватиканського Собору, коли суть завдання мирян, як і їх роль у Церкві, були точно визначені: "Під іменем мирян... ми розуміємо усіх вірних християн, за винятком членів святого чину та ченців, котрі, будучи втіленими у Христа шляхом хрещення і ставшими Людом Божим, а також учасниками священицького, пророцького і царського уряду, в окремий спосіб здійснюють у Церкві та у світі властиву всьому християнському народові місію" («Покликання». С. 19).

Але ще перед Другим Ватиканським Собором, з якого виросла ця дефініція, Папа Пій XII подав свого часу дуже чітке визначення суті і завдання мирян. Наводжу тут уривок цієї дефініції, підкреслюючи останні три слова цієї цитати: "...миряни займають місце у передових рядах Церкви: для них Церква становить життєвий прин-цип людського суспільства. Тому вони, і насамперед вони, все більш чітко повинні усвідомлювати собі не тільки свою приналежність до Церкви, але й те, що самі є Церквою, тобто спільнотою вірних на землі під проводом Папи та Єпископів, поєднаними з ним. Вони є Церквою..." («Покликання», С. 19, виділення моє - Л.Р.).

Крім того, суть і роль мирян визначені також і канонічним правом, при цьому слід ствердити, що у цій ділянці майже немає різниці між правом Східних Церков і Латинської Церкви. Засадничими працями є тут Viktor J. Pospishil,”Eastern Catholik Church Law”(поправлене і доповнене видання з 1996 р.), а в українській мові -«Кодекс канонів Східних Церков» (переклад з латинської Йосифа Кобіва), що його видали отці Василіяни в Римі у 1993 році, передрук праці здійснено у Львові 1995 року. Роль українських мирян у Церкві стисло визначено документом «Устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви», XIV 55, 56; XV 57, 58; (Див. Видання «Благовісник Помісної Української Католицької Церкви». Кн. З, Кастельгандольфо, 1974).

Але до нашої теми не будемо підходити абстрактно, себто з точки зору канонічного права: на це потрібно спеціаліста, знавця, і, зрештою, таких студій маємо вже чимало. Нам ідеться тут головно про з'ясування сучасного стану мирянського руху та мирянських організацій в рамках УГКЦ, аналіз проблем, що їх сьогодні ці орга-нізації мусять побороти, і врешті - подання сугестій для поліпшення їхньої діяльності для добра УГКЦ і Вселенської Церкви. Думки, що ми їх тут подаємо до дискусії учасникам цього Собору, випли-вають із підставової позиції, що УГКЦ в Україні та УКЦ в діаспорі є одна Помісна Церква, яка є інтегральною частиною Вселенської Церкви. Рівночасно вона є дочкою Візантійської Церкви. Тому, цілком закономірно, в питаннях духовності, традицій і обрядів вона не повинна відрізнятись від українського православ'я. Незапереч-ним є теж факт, що наша Церква, з уваги на її існування на рідних землях і в діаспорі, є рівночасно територіальна й понадтериторі-альна, національна і міжнародна. У світлі цих факторів слід розгля-дати зорганізоване релігійне життя її мирян, головно питання ек-лезіологічного і екуменічного характеру, і діяти на зміцнення її структур на рівні парохій, єпархій та цілості Церкви (Порівняй:Василь Маркусь, «УКЦ назустріч Ювілеєві Тисячоліття». Матеріяли IV Конгресу мирян УПСО. Рим, 1983. С. 66.)

