Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Привітальне слово Владики Павла Василика
• Пропозиції Собору
 Вступна доповідь о. Василя Мельничука
• Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті?
• Соціально-харитативна діяльність в Церкві
• Душпастирство і сучасна сім’я
• Євангелізація кожної людини протягом цілого її життя – завдання Церкви
• Проблеми релігійної освіти дітей та шкільної молоді
   Вступна доповідь о. Василя Мельничука

Матеріали
Єпархіального Собору
Коломийсько-Чернівецької Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Душпастерство в світлі вимог нового часу”

м. Коломия
24-25 грудня 2001 р.Б.



Вступна доповідь
отця – канцлера Василя Мельничука

на першій сесії Єпархіального Собору
Коломийсько – Чернівецької єпархії

Преосвященіший Владико!
Всесвітліший отче – мітрате Генеральний Вікарій Григорію!
Всесвітліші отці мітрати, отці – декани!
Всечесніші отці – делегати Собору!
Преподобні ченці та черниці!
Вельмиповажні пані та панове!

“Бо пресвітери – свяченням і післаництвом,
яке одержують від єпископів,
– поставляються на служіння Христові –
Вчителеві, Священикові, Цареві, беручи участь у його службі, якою
тут на землі Церква будується в Народ Божий, у Тіло Христове
й у Храм Святого Духа”

II Ватиканський Собор,
Декрет Про служіння і життя Пресвітерів “Presbiterorum ordinis”

    Ми з Вами зібрані тут у цій прекрасній каплиці для того, щоб розпочати та продовжити першу сесію нашого єпархіального Собору під проводом Святого Духа, а Христос Спаситель був постійно присутній з нами, так як сам обіцяв: ”Ось я з Вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28.20.) Преосвященний наш Владика Павло скликаючи нас на цей Собор мав на меті разом з нами усіма спільно порадитися, шукати розв’язки наболілих проблем, та вишукувати ті проблеми, котрі підступно вдираються у душу нашого народу, як про це добре говорить другий Ватиканський Собор: “Тому то єпископи ... вважають їх (пресвітерів) за своїх необхідних помічників і дорадників у виконанні обов’язку й уряду навчання, освячування і правління Народом Божим”.

    Наш Собор – це важлива подія як в житті нашої єпархії, бо проводимо його вперше, так і в житті цілої Київської Церкви. Важливе його значення полягає в тому, що в ньому беруть участь крім духовенства і миряни, різних вікових категорій, професій, освітнього рівня, виховного процесу, але всі разом ми об’єднані вузлами любові та турботою про моральний та духовний стан нашого суспільства.

    У наших дискусіях ми побачимо, що живемо в зовсім інших обставинах нашого суспільства, котре диктує нам нові вимоги щодо духовного та релігійного просвітництва. Викреслюються нові, можливо не знані для нас, горизонти душпастирської діяльності, бо пережили ми жахливі десятиліття безбожницького виховання, а це в свою чергу полишило глибокі рани в душах нашого народу.

    Як ми розуміємо саме поняття “Собору” і як відбивається в ньому соборна природа самої Церкви? Ми повинні бачити саму Церкву, як Собор що єднає всіх в єдиний нероздільний моноліт скріплений та обнятий її засновником та будівничим самим Христом, який говорить “Я виноградина, ви – гілки” (Їв. 15,5). З єдності Християн з Ісусом випливає єдність між самими християнами, бо всі вони є гілками однієї виноградної лози, тобто самого Христа. Поняття койнонії – єднання, котре опирається на Святе Письмо, було у стародавній Церкві і продовжує сьогодні бути у Східних Церквах великою честю. Тому 2 –й Ватиканський Собор приділив багато уваги тому, щоб Церква була виразно зрозумілою як “єднання”, і більш конкретно, як “єднання”, втаємничене в життя.

    Усі служіння, які існують та виконуються у Церкві, є різними формами участі у служінні Ісуса Христа, доброго Пастиря, Який говорить: “Я - добрий Пастир. Добрий пастир життя своє дає за овець” (Ів. 10.11.). Поділ урядів у первісній церкві є добре показаний у першому посланні св. Ап. Павла до Корінтян: “Поставив Бог у Церкві: по перше – апостолів, по друге – пророків, по–третє – учителів”. У безперервному апостольському наступництві священики у момент свячення отримують від Воскреслого Ісуса харизму Святого Духа, заодно з тим – владу і святу силу діяти у “особі Christi Capitis” (у особі Христа Голови), щоб голосити Євангелію і виконуючи святі таїнства, служити Церкві і єднати її у Святому Дусі.

