Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Відкриття Архиєпархіального Собору
• Вступне слово
 Аналіз обставин життя українців
• Співдоповідь на тему: «Освіта»
• Люди з особливими потребами
• Співдоповідь на тему: «Люди з вадами слуху»
• Співдоповідь
• Аборти, евтаназії та допоміжні репродуктивні технології
• Аборти, контрацептиви, евтаназія
• Гідність людської особи та деякі межові медичні практики
• Особисті узалежнення
• Наркоманія
• Розлучення і занепад родинного життя
• Проблеми розлучення і прийняття Святих Тайн
• Корупція як соціальний феномен і як моральна проблема
• Заключне слово
• Резолюція про кризовий стан суспільства та шляхи його подолання
• Резолюція про освіту
• Резолюція про роль Церкви у вирішенні проблем людей з особливими потребами
• Резолюція про шляхи вирішення проблем, пов’язаних з абортами та евтаназією
• Резолюція про душпастирську опіку Церкви над особами узалежненими від алкоголю і наркотиків
• Резолюція про кризовий стан сім'ї у сучасному суспільстві
• Резолюція про суспільні хвороби та пошук Церквою шляхів їх подолання
   Аналіз обставин життя українців

Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
26-30 грудня 2001 р.Б.


Аналіз конкретних обставин життя українців (греко-католиків) в сучасній Україні

Оксана Сапеляк,
к.і.н, ст.н.с.
Інституту народознавства НАН України

.

Говорячи про обставини життя українців сучасної України, визначальною домінантною є нехристиянський характер відносин на практично всіх рівнях життя. Не минули безслідно, по-перше, 50 років недемократичного тоталітарного режиму з його нівелюванням особистості, приниженням людської і національної гідності, безініціативністю, відсутністю законів, лицемірством, переслідуванням будь-якої вільної думки, брехливістю, широкою практикою доносів, відтак підозр, що було чи не визначальним у громадському житті при повній відсутності політичного. По-друге, переслідування церкви, згодом зведення її до функцій обрядодійства, масоване насаджування атеїзму, відтак формування нехристиянського світогляду, - що виключило підпорядкованість особи і суспільства загалом Божим законам. По-третє, ширення в Україні новітніх форм атеїзму шляхом пропаганди через українські засоби масової інформації (особливо загальнодоступного телебачення) наклалося на вже раніше сформовані позахристиянські форми суспільних відносин.

Як результат названих факторів українці, в т.ч. греко-католики, опинилися сьогодні в складній соціально-економічній, морально-етичній та громадсько-політичній ситуації.

1. Зміни соціально-економічних відносин.

Поза сумнівом радянська державна форма власності вимагала реформ: у всіх посткомуністичних країнах (в т.ч. Україні) почався процес приватизації. Одначе в умовах не лише відсутності юридичної бази, але й повної безконтрольності, почався перерозподіл державного майна між комуністичними партфункціонерами. Таким чином державна монополія на виробничу сферу трансформувалася на галузеві монополії. До 1993 року складаються пірамідальні структури (клієнтели), на вершині яких є патрон, а фундамент становлять залежні від патрона клієнти. Головна функція піраміди: збільшення доходів як патрона, так і клієнтів. Ключовим моментом став 1994 рік, коли накопичені клієнтелами капітали дали можливість неополітикам (Щербань, Лазаренко, Франчук і т.д.) прийти в політику. Ігор Бакай не тільки захоплює газовий ринок, але й фінансує президентську кампанію Леоніда Кучми. Найважливішим моментом стало ухвалення "Програми радикальних економічних реформ" новообраного президента. Цінова лібералізація узаконила безкарність для кланів. Саме з цього часу почалися бартерні розрахунки, неплатежі до бюджету, заборгованості по зарплатах і пенсіях. Відбувалося зрощення кланів і влади. Патрони клієнтел стають міністрами і депутатами України. Нині в Україні сформувалися 15 потужних кланів, які володіють всією економікою держави.

