Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Привітальне слово Владики Павла Василика
• Пропозиції Собору
• Вступна доповідь о. Василя Мельничука
 Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті?
• Соціально-харитативна діяльність в Церкві
• Душпастирство і сучасна сім’я
• Євангелізація кожної людини протягом цілого її життя – завдання Церкви
• Проблеми релігійної освіти дітей та шкільної молоді
   Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті?

Матеріали
Єпархіального Собору
Коломийсько-Чернівецької Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Душпастерство в світлі вимог нового часу”

м. Коломия
24-25 грудня 2001 р.Б.



Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті?

“Ти – священик навіки, за чином Мелхіседека” (Євр. 5,6)

о. Зіновій Карась

    Все далі відходить той час, коли політична формація СССР дала явні ознаки старіння, коли червона зірка, так довго підтримувана заржавілими від мученицької крові чотирьохгранними штиками, таки не змогла втриматися і опинилася на західному обрії, щоби опуститися в тартар, у царство тьми, звідки вона і вийшла. А промені нового дня все більше роздирали залізну завісу, щоби над світом зійшло сонце волі. Довго воно сходить над Україною, але процес той незворотний. З гноблених народів окови впали, але щоби дійти повної свободи, добробуту і щастя – найбільше залежить і від самих цих народів. Окови впали і з Церкви. Церква в Україні має можливість розвинутися в інституцію, яка поведе наш народ до правди, до Христа. Події, що їх наша Церква відсвяткувала в перше десятиліття незалежності і свободи: 1000-ліття християнства на Русі-Україні, 400-ліття Берестейського Поєднання, 2000-ліття Різдва Христового, єдині у своєму роді відвідини найбільшим достойником світу Іваном Павлом ІІ повинні б привести нас до повної обнови в дусі наших національних традицій, нашого громадського, родинного, особистого життя і в обнові нашого церковного обряду. Важливу ролю в цій обнові відіграє, без сумніву, священик. І тому, з перспективи десятиліття відновлених церковних структур, треба задуматися над тим, як має виглядати наш український священик. Бо хоч сьогодні не бракує нових покликань до священичого служіння, але дуже мало звертається уваги на правильне виховання молодих священиків в навчальних закладах, а потім на місці праці в парафіях.

    Хочу звернути вашу увагу на думки Святішого Отця Івана Павла ІІ, сказані ним в апостольській нунціатурі в Києві 24 червня 2001 р. Зокрема він сказав: “Протягом цих десяти років ваші Церкви зазнали надзвичайного розквіту покликань до священичого і чернечого життя. Це ставить вимогу особливого дбання про духовну, інтелектуальну і душпастирську формацію тих, які покликані до священства й богопосвяченого життя. Найперше майбутнім пресвітерам потрібно забезпечити глибоку духовність, послідовне філософсько-богословське приготування та _рунтовну підготовку до душпастирського життя, вкорінену у вічних цінностях католицької традиції. Необхідною умовою для осягнення таких цілей є наявність у семінаріях та інститутах формації досвідчених вихователів і спеціалізованих викладачів, які забезпечать _рунтовний інтелектуальний та духовний фундамент майбутніх священиків.”

    Не може бути жодного сумніву в тому, що найголовнішими чеснотами кожного священика має бути глибока побожність, віра в Бога і справжня ревність в праці над спасінням людських душ. Обов’язок учительський, священичий, пастирський – це найголовніший обов’язок кожного священика, до якої конфесії чи національності він не належав би. Але український священик, та ще й в цей переходовий час, мусить мати ще й інші, особливі, прикмети. Мусить бути зацікавлений в осягненні дочасних ідеалів українського народу, мусить бути патріотом і громадянином, бо без цих прикмет він не зможе бути справжнім духовним батьком і добрим пастирем свого стада. Не забуваймо, що Ісус Христос дбав не тільки про вічне, а й про дочасне добро людини. Він на весіллі перемінив воду в вино, годував голодних земною їжею – хлібом і рибою, оздоровляв хворих, воскрешав мертвих.

    Про дочасні земні справи своїх вірних дбали апостоли Христові, і Церква на протязі двох тисячоліть закликає вірних допомагати саме в матеріальній скруті потребуючим.