Починаючи, слід ствердити одне доволі відрадне явище, яке стоїть в гострім контрасті до минулого. В історії нашої Церкви, як і Все-ленської Церкви взагалі, було чимало випадків, коли деякі свяще-ники та ієрархи з різних причин (правдивих і уявних), не сприяли розвиткові мирянського життя, не дивилися ласкавим оком на мирянський рух. Сьогодні ця ситуація радикально змінилася. Біль-шість владик і священиків не тільки розуміє потребу мирянських організацій, але і активно сприяє їх розвиткові і старається якнайтісніше включити їх у щоденне життя Церкви. Найкращий доказ того - це присутність мирян на цьому ж Соборі і активна їх участь у його сесіях. Це конструктивне наставлення владик триває вже довший час. Так, Митрополит Філадельфії Преосвященний Стефан Сулик у своїй промові до мирян у Римі 14-го лютого 1982 р., виго-лошеній після його призначення, дуже ясно і недвозначно потвер-див ці права і обов'язки мирян: "У загальному, на рівні парохії, Церква сподівається і заохочує, щоб вірні відігравали більш активну роль в житті парохії. Тепер уже замало здійснювати усі релігій-ні практики, ходити в неділі і свята до церкви, інколи сповідатись і приймати Святі Тайни. Сьогоднішні миряни мусять бути помічни-ками душпастиря і у багатьох випадках брати на себе тягарі, які досі на своїх плечах ніс парох. На парохіяльному і єпархіальному рівнях миряни - це дорадники духовної влади, які розуміють цер-ковні закони і докладають зусиль, щоб Церква була святою, творила одне гармонійне Тіло".

Підкреслюючи специфічні завдання мирян УГКЦ, Митрополит Сулик додав: "В українській дійсності на нових поселеннях, поза межами нашої Батьківщини, вірні Української Католицької Цер-кви, миряни мають ще додаткові завдання, яких не мають миряни тих віток Католицької Церкви, які живуть на власній території. На всіх мирян спадає обов'язок бути вчителями віри, навчати дітей і старших катехизму, робити все можливе, щоб віра вірних Католицької Церкви не була мертва..."

Далі Митрополит підкреслив важливість мирян в житті Церкви у діаспорі такими словами: "Ані єпископи, ані священики не змо-жуть зупинити асиміляційних процесів чи зберегти нашу молодь при нашій Церкві і нашій громаді, якщо ми не будемо мати активних, свідомих своїх завдань, сповнених вірою та запалом мирян".

Цілком самозрозуміле, що ці завдання не можуть бути сповнені без організаційних структур мирян, які в нашій Церкві, у порів-нянні з Латинською, а головно на терені США, мабуть, не найсильніші.

Важливість мирянських організацій для Церкви сьогодні підкрес-лено теж у брошурці «Нова євангелізація. Нарис для роздумів при підготовці до Собору Української Греко-Католицької Церкви» (Львів, без дати), яка містить чимало цінних думок. Між іншим, там сказано таке: "Збереження якнайтісніших зв'язків між Церквою в Україні і в діаспорі - щось таке очевидне, що не потребує пояснень. Це не означає, однак, що треба цього досягати, нехтуючи логікою і пасторальною второпністю. Життя Церкви в діаспорі підлягає за-конам тих самих невблаганних процесів, які поширюються на всі інші групи людей, що опинилися і проживають поза вітцівською землею. Драматичне зменшення членства в заокеанських митрополіях нашої Церкви свідчить, що найвища пора знайти розв'язку, яка оптимально задовольняла б усі покоління членів Церкви. Конкретні рішення силою обставин будуть різні - у залежності від міс-ця... Треба глибоко усвідомити, що, незважаючи на всі труднощі й перешкоди, еміграція з України, як нормальне соціо-економічне явище, триватиме. Нові емігранти - це виклик і шанс для Церкви в діаспорі одночасно. Виклик - бо прийняття й інтеграція нового члена до якоїсь спільноти є завжди складним процесом. Шанс - бо нові члени - це збагачення життя, це майбутнє. Апостол Павло писав, щоб приймати у Господі, як святим личить, та щоб допомага-ти у кожній справі" (С. 46).

Знову цілком ясно, що зв'язок між Церквою в Україні і Цер-квою в діаспорі треба плекати теж через організації, і що ці організації мусять бути творені залежно від місцевих обставин, та вони завжди мусять відчувати своє коріння духовної близькості.

Та перед тим, як увійдемо глибше в нашу тему, слід зробити спробу поділу чи катетеризації мирянських організацій, а задля кращого зрозуміння проблематики старатися подати певні визначення. Ми дуже часто чуємо термін "мирянський рух", і більшість з нас знає, що він означає, але, все ж таки, задля ясності, постараємось тут подати більш стислу дефініцію.