Економіка не буде забезпечена свободою для розвитку. В системі монополії не міг розвиватися малий та середній бізнес. До того ж недолуга система оподаткування створила умови для "тіньового" підприємництва. Часто в ЗМІ змішуються чи ототожнюються поняття "тіньовий" і "кримінальний" капітал. "Тіньові" кошти - це кошти зароблені, але приховані від оподаткування. Зрозуміло, що зовсім інша справа, коли державні (бюджетні) кошти шляхом махінацій потрапляють у власність певних осіб. Для цього потрібне прикриття влади. Звісно, не безкоштовно. Якщо раніше Ігор Бакай на свій ризик брав львівські телевізори, віз їх у Туркменію, купував газ і продавав його в Україні, то тепер такі операції охороняє влада. Але за ці послуги доводиться ділитися вирученими доходами. Якщо це комусь не подобається (Лазаренко, йому самому хотілося бути першим), то система з таким розправляється.

Це не що інше, як попередня (феодально-радянська) форма господарювання. Скажімо, як і за радянських часів, бюджет формується на зразок "спільного котла" з тою різницею, що не у Москві, а Києві. Із цього котла кошти розподіляються в обласні бюджети, з обласного бюджету - в міські, районні і т.д. Із формуванням бюджету, власне, зв'язане кабальне оподаткування, а також заслона для розвитку самоврядування, перепона формування громадянського суспільства. Відтак українські міста перетворено на великі базари. Можливо, найпоказовішим є м. Львів - суцільний базар, бо це єдине джерело надходжень у бюджет міста. Не дивно, що саме базар "Південний" визнаний "обличчям міста", а директори базарів - серйозні претенденти на місця у ВР.

Влада в свою чергу дає можливість вирощення на основі бюджету казково багатих людей. Тепер уже відомо, наприклад, що дружина екс-міністра оборони Кузьмука Тетяна Міхтюк є одним із співзасновників ПП "Юлія-с ЛТД", син Анатолій Міхтюк - співзасновник МП "Юлія", дочка Олена Бушуєва - в числі керівників підприємства "Струм", "Юлія", "Асті", "Юлія-с ЛТД". Усі ці підприємства брали участь у реалізації замовлень на виконання робіт як супідрядники, звільнені від податків. (Можна стілець зробити за 5 грн., за 10, але можна й 1000 грн.). Переважно такі замовники недешеві для бюджету.

Сучасний стан пірамідальної економіки, зрозуміло, не дозволяє інтеграції України в європейський простір, ані інвестування капіталів у нашу господарку. Українським можновладцям таким чином нема дороги на європейський ринок. Вони приречені на співпрацю із подібною собі Росією.

Зрештою економічне пограбування України входить не тільки в плани бакаїв, бродських, суркісів, медведчуків, а і в політичні плани Росії, є складовою російської національної ідеї. Володимир Жириновський, політик, за якого проголосувало вперше 6 млн. росіян, а вдруге – 13 млн., політик, який дуже точно без прикрас і реверансів відображає думки мільйонів людей в Росії, недавно озвучив національну ідею: "Ми Україну поставимо на коліна і одержимо всі продукти за копійки. Україна прийде до нас і віддасть все, там загине 10 мільйонів від голоду. Але ми одержимо продукти і тоді включимо рубильники (на газ - О.С.). Ми нагодуємо нашу країну. Ми все в них візьмемо до останньої сковорідки. Україна буде жебрачкою, але в Росію підуть ешелони зі всім, що треба". Інший шукач російської національної ідеї, промисловець і публіцист Олександр Панкін, також не бачить майбутнього Росії без України. Він вважає єдино правильним для Росії об'єднати всіх, хто жив у СССР: "Воссоздать российскую цивилизацию на новых принцыпах". Про які нові принципи йдеться? Без сумніву економічні. Варто пригадати створення у XX ст. держави Ізраїль. Власне, принцип скуповування майна є одним із завдань сучасної російської політики. В останніх числах жовтня, наприклад, російська фірма придбала Львівський автобусний завод.