    Ісус Христос був Спасителем усіх людей, але з особливою любов’ю ставився до свого рідного жидівського народу, як про це свідчить Святе Євангеліє: “Я прийшов до погибших овець Ізраїля” (Мт. 15,24), “Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам” (Мт. 15,26). Він уболівав над недолею і невірністю свого народу та з жалем говорив: “Єрусалиме, Єрусалиме... скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила – але ви не бажали” (Мт. 23,37).

    Звернімо увагу, з якою любов’ю і дбайливістю ставиться Іван Павло ІІ до свого рідного польського народу, хоч не занедбує і інших народів. Найбільше паломництв цей невтомний Папа-паломник здійснив до США – 6 разів, відразу після цього йде Польща – також 6, притому ці відвідини, особливо останні, носили все польський характер. Скільки святих канонізував у Церкві свого народу – 120! (В Україні – аж ...28). Таким чином Папа Іван Павло ІІ не тільки на словах, але також прикладом свого життя вчить справжнього християнського патріотизму, любови до свого народу, до своїх традицій та своєї рідної Церкви.

    Іван Павло ІІ дає польському народові своїх 10 заповідей. Ось вони:

    1. Не забувай, що найвищим до-бром є Бог, і без нього не зро-зумієш самого себе і не знайдеш суті життя.

    2. Не відрікайся імені свого на-роду, ані його історичного досвіду, бо то його власний корінь, його мудрість, хоч і гірка, і чинник його слави.

    3. Пам'ятай про те, що куди не кине тебе доля, ти завжди маєш право, аж до кінця своїх днів, зали-шитися членом свого народу.

    4. Навіть за найгірших обставин, змінюючи середовище чи грома-дянство, не забувай, віри і традицій своїх предків, якщо хочеш, щоб твої нові брати і твої діти не забули тебе. Родина повинна стати, як церква: учителькою і матір’ю.

    5. Шануй свій народ, розголо-шуй його добре ім'я і не дозволь, щоб воно було надуживане против-никами для його власних політич-них, шовіністичних чи якихось інших цілей.

    6. Не дозволь, щоб твоя родина і твій народ були ким-небудь обкра-дені, принижувані чи безпідставно очорнювані.

    7. Не вивищуй себе чи свого на-роду понад справжні заслуги і по-над інші народи, але радше пока-жи їм те, що в твоєму народі найкраще.

    8. Учися від інших народів усьо-го, що в них добре, але не повто-рюй їхніх помилок.

    9. Пам'ятай, що мати родину – народ – є великим привілеєм, який походить від природного права лю-дини, але не забувай, що Батьківщина – це величезний спільний обов’язок.

    10. Пам'ятай, що ти є дитиною народу, що його Матір’ю і Княги-нею є Богородиця Марія, дана як поміч в обороні. Повторюй часто молитву польських сердець: “Я при Тобі, пам’ятаю, стережу”.

    Ні в одного ієрарха світу національна відвага не піднялася до такої висоти.

    А в своїй книжці поезій, що вийшла в Києві двома мовами – польською і українською, читаємо: “Ojczyzna – kiedy my_l_ – w_wczas wyra_am siebie i zako_eniam.”

    “... мов таємничий корінь, котрий з мене перебігає до інших, аби всіх огорнути в минувшину значно давнішу, ніж кожен з нас: з неї почався ... мислю Вітчизною – так її замикаю у собі, мов скарб...”

    Тому вже найвища пора, щоби і ми, українці, позбулися свого комплексу меншевартості, звільнилися з полону чужих ідей, звернули з блудних шляхів псевдоуніверсалізму та старалися не тільки про зріст священичих покликань, але і про їх вартість, а це – належне виховання наших кандидатів на священиків в українському релігійно-національному дусі. Знову постає актуальним девіз великого Папи Пія ХІІ: “Любов Бога і Батьківщини – це найбільші любови кожної шляхетної людини”.

    На закид декого, навіть, на жаль, із священиків: “А що мені дала Україна?”, можемо відповісти словами великого грецького філософа Сократа на нарікання Крітона, несправедливо засудженого на кару смерти. Він відповів так: “Батьківщина більша за батька і матір, яка вона не була б до нас несправедлива, треба зносити цю несправедливість”.