Рух, на нашу думку, - це феномен, який неструктурально охоплює різні організації, що його творять і до нього добровільно вхо-дять. Рух повстає доволі спонтанно, спричинений якоюсь великою ідеєю чи діями харизматичного провідника. Модерний мирянський рух УГКЦ в діаспорі, наприклад, повстав після приїзду світлої пам'-яті Патріарха Йосифа Сліпого у вільний світ в 1963 році. Як знаємо, це була людина, обдарована Богом надзвичайною харизмою, яка звернула на себе увагу цілого світу. Не забуваймо, що до його звільнення з неволі спричинились такі історичні постаті як Папа Іван XXIII, Президент США Джон Ф. Кеннеді і лідер СССР Нікіта Хрущов. Наш Ісповідник Віри став у центрі мирянського життя, і довкола нього та під його впливом відродився мирянський рух УГКЦ в діаспорі. Він, як відомо, висунув ідею патріархату УГКЦ на II Ватиканському Соборі та, згодом, прийняв титул Патріарха. Але із самого початку його харизматична постать стала свого роду етнархом для українців, які бачили в ньому не тільки Главу Цер-кви, не тільки духовного батька, але теж і провідника народу. Ї не диво, бо у нашій традиції, обумовленій історичними обставинами бездержавності, поневолення і переслідування як Церкви, так і народу, народ ніколи не відмежовував чітко між світським і свя-тим, між Церквою і державою. Говорили тоді про духовну держа-ву, яку створив і очолив наш Ісповідник Віри. Але дуже швидко українці в діаспорі збагнули, що, аби утривалити щось спонтанне, треба мати організацію з певною метою, структурою та певним тоdиs ореrапdі. Тож на Заході створили т.зв. патріархальні това-риства (у США таке товариство мало спочатку назву «Товариство за патріархальний устрій УКЦ»), які були об'єднані ідеєю Патріар-хату УГКЦ на чолі з Блаженнішим Йосифом, як Патріархом. Кіль-ка років пізніше виявилася пекуча проблема координації дії в діа-спорі. Так постало УПСО - Українське Патріархальне Світове Об'єднання, що його тепер очолює інжинер Василь Колодчин, з Детройта.

Не наше завдання тут подати історію мирянського руху на Заході. Про це вже є чимало літератури, а головно збірники з різних конгресів мирян, хоч дуже бажано написати таку історію, або, бо-дай, видати головніші документи патріархального руху, більшість з яких надрукована в журналі «Патріярхат», що його тепер редагує Микола Галів. Як сказано, нам ідеться тут тільки про устійнення та відмежування деяких понять. Отже, підсумовуючи, рух - це, мен-ше-більше, спонтанний феномен, в лоні якого родяться організації, метою яких є здійснювати підставові ідеї цього руху. Мирянські організації знову ж можна поділити, бодай, на три категорії: цер-ковні і релігійні організації, а також світські організації релігійного напряму. До перших належать, наприклад, такі організації як «Брат-ства», «Сестринства», «Марійські дружини», «Апостольства молит-ви» тощо. Себто всі ці, які діють в рамках церковної структури під егідою священика чи єпископа на парохіяльному або єпархіально-му рівні. Друга категорія - релігійні організації. Тут, як приклад, можна навести Товариство «Святої Софія» у Римі, що заложив світ-лої пам'яті Патріарх Йосиф, у США, Англії, Бельгії та Канаді, Воно, стисло кажучи, - релігійне, але не церковне, хоч працює для добра Церкви. До третьої категорії можна зачислити Українські Патріар-хальні Товариства, як і, можливо, організацію «Академічна Обно-ва». Ці товариства різняться щодо своїх специфічних завдань і ме-тод, але вони об'єднані своєю працею для добра Церкви, яку виконують згідно зі своїми статутами та правильниками. До них якнай-краще відносяться слова Папи Івана-Павла II, який, коментуючи «Декрет про Мирян» II Ватиканського Собору, пише: "...усі члени Церкви є учасниками її світського виміру; але участь ця є надзви-чайно різною. Особливо у випадку мирян вона відрізняється, з точ-ки зору реалізації та виконання функції, певною, за словами Собо-ру, специфічною особливістю. Ця особливість визначається вираженням світського характеру". («Покликання». С. 28).

