Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Привітальне слово Владики Павла Василика
• Пропозиції Собору
• Вступна доповідь о. Василя Мельничука
• Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті?
 Соціально-харитативна діяльність в Церкві
• Душпастирство і сучасна сім’я
• Євангелізація кожної людини протягом цілого її життя – завдання Церкви
• Проблеми релігійної освіти дітей та шкільної молоді
   Соціально-харитативна діяльність в Церкві

Матеріали
Єпархіального Собору
Коломийсько-Чернівецької Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Душпастерство в світлі вимог нового часу”

м. Коломия
24-25 грудня 2001 р.Б.



Соціально-харитативна діяльність в Церкві

о. мітр. Григорій Сімкайло
Генеральний Вікарій
Коломийсько-Чернівецької єпархії

    Образ і приклад нового сприйняття відношення до потребуючої людини християнство бачить в особі Ісуса Христа. Розслаблені, сліпі, глухі, будь-які інші хворі, виснажені, голодні, біснуваті, люди терплячі найрізноманітнішими терпіннями - до всіх них Христос відчував любов, для всіх них творив діла милосердя. Любов до людини зробив Він наріжним каменем своєї науки. В одній з найважливіших хвилин свого життя Ісус вкладає в серця людей розуміння того, що як вони відносились до потребуючих, буде визначальним на їх місці у вічності: “Ходіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене, у тюрмі був, і ви прийшли до мене... Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили”. (Мт. 25, 34-36.40) “Але як справляєш банкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих, і будеш щасливий, тому що вони не мають чим тобі відплатити, і воздасться тобі в день воскресіння праведних”. (Лк 14, 13-14)

    Одна з найкращих притч Євангелії, притча про милосердного самарянина, ясно вказує на те, що нашим ближнім є кожна людина. Справжня любов не обмежується тільки на членів своєї родини, своєї громади, свого народу, але є універсальною і однаково сильною, як по відношенню до свого брата, так і по відношенню до свого ворога. “Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й попав розбійникам у руки, що його обдерли і побили тяжко. І пішли геть, зоставивши його півмертвого. Випадково ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його, минув і пішов далі. Так само і левіт прийшов на те місце, глянув на нього і пройшов мимо. Але один самарянин, що був у дорозі, надійшов на нього і, побачивши його, змилосердився. Приступив він до нього, перев'язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на свою скотину, привів до заїзду й доглянув його. На другий день він вийняв два динари, дав їх господареві й мовив: доглядай його, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли вернусь”. (Лк. 10, 30-35)

    Саме цю євангельську притчу можемо сприймати як певну основу харитативної діяльності.

    Християнство без харіти – ласки і милосердя не було би повне. Любов до ближнього завжди лежала в основі християнства. Не вистачає тільки віддавати шану Богові. Любов до ближнього проголошує сам Христос за пізнавальний знак Християн: “По тому всі знатимуть, що ви мої учні, коли матимете любов, один до одного”, (Ів. 13, 35)

    Тому християнство вважає харітативну діяльність одним із засобів продовження і оновлення ласки Христової. Харітативна діяльність Церкви повинна бути спрямована на допомогу найбільш потребуючим людям, свідчити про рівність та неповторну цінність всіх людей, підтримувати людську гідність та розвиток особистості. В основі цієї діяльності не стоїть завдання створити власний імідж, але завжди тільки питання: Що потребує той інший, як його підтримати, як про нього можемо постаратись, спасти його? Харітативна діяльність є тільки тоді результативна, коли на всіх соціальних акціях відчує кожний клієнт, кожний пацієнт, кожна потребуюча людина: “З вами є Бог”.

    З історії харитативної діяльності

    Харитативна діяльність як сучасна ініціатива, пристосована до сучасних проблем, є продовженням традиції, яка нараховує дві тисячі років. Християни є покликані до сприйняття світу через милосердну любов і справедливість по відношенню до інших. Христос сам особисто підтвердив праведність християнського життя прожитого в поєднанні віри і діла: вартість християнської віри залежить на її виваженості зі смислом для служіння та здатності підтримувати інших. Служіння іншим людям торкається дійсності, яка не є прямо залежна на авторитеті церкви, а охоплює діяльність, яка виходить за рамки тільки церковного впливу. Це є однією з причин, чому покликання змінювати світ посередництвом милосердної любові, вважається покликанням для всіх.