    Ми знаходимося на межі нової ери християнства; Церква, тіло Христа, проводить нову євангелізацію секуляризованого світу. Потрібно навчитись проробити дорогу євангельським правдам, виробити новий кут зору роздумам того, хто відчуває у собі бажання заглибитися в духовний всесвіт Церкви, зупиняючись насамперед на фундаментальних питаннях.

    І вся ця важлива і нелегка праця лягає на плечі насамперед духовних провідників, які отримали завдання від самого Христа: “Ідіть, отже, навчіть усі народи: христячи їх ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28. 19,20.).

    Тому вважаю виділити деякі характеристики, які в загальних рисах допоможуть нам окреслити духовного отця, який би зміг гідно, до вимог нового часу, сповнити те завдання, котре покладає на нього Церква, та сподіваються від нього отримати вірні.

1. Душпастир – муж молитви

    Душпастир повинен найперше перебувати на постійній молитві серця. Пригадаймо собі слова Апостола: “... Дух помагає нам у немочі нашій. Про що бо нам молитися, як слід не знаємо; та Сам Дух заступається за нас стогонами не мовними. Той же, Хто вивідує серця, знає, яке бажання Духа і що Він заступається за святих згідно з Божою волею” (Рим. 8, 26-27). Святі отці у своїх повчаннях весь час нагадують, що неустанна молитва повинна виховати в молільників нелицемірні почуття смирення і любові до Бога, відречення для Нього зла – якості, якими дихає апостольський вік любові, що повсякчасно молиться. Дуже вдало сказав про це авва Силуан: любов – пам’ять породжує молитву, а без молитви душа не пробуде в любові. Хто любить Бога, той жадає перебувати з Ним повсякчасно, рветься до Нього, хоче завжди з Ним бесідувати. “Як прагне олень до джерел водяних, так прагне душа моя до Тебе, Господи” (Пс. 41,2). Душпастир повинен намагатися зберігати в серці ту відкритість Богові, ту пам’ять про Бога, яка полягає у постійному наданні першості Йому. Він повинен утримувати себе у тому типово релігійному стані, яким є молитва, тобто коли молитва стає підставою. Ця постава повинна зберігатися під час бесіди, повторюючи у власному серці, що вислуховуємо, і розповідаючи це Богові, отже все наше життя і діла ми ввіряємо Богові. Таким чином духовний отець вводить інших людей у те коло, в ту єдність із Богом, в яку їх було запрошено.

Духовний отець повинен гуртувати вірних в молитві, яких йому довірено, постійно підтримувати їх, єднатися в серці з ними, молитися з ними, вимолювати для них благодаті і милосердя.

2. Духовний отець – це Божий посланець, сповнений Святим Духом

    Душпастир – це той, хто через силу і діяння Святого Духа народжує вірних дітей Богові. Це той, через якого звершується те, про що говориться у Євхаристійній молитві:” адже не живемо ми для себе самих, а для Того, який помер і воскрес за нас”. Духовний отець є носієм цієї харизми породження, тому його місія тісно пов’язана з життям: “Сенсом справжнього батьківства є давати життя”.

    Велике послаництво священиків, велике їхнє завдання, велика їхня влада. Син Божий Господь Ісус Христос дав їм силу і владу перемінювати хліб у своє тіло, а вино у свою кров і це мають робити на його пам’ятку.

    Папа Іван Павло II, промовляючи у Варшаві до наших вірних 11 червня 1999 року, згадуючи про ісповідників і мучеників нашої Церкви і нашого українського народу, сказав: “...завдяки святості свого життя стали свідками Божої благодаті, а глибиною і проникливістю розуму пізнали і навчали інших про чудові животворні тайни Отця Небесного. Свою вірність Церкві впродовж століть вони підтвердили мужністю перед переслідуваннями, стражданнями і навіть смертю. Серед них були також єпископи, священики та ієромонахи”. “ Будьте моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж до краю землі” (Ді. 1,8). Скільки тих свідоцтв вірності Христовому послаництву зложили Божі посланці – священики, монахи, єпископи?! “Горе трупів і ріки крові”, – говорив на II–му Ватиканському Соборі ісповідник віри, патріарх Йосиф Сліпий.