Ця різноманітність дій мирян та їх організацій мусить бути ос-таточно поєднана любов'ю до Спасителя нашого Ісуса Христа та ідеєю служіння Церкві і народові. Правильно коментує Рома Гайда у своїй доповіді «Роль мирян у світлі документів Ватикану і потреб УГКЦ», виголошеній у Нью-Йорку 5 квітня 1998 року: "Мирянські організації у їх різнородності входять в інфраструктуру Церкви, і їх діапазон відповідає потребам Божого люду... Різниці в структурі чи у способі ведення є менше важні. Далеко важливішим є схо-дження в наміченій меті".

Різнорідність і різноманітність всіх цих мирянських організацій вимагає, з одного боку, відповідного розмежування поділу праці, а з другого - здорової дози взаємопошани і співпраці. Інколи ці орга-нізації такі відмінні, що співпрацю важко собі уявити. Ось візьмім, наприклад, яку-небудь жіночу організацію при даній парафії в США, якої головне завдання є ліпити вареники для парохіян, і релігійне товариство, яке має ідеологічне спрямування й академічне завдан-ня. На перший погляд, виглядає, що ці дві організації не мають нічого спільного. Буває теж, що члени більш інтелектуально спрямованого товариства дивляться з певною погордою на ці так звані "пиріжниці". Таке наставлення не тільки не гідне правдивого хрис-тиянина, але й теж дуже нерозумне. Воно не бере до уваги факту, що чисельні церкви в США побудовані частково за гроші, зароблені саме цими жінками, що жертвують свій час кожного тижня на те, щоб заробити для своєї парохії гроші, й тим причиняються до кращого життя Церкви взагалі. "Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі доброуправники різноманітної Божої благодаті", - каже апостол Петро (Пет. 4, 10). Приналежність до організацій та суспільні відносини не сміють вносити роз-дор у Божий люд. Конечною є пошана до християнського покли-кання кожної людини. Усі ми маємо бути завжди свідомі, що наш світський характер "є тільки поняттям суспільним, але передовсім богословським" («Покликання». С. 29-30), і що остаточно ці органі-зації, які ми творимо, і у рамках яких ми працюємо, відіграють важливу роль не тільки у нашому туземному житті, але й у тому, що німці звуть НеіІsgеsсhісhtе (себто - в процесі нашого спасіння). Іншими словами, мирянські організації повинні бути засобом цер-ковного єднання, що є великим даром Святого Духа. Слова Папи Івана-Павла II, сказані в урочистій проповіді на закінчення VII звичайного зібрання Синоду Єпископів 30 жовтня 1987 р. про ін-дивідуального мирянина, мають глибоке значення для співпраці і співдії мирянських організацій, які творять організоване суспіль-не життя кожної Помісної Церкви: "Католик-мирянин ніколи не може замкнутися в собі, духовно відділитися від спільноти, а му-сить жити в невпинному контакті з іншими, з міцним відчуттям братерських зв'язків, переповнений радістю, випливаючою з одинакової гідності, та свідомий спільної відповідальності за те, щоб великий скарб, отриманий у спадок, дав плоди. Господній Дух обдаровує мирянина, так як і інших охрищених, численними харизмами, заохочує до різних послуг і завдань, пригадує йому -так, як пригадує іншим відносно нього, - що все це, що його відрізняє, не є більшою гідністю, а лиш його специфікою, його доповнюючою здатністю служіння... Ї так харизми, уряди, функції і послуги католика-мирянина існують у спільноті і для спільноти. Вони є взаємодоповнюючим одне одного багатством, яке повинно служити добру усіх під мудрим керівництвом пастирів". («Покликання». С. 43).

Відмінні обставини в Церкві в Україні та в діаспорі вимагають відмінних організацій мирян. Але, мені здається, що детальний аналіз ситуації тут і там викаже, що уже є чимало спільних проблем, які слід старатися подолати тими самими або подібними організація-ми. З точки зору методології, мабуть, доцільно буде скласти пере-лік проблем у нашій Церкві в Україні та на поселеннях, устійнити пріоритети щодо важливості тих проблем, а тоді застановитися над їх розв'язкою засобами існуючих організацій або створенням нових.