    Навчання перших апостолів про любов до ближнього виділяє деякі особливо важливі принципи дані Ісусом Христом. Насамперед підкреслює факт, що без любові ми є нічим перед Богом: “Якби я мав... усю віру, щоб і гори переносити, але не мав би любові, я був би ніщо”. (1. Кор. 13, 2)

    Далі є висунута необхідність, щоб віра і любов підтверджувались ділами: “Яка користь, мої брати, коли хто каже, що має віру, але діл не має? Чи може йог спасти віра? Коли брат або сестра будуть нагі й не матимуть куска хліба і коли хто до них скаже: ідіть собі з миром, грійтеся та готуйтеся, але не дасть їм необхідного для тіла, що їм з того? Так само й віра, коли не має діл, мертва сама в собі” (Як. 2, 14-17) “Коли хто має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, як любов Божа може пробувати в ньому? Дітоньки, не любімо словом, ні язиком лише ділом і правдою”. (1 Ів. З, 17-18)

    Але не менш важливий принцип зобов'язує, що любов повинна мати правильне призначення: не можна допомагати сліпо, так щоб наприклад лінивих підтримувати в їх лінивстві. “Як хто не хоче працювати, хай не їсть”. (II Сол. З, 10)

    Діяння апостольські, одна з книг Нового завіту, подає образ дійсного життя перших християн в єрусалимській церковній громаді: “Всі віруючі були в купі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було”. (Дія. 2, 44-45) “Тому й ніхто з них не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане і клали до ніг апостолів, і роздавали кожному, як кому треба було”. (Дія. 4, 34-35)

    Св. Климент пише про харитативне життя християнської громади в Коринті наприкінці першого століття після народження Христа так: “Хто б до вас завітав і не переконався про вашу певну віру? Хто би не похвалив прекрасні докази вашої гостинності... ?”

    Подібно св. Юстин: “Заможні та бажаючі жертвують, кожний згідно своїх можливостей, скільки хоче, а що збереться, зберігається у єпископа, а той підтримує вдів, сиріт та потребуючих, нехай то будуть хворі або бідністю терплячі, в’язні або подорожуючі”.

    Подвійний спосіб доброчинної діяльності ясно вимальовується в найстарших християнських добах: доброчинність приватна та доброчинність суспільна.

    Харітативна діяльність в середньовіччі.

    Шпиталі в середньовіччі

    Одним з головних способів опіки над бідними в середньовіччі були шпиталі. Шпиталі служили багатьом цілям: опікувались бідними, хворим та перестарілими, сиротами, подорожуючими... Шпиталі закладали єпископи, монастирі, священики. Пізніше їх почали будувати міста. Були то в переважній більшості скромні будови, де знаходила притулок не велика кількість потребуючих опіки осіб. Покриття видатків на утримання шпиталів створювала в більшості випадків великі проблеми. Хто знає, як є важко утримувати благодійні установи, коли немає підтримки з боку держави, той буде мати святу повагу до тих, хто взяв на себе це тяжке та невдячне завдання, щоб своєю любов’ю та важкою працею хворим, перестарілим людям та іншим потребуючим забезпечити достойне існування.

    Будинки для дітей сиріт.

    Як кожна інша доба, так і середньовіччя зіткнувся обличчям в обличчя з проблемою дітей сиріт. З початку такі діти знаходили, як і інші потребуючі , притулок в звичайних шпиталях. Пізніше в різних містах починають виникати притулки створені спеціально для такої категорії дітей. Опікою над такими дітьми займався в основному чин св. Духа. В деяких установах старалися і про те, щоб діти в старшому віці навчилися якомусь ремеслу.

    Опіка подорожуючими.

    В середньовіччя не було великого розуміння про необхідність будування мостів на важливих переходах через ріки та у високих горах. Наприклад в Альпах був подорожуючий без орієнтації та без можливості десь безпечно заночувати. Було тоді справді великим милосердям послужити подорожуючому. Особливо монастирі вважали за свій святий обов’язок приймати під свій покров подорожуючих та мали для цих цілей особливий притулок. Подорожуючим надавалась можливість заночувати, їжа та тепло.

    З історії відома велика кількість єпископів, які від ІV аж до ХІІ століття з церковного маєтку будували мости, закладали дороги, будували шпиталі.

