Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Відкриття Архиєпархіального Собору
• Вступне слово
• Аналіз обставин життя українців
• Співдоповідь на тему: «Освіта»
• Люди з особливими потребами
• Співдоповідь на тему: «Люди з вадами слуху»
• Співдоповідь
• Аборти, евтаназії та допоміжні репродуктивні технології
• Аборти, контрацептиви, евтаназія
 Гідність людської особи та деякі межові медичні практики
• Особисті узалежнення
• Наркоманія
• Розлучення і занепад родинного життя
• Проблеми розлучення і прийняття Святих Тайн
• Корупція як соціальний феномен і як моральна проблема
• Заключне слово
• Резолюція про кризовий стан суспільства та шляхи його подолання
• Резолюція про освіту
• Резолюція про роль Церкви у вирішенні проблем людей з особливими потребами
• Резолюція про шляхи вирішення проблем, пов’язаних з абортами та евтаназією
• Резолюція про душпастирську опіку Церкви над особами узалежненими від алкоголю і наркотиків
• Резолюція про кризовий стан сім'ї у сучасному суспільстві
• Резолюція про суспільні хвороби та пошук Церквою шляхів їх подолання
   Гідність людської особи та деякі межові медичні практики

Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”

Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
26-30 грудня 2001 р.Б.


Співдоповідь

Гідність людської особи та деякі межові медичні практики

Юрій Підлісний,
магістр філософії,
керівник Інституту родини та подружнього життя
Львівської Богословської Академії

Науково-технологічний поступ відкриває сьогодні надзвичайно великі можливості в медицині. Він відкриває нові горизонти для досліджень та уможливлює розв’язку багатьох проблем, що упродовж віків уважалися нерозв’язними.

Проте, технологічний та науковий поступ, попри вирішення старих проблем, дуже часто, приносить також і нові проблеми. Зокрема, однією з таких проблем можна уважати зведення людини до рівня придатка до машин, зведення її до предмету дослідів та експериментувань. Зрештою цей науковий та технологічний поступ несе у собі спокусу підпорядкувати собі людину, відчужити від неї її людську природу. Ця проблема і спокуса заторкає практично усі сфери життя людини у тому числі і сферу медицини.

Тут мусимо у першу чергу задатися питанням: Що таке людина? Відповідь на це питання має бути такою, щоб відобразити цілісну природу людини.

У медичну лексику увійшли такі терміни як аборт, евтаназія, штучне запліднення. Одні увійшли давно, інші – зовсім недавно. За ними криється певна дійсність. Не маючи змоги говорити про кожну із цих практик з огляду на межі доповіді, хотів би зосередитися лише на одній, а до того ж, всього лиш на одному аспекті абортивних практик, а саме на аспекті моральному.

Сучасні словники, українські та чужомовні, подають багато значень терміну аборт, але спільними для них є два значення, які найчастіше вживаються, і коли це слово уживається, то слухач розуміє його переважно у цих двох значеннях. Це мимовільний викидень і штучний викидень, тобто умисно заподіяний. Аборт в україномовних словниках переважно трактується як операція, метою якої є переривання вагітності, а також як мимовільний викидень, недоношення плоду. Іншомовні словники (зокрема англомовні та латинські) пропонують таке саме трактування другого значення аборту, а от щодо першого є серйозна розбіжність. Там, де український словник говорить переривання вагітності, там іншомовні словники пропонують припинення вагітності, що відповідає дійсності. Переривання є невдалим евфемізмом, бо несе у собі таке смислове навантаження, яке передбачає можливість продовження вагітності. Мовляв зупинимо на якийсь час, а потім продовжимо. Цей казус може видатися не дуже значним, але він вказує на певне вихолощення моральної ситуації у випадку аборту, оскільки не передає того, що насправді відбувається в результаті операції з припинення вагітності.

Те, що проблематика абортів є проблематикою також і моральною свідчить принаймні те, що ідеться про вчинки супроти людини, які стосуються її здоров’я, життя та смерті людини.