Але перед тим слід висловити деякі загальні спостереження, які мають пряме або опосередковане відношення до нашої теми. Перш за все, не слід забувати, що організаційне життя мирян мусить відігравати свою роль у Божому плані спасіння людства Це, так би мовити, - визначальний принцип. Адже II Ватиканський Собор зак ликає усіх мирян, щоб вони "своїми діями у світі помагали один одному домагатись ще більшої святості в житті, щоб цей світ був сповнений Христовим духом і успішніше досягав свого призначен-ня у справедливості, любові і мирі" (Іван-Павло II. «До представників мирянських організацій». Маніла, лютий 1981). Другим, чи не найбільшим завданням для нас, українців, є сьогодні - зберегти єд-ність нашої Церкви в Україні і діаспорі. У цьому ділі ми можемо стати правдивою опорою наших владик, які плекають цю єдність, головно через свої синодальні наради і постанови. Стараймося уни-кати непорозумінь і крайнощів. Остерігаймося усяких надмірних відмежувань, всяких протиставлень "ми" і "ви", "наша Церква" і "ваша Церква". Не забуваймо, що УГКЦ є одна в Україні і на посе-леннях, і скріпляймо цю одність нашої Церкви працею в наших організаціях. Рівночасно стережімось всяких ідей про т. зв. «Наці-ональну Церкву», які час до часу чути навіть від католиків. Злука з Апостольською Столицею - це запорука буття і сили УГКЦ назав-жди. Очевидно, ми, миряни, маємо не тільки право, але і обов'язок обороняти і обстоювати права нашої Церкви, коли їй заподіюється кривда, й ми це навіть доволі успішно робили у недавньому мину-лому. Я свідомий факту, що наша Церква, особливо в діаспорі, як це колись ствердив В. Маркусь, "є в постійній небезпеці злиття із римо-католицькою більшістю, зокрема ще при пропагуванні фаль-шивого універсалізму" і, додамо, фальшивого екуменізму; тому ми в діаспорі мусимо забезпечити сильні вузли єдности з Церквою в Україні, але ніколи не забуваймо, що унія з Римом, в яку ми ввій-шли більш ніж 400 років тому, принесла нам чимало Божих благо-датей, а з точки зору організаційної - дала нам можливість виявити себе і нашу Церкву на світовій арені. Що більше, злука з Апостоль-ською Столицею береже нашу Церкву від безладдя, даючи їй рів-ночасно можливість бути Церквою sиі іиrіs - Помісною Церквою. Під тим оглядом ми справді щасливі особливо, коли поглянемо на незавидний стан українського православ'я, де, за словами історика Церкви Оксани Хомчук, панує "майже безнадійний хаос в релігійно-церковній ділянці життя" (Див. «Українська Православна Цер-ква в США - з Києвом чи Істанбулом.?», Чикаго, 1997. С. 146). Нам відомі ці неустанні атаки, головно зі сторони московського православ'я, на Берестейську унію. Ми завжди чуємо гострі засуди т. зв."уніятизму" і категоричне відкинення Унії як моделі осягнення єдності християнства. Можливо, Берестейська унія не була досконала, але спитаймо, чи є в історії Церкви краща модель для осягнення єдності Христової Церкви? Перефразовуючи слова Черчіля, який колись висловився про демократію, що це найгірша форма прав-ління, за виїмком кожної іншої, можемо ствердити, що Унія, так як демократія, - недосконала, але знайти кращого способу для спів-життя в Христі важко, а то й неможливо.

І врешті, при розбудові існуючих мирянських організацій і при створенні нових не слід забувати вже кількакратно згадану нами їх остаточну мету і цим оминути небезпеку бюрократизації мирянсько-церковного життя. Ось 27 травня 1998 року на триденній кон-ференції в Римі, присвяченій темі «Еклезіяльні рухи: злука й місія на порозі третього тисячоліття», Префект Конгрегації для Доктри-ни і Віри Кардинал Йозеф Ратцінгер ствердив, що "краще мати менше організацій, а більше Святого Духа" у Церкві. З цими словами Кардинала ніяк не можна не погодитися.

Пригляньмось тепер до тих найважливіших проблем, які сьо-годні турбують нашу Церкву, і спробуймо устійнити ці організації та їх методи щодо поборювання таких проблем. На цьому місці варто згадати, що у своїй статті «Внутрішнє життя Греко-Католицької Церкви в Галичині на початку XX століття», присвяченій головно аналізові часопису «Добрий Пастир», автор Ієромонах Ігор Гарасим, ЧСВВ, подав три групи проблем: суспільно-політичні, церковно-релігійні та релігійно-моральні, які існували в житті нашої Церкви ще перед Другою світовою війною. Цікаво, що всі три категорії тиtatis тиtапdіs актуальні для нас і сьогодні.