Зрештою, українські монополісти етнічно - неукраїнці і українцями себе не усвідомлюють. Отже, в руках казково багатих кланів (неукраїнців) опинилися не лише фінанси і виробнича сфера, але й важелі управління. Українці позбавлені можливості розвивати мале підприємництво або ж загнані в тіньову економіку, повністю залежні від чиновника, позбавлені робочих місць, велика частина - за межею бідності. Вивезення капіталів за кордон, зрощення із російським ринком, несплата монополіями податків спричинилися до розвалу бюджетних галузей (охорона здоров'я, армія, міліція, освіта, наука).

2. Сім'я і сімейні відносини.

Внаслідок загального зубожіння вибухла міграційна лихоманка: тисячі українців подалися на заробітки за кордон, - США, Канада, Аргентина, Італія, Іспанія, Чехія, Німеччина, Польща, Росія... Держава Україна не уклала відповідних угод з жодною із країн Європи і Америки (останнім часом лише з Іспанією за пропозицією уряду Іспанії): тому українці знаходяться на нелегальному становищі. Як наслідок, сотні молодих людей репродуктивного віку зникли безвісти, сотні загинули, тисячі поневіряються за низьку платню. За офіційними даними з України виїхало 400 тисяч молодих жінок, більшість з яких залишили дітей. В Україні, де побутував високий рівень розлучуваності (розпадався кожен третій шлюб), число неповних сімей поповнилося за рахунок міграцій. Відомо, що саме у неповних сім'ях гостро постає проблема виховання дітей.

За останніми даними в Україні 20 тисяч бездомних дітей. Це явище поширене в основному на теренах Великої України, але проблема стосується суспільства в цілому. Ці діти - потенційно - середовище для кримінального світу. Ширення злочинних угрупувань серед молоді - явище, дотичне до кожної родини. Ці нові явища накладаються на традиційні, вироблені за роки радянської влади: високий рівень розлучуваності, пияцтво, проституція, подружня невірність, накінець - аборти. Якщо в Англії кожний третій молодий лікар відмовляється вбивати ненароджених дітей, то в Україні - це один із способів заробітку лікарів, такий собі бізнес. Ні жінки, ні чоловіки в Україні штучне переривання вагітності не вважають і не усвідомлюють як вбивство, тим більше як гріх.

Україна відзначається найнижчим рівнем народжуваності не тільки в Європі, але й серед країні світу. Однією з найвагоміших причин такого явища є матеріальна нестабільність. Розуміючи відповідальність за долю дітей, жінки не наважуються народжувати через невпевненість у можливості нагодувати, одягнути, дати дитині освіту. Соціально-економічні труднощі є вагомою причиною дальшого спаду народжуваності.

Велика частина жінок народжує лише одну дитину через невпевненість у міцності своєї сім'ї, через пияцтво чоловіків. Частина жінок не бажає виходити заміж, число одиноких невпинно зростає. Доволі поширеними є сім'ї "на віру", коли ні чоловік, ні жінка не бажають брати на себе відповідальність чи зобов'язання, тим більше за народження і виховання дитини. Труднощі щодо місця праці, житла, можливості одному з подруж займатися вихованням дитини (при відсутності допомоги з боку батьків, при відсутності дитячих закладів, куди можна було б віддати дитину на час праці) є вагомою причиною для багатьох родин утримання народжувати ще одну дитину. В західному регіоні України серед греко-католиків порівняно з іншими регіонами країни народжуваність значно вища, однак смертність і тут перевищує народжуваність.

Дальший спад виробництва, відтак зубожіння призводить до поступового вимирання народу. За останніх 10 років населення України зменшилося приблизно на 4 млн.

3. Освіта і культура.

