Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Привітальне слово Владики Павла Василика
• Пропозиції Собору
• Вступна доповідь о. Василя Мельничука
• Якого священика потребує Україна в ХХІ столітті?
• Соціально-харитативна діяльність в Церкві
• Душпастирство і сучасна сім’я
• Євангелізація кожної людини протягом цілого її життя – завдання Церкви
 Проблеми релігійної освіти дітей та шкільної молоді
   Проблеми релігійної освіти дітей та шкільної молоді

Матеріали
Єпархіального Собору
Коломийсько-Чернівецької Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Душпастерство в світлі вимог нового часу”

м. Коломия
24-25 грудня 2001 р.Б.



"НЕ ЗАБОРОНЯЙТЕ ДІТЯМ ПРИХОДИТИ ДО МЕНЕ"

Проблеми релігійної освіти дітей та шкільної молоді

Людмила ВОНСУЛЬ, катехит
м. Городенки

    З Божою допомогою ми ввійшли в XXI століття, а за нами шлейфом тягнеться невизначеність, як виховати дитину добрим християнином і національно-свідомим громадянином, і взагалі, яке місце має класти Церква в Державній освіті.

    Метою цілісного виховання є такий розвиток дитини, щоб з неї виросла доросла людина з розвиненим розумом, волею, добрим серцем. І на цім, мабуть, можна було б зупинитися, якби не відвічне: що розуміємо під поняттям "людина"?

    Якщо життя є нічим іншим, як задоволення природних потреб, то в такому матеріалістичному світогляді виховання дитини буде спрямоване на вироблення здібностей і сили вміти боротися за виживання.

    Якщо розглядати дитину як найвище автономне єство, здатне до безконечного розвитку науки, мистецтва, культури; вихователі шукатимуть у розвитку цілої людської природи всі найкращі риси, щоб прямувати до мети гуманістичного розвою окремих осіб людства.

    Для нас, християн, виховання напрямлене на набуття всіх чеснот християнського життя. Для нас людина — це архитвір Божий, це Божа дитина, яку треба виховати добрим і вірним сином Божим, гідним, наскільки це можливо, того достоїнства, що перевищує наші розуміння.

    Точну і вичерпну відповідь щодо необхідності християнського просвітительства серед дітей знаходимо в Євангелії. Наприклад, у Євангелії від Св. Матвія на запитання "Хто найбільший у Царстві Небеснім?" — чуємо відповідь з уст Ісуса Христа: "Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільшим у Небеснім Царстві. Хто приймає дитину в моє ім'я, той мене приймає". (Мт. 18; 4, 5). Ще більш проникливе ця ідея висловлена під час благословення Ісусом дітей. Слова: "Пустіть дітей, і не бороніть їм приходити до мене, бо Царство Небесне належить таким" (Мр. 10, 14). Є своєрідним заповітом і пересторогою для любителів відокремлення дітей та молоді від Церкви.

    Коли дитину приводять до Храму, її вводять у церковну спільноту. Це нам нагадує, що катехиза і зростання у вірі відбувається в Церкві.

    Великий духовний провідник та пастир Української Церкви Митрополит Андрей Шептицький сказав такі слова: "Як скульптор із глини формує постать мистецького твору, так священик і катехит, працею не менше мистецькою, у м'якому воску дитячої душі виробляють образ і подобу самого Ісуса Христа. Вони неначе малюють Христову ікону й, очевидно, чим більше в цю роботу вкладають старанності, вміння, мистецького знання..., почуття і потреб її характеру, її похибок і пристрастей, чим більше в цю роботу вкладають своєї молитви й жертви, тим вищим і ліпшим виходить мистецький твір їх рук".

    "Основи виховання і мета його, а значить і головний його напрямок різні в кожного народу і визначаються народним характером, — зазначив К. Д. Ушинський.

    Дві тисячі років тому Ісус Христос проголошував науку в культурі того часу і народу, серед якого він жив. Святий апостол Павло проповідував грекам ту саму Євангелію в контексті їхнього світогляду. Завдяки дії Святого Духа в 988 р. ця ж Євангелія була прийнята в українській культурі. Український народ полюбив свою нову віру, що знайшла своє вираження в мові, пісні, мистецтві, музиці, звичаях. Українська культура стала християнською.

    "Незважаючи на схожість педагогічних форм цих європейських народів, у кожного з них своя особливість, своя національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети", — К. Д. Ушинський.

    Мене завжди цікавило висвітлення питання національної системи родинного виховання в Україні. З тієї мети вивчала історико-педагогічну працю нашого сучасника М. Г. Стельмаховича "Українська родинна педагогіка".

    "Історичний досвід показав, — пише автор, — що коли народ має свою демократичну державу, коли інтереси сім'ї і держави збігаються, коли офіційна педагогіка та педагогічна наука взаємодіють з педагогікою народною (етнопедагогікою), то виховання дає відрадні результати. Якщо ж таких умов немає, то як родинне, так і державне виховання зазнає серйозних збитків".