Сьогоднішній стан дискусії про аборти, рівно ж як і про евтаназію, клонування та інші гострі моральні проблеми дуже багатогранний. Дискусія ведеться в політичній, економічній, релігійній, демографічній, медичній та у першу чергу моральній площинах. Аргументи “за” та “проти” у тій чи іншій мірі проходять через усі площини. У даному випадку нас цікавить радше моральна сторона проблеми. А отже ті аргументи, які прямо чи опосередковано заторкають моральну площину перебуватимуть у полі нашого зору.

Одним із аргументів на користь абортів, який висувають ряд організацій, зокрема (pro-choice), – це право жінки розпоряджатися своїм тілом, бути його господарем і не служити дітородною машиною, мати автономію у справах статевих стосунків і репродуктивної функції. Цей аргумент досить часто висувається у супроводі декількох інших, залежних від нього: жінка має право на всебічний гармонійний розвиток, у тому числі на тілесні відчуття, які сприяють кращому емоційному та психологічному розвитку жінки. Інакшими словами ідеться про приємність, яка супроводжує статеві стосунки – оргазм, а також про інші прояви таких стосунків.

Дійсно, кожна людина має право на вільний всесторонній розвиток, який включає в себе і право на ті тілесні відчуття, які приносить статеве життя. Так кожна людина має право бути автономною не тільки в цих сферах і ніхто не повинен бути зведеним до дітородних функцій. Таке зведення і заперечення таких прав є хибною та аморальною справою. Проте не усе так просто у цих аргументах.

По-перше тут маємо справу із підміною понять. Адже коли говориться про те, що аборт повинен бути легальним і морально неосудним то мається на увазі, що жінка може його вчинити тому, що має право розпоряджатися своїм тілом. Саме тут криється підміна понять.

Вагітність ззовні помічається за обрисами жіночого тіла. За цими ознаками можна приблизно вгадати місяць вагітності. Проте цей зовнішній вигляд вказує нам на щось інше ніж самі обриси тіла. Ці обриси є знаком. Він означує собою “щось”. І це “щось” є важливішим за свій знак. Воно є суттєвим і первинним. Знак – вторинним. Ці обриси-знаки вказують на присутність в лоні матері нової людини. Вона ще не є de facto самостійною, автономною, не може собою розпоряджатися, і повністю залежить від материнського організму щодо своєї життєдіяльності. Але de jure вона уже є людиною з гідністю, яка притаманна кожній людині, як суб’єктові природних прав: права на життя, на недоторканість власної гідності, бо вона за своєю суттю людини є автономним створінням, здатним панувати над собою, своїм плином життя. і вона не є частиною материнського тіла так як рука, чи матка, в якій ця дитина, наразі, властиво, знаходиться. Звідси випливає, що здійснюючи аборт жінка розпоряджається не своїм тілом, а іншою людиною, яка має ті самі права і ту саму гідність, що й вона.

Тут правда виникає у багатьох прихильників аборту ще один аргумент. Мовляв те “щось” в утробі матері ще не є людиною, бо не проявляє себе так як люди, тобто як особа. Такий і подібні аргументи не витримують жодної критики оскільки суперечать очевидним фактам. Ну скажімо, хто народжується від пса? Очевидно, що пес, а від риби – риба. І так далі. Тільки чомусь від людини за логікою їхнього аргументу народжується не людина, а щось зовсім інше. От тільки чому воно раптово потім стає людиною-особою не зрозуміло. Чому у процесі підростання і виховання “не-людина” стає людиною, і “не-особа” стає особою – не зрозуміло. Адже сама видова телеологія вимагає, щоб з зерна пшениці виріс пшеничний колос. То чому це не повинно справджуватися щодо людини, якій теж притаманні закони телеології у відповідній сфері? Людина-особа не може статися з того, що не було від самого початку людиною-особою. І виховний процес не зробить з того “щось” особу de facto, якщо воно від самого початку не було особою de jure. Наскільки б ми не намагалися виховати з мавпи особу, мавпа нею ніколи не стане, бо в неї від початку не закладено бути особою.