    Коли заводимо мову про прикмети українських священиків, то маємо тут на увазі не тільки рядових священиків, пресвітерів, але в першу чергу тих, що одержали повноту священства – Архієреїв, головно першоієрархів Помісної Української Церкви – Митрополитів з патріаршими правами. Вони повинні задавати тон церковній гармонії. В Святому Письмі читаємо: “Кожен бо ієрей, узятий з-поміж людей, наставляється для людей у справах Божих, щоб приносити дари та жертви за гріхи, і що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо і сам він неміччю охоплений, і тому повинен так за людей, як і за себе самого приносити жертви за гріхи. Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Аарон.” (Євр. 5,1-4)

    На початку історії нашого київського християнства перший митрополит-українець Іларіон був не тільки релігійним провідником свого народу, але також і щирим українським патріотом, про що свідчить його твір “Слово о законі і благодаті” з окремою похвалою князеві Володимирові. У “Похвалі” Іларіон говорить, що кожний край прославляє свого вчителя, який просвітив його світлом Христової віри. Рим прославляє Петра і Павла, Азія – Івана Богослова, Індія – Тому, Єгипет – Марка. Українцям також треба звеличувати князя української землі Володимира Великого, що не у невідомій землі був володарем, а в українській, про яку знають на всіх кінцях землі. “Похвалу” закінчує Іларіон патріотичною молитвою: “Тебе взиваємо, Правдивого Бога, до Тебе, що живеш на небі, підносимо наші очі, до Тебе руки наші здіймаємо, молимось Тобі: зглянься на нас, бо Ти добрий, чоловіколюбивий, помилуй нас... І як довго стоїть світ, не наводи на нас напасти спокус, не віддавай нас в руки чужинців, щоб не назвали Твого города городом зайнятим, а Твоє стадо – зайдами на своїй землі, та щоб не сказали в чужих країнах: де їхній Бог? Мало нас карай, багато милуй, мало рани, а милосердно лікуй, прожени ворогів, побори країни, вкороти голод... Церкву свою розбудуй, своє добро збережи, чоловіків, жінок і молодь спаси... Всіх помилуй, усіх потіш, усіх возрадуй, зсилаючи їм радість тілесну і душевну.”

    Живим втіленням і синтезом ідей Митрополита Іларіона, Петра Могили, Веньямина Рутського був галицький Митрополит Андрей Шептицький. З його вступленням на галицький митрополичий престіл почалася нова доба не тільки в історії нашої Церкви, але також українського народу. Тому слушно називаємо його Князем Церкви і народу. Цього року ми святкували 100-ліття вступу на престіл львівських митрополитів Андрея Шептицького. В наступному році, як Бог поможе, будемо святкувати 110-у річницю народження і 10-у річницю перевезення на рідну землю іншого великого мужа нашої Церкви Митрополита Йосифа Сліпого. Тому на діяльності цих двох велетнів нашої Церкви і народу я не хочу зупинятися, бо про Шептицького ми говорили 3 і 4 листопада, а також тому, що кожен з шановних слухачів хоч дещо, але обізнаний з їх титанічним подвигом, в якому було дуже багато патріотичного і державницького елементу.

    Я хотів би торкнутися діяльності окремих священиків, які залишили немеркнучий слід в парафіях, де вони працювали, і ця праця розлилася широким ушляхетнюючим річищем по всій Галичині. Для цього доведеться повернутися дещо вглиб десятиліть, але зробити це варто, бо ті десятиліття і моральний занепад були в чомусь подібні до наших днів.

    Революція 1848 р. в Австрійській імперії викликала пожвавлення національно-освідомчих сил і рухів. Не залишилися осторонь і наші предки.

    В 1868 р. у Львові засновується товариство “Просвіта”. Історія “Просвіти” – це ціла велика тема. Хочу наголосити тільки те, що засновниками “Просвіти” у великій мірі були наші священики. Священики на місцях, в селах і містах втілювали в життя ідеї “Просвіти”, яка з часом своїми осередками охопила всю Галичину, а згодом і всю Україну і ставила перед собою наміри широкого просвітництва нашого, упослідженого чужими імперіями Австрії і Московії, народу. В числі найпочесніших членів і творців “Просвіти” був о. Степан Качала.