До першої групи належать атеїстичний большевизм, радикалізм, соціалізм та (фанатичний) націоналізм.

Друга група проблем: міжконфесійне питання, посилена пропа-ганда інаковіруючих, проблема целібату та обрядове питання.

Третя група торкається фальшивої релігійності, моралі, життя вірних та забобонності. (Календар «Благовісти», Гурово-Ілавецьке, 1997).

Хіба за виїмком останнього - себто забобонності, яка сьогодні, здається, з різних причин не є великою проблемою, ці категорії, тіrabile dісtи, можна пристосувати до нашої доби, особливо коли додамо до згаданих небезпек дух секуляризму, який домінує в наш час.

Але наш підхід дещо відмінний з уваги на часове обмеження і форум, на якому знаходимося. Тут, перш за все, надзвичайно важ-ливе життя Церкви на парохіяльному рівні, передовсім задля того, що воно так тісно пов'язане з Божественною Літургією, яка є центром нашого українського християнського буття. "У Церкві свого права чи єпархії знаходиться і діє парохія, якій належить істотне завдання безпосереднього й особистого формування мирян-католиків. Покликанням парохії, якій легше нав'язати контакт з окремими особами та групами осіб, є виховання своїх членів у слуханні Слова, у літургійному та особистому діалозі з Богом, у братній любові та наближенні до них безпосереднім і конкретним способом значення церковного єднання і місійної відповідальності" («Покликання». С. 143). Добре християнське парохіяльне життя позитивно впливає на людину і на родину. В рамках цього життя відбувається взаємодія між мирянином і священиком, яка є конечною для спасіння. Парохіяльні організації, такі як вже згадані «Братства» і «Сестринства», мусять, насаперед, дбати про гармонійне життя парохії й давати поміч собі й іншим - старшим і молодшим. Старим і неміч-ним, зокрема, потрібна опіка. Нам бракує духовної геріатрики. В цій ділянці наші брати римо-католики і протестанти є далеко краще зорганізовані, ніж ми, і роблять добру роботу. А вказівки до такої діяльності дають нам так чітко Синодальні Отці своїм зверненням до бідних людей: "Усі ви, покинуті та відсунені на узбіччя нашого споживацького суспільства, хворі, інваліди, вбогі, голодні, • емігранти, біженці та в'язні, безробітні, старці, покинуті діти та самотні особи, ви, жертви війни і різного роду насильств, породжених у нашому вседозволяючому суспільстві. Церква бере участь у вашому стражданні, що веде до Господа, який приймає вас до свого спасенного Страждання і дозволяє вам жити у світлі свого Вознесіння,... аби вчити світ, що таке любов" («Покликання». С. 125).

Синодальні Отці теж поучають нас, що в рамках парохії, під проводом душпастиря, повинно відбуватись приготування дітей і молоді до повного християнського життя. Цьому виміру мирянського руху Другий Ватиканський Собор присвятив чимало уваги, підкрес-люючи, що "діти, як живі члени сім'ї, у свій спосіб сприяють освяченню батьків" («Покликання». С. 109), а Папа Іван-Павло II додає, що "період дитинства приносить цінні можливості для діяльності, що також спричиняється до будівництва Церкви, як і до гуманізації суспільства" («Покликання». С. 109).

Рівно ж слід підкреслити влучність слів Святішого Отця віднос-но молоді: "Церква не може бачити в молодих людях просто пред-мет своєї пастирської опіки. Насправді ж вони, і до цього їх треба заохочувати, є діяльним суб'єктом, активними учасниками євангелізації і творцями суспільного відновлення" («Покликання». С. 107).

Сьогодні мораль молоді (як і, до речі, старших) е під постійною загрозою цієї секулярної доби, у якій ми живемо. Від єхидних впливів телебачення, фільмів та бульварної преси нам неможливо впов-ні ізолювати нашу молодь. Але, при помочі Святого Духа, через наші організації ми можемо втілити у них всі ці християнські заса-ди і чесноти, які поможуть їм поборювати грішне довкілля і ставати повноцінними членами Христової Церкви. У цій боротьбі за душу молоді ми не сміємо ніколи здаватися.