    У своїй повчальній промові до молоді Святіший Отець Іван Павло II говорить: “Кожен священик приносить зі собою особливе благословення: “Благословен хто йде в ім’я Господнє!” Бо у кожному священику, є сам Христос. Якщо святий Кипріян сказав, що християнин є другим Христом – christianus alter Christus, то тим більше можна ствердити Sacerdos alter Christus: священик – другий Христос. Тож хай учинить Бог, щоб священики зі щирою вдячністю завжди пам’ятали про отриманий дар; нехай він прихилить голови численних юнаків, аби великодушно прийняли його заклик до нової посвяти себе справі Євангелії. Це принесе користь людям наших часів, які так потребують надії і радістю наповнять християнську спільноту, котра зможе з надією дивитися у майбутнє та сприймати виклик вимог третього тисячоліття.”

3. Душпастир – служитель Євхаристії.

    Будучи божим задумом, Євхаристія, одягнена в Літургію, становить мікрокосмос людського життя. З неї вчимося “сприймати ближнього як Тіло і Кров Христа” (Теяр де Шарден).

    Літургійне Богослужіння – це “вершина, до якої прямує діяльність Церкви, й одночасно є тим джерелом, звідкіля випливає її сила”, – говорить II-ий Ватиканський Собор у Конституції “Про Літургію” ( параграф 10).

    Священик в часі Святої Літургії, з однієї сторони є одним із вірних – як всі інші присутні, але при престолі є понад усіх Христом! Відновлюючи в безкровний спосіб Богові жертву, яка відбулась на Голгофі, і освячує in persona Christi репрезентує реально Ісуса Христа, даруючи Йому своє тіло, свій голос, свої руки, своє бідне серце, щоб він очистив їх.

    Всі почуття і потреби серця служителя Євхаристії повинні бути присутні в Безкровній Жертві на престолі, бо через Христа доходимо до Отця в Святому Дусі. Священик є відповідальний за те, щоб усі присутні те відчували і тим жили. Святий Тома говорить: “Священик в часі Святої Літургії виконує два основні акти: перший – головний, над правдивим Тілом Ісуса Христа і другорядний, над Містичним Тілом Христа. Другий акт чи послуга залежить від першого, але ніколи не навпаки”.

    В часі святої Літургії є найкраща і досконала можливість, щоби надолужити Богові за наші гріхи і гріхи всього людства. Основною нашою інтенцією для служіння Святої Літургії не повинні бути наші земні прохання в тих, чи інших наміреннях, а те основне, що було ціллю самого Христа, коли жертвував себе на Голгофі: запровадження всіх людей до вічної слави в любові Бога.

    “Бо в Святій Євхаристії зміщається все духовне благо Церкви, Тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний Хліб, який через своє Тіло, – оживлене й оживляюче в Святому Дусі, – дає життя людям, які таким чином заохочуються і спонукаються приносити разом з Ним в офіру і себе самих і свої праці й усі створені речі. Тому Євхаристія являється джерелом і вершиною усієї євангельської проповіді” (II Ватиканський Собор. Декрет про служіння і життя пресвітерів пресвітерів 15, 16.)

    У літургійному заклику “Станьмо гідно, станьмо зі страхом, щоб святе приношення в мирі приносити” священик стає учасником Господнього дива на Таворі. Служитель Святої Євхаристії покликаний не тільки до споглядання великих чудес Божих, але має завдання голосити про побачене і пережите вірним.

    Духовенство з Літургії черпає мир Христовий, ним ділиться зі своєю паствою. Виходячи зі Святої Літургії “в мирі”, ми знову входимо у буденне життя і стаємо носіями Христового Миру.