    Про виховну роль Церкви на наших теренах він ось що пише:

    "Віра й звичаї християнські, які панують у парафії, створені Церквою, є тою духовною атмосферою, в якій діти зростають і розвиваються. Як кожна околиця має свої звичаї, що переходять традиційно на молодше покоління, у такий самий спосіб і передається дух релігійний. Приклад старших веде за собою молодших. Якщо батьки, дідусі й бабусі дотримуються християнських свят і обрядів, не пиячать і не бешкетують, знають повчання церкви, відвідують богослужіння, ходять на цвинтар поклонитися померлим, милосердно ставляться до хворих, убогих і калік, то їхні діти намагаються робити так само.

    Отже, Церква впливає на виховання дитини — як опосередковано, через батьків, старших членів сім'ї, та і безпосередньо, через залучення дітей до вивчення катехизму в церкві на недільних школах.

    Церква, зважаючи на слова Христові: «Не забороняйте дітям прийти до Мене», приголублює дітей до себе, заохочує до відвідування храму святого, який справляє на них сильне враження неординарністю свого оформлення, іконами, рольовим читанням вголос, співом із співучастю всіх присутніх, проповіддями про життя святих, викликає глибокі емоційні переживання, одухотворює особистість.

    Церква має ще такі досить успішні «регулювальники» поведінки дітей та молоді, як Таїна Покаяння, що допомагає кожному з них збагнути, «що добре і що погане», кличе до покути за лихі вчинки, застерігає від хибних кроків, а також святе Причастя, яке спонукає прийняти добродіяння Христа до душі своєї, пізнавати самого себе, осягати чесноти — віру, надію, любов, великодушність».

    Актуальними в наш час залишилися настанови Митрополита Андрея Шептицького, який часто наголошував, навчав, заохочував, давав напрямки щодо релігійного виховання: «Не можна собі достаточно з'ясувати того, як важною є наука катехизму для дитини на ціле її життя. Одно слово з Божої науки, висказане ревним катехитом, може на ум і на серце дитини зробити таке враження, що не дасться затерти до старости. Просто цілий напрям життя, найосновніші поняття життя, усі чесноти християнина, а звідти й ціла вартість його праці, залежить від того, чи він замолоду перейнявся наукою віри».

    Катехитичний правильник дає нам чіткі вказівки:

    П 102: «Віра повинна бути представлена дітям позитивним способом, тому що всі діти, будучи створені на образ і подобу Божу, є добрі. Цю доброту треба помічати, і на ній будувати катехизу. Катехиза, яка говорить, що діти мають прийняти віру через страх, суперечить нашій традиції. Св. Василій Великий нагадує нам: «Якщо ми відвертаємося від зла через страх покарання, ми є в позиції рабів.

    Врешті, якщо ми маємо послух тому, що це є добре і заразом любові до того, хто керує — ми є в позиції дітей».

    Кожна держава чи національна, яи наднаціональна, чи навіть комуністична, розбудовуючи свою стержневу ідеологію, обов'язково приділяє достатньо уваги на виховання дітей. В Україні зараз особливе становище. Різні її регіони, об'єднані насильницьким способом у різні часи завойовниками, лище тепер отримали можливість виявити свою волю, симпатії, свій спосіб сприйняття тих чи інших релігій. І незважаючи на те, що ми є разом кілька десятиліть, відчуття приналежності всіх регіонів України до однієї держави, єдиного народу ще немає. Тепер, проте, ми добре знаємо, що таке Крим чи південь України, що думають про пересічного галичанина пересічні слобожанці чи закарпатці. Отже, Україна ще немає єдиної національної державної ідеології, і далі точаться дискусії — навколо якої ідеі об'єднуватися та на якій основі будувати цю ідеологію.

    Реально в Українській шкільній системі освіти та виховання дітей утворився вакуум: нема чітко сформованої національної ідеї та відсутній чи майже відсутній християнський процес навчання та виховання. Хоча з прийняттям Конституції України стали зрозумілими перспективи розвитку нашого суспільства, а звідси й цілі шкільного виховання. А в Державній національній програмі «Освіта. Україна XXI століття» визначено головну мету виховання. Це передусім «формування особистих рис громадян Української держави, розвиненої духовності. фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури».

    На основі сказаного, хочу закликати духовних осіб, вчителів, мирян бути активнішими! Згідно Конституції України, а також державних національних програм ми маємо право вимагати якісного розвитку духовності в шкільних установах, де вчаться наші діти. За нас доброго і корисного нашим дітям ніхто не зробить!

    Зате зло не заставляє не себе чекати...