На першому місці в ієрархії цінностей сучасної цивілізації є освіта, куди спрямовуються великі кошти, оскільки освіта - це формування суспільства, його майбутнього. В нашій державі, на жаль, на освіту виділяються мізерні кошти. Приватні ж школи при нинішньому економічному стані населення охоплюють незначну частину дітей (переважно з неукраїнських сімей). Владоможці своїм власним дітям забезпечують навчання за кордоном.

У державі дотепер відсутня чітка програма розвитку національного шкільництва. Реформи в освіті стосуються переважно механічного перенесення тих чи інших методик викладання предметів, але не носять цілісного комплексного характеру: добрі міцні знання плюс виховання громадянина-патріота держави. Завдання виховати доброго фахівця, патріота і християнина - в державі поки що не ставиться на порядок денний.

У школах (середніх і вищих) панує переважно російська мова. За останніми даними 60% київських студентів між собою розмовляють російською мовою, у присутності російськомовних - 82,2% українців-студентів переходять на російську мову. У кафе, на дискотеках, панівною є мова сусідньої держави. Звісно, у західних регіонах дещо інша картина, але загальна російськомовна тенденція наявна і тут. У кафе, ресторанах, на дискотеках, особливо коли в товаристві є хоч одна російськомовна особа (переважно є), наша молодь переходить на російську мову.

Російська мова є панівною на всіх каналах українського телебачення (особливо дитячі і молодіжні програми). Часто-густо в таких передачах звучить цинічне приниження національної гідності українців (чого варті КВН-и господіна Маслякова). На полицях книжкових крамниць, на лотках вуличної торгівлі ведеться торгівля російською книгою, в т.ч. у Львові. У центрі Львова є лише одна крамниця НТШ, де можна придбати українську книжку.

У 1998 році в Україні було надруковано 0,88 книжки (в розрахунку на одного мешканця), у 1999 році - 0,39. В той же час в Росії - 3,2 книжки, у Польщі - 9,5, у Німеччині - 12 книжок. Середній тираж зменшився у 2 рази (з 6250 примірників у 1998 році до 3800 примірників у 1999 р.). Для російської книги папір і енергоносії значно дешевші. Російська книга видається великим накладом, що здешевлює її вартість. В Росії книговидавництво займає третє місце за прибутками після нафти і газу. Там кожне видавництво звільнене від податків, а також існує програма, згідно з якою виконавчі структури зобов'язані у видавництва закупити перші дві тисячі примірників. В Україні система оподаткування і відсутність програми розвитку української освіти й культури практично нищить українську книгу.

У Львові, галицьких містечках і навіть селах звучить російська низькопробна "блатна" пісня. На весіллях українців у наших селах, у автомобілях і громадському транспорті - російська попса. Культурно навіть Галичина втрачає свою українськість, долучаючись до всієї України - культурного сателіта Росії.

Це й закономірно, якщо вся владна верхівка України - російськомовна, не знає і не хоче знати української культури. Варто лише нагадати, який переполох зчинила саме ця верхівка з приводу виступу вчених-філологів про українізацію українського ж правопису.

Буквально в останні два роки ЗМІ тримають молодь у сфері радянської союзної культури (чи псевдокультури). Скажімо, розмаїті конкурси, організовані телебаченням, рясніють питаннями на кшталт: "Коли вперше в Радянському Союзі була пряма трансляція свят?" В супровід такого питання - червоні прапори та інша радянська атрибутика. 7 листопада 2001 року у палаці "Україна" організований великий святковий концерт ( з приводу якого свята?).

4. Влада і політика.