4. Душпастир – це серцевідець (кардіогнозія)

    Щоби більш досконало пізнати Бога, людина повинна співдіяти тісно зі Святим Духом, який досліджує глибини Бога і дає життя духові людини, є Тим, хто відкриває людські серця духовному отцеві. Таке пізнання іншого не повинно бути якимось чудом, воно не може даватись людям чутливим, не є парапсихологічною аномалією, але це є плід Святого Духа, який відтак розвивається у роздумах духовного отця над власним досвідом та досвідом, відкритим йому іншими. Кардіогнозія – це інтуїція любові по відношенню до особи, до ближнього, а також до себе самого.

    Н. Бердяєв говорить: “Любов до особи означає бачення її тотожності і єдності при нікчемності, що впадає у вічі. Любов означає прорив за обєктивізований світ і проникнення у внутрішнє існування. Зникає об’єкт і відкривається ти”. Ця дуже специфічна характеристика кардіогнозії є одним із засадничих елементів, які гарантують здорове духовне батьківство, адже це радикальне ствердження любові як пізнавального принципу. Любов як принцип пізнання належить до сфери між особового пізнання. “Чим більше я люблю, тим більше я знаю” Оріген, Homiliae in Canticum Canticorum: PG 13,85 b.

5. Духовний отець - це слуга Божий і людський

“Ви сіль землі, ви світло світу”
Мат. 5. 13,14

    Багато на світі, людей без характеру, багато неморальності, багато гріха. Тому Христос вимагає від священиків, щоб ішли в світ і щоб з їхніх очей сяяв святий спротив гріхові й злу; щоб відважно вказували шлях, яким душі мають прямувати до Бога. А за цю вельми важливу працю у Христовому Винограднику Господь уділяє своє благословення, просвітлює розум, додає духовної наснаги.

    Священик мусить кожним ударом свого серця належати до Христа і невтомно працювати над спасінням душ, які відкуплені кров’ю Христа.

    В день свячень, в день найважливішого екзамену, до якого майбутні священики готуються роками і на якому екзаменатором є сам Наш Спаситель, який цим разом не питає знання історії, філософії, догматика, канонічного права, але запитає цим разом тільки про те, про що колись питав Петра: “Сину, чи любиш мене більше, як ці? Чи любиш мене понад усе? Чи зможеш з повною посвятою служити мені?”.

    Святий Августин повчає: “Життя священика – євангеліє вірних. Тоді він буде “сіллю землі”, “Світлом світу”.

    Ревний душпастир не повинен замикатись у собі, у своєму вченні чи у своїй мудрості, його постава є поставою всецілої посвяти Богові. Це людина, яка не належить собі, яка діє згідно з волею Божою і звернена до тих, до кого Бог хоче доступитися. Коли привернена людина зможе побачити себе в Божій любові, тоді можна ствердити про те, що душпастир сповнив своє завдання.

6. Душпастир – посередник між Богом і людьми

    “Кожен бо архієрей, узятий з-поміж людей, настановляється для людей у справах Божих, приносить жертви та дари за гріхи; достоїнства ж цього ніхто не бере собі сам, але той, хто покликаний Богом як Арон;... ти священик навіки по чину Мелхіседека” (Євр. 5, 1-6).

    Хто вас слухає, Мене слухає, а хто вами погорджує, Мною погорджує (Лука 10,16).

    Христос Господь вибрав декого із своїх учнів і невтомно вчив їх на протязі трьох років пастирських обов’язків і показував їм як мають правильно ці обов’язки виконували. “Не ви мене вибрали, а я вибрав вас і настановив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб плід ваш був тривалий” (Ів. 15,16). “Я вибрав вас від світу” (Ів. 15, 19).

    Апостоли виконували цей душпастирський уряд і поручили його виконувати також іншим; в першу чергу всім єпископам, поставленим силою Святого Духа для керування Церквою, та веліли їм передавати цей уряд також і своїм наслідникам від свого Отця Небесного. Священики одержують владу, якої не мають ангели (св. Августин).

    Не слід думати, що духовний отець має у собі, у своєму психічному світі, стільки енергії, що він може невтомно приймати всіх, зцілювати будь-чий розлад, і об’єднувати будь-чию розпорошеність. Душпастир є просто посередником. Сам звернений до Отця, він намагається передати людині, яка знаходиться перед ним, те, що він внутрішньо споглядає. Чим більше ми навчимося бачити все очима Отця, який любить, тим більше ми будемо духовними отцями самим собі та іншим.