    Тридентійський собор (1546 - 1563)

    Дане зібрання єпископів Католицької Церкви з цілого світу під проводом Папи відповіло на потребу доби по оновленню та піднесенні релігійного життя у всіх його ділянках, що мало логічний великий відгук і в харитативній ділянці.

    Деякі декрети собору напряму торкаються харітативної діяльності. Насамперед увагу єпископів було звернуто на те, що опіка над потребуючими є їх обов’язком, та що у всіх добрих вчинках вони повинні бути прикладом та по-батьківськи піклуватися про бідних та вбогих людей. Далі єпископів зобов'язали, щоб вони опікувались благодійними установами та контролювали їх діяльність.

    Тридентійський собор обновив та поглибив релігійне сприйняття та почуття, допоміг в багатьох людях запалити вогонь натхнення для харітативної діяльності.

    Харітативна діяльність в середньовіччі переходить до компетенції монастирів та монахів взагалі, а то і тоді, коли монах не працює в монастирі, але наприклад доглядає хворих в лікарнях, які не були власністю монастирів. Парафії були в багатьох випадках збіднілі, а тому монастирі дуже часто були єдиним безпечним притулком бідності. Харітативна діяльність в середньовіччі не обмежувалась тільки на виняткові ситуації та потреби, поширювалась і на дрібні повсякденні діла милосердя.

    Харитативна діяльність в ХІХ – ХХ столітті.

    На початку ХІХ століття харитативна діяльність в багатьох країна була в занепаді. Нове століття принесло нові потреби, нові проблеми та труднощі, але і нові можливості. Нові методи праці, нові шляхи для ведення бізнесу, нові напрямки в науці, напруженіші відносини між багатими та бідними, матеріалізм, відхилення від віри в Бога...

    Головною рисою харитативної діяльності в ХІХ - ХХ столітті була її універсальність і саме з таким підходом ставилась вона до вирішення проблем матеріальних, духовних, моральних.

    Найвидатнішою постаттю харитативної діяльності ХІХ столітті є італійський священик св. Дон Боско. Свою діяльність він посвятив покинутим дітям та робітничій молоді, помагав їм знаходити рівновагу між обов'язками і свободою. Принципово уникав тиску та погрозам, а свою виховну систему заложив на попередженні помилок яких допускаються молоді люди. Щоб справа могла продовжуватись, Дон Боско заснував монаший чин селезіянів та став співзасновником конгрегації сестер Непорочної Діви Марії Покровительки. На початку ХХ століття в цілому світі нараховувалось вже три тисячі селезіанських установ, які включали в себе середні, промислові, сільськогосподарські та вечірні школи, пансіонати, сирітські будинки, дитячі притулки, найрізноманітніші майстерні, друкарні і т.д.

    Неперевершеною постаттю харитативної діяльності ХХ століття є Український Митрополит Андрій Шептицький. Батьком убогої молоді та сиріт називали його в народі. Особливу увагу звертав Митрополит Шептицький на дітвору найубогіших міських верств: сторожів, рубачів, послугачів тощо. Для оцієї найбіднішої дітвори Митрополит заклав спочатку у Милованню біля Товмача так звану “Вакаційну Оселю” для сотень дітей, а пізніше велике пристановище на час літа в Митрополичих лісах у Підлютім в Карпатах.

    Другою групою дітвори, котрою Митрополит особливо цікавився, були круглі воєнні сироти. Для них за почином Митрополита відчинено кілька сиротинців, в яких їх годували, виховували, навчали ремеслу тощо.

    Одним з найкращих християнських досягнень Митрополита є Українська лічниця, яку Митрополит заклав і фінансував своїми грішми на Городоцькому передмісті у Львові. Хто до неї приходив – без різниці віри, раси, чи народності – отримував безкоштовну лікарську пораду, допомогу, ліки та опіку, а часто й допомогу на харчування. В цій справді самаритянській установі в ім’я Христа і любові ближнього десятки тисяч найубогіших людей, робітників, робітниць і їх дітей дістали порятунок.

    Друга подібна установа “Порадня для Матерів”, була заснована на Янівському передмісті у Львові. Дім для цієї установи подарував Митрополит Шептицький. Також його даром було лікарське приладдя для неї.

