Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Відкриття Архиєпархіального Собору
• Вступне слово
• Аналіз обставин життя українців
• Співдоповідь на тему: «Освіта»
• Люди з особливими потребами
• Співдоповідь на тему: «Люди з вадами слуху»
• Співдоповідь
 Аборти, евтаназії та допоміжні репродуктивні технології
• Аборти, контрацептиви, евтаназія
• Гідність людської особи та деякі межові медичні практики
• Особисті узалежнення
• Наркоманія
• Розлучення і занепад родинного життя
• Проблеми розлучення і прийняття Святих Тайн
• Корупція як соціальний феномен і як моральна проблема
• Заключне слово
• Резолюція про кризовий стан суспільства та шляхи його подолання
• Резолюція про освіту
• Резолюція про роль Церкви у вирішенні проблем людей з особливими потребами
• Резолюція про шляхи вирішення проблем, пов’язаних з абортами та евтаназією
• Резолюція про душпастирську опіку Церкви над особами узалежненими від алкоголю і наркотиків
• Резолюція про кризовий стан сім'ї у сучасному суспільстві
• Резолюція про суспільні хвороби та пошук Церквою шляхів їх подолання
   Аборти, евтаназії та допоміжні репродуктивні технології

Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
26-30 грудня 2001 р.Б.


Моральні підстави засудження Церквою абортів, евтаназії та допоміжних репродуктивних технологій

Петро Гусак,
магістр філософії,
науковий працівник Інституту родини та подружнього життя
Львівська Богословська Академія

Для сторонньої людини, яка не належить до Католицької Церкви (а ні до жодного з інших справді християнських віровизнань) може видаватися дивним, чому Церква посилено звертає увагу на згадані в заголовку “соціальні явища” та ще й до того їх безумовно засуджує. Чому Церква вмішується в “приватні” а навіть “інтимні” справи вірних? Чи не має права жінка сама вирішувати, народжувати чи не народжувати свою дитину? Чи не може безнадійно хвора людина припинити своє нестерпне життя? Або чи не може лікар “виявити милосердя” і припинити шляхом смертельної ін’єкції її страждання? Чи не слід допомогти бездітній жінці здійснити її бажання мати дитину, використавши весь науковий та медично-технологічний потенціал? А оскільки Церква, засуджуючи вищезгадані практики, спирається на Боже Об’явлення та Божі Заповіді, то чи не представляє вона нам Бога-“тирана”, який за посередництвом Церкви позбавляє віруючих у Нього “свободи” та “щастя”? І чому змісти Божого Об’явлення та Заповідей саме такі, а не протилежні? А з іншого боку – чому взагалі повинна бути якась різниця між припиненям життя ембріонів, або “віджилих своє”, “непродуктивних” хворих, старих, упосліджених, непритомних та припиненням життя тварин? Адже здорові тварини “більш зактуалізовані” від вищезгаданих категорій людей, вони інстинктивно відчувають свою смерть, захищаються та зазнають далеко більших страждань, коли їх умертвляють, а ніж непритомні хворі, і тим не менше ми цілком законно та в межах моральних норм їх умертвляємо для наших потреб?

Такі і подібні питання можуть виникнути не тільки в сторонніх, а й у вірних і навіть в духовенства. Чому Церква стосовно цих питань притримується саме такої позиції та ще й проголошує, що її позиція – незмінна?

Щоби могти відповісти на ці питання і при цьому не провалитися в повний моральний релятивізм, слід спочатку звернутися до самої людини, до її природи, бо лише там можна знайти на них обгрунтовані відповіді, дійсні для всіх людей, незалежно від віровизнання, обряду, традиції, помісності... Адже і віруючі, і атеїсти мають однакову людську природу. Лише тоді ми можемо порівняти наші власні висновки з позицією Церкви та зрозуміти, чому її позиція саме така.