Названі проблеми різних сфер життя українського суспільства є результатом загальнодержавної політики, діяльності всіх владних гілок, що виросли на стовбурі тоталітарно-атеїстичного режиму. Як один із важелів впливу на оздоровлення у сфері управління могли б бути політичні партії та громадські організації. Однак ні одних, ні других практично немає, ще немає. Починаючи з 1994 року патрони кланів зрозуміли, що їх сила не тільки в економічних структурах, але й соціальних. Відтак кожен клан починає або перекуповувати існуючі партії (ДемПУ), або створювати власні (СДПУ(о), ДемСоюз, Трудова Україна і т.д.). Це не стільки партії, скільки ситуативні угрупування (утримувані, зрозуміло, тою чи іншою клієнтелою), котрі обслуговують патрона, проводячи верхівку піраміди економічної структури до влади. Тобто, ці партії не мають ідеології, не мають програм, базованих на національній, християнській ідеї, програм розвитку держави, добробуту нації, у своїх передвиборчих компаніях вони керуються демагогічними гаслами, скуповують голоси, аби зберегти своєму клану недоторканість і можливість далі, по суті, грабувати державу. Важко назвати партіями й національно-демократичні формування, багато з яких тримаючись на фразеології, займають фактично угодовську позицію і очікують подаянь з "високого столу" влади.

Для ефективного впливу на політику необхідна сила, яка б мала необхідні для цього ресурси:
1. ідею (християнську, патріотичну);
2. людей, які підтримують цю ідею;
3. структури;
4. кошти.

Серед чисельних партій (християнських і національно-демократичних), громадських організацій не знайдемо жодної, яка б відповідала цим вимогам. Партії кланів володіють фінансами, структурами, але мають лише прагматичну ідею зберегти власні багатства і примножити їх. Невелике число партій, які об'єднані навколо християнської, національної ідеї, не мають фінансів та структур. Отже, на жертовних патріотів-християн у сучасному політикумі розраховувати не варто, бо їх небагато, і вони практично позбавлені матеріальної підтримки за умов відсутності національної економіки. Окрім того найголовніший фактор слабкості опозиційної системи, що склалася, сил, який перешкоджає об'єднати зусилля і створити єдину політичну національну силу - атеїстичний світогляд більшості партійних лідерів.

Поки що в Україні відсутня політична сила, яка б могла стати провідником нації. Відтак Україна позбавлена проводу, а це є однією з найнеобхідніших умов здобуття фактичної (а не задекларованої) незалежності, здобуття волі.

5. Церква в обороні Божих законів.

Саме поняття "воля" і "свобода" є спільними поняттями і для церкви, і для держави. Воля народу як і воля окремої особи - спільний інтерес і спільна проблема, яку по-своєму має вирішувати і держава, і церква. Окрім того церква керується поняттям "етична воля" народу. Якраз етична воля українців чи не остаточно зліквідована, по-перше, віковим політичним, національним, соціальним гнобленням; і врешті за останні більше 70 років - духовним гнобленням, атеїзацією.

Тому сучасна ситуація у нашій країні є безпрецедентною у світі. Аналогів не існує. Отже, виходу із становища, що склалося, помилково шукати у інших народів, у сусідніх європейських державах. В Україні, починаючи із 1918 року на інтелігенцію, на патріотів велося справжнє масове полювання. Тим більше не актуально їх шукати в межах українських існуючих державних інституцій чи партій. Ми не можемо, на жаль, взяти на озброєння й попереднього досвіду українців у плані державного будівництва, бо такого досвіду майже не існує.

І все-таки маємо досвід, якого не хочемо добачати. Це досвід діяльності Української Греко-Католицької Церкви до 1939 року. Варто застерегти, що рівень довіри церкві порівняно із 1939 роком нині значно змінився, однак незрівнянно вищий, аніж до державних чи партійних інституцій.

Греко-Католицька церква насамперед керувалася принципами, викладеними у Енцикліці папи Лева ХІІІ "Rerum novarum", де, зокрема говориться: "тільки ті державні власті, уряди і суспільства заслуговують на християнське ім'я, котрі стремлять до морального і матеріального піднесення народу". Про сучасне українське суспільство, владу і політиків важко сказати, що вони прагнуть підняти моральний і матеріальний рівень життя народу. Радше навпаки. Одні з них, як і сто років тому, вважають, що церква повинна потішати бідних і обіцяти добре життя по смерті (соціалісти), інші ж (націонал-демократи), демонструючи свою присутність на Богослужбах чи підносячи дари церквам, керуються далеко не християнськими засадами, числяться з церквою настільки, наскільки вдасться її використати для власного вивищення чи елементарної перемоги на виборах. Одні й другі вважають, що церква і не може, і не сміє дбати про земне життя народу. Загалом у посткомуністичному суспільстві побутує саме така хибна думка: церква не має права дбати про матеріальний добробут народу. Це перше. І друге: церква космополітична, отже, не може і не повинна бути оборонителькою окремих народів і захищати їх природні інтереси.