    Справді велике, благородне, християнське серце мав Митрополит Андрей Шептицький, якому рівного ми не мали і не скоро будемо мати

    II Ватиканський собор (1962 - 1965)

    Цей собор був винятковий тим, що підніс думку служіння в Церкві. II Ватиканський собор не вважає це служіння а ні за вибрану християнську справу або послання тільки якогось монашого чину чи спеціалізованій установи, а ні за добровільну ініціативу високо та гуманно мотивованої християнської еліти. Цей собор підтвердив думку служіння, як важливе завдання кожного християнина в кожній церковній та світській громаді. Цим самим знову відновив сприйняття харіти – милосердної ласки в духу перших християн і всіх визначних особистостей історії християнського служіння.

   

    КАРІТАС І ЦЕРКВА

    Благодійність та організація соціального служіння
Місія Карітас

    Карітас є вираженням і засобом благодійності християнської спільноти. Він очолюється і скеровується єпископом. Карітас є основним соціо-пасторальним каналом кожної дієцезії (церкви). Це означає, що благодійністю займається вся церква, наслідуючи приклад Христа, “який прийшов не для того, щоб йому прислуговували, але, щоб служити”. Як соціо-пасторальний канал Карітас повинен бути організованим методом здійснення та служіння милосердю та справедливості задля спасіння і ширення гуманності. Без Карітасу – добре керованої та структурованої благодійної організації, яка відповідає на насущні потреби людей, життя у спільноті Церкви не може бути ні повним, ні дієвим. Отож, не можна допускати довготривалих неспланованих дій, коли йдеться про пасторальну, і, тим більше, про соціально-пасторальну працю.

    Карітас був заснований не лише для того, щоб втілювати проекти чи залучати зовнішні фонди. Його головна мета – бути точкою зосередження “свідомості, солідарності, ділення і служіння”.

    Довготермінова ціль Карітасу полягає у тому, щоб плекати дух та діяння справедливості і милосердя в кожній єпархіальній церкві та у всіх християнських спільнотах (родинах, групах, товариствах, парафіях та ін.) Саме через Карітас місцева християнська спільнота може реалізувати і здійснювати те конкретне милосердя, яке є запорукою вищої справедливості і реалістичного розподілу матеріальних благ.

    Карітас виявляє інтерес до кожного. Але перш за все, він повинен надавати допомогу і свідчити від імені безсильних, голодних, бездомних, вигнанців, позбавлених влади і права голосу, експлуатованих – усіх, хто знаходиться на маргінесі суспільства.

    Необхідно, щоб всі християнські спільноти започатковували благодійні організації (такі як “Карітас”), аби стимулювати активне залучення християн до боротьби з основними причинами бідності у їхньому середовищі. Таким чином ці спільноти можуть забезпечити підтримку у випадку голоду, нещасть, несправедливості, стихійних лих, так само, як і захист тих, хто зазнає утисків.

    Наскільки істинним є твердження про те, що милосердя є вираженням внутрішньої віри у солідарність між людьми та обов'язки ділитись з потребуючими, настільки ж вірною є думка про те, що сьогодні благодійність стала по суті наукою, яка охоплює широкий спектр таких тем та галузей, як політологія, економіка, соціальні науки.

    Діяльність Карітас в парафіях

    Сьогоднішню ситуацію в парафії окреслюють такі проблеми:

    1. Опіка над дітьми-сиротами та безпритульними дітьми.

    Існує велика кількість знедолених дітей. Багато з них є сиротами, від когось відмовились батьки, а хтось має батьків алкоголіків чи наркоманів, які змушують їх заробляти на вулиці в різний спосіб: просити милостиню, красти чи займатись проституцією. На жаль, держава майже не опікується такими дітьми. І якщо цього не зробить Церква, то не зробить ніхто.

    2. Допомога багатодітним сім'ям.

    Багатодітні сім'ї теж залишаються без опіки держави. Допомоги, яка виплачується щомісячно на дитину, не вистачає навіть на те, щоб дитину прогодувати, не говорячи про одяг, навчання та лікування. Внаслідок такої ситуації жінки не хочуть народжувати дітей, зростає кількість абортів.

    3. Реабілітація хворих та безпорадних.

    З кожним роком зменшується кількість державних медичних установ та кількість безкоштовних послуг у державних лікарнях. Без підтримки своїх дітей хворі пенсіонери не можуть сплатити за своє лікування, бо часто вартість ліків багатократно перевищує розмір пенсії. Таким чином, хворі стають безпомічними, а інваліди втрачають усяку надію на поліпшення своєї ситуації.