Отже: людина, на відміну від інших біологічних істот, є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставленя до себе та до всього іншого, здатна трансцендувати себе, тобто, вийти за межі своєї суб’єктивності в напрямку до цінностей і до всього, що існує, та дати на це все належну відповідь. Через те вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права (які, окрім усього іншого, забороняють також трактувати її як засіб для чого-будь). (Остаточно цю гідність та права можна обгрунтувати лише визнавши, що людина є духовною істотою, створеною на образ Божий. Матеріалістичні теорії, що трактують людину як згусток “високоор_анізованої матерії”, ніколи не обгрунтують цієї гідності, і завжди є теоретичною підставою для тоталітарних, фашистських експериментів). Тому особа посідає:

  • недоторканне право на життя – від початку свого існування і до його природного (біологічного) закінчення.
  • право бути зачатою у гідний людини спосіб, тобто – у подружньому єднанні в любові (а не бути продуктом лабораторних технологій) та виростати при своїх “тілесних”, генетичних батьках.

Що стосується питання про початок існування особи, таке важливе для моральної оцінки абортів, то відповісти на нього можуть – комплексно – сучасні ембріологія, філософія та богослов’я.

Сучасна ембріологія говорить нам, що життя людини починається з моменту злиття статевих клітин (точніше – з моменту злиття їхніх оболонок, ще до злиття ядер, бо вже з цього моменту статеві клітини починають функціонувати та розвиватися як одне ціле). З цього моменту, завдяки неповторному генетичному кодові, починається розвиток нової людини. (Таким чином, сучасна ембріологія спростовує улюбленого “коника” матеріалістів – знамените твердження Ернста Геккеля: “Онтогенез повторює філогенез”, тобто, що в ембріональному розвитку людина начебто повторює еволюційний розвиток від “амеби” через рибу, амфібію, рептилію і т.д. аж до людини. У світлі досягнень сучасної ембріології це твердження є ненауковою нісенітницею). Це означає, що запліднена яйцеклітина є вже людиною, а отже – особою, хоча її специфічно особові здатності та особові акти (такі, як мислення, воління, любов, сміх і т.д.) проявляться далеко пізніше.

Належна філософія твердить, що людина є особою вже тому, що є людиною, що належить до виду homo sapiens sapiens, бо не існує індивідуумів цього виду, які не були би особами. Людські індивідууми можуть не виявляти специфічно особових здатностей та актів (мислення, свідомість, свобідна воля, любов і т.д.), але у такому випадку вони або ще нерозвинені, або хворі (“упосліджені”). Однак через те вони не перестали бути особами, бо ці здатності та акти хоча і є свідченням “зактуалізованості” особи, але не є необхідними критеріями особовості. Інакше ми прийдемо до абсурдних висновків, що людина, котра спить, пребуває в комі чи непритомна, перестала бути особою і втратила свою гідність та недоторкані права. “Незактуалізовані“ людські індивідууми є особами на підставі вже того факту, що вони люди. Якщо би вони осягнули певний етап свого розвитку, чи якщо би було можливо усунути штучну перешкоду (хворобу), то особові якості би проявилися. “Особа” настільки радикально відрізняється від всього неособового буття, що неможливо, щоби щось стало особою, що не було нею від початку. Щось або є особою, або нею не є. Тому слід бути дуже уважним у вжитку слова “розвиток”. Прихильники матеріалістичної візії людини розуміють“розвиток” як “набуття нових властивостей, яких перед тим зовсім не було”. Натомість, сама етимологія та належне розуміння поняття “розвиток” вказують на те, що воно означає “розгортання”, “розкриття” вже наявних у задатках (зачатковій формі) властивостей. Ніщо не може “розвинутися” у якусь істоту, якщо воно нею перед тим не було, якщо воно не мало задатків, тобто специфічних властивостей даної істоти у зачатковій стадії. (Наприклад, свинячий ембріон ніколи не розвинеться в людину, бо не має для цього задатків, а стане свинею, бо для цього задатки у нього є). Отже, якщо доросла зактуалізована людина є особою, то вона є нею від початку, тобто – від зачаття, і вже від цього моменту ій належать недоторканні основні права та специфічно особова гідність, притаманні дорослому. Якщо ми цього не визнаємо, то неминуче прийдемо до поділу людей на “вартих життя” та його “невартих”. А це – специфічно фашистський спосіб думання, який привів, наприклад, до винищення 6-ти мільйонів євреїв.