    Таким чином, душпастир сприяє екзистенціальній зустрічі між Богом і людиною одночасно підготовляючи її до такої зустрічі. Особисті стосунки з ним є привілейованим місцем для цієї зустрічі.

7. Душпастир – опікун Християнських родин

“Полишає чоловік свого батька
і матір і пристає до своєї жінки,
і стануть вони одним тілом”
Бут. 2,24

    Християнська родина в перехідному періоді від безбожницько-атеїстичного виховання до християнського, мабуть більше, ніж, інші установи, зазнала широких, глибоких та швидких культурно-релігійних змін. Таку кардинальну зміну багато родин переживає у вірності тим цінностям, котрі становлять основу сімейної установи. Інші втрачають певність й розгублюються перед своїм завданням, чи просто сумніваються і частково втрачають розуміння найглибшого значення подружнього й сімейного життя. Ще іншим, врешті, всякі несправедливі ситуації не дозволяють здійснювати їх права.

    Церква, яка стоїть на сторожі здорової і нерозривної родини, покладає на душпастиря великий обов’язок піклування про сім’ю, а саме: ККСЦ Кан.783

    §1 1-е – через проповідування і катехизу, відповідно пристосовану до молоді і старших, завдяки чому вірні могли б одержати повчання про значення християнського подружжя, про взаємні обов’язки супругів, а також про головне право й обов’язок, які мають батьки – по змозі дбати про фізичне, релігійне, моральне, спільне і культурне виховання дітей;

    §3. Після вінчання душпастирі повинні подавати супругам допомогу, щоб ті, вірно зберігаючи і шануючи подружній союз, проводили що раз святіше і досконале життя в сім’ї.

    Донедавна одружені члени християнських родин керувалися сподіваннями і вимогами свого оточення, які на загал були сумісними з вченням Церкви. Тепер все значно змінилося, бо більшість сучасних впливів, які осягають молодь через телебачення, радіо, музику, антиморальні видання, мають характер протилежний до вимог подружжя. Це підкреслив Папа Іван Павло 2 у своїй промові про католицьку сім’ю (Familiaris Consortiо) від 22 листопада 1981року, в котрій він подав детальні інструкції про конкретні заходи для повної програми підготовки до подружжя у трьох етапах:
1. Далека підготовка, яка починається в дитинстві, та яка застережується на солідному психологічному середовищі в релігійному контексті.
2. Ближча підготовка, в якій подружжя отримує своє відповідне місце у тайнах, як основних джерелах Божої благодаті.
3. Безпосередня підготовка майбутніх партнерів, яка веде до самого укладення подружжя, та яка відбувається в останні місяці та тижні перед подружжям.

    Маючи на увазі таку програму, важливо, щоб вірні, зокрема молодь мали можливість почути про здорові принципи подружнього та сімейного життя, які через душпастиря їм пропонує Церква. Сповнення цієї потреби стало основною частиною душпастирської опіки в сучасних парафіях. Виконуючи цей обов’язок через відповідні проповіді, душпастирі користуються всіма засобами, якими володіють миряни, зокрема ті, які отримали професійну підготовку в науках, які вивчають людину і стосуються подружжя. Подружжя є найтруднішим зобов’язанням в житті, оскільки воно включає досмертне співжиття двох осіб різної статі, які поволі проходять нормальний людський процес дозрівання. Зростаючий рівень розлучень в цілому світі вимагає, щоби подружні пари отримали всю можливу поміч, яка допомогла б їм подолати всі зовнішні та внутрішні різниці, які супроводять таке інтимне співжиття.

    Душпастирське піклування християнськими родинами полягає на тому, щоб вся місцева церковна громада допомагала молодим сім’ям пізнати своє нове покликання і завдання. Щоб сім’я змогла стати християнською спільнотою любові, потрібно допомагати всім її членам і виховувати їх для відповідальних завдань при наявності нових труднощів, котрі їм приходиться долати, для взаємного служіння, для активної участі в сімейному житті.