    4. Підтримка малозабезпечених людей.

    Рівень малозабезпеченості не перестає зростати. За межею бідності знаходяться знедолені діти, багатодітні сім'ї, інваліди, пенсіонери. Відомі випадки, коли пенсії, особливо в селах, видаються талонами, на які в спеціальних магазинах можна придбати певні товари. Найчастіше - ті, які зовсім не потрібні пенсіонерам, та ще й по підвищеній ціні.

    5. Відсутність соціальної роботи з сім'ями.

    Зростає моральна криза в суспільстві. Оскільки сім’я є фундаментом суспільства, то соціальна робота Церкви направлена насамперед на неї. Майже в кожній великій парафії проводяться заняття для подружніх пар, підготовка до шлюбу, катехизи для молоді. Але найчастіше подібні заняття проводяться волонтерами – дилетантами або самими священиками. Є брак таких спеціалістів, як психологи, медики, а також брак літератури.

    Діяльність Карітас нарівні єпархії.

    Сьогоднішні проблеми єпархії:

    1. Працевлаштування безробітних.

    Важко говорити про працевлаштування за умов економічної нестабільності в суспільстві та занепаді промисловості. Існують ідеї певної допомоги безробітним людям, але вони реалізуються лише в окремих випадках.

    2. Допомога самотнім перестарілим людям.

    Є багато людей, які не можуть розраховувати на підтримку ні з боку держави, ні з боку рідних. Самотні перестарілі люди – окремий напрямок у благодійній діяльності “Карітас-Коломия”. З лютого 2001р. Б. в м. Коломия діє проект Карітас, який скерований на допомогу цим людям. Згідно цього проекту самотні перестарілі люди отримують соціальну, духовну та матеріальну допомогу. Але пожертвувань з-за кордону не вистачає, щоб допомогти всім потребуючим. Більшість все ще чекає на допомогу.

    3. Моральний та культурно-освітній розвиток дітей.

    Кожна дитина потребує морального виховання та підвищення можливостей для культурно-освітнього розвитку. Але особливо – знедолені діти, які іноді взагалі не отримують ніякого виховання. Для них організовують катехизації, культурні програми, які сприяють виявленню здібностей та талантів.

    Як видно з цього аналізу ситуації, проблеми є скрізь. Але нажаль допомогти всім одразу Церква поки що не може. Тому головною проблемою, яка потребує на сьогодні невідкладного рішення, на мою думку є проблема знедолених дітей та перестарілих осіб.

    Місія церкви

    Місія Церкви бере свій початок від самого Христа і приходить до Нього, бо вона є продовженням післанництва, отриманого Христом від Бога Отця: “Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ. Христос проголосив себе слугою всіх людей” (Мт. 20.28; Ів. 13. 6-15) і, більше того, живим проявом любові Отця до всіх людей. Уся його місія полягала і полягає у тому, щоб відкрити цю безмежну любов для світу, спонукати людей пити і черпати з цього джерела силу для життя земного і віру у майбутнє життя у вічності.

    Слугуючи за допомогою Святого Духа Царству справедливості, миру, любові та істини, Церква продовжує місію Христа – місію визволення і відкуплення. Сьогодні – як і вчора – ця місія здійснюється словом Спасіння та ділами.

    Церква – це живе тіло, що живиться від трьох Божественних реальностей: Слова Божого, Тайн та Милосердя. Народжена Божим Словом Церква завдячує своїм існуванням цьому Слову і Його виголошенню всьому людству. Більше того, оскільки Церква та її Тайни є одним цілим, Церква сама є Тайною любові Отця, виявленої в Христі.

    Церква, що виголошує милосердя, покликана перетворювати цей світ за допомогою Благої Звістки. Ось чому Церква, спільнота і весь люд Божий євангелізують не лише проголошуючи всеохоплюючу любов Бога, але й стаючи джерелом реалізації цієї любові. Інакше кажучи, Церква підтверджує те, що вона проповідує, конкретними ділами для стражденних. Для Церкви євангелізація означає водночас і доступне свідчення того, що Бог відкрив через Ісуса Христа у Святому Дусі, і допомогу всім людям, у тому, щоб зробити їх життя більш гідним.