Через те як Католицька, так і нез’єдинені “Православні” Церкви стверджують, що Бог творить неповторну безсмертну душу людини в момент зачаття. Навіть якщо прийняти тезу, що “духовність неможлива без мозку”, то мозок вже є в генетичній програмі ембріона і починає інтенсивно формуватися. Тим більше він наявний у вже народжених осіб, щодо яких застосовують евтаназію. І якщо безсмертна душа як духовне начало в людині є єдиним життєвим принципом усіх життєвих проявів (включно з ростом, розвитком, трофікою тканин, відчуттями), то вона мусить бути наявною від самого початку – і відповідно, до завершення її тілесного життя. “Специфічно людська поведінка виявляється “не лише у самосвідомості чи в актах логічного мислення. Скоріше, кожний прояв життєдіяльності людини (в т.ч. і тілесний) є зумовлений розумною душею, яка визначає суть людини. Через те хибно вважати, що людина стає особою лише з моменту формування мозкових звивин, тобто, наприкінці другого місяця розвитку. Було б фатально зредукувати людськість до функціонування мозкових звивин! Тому що всі життєві процеси людини є типово людські, розумна душа мусить існувати від початку. Розумна душа є чимось засадничо цілим, сповненим, не таким, що перебуває в становленні. Тому особовість не виникає поступово у відповідності зі зростанням активності мозку. Навпаки, це особовість є підставою всього людського життя та його розвитку”. Тому ембріон втішається всіма правами та гідністю дорослої особи і обходитися з ним слід лише у відповідності до цієї гідності та прав. Сказане про людину на її ембріональній стадії розвитку стосується рівно ж і вже народжених, дорослих людей, які внаслідок хвороби, непритомності чи старості не виявляють тих специфічно особових здатностей. Хвороба чи непритомність не є ознакою відсутності особовості, а лише перешкодою для її прояву.

І тільки на підставі таких або подібних роздумів можна зрозуміти, чому Церква так однозначно і незмінно засуджує аборти та евтаназію (а отже – чому Боже Об’явлення та Заповіді мають саме такий зміст, а не інакший). Вона засуджує їх як злочини проти створеної, бажаної та шанованої Богом особової природи та особової гідності людини, такі поширені, нажаль, в сучасному світі (аборти – повсюдно і “легально”, евтаназія – дотепер легалізована тільки в Голандії, однак доволі широко практикована і за її межами). За словами Андреаса Ляуна:

    Сьогодні в Ценральній Європі багато говорять про голокост, виявляють рішучість “надолужити” минуле і карають найменшу спробу [його] “поновити”. Але одночасно вбивства тривають далі, тільки іншими засобами, вони стосуються інших груп [людей] та узаконені відповідним законодавством. ... Сучасна держава попадає на “шлях субстанційного тоталітаризму”, тому що вона таким чином усуває “принципи суттєвої рівності” всіх та під личиною законності перетворюється в “тиранічну державу”.

На відміну від і в різкому контрасті до нині панівного та “легального” духу часу Католицька Церква захищає гідність та життя людини, незалежно від того, на якій стадії розвитку чи у якому стані здоров’я та свідомості вона перебуває. Тому і заявляє ще Папа Павло VI в Енцикліці “Humanae vitae” :
    Ми мусимо ще раз офіційно заявити: пряме припинення вже розпочатого процесу розвитку дитини в організмі матері, передусім прямий аборт – навіть якщо його здійснюють для лікувальних цілей – є недопустимим способом обмеження кількості дітей, і його слід абсолютно відкинути.

(Цю заяву, яка є виразним повторенням завжди постійного вчення Католицької Церкв, зроблено у вигляді офіційної постанови в питаннях моралі ex cathedra, і вона як така, що спирається на природу людини (тобто, на т. зв. “природне право”), дійсна для всієї Вселенської Церкви, незалежно від помісності та відмінностей між, наприклад, латинським чи східним богослов’ям).

З таким самим авторитетом ex cathedra говорить і Папа Іван Павло ІІ в Енцикліці “Evangelium vitae”:

    Таким чином, на підставі влади, яку Христос дав Петрові та його Наступникам, в єдності з єпископами, які при різних нагодах засуджували аборт і які при вищезгаданих консультаціях, хоча й розсіяні по цілому світові, виявили одностайну згоду стосовно цього вчення, – Я проголошую, що прямий аборт, тобто аборт, бажаний як ціль чи як засіб, завжди є важким моральним непорядком, тому що він є наміреним вбивством невинної людини. Це вчення грунтується на природному праві та на писаному Божому Слові, передане в Церковній Традиції і його навчає законний та універсальний Учительський Уряд Церкви. Жодна обставина, жоден намір, жоден закон не може вчинити дозволеним те, що є внутрішньо незаконним, тому що суперечить Божому Законові, записаному в кожному людському серці, пізнаваному розумом та проповідуваному Церквою.