    Переглядаючи методичні журнали для вчителів шкіл, зокрема журнал «Позакласний час» у рубриці «На допомогу класному керівнику» я зіткнулася з проблемою молодіжного середовища, яку досліджував заступник директора з виховної роботи ліцею м. Чернівці (П. С. Старовайт). Мова йде про різні угрупування неформальних молодіжних організаціях, які існують в Чернівцях (панки, анархісти, пацифісти, металісти, рокери, репери, гопники, скіни, сатаністи, гранги, класики, кислотники та т.). Як правило, між угрупуваннями неформалів виникають суперечки і не тільки в ліцеї, як пише автор, але й з міськими угрупуваннями. Цитую думку автора праці:

    «Я вважаю, що це проблеми не лише дітей, але й дорослих, тих, хто безпосередньо працює з підлітками. Серед шкільної молоді я спостерігаю велике розшарування. Це свого роду заповнення пустоти через повну деідеологізацію суспільства, та й національна ідея не знайшла свого повного втілення і не спрацювала як згуртовуючий фактор. Хвилює мене і те, що йде активний процес захоплення підлітків наркотиками, палінням та вживання спиртних напоїв. А це пропагують деякі музичні стилі».

    Яка причина, що школярі прагнуть і ти в неформали? Це — важке самотвердження в житті, яскраво виражені інтереси до ігрових елементів діяльності, яких багато у неформалів — атрибути одягу, групові ритуали. Також важливо враховувати недостатність соціального досвіду підлітків, їх не зовсім розвинуту критичність, при тому прагнення до незалежності і самостійності та високої суспільної активності. Часто до цього підштовхує відсутність зайнятості цікавою та корисною справою в школі та за її межами, відсутність престижного спілкування, неможливість самовираження наявними засобами. Негативний вплив на підлітків чинять сім'ї, які повністю захоплені добування матеріальних засобів існування з низькими духовними потребами та низькою суспільною активністю. Згідно опитування найбільш важливі причини, що спонукали молодих людей піти в неформали — потреба в друзях, чомусь незвичайному, конфлікти в школі й вдома, недовір'я дорослим, протест проти формалізму та брехні.

    Хочу зупинитися ще над такою проблемою. Якщо вам приходилося чути так звану музику чи пісню в стилі рок, реп, хіп-хоп, не думаю, що вона приємна для вуха; від неї можна дістати насолоду та поживу для душі. І, як відомо, старше покоління взагалі негативно реагує на подібне. Але тільки не молодь! Вона наскрізь просякла цією отрутою. Рок, реп, низькопробні шлягери вдома, що на шкільних вечорах, на дискотеках від глухого села до Столиці. І навіть заборонені часи та піст не стримують цієї ейфорії. Наші діти йдуть за сатанинськими піснями. І тут нехай золотими літерами згадуються слова Ісуса: «Хай діти прийдуть до Мене...».

    Враховуючи сучасні умови та уподобання дітей та молоді, акцентую вашу увагу на необхідності дії катехитичних центрів на кожній парафії на зразок Державних позашкільних установ. Якраз досвід та методи позашкільників у поєднанні з Церквою створили б чудову альтернативу.

    На практиці подібне поєднання дає чудові результати. Сам катехит не в змозі охопити велике поле діяльності. А коли приєднуються спеціалісти по вокалу, хореографії, художньо-прикладного мистецтва, драматургії тощо, дітям і цікаво, і доступно, і весело, І ПОВЧАЛЬНО. При тім катехит і священик тримає у духовній формі і вчителів, і учнів.

    Катехичний правильник під 103 пунктом ось що радить:

    «Господь вчив дітей по-іншому, ніж дорослих. Тож варто при навчанні катехизи дітей використовувати сучасні виховні засоби, зокрема ті, що стосуються стилів навчання, вікових категорій, відповідних методів навчання і ступенів розвитку віри. Оскільки мета катехизації — духовна і психологічна єдність і зрілість нам слід пам'ятати, що віра впливає на розвиток особистості відповідно до культурного середовища, в якому особа формується як християнин».

    З досвіду знаю, що коли є однодумці серед духовенства, катехитів і мирян, які працюють і хочуть працювати (дуже важливо, щоб було все необхідне для праці) для того, щоб привести дітей до Христа, народжуються нові духовні пісні, постанови, виступи, зустрічі, проекти. І як приємно коли діти не вимушено сканують «Ми є Божі діти, Ми — Ісусові квіти», а коли їм хочеться співати, то вони співають: «Слава, слава, величаймо Господа».

   

    Плани на майбутнє

    1. Активніше впроваджувати в дію уроки християнської етики і моралі в шкільних установах. Духовенству брати активнішу участь у виховних годинах з учнями шкіл.

    2. Катехизу впроваджувати через державні позашкільні установи (Будинки школярів, Центри дитячої та юнацької творчості, тощо).

    3. Створювати свої установи, духовні центри на зразок католицьких шкіл, це було запропоновано на Соборі в жовтня 1996 року Божого.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001