    Існують глибинні зв'язки між євангелізацією та розвитком і звільненням людини, між євангелізацією і соціальним служінням: по-перше, антропологічного характеру, адже людина – не абстрактна істота, але узалежнена від соціальних та економічних факторів. По-друге, теологічного характеру – оскільки Господь нас сотворив, підтримує і відкупляє, він турбується про подолання несправедливості і встановлення справедливості.

    Одкровення реалізується через діла і слова, що взаємодоповнюють одне одного. Слово спрямовує діла і освітлює ту Тайну, котра міститься в ділах.

    Церква бере на себе і забезпечує цю місію особливими пастирськими діями, котрі сама організовує і забезпечує задля виконання місії Відкуплення. Перша пастирська дія включає в себе пряме поширення Євангелії, катехизацію, навчання, проповідь і т.д. Друга включає в себе молитву, прославу, поклоніння і всі літургічні богослужби. До третьої належать свідчення та діла милосердя. Ці три дії органічно пов’язані між собою.

    Потрійна структура всієї пасторальної праці – Євангелізація, Богослужіння та Дияконія – кличуть до загального усвідомлення, участі та відповідальності всієї Церкви.

    Якщо діла милосердя полишаються лише на фахівців, то вся спільнота є духовно хворою: недуга охопить і тих, хто чинить багато, але не слухає Слова Божого і не молиться. Однак, якщо бути відвертими, то мусимо визнати, що свідчення та діла милосердя спільноти не завжди виявляються повною мірою, у той час, як вони повинні активно виявлятися у Вірі та Надії. Ми не хочемо сказати, що Церква не виявляє турботи про милосердя, яке само по собі дає змогу втілити Слово, але воно не є розгорнуте тою ж мірою, що й два перших.

    Яка причина того, що деякі брати з наших християнських спільнот часто потрапляють до різних сект? Поряд із багатьма причинами мусимо назвати і нашу недостатню увагу до повсякденних потреб стражденних людей. Ми повинні різними засобами переконувати наших братів і сестер, що щира участь у справах милосердя - одна з найважливіших умов особистого спасіння.

    Дияконія і соціальне служіння

    Дияконія, або свідчення та діла милосердя, – це поєднання засобів та методів, що використовуються усією Церквою, спрямоване на покращення життя людей. Це вид служіння Богу, виконання Його заповіді любові до ближнього, а не служба заради грошей чи кар'єри. Соціальне служіння передбачає надання людям можливості розв’язувати соціальні проблеми та задовольняти потреби, що існують у їх оточенні.

    Християни беруть участь в соціальному служінні з почуттями дияконії, тобто, вони розуміють достоїнство і цінність кожної особистості як творіння Божого. Ми стверджуємо, що найпершою метою Карітасу є пробудження совісті, виховання у кожного християнина співчуття та готовності нести разом з усією спільнотою відповідальність за соціальні акції, які наповнюються змістом лише тоді, коли вони продиктовані вірою в Христа. Якщо просвітницька діяльність Карітасу спрямована більше на членів Церкви, то його акції та діяльність охоплюють усіх потребуючих.

    Таким чином, Церква своєю соціальною та доброчинною діяльністю демонструє, що милосердя не має кордонів: ні класових, ні расових, ні релігійних. Адже любов Бога, якої навчає Церква, є всеохоплюючою.

    Помилковим і шкідливим є те, що багато хто вбачає у доброчинних акціях простий перерозподіл матеріальних благ, у той час, як істинна благодійність – це допомога кожній людині, створеній на образ і подобу Божу, самоутвердитись, самоудосконалитись, щоб жити у згоді із своїми ближніми, з Богом і з собою в умовах, за яких можливе загальне процвітання.

    Дар милосердя дається Богом. Завдання Карітасу та Церкви полягає у тому, щоб підтримати цей дар, наче вогник. Не дати цьому вогнику згаснути, але й не допустити, щоб він перетворився у пожежу, яка може знищити людину.

    Головна таємниця успіху харитативної діяльності полягає у взаємній допомозі в спільноті. Тільки в ній можна зберегти дар Євангелії, дар милосердя і самого себе як особистість. Карітас і Церква опираються на спільноту і в ній знаходять підтримку і дружбу. Якщо цього немає, не соромтеся стукати, просити цієї підтримки у Бога. У цьому полягає головний секрет і джерело нашої сили, дарованої Богом “Даром ви взяли даром віддавайте” (Мт. 10.8).

© Розробка та розміщення - TRC, 2001