Світова молодь сьогодні, помимо всіляких негативних впливів, що ними нас годують мас-медіа, прагне доброти і чистоти. Недавні відвідини Папи традиційно ліберальної Франції, де Святішого Отця з ентузіазмом вітали мільйони молодих людей, як і його інші подорожі, це явно і недвозначно показали.

Сучасна українська молодь, на мою думку, є сьогодні дуже на-дійною нивою для одуховлення і катехизації нашого народу. Така організація як «Українська молодь - Христові» (якої коріння сягає до 1933 року, коли свято під цією назвою зорганізував Інститут «Католицька Акція») служить тут добрим прикладом. Але ми, старші, мусимо не тільки давати молоді можливості розвивати їхню діяльність, але і теж, індивідуально і колективно, себто через наші організації, служити їм моделями людської святості, а це, у наших лукавих часах споживацтва і сваволі,не завжди легко.

В діаспорі, а особливо на терені Північної Америки, панує вже віддавна доброчинна традиція служіння без особливої винагороди в різних світських та церковних організаціях. Цього роду добровільна праця, так званий vоlипtееrisт, стала запорукою існування численних установ, без якої вони б не могли існувати. Останніми часами ця традиція дещо послабла в українському житті, тому що багато людей цієї альтруїстичної генерації відійшло у вічність. Крім того, обставини змінилися, і нова генерація, яка вже не мусить будувати нові структури, а тільки зберігати і розвивати те, що ство-рено, не бачить аж такої потреби для безкорисливого служіння і пожертви на інституції, що їх збудували батьки. А цього саме дуже потрібно, щоб розвивати справжнє українське християнське життя.

Як вже ствердили наші владики, організації в діаспорі мусять робити спеціальні заходи, щоб інтегрувати у суспільне життя тих нових емігрантів, які прибувають до нас з України. Ми в Америці завжди нарікаємо, що нас мало. Це свята правда, але у нас дуже часто риторика тріумфує над істиною. Спитаймо себе, чи робимо усі можливі заходи, щоб нас було більше? Гадаю, що тут ще велике поле для праці. До речі, наш церковний провід може послужити тут прикладом. Наші владики в США спроваджують священиків з України і тим заповнюють прогалини в ділянці душпастирства, спричинені браком покликань. Може й мирянам, в рамках їхнього зорганізованого життя, слід діяти аналогічно. Деякі спроби вже зроб-лено, але вони спорадичні та поодинокі, а тут потрібна добре обдумана стратегія і тактика. Згідно з Другим Ватиканським Собором, важливими чинниками у формуванні правдивої християнської людини є католицькі школи, університети та різні центри духовного і відновлення. В діаспорі, на північноамериканському континенті, українське католицьке шкільництво занепадає головним чином через вже згаданий брак людей. Конечним є зберегти і посилити такі існуючі установи як УКУ і його філії по світі та перетворити їх на активні "виховні спільноти", які, плекаючи органічний зв'язок між вірою і наукою, виховували б нам повноцінного мирянина. "Віра і любов науки єднають у розсіяних сущих" - написано над входом до УКУ в Римі. Ці слова, що їх велів там поставити світлої пам'яті Блаженніший Патріарх Йосиф, виказують глибоку істину і є клю-чем до нашої церковної і народної єдності.

Мені здається, що саме в Україні сьогодні нам потрібні солідні організаційні зусилля в цій ділянці. При американських університетах, наприклад, діють так звані Nеwmаn СІиbs, себто осередки імені світлої пам'яті Кардинала Нюмана, які обслуговують като-лицьких студентів, що навчаються в секулярних вузах. Можливо, що на українській землі було варто мати центри ім. Шептицького або Сліпого, щоб уможливити нашим молодим людям плекати і розвивати католицьку духовість. У зв'язку з цим, не забуваймо, що колись на світі й у нас було таке явище, як католицька література. Група «Логос», до якої належали такі поети і письменники як Луж-ницький, Олександр Мох, Наталена Королева й інші, ще й досі привертає до себе увагу літературних критиків. В Україні є чимало поетів, творчість яких по своїй суті є глибоко християнською (згадаймо хоча б львів'ян Ірину та Ігоря Калинців).