    Наші селяни, які в умовах безземелля змушені були виїжджати за океан на заробітки без знання англійської мови, без будь-якої професії, з часом дійшли добробуту, здобули відповідні становища, в тому числі і в державних адміністраціях на американському континенті. Свій економічний, культурний і релігійний розвиток вони і досі завдячують Українському Народному Союзові, що зумів з’єднати українців на організоване життя, де братньою допомогою були всі всім. А біля фундаменту Українського Народного Союзу стояв о. Григорій Грушка, якому вдячні українці спорудили пам’ятник. В ріжні часи в УНС працювали о. Нестор Дмитрів, о.мітрат Степан Біляк, о. Іван Ващук, о. крилошанин Богдан Смик, о. Микола Підгородецький, о. Іван Костанкевич, о. Петро Понятишин і ще десятки і сотні священиків нашої Церкви. Сьогодні УНС з друкованим органом “Свобода” – це потужна організація, що володіє великими матеріальними цінностями і використовує їх на добрі цілі нашого народу.

    На американському і австралійському континентах появилася вже нова генерація священиків з України, але крім нарікань тамтешніх українців, як на таких, що приїхали на заробітки, щось не чути, щоби вони жертовно включилися в громадське життя. Разом з окупацією Галичини поляками, а потім панщиною, на наш народ звалилося страшне лихо. З десятиліття в десятиліття семимильними кроками йде наступ поляків на саму самобутність нашого народу. Наша, колись панівна верхівка – бояри, князі, поступово зраджують народ і переходять в чужий ворожий табір, зрікаються мови, зрікаються свого обряду і полонізуються. За ними йдуть і священики. В священичих родинах вводиться поступово польська мова, навіть проповіді в церкві священики виголошують польською мовою. Покинутий простий народ що раз то глибше западає в темряву неграмотності, а з заснуванням корчм – і в повальне п’янство. Жид, як п’явка, висмоктує останні сили з села. Мова народу зневажається, упосліджується культура. Господь не залишив напризволяще наших предків. Крім того, що в душу народу було закладене, за словами Лесі Українки “те, що не вмирає”, Бог посилає свого пророка. Ним виявляється священик о. Маркіян Шашкевич. Заснувавши невеличке товариство зі своїх однодумців, спільно з о.о. Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким, вони видають книжку “Русалка Дністровая”, і ця несмілива дівчина – ця книжка фактично врятувала українців Галичини від цілковитого винародовлення. Слідом за “Руською трійцею”, як стали називати цих трьох піонерів, шляхом розбудження національної свідомості пішли інші священики, які обличчям повернулися до своєї пастви, повернулися в лоно рідного, нехай і бідного, народу. І тим врятували націю від зникнення з етнічної мапи світу.

    Гірше було з другим лихом – п’янством. Корчма і горілка цілковито руйнували економічне, і без того зруйноване, життя села. Жид хитрощами, завдяки безголов’ю селянина, заганяв його в борги, а за борги, вже нібито на законній основі, забирав у селянина останню корову, останній окраєць поля і саму хату, а родину виганяв в найми. Така темна непроглядна ніч тривала довго. Треба було титанічної праці, цілковитої посвяти себе якимсь окремим людям, щоби показати те зло, яке несе з собою горілка і корчма, і показати, як вийти з того зла. А ще треба знати, що корчма для тодішніх людей була єдиним місцем, де наші селяни могли зійтися в неділю після церкви і там поговорити про свої справи, як тепер кажуть “розірватися”. Там же збиралася і молодь. Деморалізація охопила майже всіх. Часто-густо зі своїми парафіянами забавлявся і пан-отець.

    Господь не залишив загибати наше село. Прийшла нова генерація свідомих священиків, які розуміли всю загрозу і зуміли знайти ключ до простих і щирих, але задурманених алкоголем селянських сердець. Саме ті священики стали співзасновниками “Просвіти” і понесли мудре слово, крім церковної проповіді, в народ.

    Приведу приклади. Ось перед вами книжечка, написана простим селянином з села Карлів, нині Прутівка Снятинського району. Книжечка називається “Село Карлів колись а тепер”. В ній він розповідає про подвиг о. Андрія Воєвідки, який своїм словом, мудрою порадою і добрим прикладом вивів село з цілковитого упадку до розквіту і достатку.

    Про іншого такого священика, о. Василя Соловія з села Пуків Рогатинського району розповідає у своєму об’ємному нарисі о. др. Іван Музичка в журналі “Визвольний шлях”. Отець Музичка досі проживає в Римі, деколи проголошує змістовні проповіді по радіо Ватикан. Проповідь, яку виголосив о. Музичка в Римі перед Собором Святої Софії під час святкування 400-ліття Берестейського Поєднання, друкувала наша газета “Християнський вісник”.