Подібне стосується евтаназії, що в Енцикліці “Evangelium vitae” визначається як “дія чи бездіяльність, яка сама по собі та з наміром спричиняє смерть з метою усунути всі страждання”. “Дух часу” вважає прогресом здатність контролювати смерть та могти “лагідно” закінчити своє чи чуже життя. Однак Церква притримується іншої позиції. Цитую Папу Івана Павла ІІ:

    Те, що може видаватися логічним і гуманним, коли до нього уважніше придивитися, є в дійсності беззмістовним та негуманним. Тут ми маємо справу з одним із найтривожніших симптомів “культури смерті”, яка процвітає особливо в заможних суспільствах, позначених настановою посиленого зацікавлення ефективністю. Вони розглядають зростаючу кількість старих та упосліджених людей як нестерпний тягар. Сім’ї та суспільство, організовані майже виключно на основі критеріїв продуктивної ефективності, дуже часто ізолюють цих людей, тому що з погляду цієї ефективності безнадійно ушкоджене життя не має більше жодної цінності.

Тільки на початках застосування евтаназії її виправдовують та обгрунтовують “милосердям”, “гуманністю”, “усуненням страждання”. Пізніше коло людей, до яких може бути застосована чи практично застосовується евтаназія, розширюється за рахунок інших груп, по відношенню до яких вже не йде мова навіть про таке “квазі-милосердя”, як у першому випадку. Це тому, що в основі будь-якого виправдання чи обгрунтування евтаназії лежить твердження, що “існує життя, неварте жити”. Спочатку така “невартість жити” стосується страждаючих, невиліковно хворих, перестарілих... Але ж її можна визначати й за іншими критеріями: соціальна “непродуктивність”, ідеологічна небажаність, расова приналежність і т.д. Саме таким був розвиток законодавства щодо евтаназії в нацистській Німеччині. Зі “співчуття” до хворих та страждаючих розвинулася сумнозвісна програма евтаназії “Т4”. Як пише австрійський лікар Лео Александер, який за дорученням країн-переможців очолював Комісію по розслідуванню медичних експериментів 3-го Райху, “постава супроти невиліковно хворих стала незвичайно малим каталізатором, який викликав тотальну зміну свідомості”.

Подібно як і по відношенню до абортів, знаходимо в Енцикліці “Evangelium vitae” офіційне (ex cathedra) засудження евтаназії:

    ...у згоді з Учительським Урядом моїх Попередників та в єдності з Єпископами Католицької Церкви я підтверджую, що евтаназія є важким порушенням Божого Закону, тому що вона є наміреним та морально неприйнятним вбивством людської особи. Це вчення грунтується на природному праві та на писаному Божому Слові, передане в Церковній Традиції і його навчає законний та універсальний Учительський Уряд Церкви. (82) В залежності від обставин ця практика включає в себе моральне зло, притаманне самогубству або вбивству.

Оскільки безумовне засудження абортів та евтаназії грунтується на природному праві, в конретному випадку – на недоторканній гідності людської особи та людського життя, то жодна держава, жоден законодавчий авторитет, незалежно від його прихильності до того чи іншого віровизнання або ж повної арелігійності, не має права ним нехтувати, трактувати це засудження як дійсне тільки в межах певного релігійного вчення і необов’язкове для інших, та, посилаючись на секулярність держави, узаконювати аборти, як це є в більшості країн включно з Україною, чи евтаназію, як це недавно зробила поки-що тільки Голандія. Позитивне право не є єдиним існуючим правом, і відповідно, держава не може бути джерелом всього права. Я зацитую витяг з вироку німецьких суддів у т.зв. “Евтаназійних процесах” 1947 року:

    Існує право, яке стоїть понад законами та повинно служити для них останнім критерієм. Це – природне право, яке встановлює людському законодавству безумовні та останні межі. Є остаточні правові положення, які так глибоко закорінені в природі, що все, що повинно бути дійсним як право і закон, як мораль і звичай, мусить остаточно відповідати цьому природному праву, цьому праву, яке стоїть понад законами. Ці найвищі положення природного права є обов’язковими, тому що вони протривали тисячоліття, незалежно від часових перемін і мінливості людських поглядів, та посідають понад усі часи однакову тривалість і однакову дійсність. Через те вони мусять бути необхідною та постійною складовою того, що людський порядок та людський смисл означає як право і закон. Засадничо існує положення, що закон повинен бути одночасно тотожним праву, але це положення дійсне тільки з цим єдиним і винятковим обмеженням. Якщо ж закон цьому суперечить і порушує вічні норми природного права, то такий закон через свій зміст не можна більше прирівнювати до права. Він не тільки не має зобов’язуючої сили для громадян, а й є недійсним, і його можна не дотримуватися. Його несправедливий зміст настільки вагомий, що він ніколи не може осягнути гідності права, хоча законодавець і “зодягнув” цей зміст у зовнішньо дійсну форму закону. Одним із цих глибоко та невіддільно закорінених в природі положень є положення про святість людського життя та про право людини на це життя, претендувати на яке держава як культурна нація може тільки на підставі судового вироку, або ж для війни.

Не буде евтаназією відмова від медичної опіки, якщо вона вже не відповідає станові пацієнта, безрезультатна або ж є неспівмірним тягарем для пацієнта та його сім’ї. Коли смерть є близькою та неминучою, пацієнт у добрій совісті може “відмовитися від лікування, яке лише забезпечуватиме необгрунтоване та обтяжливе продовження життя, якщо тільки не переривають нормальне лікування, належне хворій особі у подібних випадках”. Занехаяння надзвичайних або непропорційних засобів лікування не є рівнозначне із самогубством чи евтаназією; воно радше виражає прийняття людськї ситуації перед лицем смерті.


Після всього сказаного виникає запитання: при чому тут допоміжні репродуктивні технології? Стороння чи невіруюча людина може ще зрозуміти, чому Церква засуджує аборти та евтаназію: в обох цих випадках йдеться про припинення людського життя. Але ж допоміжні репродуктивні технології начебто якраз навпаки – служать життю, допомагають зачати дитину в тих випадках, коли природне зачаття неможливе. Чому Церква їх засуджує?

Відповісти на це питання можна лише розглянувши, що в кожному конкретному випадку означають ці “допоміжні репродуктивні техноло_ії”. На самому початку цієї доповіді я зазначив, що завдяки своїй особовій гідності людина має право бути зачатою у гідний людини спосіб, тобто – у подружньому єднанні в любові (а не бути продуктом лабораторних технологій) та виростати при своїх “тілесних”, генетичних батьках. І дійсно, є допоміжні технології, які не порушують цього права, наприклад, стимуляція овуляції чи хірургія фалопієвих труб. Не порушує його і лікарська допомога при заплідненні в лоні матері, напр. хірургічне діставання яйцеклітини з яйника і поміщення її в матку, де вона природно запліднюється, або ж допомога у просуванні сперми (після подружнього єднання). І тому ці технології Церква не засуджує.

Якщо ж запліднення відбувається вже заздалегідь “зданою” спермою, то по-перше, тут вже дитина не зачинається внаслідок “єднання в любові” її батьків, а є “продуктом” лікарських процедур. По-лруге, постає питання, яким чином цю сперму отримали. Звичайно її отримують шляхом мастурбації, а таке дійство є морально злим, тому що воно позбавлене двох основних цілей людської статевості: “взаємного самовіддання в любові та справді людського продовження роду в любові” (Конгрегація Науки Віри, Пояснення “Persona humana” 9). Меншим злом було би запліднення спермою батька, добутою хірургічним шляхом.

Далеко серйознішим моральним непорядком є запліднення спермою донора. Крім моральної провини мастурбації, яка “суттєво протирічить доцільності [статевої] здатності”, та використання порнографії для збудження донора, тут додаються ще й такі моральні застереження:

1.Дитина має право виростати при своєму тілесному батькові. У випадку запліднення донорською спермою дитину відразу позбавляється цього права, бо тоді вона виростає або при вітчимі, або взагалі без батька. “Позбавлення дитини її тілесних батьків є для неї великим особистим нещастям. При гетерологічному заплідненні ця доля є для дитини наперед запланованою”. Однак «добро дитини» вимагає поставити його понад бажання мати дитину, інакше дитина стане засобом для сповнення цього бажання. «Права на дитину не існує». Це тим більше стосується лесбіянок і взагалі жінок, які відзначаються антипатичним, протиприродним ставленням до чоловічої статі. Вони нездатні до належного виховання дітей і дозволити їм це означає здійснити злочин супроти дитини.