Незважаючи на згадану Енцикліку папи Лева ХІІІ, на рішення ІІ Ватиканського Собору (60-ті роки), де чітко говориться про те, що церква займається всіма проблемами людини і народів, у нашому суспільстві побутує переконання про невтручання церкви в проблеми держави, адже "церква відділена від держави". На жаль, такі переконання є й серед частини клиру, хоч нині кожен священик має можливість познайомитись із матеріалами і висновками ІІ Ватиканського Собору, працями християнських вчених, зрештою працями Митрополита Андрея Шептицького. Єпископ Станіславівський Андрей Шептицький вже перший свій лист 1899р. почав із проблем, власне, земного життя: "Божу батьківську землю любити та не пускати її з рук, і на ній доробитися добробуту на взір інших народів".

Наскільки актуальні ці слова сьогодні! Не пускати з рук рідної землі! Адже сьогодні після прийняття нового закону про землю почнуться, можливо, найскладніші часи. За роки радянської влади в селянина вбили (чи майже вбили) почуття любові до рідної землі. Вона вже не осмислюється ні як Дар Божий, ні як частка Вітчизни. Вона буде лише товар. Окрім того зубожілий селянин, який не має чим обробляти землю, не має де зберігати врожай, в умовах неврегульваності збуту вирощеної продукції, - звісно, продаватиме землю. До речі, до 1939 року 90% українців в Галичині володіло 30% землі. За землею їхали до Північної і Південної Америки. Досвід приватизації підприємств дає підставу передбачати, що українська земля може опинитися у власності купки монополістів, які аж ніяк не дбатимуть про добре життя народу на цій землі.

Українська Греко-Католицька Церква в умовах бездержавності народу в кінці ХІХ - початку ХХст. Практично взялася за формування всіх державних структур. Насамперед церква розгорнула роботу налагодження економічного життя:

- Створено український банк "Дністер", де надзірною Радою керувало духовенство. До речі, єдиний банк у тодішній Польщі, який 1898 року вистояв серед загальної паніки європейської кризи.

- З ініціативи клиру створено Товариство Союз Кредитовий і Товариство покупки землі, які поставили завдання припинити захоплення землі монополістами (як і тепер іноетнічним капіталом). Товариство руських хліборобів під керівництвом місцевих священиків засновувало локальні економічні спілки, допомагаючи проведенню реформ у селах у християнському дусі.

- Паралельно з існуючими в селах єврейськими крамницями отці закладали українські крамниці, проводили роботу, щоб селяни купували товари саме в цих крамницях.

Щодо політичної роботи духовенства, то цілком по-сучасному звучать слова ж. "Прапор" (суспільно-політичний і економічний місячник для українського духовенства, почав виходити 1899р. у Перемишлі):

  • "... не пропускати жодної можливості оборони прав народу" (1899. - Ч. 1. - С. 30).
  • "Духовенство блудило б щодо релігійного обов'язку провідництва народу якби уникало активної позиції у справах публічного життя. Духовенство повинно виступати як сторож Христового закону у справах світського життя народу, як природний провідник народу" (1899. - Ч. 1. - С. 18).
  • "... у справах шкідливих для народу, потрібно безумовно піднести голос і висловити їх матеріальну шкідливість і моральну недопустимість" (1899. - Ч. 1. - С. 21).
  • духовенство вважало своїм безпосереднім обов'язком допомогти народові активно включитися у вибори, щоб до всіх органів влади "вибрано певних людей"" (1899. - Ч. 1. - С. 31).