    З часом душпастир повинен у своїй діяльності стосовно молодих родин прикладатись до того, щоб виховувати їх для відповідального життя. Якщо народяться діти, і подружня пара стає сім’єю з повним специфічним значенням, то в тому часі і душпастир повинен бути близько до батьків, щоб вони приймали своїх дітей та щоб їх любили як дар життя, яке дав Господь, та щоб їм служити в їхньому людському й християнському рості.

8. Душпастирство у християнському просвітництві

    “Всі християни, як такі, що через відродження з води і Святого Духа стали новим сотворінням і називаються та й є синами Божими, мають право на християнське виховання. А воно має на меті не тільки но описану зрілість людської особи, але звертає увагу головно на те, щоб охрещені – стаючи ступнево вивчені в таїнстві спасіння – щораз то більше набирали свідомості одержаного дару віри; щоб навчилися в дусі і правді почитати Бога Отця, передовсім в літургійній дії, щоб могли пристосовувати власне життя відповідно до вимог нової людини, та вести його в праведності і істини; ... . Тому цей Священний Собор пригадує душпастирям на тяжкий обов’язок так усе уладжувати, щоб таким християнським вихованням могли користуватися всі вірні, а передовсім молодь, що є надією Церкви”.(II–й Ватиканський Собор. Декларація про християнське виховання 2 – 10).

    Особливо в наш час Церква у своєму післанництві, іти і навчати всі народи, ставить собі за першочергове завдання християнській катехизі. Папа Павло 6 своєю діяльністю, своїм проповідуванням, своїм авторитетним пояснюванням завдань II–го Ватиканського Собору, назвав його великим катехизмом сучасності.

    Одним із першочергових завдань котрі покладає Церква на душпастирів з приводу християнського виховання – це побудова даного просвітництва на засадах христоцентризму. Ми тут можемо розглядати два значення цього слова, котрі не суперечать одне одному, а скоріше пов’язані між собою і взаємно доповнюються.

    Насамперед хочеться підкреслити, що в самому центрі катехизмових наук повинна бути Особа Ісуса Христа, який страждав і помер за наше спасіння, а тепер воскреслий, живе з нами. Це – Ісус, що є “дорога правда і життя” (Ів. 1,14), а християнське життя полягає у тому, щоб іти за Ним і “бути його образом”

    Суттєвим і важливим об’єктом християнського навчання, є “тайна Христа”. Катехизувати – це, в якийсь спосіб, вести когось до дослідження цієї тайни у всіх вимірах: “Навчити всіх про спасенний задум тієї тайни... Зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і глибина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнитись усякою Божою повнотою” (Еф. 2,9; 18).

    Отже, це означає виявляти в особі Христа цілий відвічний Божий задум, що в ньому збувається. Потрібно намагатися усвідомити значення Христових вчинків, діл, знаків, зроблених Ним, тому що вони дають найкраще свідоцтво про Нього і виявляють таємницю приховану в Нім. У такому значенні кінцева мета катехизи – це привести людину не тільки до зустрічі з Ісусом, але й до злуки, до поєднання з нашим Спасителем, а тільки Він єдиний зможе завести нас до істинної любові Отця у Дусі Святому та дасть життя сповнене у Святій Трійці.

    У загальному, тут можна сказати, що катехиза – це виховання у вірі дітей, підлітків, дорослих, студентську молодь, яке включає навчання християнської науки, поданої органічно і системно, щоб увести в повноту життя.

    Святіший Отець Папа Іван Павло II у своєму повчанні Catechesi Tradendae – Передавання Катехизи говорить: “На цій підставі катехиза складається, не змішуючись формально, з певного числа чинників пасторальної діяльності Церкви, які мають катехитичну форму, підготовляють катехизу або походять від неї: перше – це проголошення Євангелія, або місійне проповідування через керигму, щоб розбудити віру; апологетика або пошук аргументів для віри; практика християнського життя; уділювання таїнств; участь в житті церковної спільноти; апостольське і місійне свідчення. Пригадуємо передусім, що між катехизою й євангелізацією немає роз’єднання чи суперечності, ані цілковитої тотожності, а існують тісні відносини взаємодоповнення і цілісності.”

