Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Відкриття Архиєпархіального Собору
• Вступне слово
• Аналіз обставин життя українців
• Співдоповідь на тему: «Освіта»
 Люди з особливими потребами
• Співдоповідь на тему: «Люди з вадами слуху»
• Співдоповідь
• Аборти, евтаназії та допоміжні репродуктивні технології
• Аборти, контрацептиви, евтаназія
• Гідність людської особи та деякі межові медичні практики
• Особисті узалежнення
• Наркоманія
• Розлучення і занепад родинного життя
• Проблеми розлучення і прийняття Святих Тайн
• Корупція як соціальний феномен і як моральна проблема
• Заключне слово
• Резолюція про кризовий стан суспільства та шляхи його подолання
• Резолюція про освіту
• Резолюція про роль Церкви у вирішенні проблем людей з особливими потребами
• Резолюція про шляхи вирішення проблем, пов’язаних з абортами та евтаназією
• Резолюція про душпастирську опіку Церкви над особами узалежненими від алкоголю і наркотиків
• Резолюція про кризовий стан сім'ї у сучасному суспільстві
• Резолюція про суспільні хвороби та пошук Церквою шляхів їх подолання
   Люди з особливими потребами

Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
26-30 грудня 2001 р.Б.


Люди з особливими потребами

о. Андрій Нагірняк,
капелан шпиталю
Митрополита Андрея Шептицького

Кожна людина має потреби, які прагне задовільнити. А саме: потреби фізіологічні (тобто, їжа, відпочинок, здоров'я); потреби безпеки (тобто, фізичної, психологічної та економічної); соціальні (тобто, потреба в взаємозв'язку з іншими, і, як наслідок потреба інформованості, приналежності до спільноти-громади, потреба бути любленим, почутим, потрібним та визнаним); потребу свободи (тобто, можливості самостійно приймати рішення і впливати на своє життя); потребу самореалізації - тобто здійснення людської особи, віднаходження змісту життя, закоріненя у вірі. Дуже часто людина може сама задовільнити ці потреби, або принаймі зробити все, що від неї залежить. Але є ті, які не можуть задовільнити свої базові потреби без нашого позитивного наставлення, допомоги, сприяння.

Наскільки ми, християни, вірні УГКЦ, втілюємо в життя це найбільше одкровення, одкровення про людину, як особу, покликану до спілкування з іншими особами, і в першу чергу з Особами Пресвятої Тройці, особу, покликану до богоспілкування і обожествлення? Ось воно - питання "високої гідності людської особи".

Наскільки ми (в першу чергу ієрархія) є відкриті на прийняття, співчуття і турботу щодо кожної особи? А настільки, наскільки ми відкриті в першу чергу до тих "найменших", тих чия гідність і честь так часто попирається та понижується (коли іншими, а коли і ними самими). Чи голосимо ми їм, в першу чергу власним життям і поступуванням, Благу Вістку про цінність їхнього життя, цінність та важливість їх перебування з нами, цінність для Бога і для нас самих.

Так треба бути вікритим до влади, щоб змінювати супільство "з-верху", але при цьому треба спершу самому бути відкритим до потребуючого, щоб змінювати суспільство, не кажу "з-низу", а "з середини". Бо саме тут, як прийнято говорити є осердя, скарб Церкви. Але чому скарб? Коли ми зустрічаємось з людьми з особливими потребами, то вважаємо їх “непродуктивними" членами суспільства (часто думаємо, що також і Церкви). При цьому ми, в кращому випадку впадаємо в спокусу зробити щось для них, але без них, щоб вони не заважали нам продуктивно працювати. Але неповносправні - це скарб для нас, бо є уосібленням шостої правди віри, що Божа благодать є конче потрібна для спасіння. Не все вимірюється нашою продуктивністю, Бог є той, хто спасає і дає понад міру. Вони є особливим місцем зустрічі з Богом, котрий обіцяв свою присутність з ними і в них. Особи неповносправні є місцем Богоявління. Ще одна причина, чому ми кажемо скарб - це те, що як і кожен скарб, цей скарб Божої присутності потрібно віднайти, очистити, взяти, або краще прийняти. Це потребує нашого труду, послуги, але ж і нагорода велика. Святий Максим Ісповідник так і каже "служіння - це шлях обожествлення". Отож, якщо хочемо спасіння, осягнення Царства Небесного, життя з Богом і в Бозі, життя як Бог, то мусимо служити.

Якщо Церква - це місце обожествлення, то не в останню чергу через служіння потребуючим. І тоді Церква є Церквою, коли вона є всім для всіх, коли кожна особа є прийнята і пошанована і віднаходить тут місце зросту в Бозі. І це в першу чергу стосується потребуючих; тих, які нас турбують, не дають спинитись у самозадоволенні, не дають спокою своєю пророчою присутністю.