    Ще один священик з тої ж генерації о. Олекса Пристай, родом з Трускавця, про свою душпастирську і громадську працю тут в краю, а потім за океаном, розповів у 4-томовій книжці “З Трускавця у світ хмародерів”. По слідах цього отця на нашій землі мені згодом доводилось ступати, і добрі згадки про нього в мене збереглися з далекого дитинства.

    На зміну корчмам, старанням священика і усвідомленої громади, будувалися домівки “Просвіти”, так звані читальні “Просвіти”, де на зміну оковитої приходила книжка, газета, театральна вистава, рідна пісня і рідне слово, що зуміло отрясти з себе комплекс меншовартості, стати самодостатнім, щоби стати літературним і навіть достатнім, щоб ним відспівувати Святу Літургію. Все це в минулому. Нам навіть дивно сьогодні слухати, що наша мова, культура колись висміювалися чужинцями як маловартісні, але згадаймо той час, коли вважалося, що Службу Божу і взагалі Боже слово можна виголошувати тільки двома мовами – грецькою і латинською. Святим Кирилові і Методієві коштувало неймовірних зусиль і поневірянь, щоби слов’янському світові дати в руки книжки Святого Письма на мові, зрозумілій для них.

    Так само титанічні зусилля вклали окремі з наших священиків в працю на громадській ниві для того, щоби ми сьогодні втішалися своєю чистою, дзвінкою, мелодійною, як рідко яка в світі, мовою. Засилля поляків, цькування з боку москвофільського мракобісся не одного з наших отців увігнало завчасу в могилу. І самого о. Маркіяна Шашкевича сухоти з’їли на 32-му році життя.

    Не можу хоч коротко не згадати плідної праці наших преподобних монахинь. Жіночий монастир в селі Підмихайлівці. Монахині цього монастиря, як дбайливі бджілки, щоденно долали пішки свої кілометри до сусідніх сіл і там вели свої “Захоронки”. До такої “Захоронки” дитиною ходив і я, я багато з того доброго, що збереглося в душі і перенеслося по тяжких дорогах життя в умовах держави, яка недавно, слава Богу, розпалася, я завдячую нашій сестрі.

    Це все вже історія.

    Перед нами сучасність і майбутнє!

    Чи не здається вам, шановні слухачі, що історія часто повторяється, тільки на новому, вищому витку спіралі Архімеда? І завдання стоять більші, і грізніші вони перед нами, священиками, що ступили крок в наступне, ХХІ століття. Чи не так само доводиться сьогодні обстоювати право і місце рідної мови від зазіхань сусідів, та й чи в нас самих вона вже така чиста досконала? А отже і в наших родинах вона не бездоганна... Чи не здається вам, що треба рятувати нашу культуру від вульгарних чужоземних впливів, рятувати нашу пісню, а з нею і душу українського народу? Хто ж порятує, якщо священики усунуться від цієї праці?

    Мова – це дар Божий. Ні одна істота на землі крім людської, не володіє мовою. Більше того – кожен народ має свою окрему мову. Кращі уми народів бережуть її не тільки від засмічення чужомовними елементами, але від усякого непотребу.

    Наша українська мова, маю сміливість заявити, є однією з найчистіших в розумінні того, що англійці називають “сленгом”, тобто брутальних брудних слів, прокльонів тощо. Але нашу мову засмітила якась несамовита хвиля російського бруду. Вона вдерлася у всі прояви життя, на вулиці, вдома, в школи, в газети, в радіо і телебачення. Зауважую, що вже є слова, яких ніхто не соромиться ніде. Вони стали немовби іншомовними, хоч в словник іншомовних слів їх вводи для загального користування. А вже слово “мама” – те святе слово для кожної людини, більше збезчестити, мабуть, не можна. То як же говорити, на фоні цієї нечисті, що вживання мови для пустопорожніх балачок, розповідання дурних анекдотів, пустих жартів ображає маєстат Бога. Бо мова дана людині для висловлення, в першу чергу, слави Божої, а потім лише – мудрих, потрібних думок повсякденного життя.

    Кому, як не священикові, який має змогу говорити з громадою людей, не тільки самому давати приклад мудрого використання дару мови, але відвертати своїх вірних від мовного бруду, вселяти їм відчуття обридження до чужомовної нечисті.