    Апостольське Поучення Проголошення Євангелії від 08.12.1975р. про євангелізацію в сучасному світі, правильно підкреслювало, що євангелізація, ціль якої є нести Добру Новину цілому людству, щоб воно нею жило, є дійсністю багатою, складною динамічною, яка складається з суттєвих і відмінних між собою чинників, або, інакше, з суттєвих і різноманітних моментів, які треба розуміти у їхній цілісності, в єдності розвитку. Катехиза якраз є одним з цих чинників – і дуже важливим! – цілого процесу євангелізації.

9. Соціально – харитативна душпастирська діяльність

    “Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене” (Мт. 25, 35-36).

    Ці слова – не лише заклик до милосердя; вони скривають в собі глибокий христологічний зміст, який у повноті виявляє таємницю Христа. Він в особливий спосіб уприсутнюється у вбогих, покинутих, вигнаних, немічних і каліках, тому власне вони і є пріоритетними для Церкви: служачи їм, ми свідчимо свою любов Христові. Тим самим, засіваємо в християнському житті зерна Божої Любові, які залишив нам сам Спаситель за свого земного життя, - коли спішився на зустріч усім хто потребував Його допомоги, не чикаючи на запрошення, а тим більше на подяку.

    Опіка Церкви убогими, нужденними, вдовами, сиротами, старцями і немічними стала початком сучасної системи соціально – харитативного забезпечення. Заможні люди жертвували великі матеріальні засоби для потреб Церкви, а Церква, в свою чергу, велику частину з того давала для потреб потребуючим.

    Соціально-харитативна наука Церкви спирається на найбільшій, за словами Христа, заповіді – любові Бога, та любові ближнього. Через сторіччя в різних писаннях, проповідях і посланнях Апостольської Столиці, у св. Томи з Аквіну, Трьох Святителів та інших знаходяться думки і відсилання до основ соціально-харитативної науки Церкви як засобу поборювання несправедливості, надужиття і використання їх у суспільно-господарських процесах всіх часів і систем.

    У цьому контексті розвинулися поняття ”справедливої ціни” і “справедливої зарплати”; засади Кодексу цивільного права (Corpus iuris civilis) і Кодексу канонічного права (Corpus iuris canonici) включаючи в себе християнську мораль та етику. Опіка Церкви убогими, нужденними, вдовами, сиротами, старцями і немічними стала початком сучасної системи соціально – харитативної діяльності Церкви.

    Святіший Отець Папа Іван Павло II вказуючи нам на широке поле для діл милосердя говорить: “Заохочую Вас у Ваших пошуках, спрямованих на будівництво спільнот справедливості та милосердя, що є важливим внеском до побудови миру. Всюди, де зустрічається людське страждання – чи то індивідуальне, чи то соціальне, - там має відчуватись ваша присутність день у день, щоб допомогти тим, кого це стосується, піднести до рівня висоти свого завдання, допомогти відчути потреби тих, хто страждає, і виховати в інших християн справжнє милосердя, тобто сприймати ту братню любов, про яку ідеться у Євангелії. Все це закликає нас до змін в душі і до радикальних змін у спільноті, щоб через практику чеснот, які сприяють спільноті і які вчать нас жити в єдності, даючи і отримуючи нове суспільство і кращий світ, стати ще палкішими свідками Євангелія благочинності”.

10. Душпастирство над різними групами вірних

    Делегатам Собору пропонується звернути особливу увагу, та обговорити у робочих групах душпастирську опіку, у світлі сьогодення, над наступними групами вірних, а саме:
Душпастирство над дітьми.
Душпастирство над шкільною та студентською молоддю.
Душпастирство над інтелігенцією та викладачами навчальних закладів.
Душпастирство над військовими та силовими структурами.
Душпастирство над ув’язненими, та тими, що відбули терміни покарання
Душпастирство над родинами та розлученими.
Душпастирство над емігрантами з України в різних країнах світу.
Душпастирство над хворими, інвалідами, перестарілими, бездомними.
Душпастирство над безробітними.
Душпастирство над алкогольно та наркотично залежними.

    Бажаю всім делегатам Собору плідної праці, для спільного добра Церкви та нашого народу, а Дух Святий нехай спрямовує наші думки щоби в нас і нашою плідною працею прославилось ім’я Пресвятої Трійці.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001