Спробуймо приглянутись і порівняти, чи далеко ми - вірні - "втекли" від парадигм сприйняття та ставлення до людей з особливими потребами у суспільстві (а нам треба було б бути прикладом та авангардом у зміні думання у зміні свідомості людей). Аж тепер у нашу суспільну свідомість входить соціальний підхід до проблем людей з особливими потребами. Раніше ж панував медичний, основаним на матеріалістичноому світогляді. А це означало: людина - організм, який є “певним механізмом", а людина з особливими потребами це “зіпсутий механізм", в якому треба щось направити, а коли це не вдається відгородити, щоб не заважав продуктивно працювати іншим. І, як наслідок, інституалізація ставлення до них через створення можливих інституцій-інтернатів, або ізоляція у власному помешканні. Як часто піддаємось ми подібній спокусі у Церкві, обмежуючись до відчитування над ними молитов, уділювання Святих Тайн на окремих Службах, або вдома. Ми у Церкві, як і в суспільстві, піддаємось впливу медичного трактування, звертаючи увагу навіть не на особу, а на її проблему, замість того, щоб звертати увагу на цілу церковну спільноту, в якій кожна особа потребує бути сприйнятою. Церковна громада повинна допомогти кожній людині віднайти своє місце у ній, відчути свою гідність та віднайти свої дари для служіння у цій спільноті. А це означає не інституалізацію, а повноправну участь неповносправних осіб в усьому житті церковної громади.

А тепер ще кілько конкретних прикладів щодо сказаного:

Чому ми думаємо, що достатньо піти до того, хто є на візку додому і там його висповідати та запричащати. А чи задумувались священики та вірні, коли зводили нові храми з прекрасними сходами, що по них неповносправна особа не те що сама, а й з допомогою іншого не зможе дістатись.

Сприйняття присутності розумово неповносправних у храмі нашими вірними: “Та він дебіл, нехай бігає по вулиці, нема чого заважати у церкві". Справді, їх поведінка напочатку не є найкращою. Однак, можливо, це тому, що вони не були сприйняті та навчені відпочатку, так як цього потребує кожна інша людина. А їх агресивність викликана нашою озлобленістю до них. Чому вони мають “знати своє місце", хто дав нам право визначати “їх місце", чи питали ми про це в них, чи питили ми в їх батьків? Чи питали ми в Господа?

Тут виникає ця небезпека робити “для" них і без них. Ви не заважайте нам, а ми досягнемо успіху і з цього скористаєтесь і ви. Це спокуса опинитись в полоні власної продуктивності. Потрібно робити “з ними", важливий сам процес спільного служіння, не результативність, а будування стосунків, що веде до здійснення кожної особа та єдності: “щоб усі були одно як Ми одно є". Окрім того особи з собливими потребами краще знають, що їм потрібно і як краще цього досягти. Та чи прислухаємось ми до них і чи залучаємо їх до активної участі в житті Церкви. Потрібно прислухатись до голосу неповносправних, їх сімей, їх організацій; бути уважними до їх потреб, щоб могти їх задовільнити так, як краще буде для них, а не для нас, котрі приймають рішення. (Позитивними прикладами цього є: створення спільнот “Віри і Світла" на парафіях, підготовка Мальтійською службою допомоги участі осіб з особливими потребами у зустрічі з Святішим Отцем, організація "Карітасом" майстерень для осіб неповносправних).

Отож, що Церква, як спільнота, сьогодні може робити для зміни ставлення до осіб з особливими потребами. В першу чергу, як ми вже казали - це забезпечити всі можливості та умови, щоб вони могли брати активну участь в усьому, що робиться в храмі та у Церкі в цілому. І які засоби для цього пропонує нам наша віра? У своєму слові виголошеному під час введення на престол Предстоятеля УГКЦ Блаженніший Любомир зазначив, що основою його програми є Свята Віра. А це означає, що ми повинні "жити вірою" (як про це молимось: "...за тих, що вірою живуть у них"). Наша віра повинна змінювати, переображувати наше життя. Що має означати і як має змінити наше життя віра у Пресвяту Тройцю, як це може допомогти нам йти правильним шляхом розв'язку перелічених вище проблем?

Віра в Пресвяту Тройцю - це віра в покликання людини до міжособового спілкування з іншими людьми і з Особами Тройці. Людина, сотворена на образ Божий, образ Троїчної Спільноти у своїй осногві є особою спільнотною. Отож, лише в спільноті та через спільноту людина може йти шляхом здійснення своєї особи (задовільняти цю найвищу потребу звершення людини).

Саме служіння ГНІХ є для нас у цьому прикладом: Він входить у стосунки, творить спільноту, з якої по всьому світу несеться Добра Новина співчуття , любові і надії для всіх, але й для кожного особисто. Ця спільнота стала джерелом для новихспільнот, які товрять спільноту Церкви.

Сьогодні, переживаючи столітній ювілей введення на престіл блаженної пам'яті митрополита Андрея, слід прислухатись до його порад. А він у своєму посланні до душпастирів ясно говорить, що лише через сприяння творенню припарафіяльних спільнот (братств, сестринств і т.п.), душпастирювання буде вдалим, і більше того, взагалі буде душпастирюванням: "У душпастирській праці, у християнському проводі, християнському житті громади, родини й одиниці - початком праці є добре зорганізувати братство".

Як бачимо - засіб один - творення припарохіальних спільнот, в яких кожен зміг би віднайти своє міце, зреалізувати свої дари та свій обов'язок взаємодопомоги, де не хтось буде робити для когось, кожен буде давати, щоб отримати дар іншого. Саме таким чином ведена харитативна діяльність парохії буде згуртовувати парохіян та дозволить кожному відчути любов і підтримку, а це скріпить віру та надію. Добрим і живим прикладом є спільноти “Віра і світло" для осіб розумово неповносправних та спільноти "ААА" для узалежнених.


Співдоповідь на тему: «Люди з вадами слуху» >>
Співдоповідь с. Димитрії Губарчук >>
© Розробка та розміщення - TRC, 2001