Варто пригадати, що Українська Греко-Католицька церква ще за митрополита Йосифа Сембратовича (1870 - 1882) надавала церковно-релігійного характеру боротьбі з пияцтвом. Українська церква тим самим протиставила себе тодішній владі, польській шляхті, незацікавленій у діяльності церковних "Братств Тверезості". Митрополит Сильвестр Сембратович (1885 - 1898) включився у громадську діяльність, сприяючи українському національному рухові, виступаючи проти "москвофільства", яке поширювалося в Галичині.

Однією з головних ділянок державного будівництва була і залишається освіта. Загальновідомою є діяльність церкви у розвитку "Просвіти", становлення українського шкільництва в християнському руслі. Нині жодна з існуючих інституцій (в т.ч. Міністерство освіти) не ставить своїм завданням виховувати молодь України як громадян і християн, не дбає про формування "етичної волі", пошани людської і національної гідності. Навчання практично відокремлене від виховання, чого не дозволяє собі жодна держава світу.

Висновки, зроблені духовенством Української Греко-Католицької церкви більше 100 років тому про те, що церква має навчити народ "бути паном у своїй Вітчизні", "боронити Божий лад у себе дома" ("Прапор", 1899. - Ч. 9. - С. 259) є без сумніву, попри формальне проголошення незалежності України, актуальним сьогодні.

Нині Греко-Католицька церква достатньо чисельна, впливова, має тенденцію поширення і впливу, має достатньо багатий історичний досвід, має досвід і практику католицької церкви оборони прав народів, - щоб продовжити практику активного втручання у земське життя, утвердитися в ролі виховательки народу і природної оборонительки прав і свобод українського народу.

Говорячи про роль церкви в сучасному політичному житті України, у підручнику для студентів львівських авторів знаходимо таке: "... благотворний вплив наших християнських церков на політику, залишається незначним. Сьогодні ... моральний вплив політиків на клир значно більш помітний, ніж вплив клиру на політиків. Це, очевидно усвідомлюють і миряни, судячи з того, як мало успіху мали на всіх минулих виборах християнські партії та кандидати в ризах."

Чи справедлива характеристика про вплив політиків на клир (про моральність такого впливу) - важко казати. Це інше питання. Але така характеристика існує. В умовах загального зубожіння, відсутності української еліти практично у всіх функціонуючих системах не дивним є прийняття від клієнтел, їх патронів допомоги на ремонт церкви чи інші потреби. Однак внаслідок проходження їх до органів влади закріплюється зубожіння загалу, що обертається елементарно проти церкви, коли прихожани не мають змоги утримувати свої церкви.

Українська церква в минулому, власне, й формувала еліту, формувала громади, громадське життя.

Минулого 2000 року група ентузіастів вирішила розповісти про тих священиків, які працюють в напрямі створення громад, на нашому телебаченні. Було відзнято матеріал, як мешканці одного із сіл поблизу Львова під керівництвом місцевого пароха спільними зусиллями відремонтували колишнє колгоспне приміщення, що руйнувалося, і зробили сучасну поліклініку. Однак такий матеріал не пройшов, виявився зайвим, непотрібним. Наші чиновники не зацікавлені у тому, аби самі люди вчилися господарювати, бо тоді вони не будуть залежні від них (чиновників), висихатиме таким чином їх головне джерело прибутку (зважаючи на низьку заробітну платню державних службовців). І все ж поодинокі приклади активної праці духівників щодо формування громадського життя, праці з молоддю - є. Це вселяє надію на те, що Греко-Католицька Церква стане не діаспорною у рідному краї, а церквою народу, церквою титульної нації. Вся Східна Україна очікує від Галичини починання, орієнтації на нові вирішення проблем, особливо після приїзду Папи Івана-Павла ІІ.


Співдоповідь на тему «Освіта», о. Михайло Гарват >>
© Розробка та розміщення - TRC, 2001