2. Донорство сперми є завжди анонімним. Сперма підбирається лише за бажаними зовнішніми ознаками донора. “Те, що дитина може дізнатися про своє генетичне походження, не є ще жодною гарантією, що їй це дійсно повідомлять. ... Сумнівно, що таємницю такої “брехні на ціле життя” вдасться надовго зберегти. Якщо дитина все ж таки випадково дізнається правду, то навряд чи вдасться виміряти психічні наслідки та вплив на стосунки з її соціальними батьками”.

3. “Якщо людське тіло трактувати серйозно, а не лише як матеріал, то запліднення чужою спермою є певного типу біологічно-генетичною подружньою зрадою, яка у свій спосіб суперечить єдності подружжя”.

4. Моральної негідності додає ще і той факт, що донорство сперми здійснюється за грошову винагороду, перетворюючи його таким чином у джерело прибутку.

Однак найповажніші моральні застереження виникають по відношенню до репродуктивної технології, відомої як “запліднення в пробірці” (IVF), тому що крім морально негативних сторін, притаманних іншим технологіям (маніпуляція, негідний людини спосіб зачаття і т.д.), запліднення в пробірці є загрозою для зачатого людського життя. Перш за все, ніхто не може змусити жінку імплантувати вже запліднену зиготу. Вона може перед імплантацією захворіти, померти чи просто передумати. Що тоді станеться з осиротілим ембріоном – людською особою? У кращому випадку його заморозять, в надії, що колись знайдеться жінка, яка забажає його собі імплантувати (що врешті означає смерть ембріона, якщо такої жінки не знайдеться). У гіршому – його просто полишать вмирати, або використають як матеріал для експериментів, як біоматеріал чи джерело органів для інших людей, чи просто як сировину для косметики.

Далі: запліднення в пробірці завжди веде до смерті ембріонів, тому що по своїй суті ця техніка вимагає продукування більшої кількості ембріонів, аніж передбачається імплантувати. Це потрібно лікареві перш за все для того, щоби могти відібрати здорові (на його думку) ембріони. Таким чином, вже перед імплантацією з’являються “зайві” ембріони, доля яких, в кращому випадку – заморожування та малоймовірний шанс, що якась жінка забажає імплантувати собі відкинений лікарем ембріон, у гіршому – експерименти, смерть та “утилізація”. Знову ж таки маємо розрізнення між людьми, “вартими” і “невартими” жити, що є “витонченою формою расизму, оскільки певним людям заперечується право на життя, хоча і не через їхню расу, то через їхній біоло_ічний ступінь розвитку”. Далі, навіть, якщо буде осягнено у майбутньому таку досконалу техніку запліднення в пробірці, при якій вдасться уникнути попередньої селекції, залишається ще один ступінь селекції – в лоні матері. А саме: метою процедури є “витворення” однієї дитини. Однак, при імплантації лише одного ембріона нідація малоймовірна, отже, вся процедура може зазнати невдачі. Тому імплантовують кілька (три-чотири) ембріонів, з надією, що нідується хоча б один (і тільки один!). Така селекція у вигляді “конкуренції між ембріонами” є наперед запрограмована і “бажана”. Багатоплідна вагітність вважається невдачею – у деяких клініках у випадку багатоплідної вагітності проводять селективний аборт. Таким чином, при заплідненні в пробірці завжди продукуються ембріони, смерть яких наперед передбачена і запланована.


Після навіть такого побіжного розгляду доходимо до висновку, що Католицька Церква, безумовно та незмінно засуджуючи згадані в заголовку цієї доповіді практики, не є “тираном”, вона не зазіхає на свободу та щастя людей та не намагається над ними панувати, використовуючи для цього свій божественний авторитет. Якраз навпаки: Церква стоїть на сторожі гідності та життя кожної людини, незалежно від її віку, стадії розвитку, раси, стану здоров’я чи переконань. Церква прагне справжнього, об’єктивного добра для людей, навіть якщо вони цього ще не розуміють. І тільки в світлі цього прагнення добра можна зрозуміти засудження Церквою вищезгаданих практик.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001