Не менш важливим є теж плекання науки в дусі Христової Церкви. Хвала Богу, ми, українці в діаспорі, спромоглися видати чимало енциклопедій: «Енциклопедія Українознавства» Кубійовича, дві англомовні енциклопедії, у підготовці є тепер «Енциклопедія Укра-їнської Діаспори» (ЕУД), і тут, у Львові, тепер готується до видання «Енциклопедія НТШ». Немає, на жаль, «Енциклопедії Української Церкви», ані «Української Католицької Енциклопедії», такої, як мають поляки (видання КUL - Католицького Люблінського Університету), чи американці - «Тhе Nеw Саthоlік. Еnсусlореdіа» де, до речі, чимало сказано про українців), ані відповідних осучаснених сторінок нашої Церкви в Їнтернеті. Бракує теж добре розвинутої сітки теле- і радіоєвангелізації. Добре, що є радіо «Воскресіння» і телевізійна програма, що її провадить о. Теодозій Янків, але вона, мабуть, єдина і унікальна. Може, тепер пора нам про це серйозно подумати? Ідім тут знову за порадою Синодальних Отців, які ка-жуть нам, що "християнське формування у найвищій мірі повинно брати до уваги культуру даного регіону, яка вкладає власний внесок у справу формування і допомагає оцінити вартості як даної культурної традиції, так і ті, котрі пропонує сучасна культура" («Покликання». С. 147).

Працюючи у цьому напрямі, українські мирянські організації діятимуть згідно з древньою традицією нашої Церкви. Не забувай-мо, що, як це сказано у праці «Нова Євангелізація», "Українська Греко-Католицька Церква бачить своє покликання у захисті і реа-лізації права на власну культуру і мову. Вона, перефразовуючи псалмопівця, ніколи не вішала своїх гусел на вербах, не сиділа і не ридала (див. Пс. 136). Навпаки, вона усвідомлювала: щоб не забути рідного Єрусалима, всюди, де це можливо, треба співати пісень сіонських. А до тих, яким часто, всупереч їхній волі, прилип язик до піднебіння, і які не ставили Єрусалима понад найвищу свою радість (див. Пс. 136, 6), каже: Нехай Єрусалим спадає вам на сер-це" (Єр. 51, 50; С. 58)

Прохаючи долю тих намічених цілей в рамках наших організа-цій, пам'ятаймо, що хоч як і потрібні конкретні споруди, місця, бюджети - вони остаточно не найважливіші. Охота до праці, до посвяти, до жертви, яка випливає з любові до Бога й ближнього -це суттєве. Ця любов до ближнього і пошана до інакодумаючих, до вірних інших Церков мусить бути у нас глибоко розвинена. Ко-лись Блаженніший Патріарх Йосиф, звертаючись до українських православних владик Канади, сказав: "Я такий православний, як ви католики. Тут, на мою думку, криється сутність правдивого екуме-нізму".

І на закінчення хочу навести ще один знаменитий вислів нашо-го Патріарха, а саме про відношення між єпископами і мирянами, що він його висказав у своєму «Різдвяному Посланні» 1976 року до вірних Великобританії: "Не народ для єпископа, але єпископ і ду-ховні для народу". Рівночасно, ми не сміємо забувати, що, як це стисло відзначив о. Іван Музичка, "в Церкві не може бути демок-ратії в світському значенні... (в Церкві) є вищий степень життя, базований на співвідповідальності, що випливає з вузла любови і одности того таїнственного організму. Ця співвідповідальність тво-рить цей Божий люд з усіх членів. Тоді всі щоденні чинності мирян в Дусі набирають глибокого значення - стаються постійною жер-твою, молитвою, свідченням в різних формах і видах. Миряни зна-ходяться в подвійній ситуації: вони є в Церкві, і вони є в світі.Словосвідчення, освячення-благодать і служіння Церкви вони не-суть у світ, у своє довкілля, і тим роблять Церкву присутньою в світі" (Див. «Богословія мирянства». Матеріали симпозіуму. УПСО, Детройт, 1983. С. 13-14).

Увійдім в третє Христове тисячоліття в дусі покори й любові до ближнього, але й рівночасно із сильною динамікою духа, яка за-певнить нам і нашій Церкві краще майбутнє.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001