    Друга проблема, яка стоїть перед Церквою і священиком, як Її виразником, це нова хвиля боротьби з алкоголізмом, до якого додалася наркоманія.

    З приходом совітів в 1939 р. вся праця попередніх поколінь наших священиків була змарнована. Наших людей навчили варити самогон і його пити. Вам дивно буде почути, що перший раз п’яного чоловіка я побачив у віці 13 літ.

    Хвиля алкоголізму накочується валом. На кожному кроці пропонують алкогольні напої під різноманітними наклейками. П’янство стало загальним явищем. Найгірше, коли це відбувається за мовчазливої згоди Церкви. Хрестини, весілля, похорони, різні обіди, на яких бувають і отці духовні, не мають нічого спільного християнством.

    З того часу, як Богословську академію у Львові очолив о. Йосиф Сліпий, спостерігається небувала хвиля патріотизму серед питомців Академії, а потім випускників-священиків. Але це не був патріотизм в стосунку до існуючої тоді польської держави. Навпаки, це був патріотизм в стосунку до позбавленого внаслідок польської займанщини державності українського народу. Це був патріотизм в намаганні здобути державність.

    Сьогодні живемо в умовах незалежної України. І нехай вона не така, якою ми хотіли б бачити нашу державу, але вона наша, і як на початку ми наводили слова Сократа, ми зобов’язані виховувати почуття патріотизму в своїх родинах і в своїх громадах. Робити все, що на користь нашій державі і уникати всього, що їй на шкоду. Це наш синівський святий обов’язок, і тут не може бути інших думок.

    Окремо кілька слів хочу сказати про виховання наших питомців в учбових закладах, виховання наших дітей в школах, виховання всього суспільства. Вся Европа віками виховувалася в певному напрямку. Маю на увазі прості правила поведення, витворені народами Европи т.з. Bon ton. Я з ви розумінням можу поставитися, коли молодик тикає мені руку, коли при вітанні не знімає шапки, коли за столом не вміє користуватися ножем, коли не дотримується елементарних правил поведення на вулиці, на сходах, в себе вдома, в публічному місці, бо сам я свідок того, як десятиліттями в радянському суспільстві на ці речі не тільки не звертали уваги, але висміювали, як буржуазні видумки. Але цього не зрозуміє чужинець, і сприйме нас, як простаків, позбавлених елементарних норм етики. Спостерігаючи за нашими священиками в товаристві, наприклад, польських священиків, та ріжниця разюче кидається в очі.

    Нічого дивного в тому нема. В Перемишлі, наприклад, на мій запит про книжку з Бон тону в книгарні мені запропонували дві ріжні. В себе в хаті маю переклад подібної книжки із словацької на російську мову, але я ніколи не бачив такої книжки, виданої в Україні, з якої могла б користати хоча б академічна молодь.

    Наші священики працюють і живуть серед народу, де сьогодні багато інтелігенції, яка вона вже там не є. Освітній і виховний рівень священиків повинен бути не нижчим, а навпаки, вищим. На нас звертають увагу і, або беруть приклад, або звіршуються.

    Закінчуючи свою доповідь, хочу підкреслити, що нова генерація українського духовенства покликана стати генерацією батьків народу. “Жниво поспіло, а женців мало” – каже Святе Письмо. І не тільки на релігійній, а головно, на громадській ниві. На священикові, особливо на селах, лежить обов’язок зробити так, щоб наші громадяни стали високосвідомими національно, культурно і державно. А тому, в першу чергу, готувати себе, свої родини, до тяжкої але відповідальної і почесної праці для народу, з якого кість від кості, кров від крові походимо. Не є добрим священиком той, хто обмежує себе і свою працю до відправлення Служби Божої і треб, а поза церквою не хоче знати своїх парафіян.

    Священика чекають в школі, в клубі, в сільській раді, в спілці селян. До цього закликає священика Собор УГКЦ, дві сесії якого відбулися в 1996 і 1998 роках у Львові.

    Відповідаючи на поставлене запитання, “Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті”, можемо відповісти: священик ХХІ століття повинен увібрати в себе квінтесенцію з найкращих прикладів нашого духовенства в минулих століттях, лише на новому, вищому витку спіралі нашої історії.

    Про все інше, надіюсь, ми поговоримо в групах.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001