Ця плутанина і ця підміна понять очевидна: підміняється два розуміння того, що означає бути особою. Одне (de facto) значення це функціонувати як особа, а інше (de jure) значення – бути особою. Бо тут криється велика відмінність. Усі люди є особами, але не всі здатні функціонувати як особи. Наприклад, люди в стані коми не можуть функціонувати як особи. але вони є особами, тобто тими кому за їхньою людською природою притаманні свідомість, воля, розум, здатність до трансценденції, здатність умотивовано радіти, сумувати, переживати…

У такому стані, коли людина не проявляє своєї de facto особовості, перебуває кожен з нас уві сні. Людина в стані критичного шоку теж не є за логікою цього аргументу особою. А людина під наркозом? Звідси стає очевидним: такі аргументи просто суперечать об’єктивним фактам.

Але є аргументи, які не доходять до цього фундаментального запитання чи є те “щось” в утробі матері – людиною-особою. Так, наприклад, організація, яка називає себе міжнародною федерацією планованого батьківства (IPPF), і яка має свої відділення по світу під виглядом національних асоціацій як от УАПС (в Україні) чи РАПС (у Росії) пропонує зовсім інші аргументи:

    1. Жінка не готова стати матір’ю.
    2. Вона не може дозволити собі мати дитину.
    3. Вона не хоче бути матір’ю одиначкою.
    4. Вона не хоче, щоб інші знали, що вона мала статеві стосунки і завагітніла.
    5. У неї уже є стільки дітей скільки хотіла мати.
    6. Її чоловік, партнер, або батьки хочуть, щоб вона зробила аборт.
    7. У неї чи в зародка виявлено проблеми зі здоров’ям.
    8. Вона стала жертвою згвалтування чи інцесту.

Можна було б розгортати широку дискусію по кожній із цих «підстав» необхідності абортів. Але спробуємо обмежитися лише такими ж лаконічними відповідями.

    1. Якщо не готова стати матір’ю, то мабуть раціонально не вступати передчасно в статеві стосунки.
    2. Невже про дитину можна говорити так як про дачу, машину, коштовності. Не можу дозволити собі мати машину бо фінансовий стан не дозволяє.
    3. А навіщо починати дошлюбні статеві стосунки
    4. Якщо не хоче щоб хтось довідався, то краще їх не мати передчасно, до шлюбу.
    5. Хотіла мати 3 суконки і вже досить. Четверта – зайва.
    6. Від неї вимагають здійснити аборт, але куди ж тоді припасувати автономію людини з попереднього аргументу, яка є святая святих в усіх про-абортивних аргументів.

Окрім цього доволі цікаво ця організація пропонує визначення аборту: спосіб припинити вагітність. І все.

Ще одне впадає тут у вічі – це певна сваволя раціоналізування. Усі аргументи зводяться до «хочу» або «не хочу». Висуваючи ці «хочу-не-хочу» як достатню підставу прийняти рішення про здійснення аборту жінка заперечує можливість трансцендентних, незалежних від неї самої, підстав, та критеріїв оцінки, яка передує прийняттю рішень. До того ж така аргументація чітко вказує на егоцентричність рішень.

Це звичайно дуже спрощене і поверхневе бачення. Дуже часто жінка зважується на аборт у психологічно важких обставинах, коли не в стані адекватно відреагувати на ситуацію і належно оцінити свої вчинки їхню мету та наслідки. Проте це вказує лише на складність прийняття рішення. Сам факт, який слідує після такого рішення є однозначно негативним, свавільним та егоцентричним, оскільки скерований на себе. Зовсім інше питання: це ступінь провини жінки за те, що зважилася на аборт. Провина тут може бути від мінімальної до максимальної, в залежності від розуміння прийнятого рішення, її душевного та психічного стану. Зовсім інше питання про провину лікаря, який аборт здійснює. З іншого боку, цілковито помилково зводити проблему абортів до проблеми жінки. У цій проблемі рівна ж відповідальність лежить на чоловікові, чи скажімо на партнерові, який є батьком дитини. Одне із соціологічних досліджень повідомило, що 52% жінок зараховують до сексуального насильства примус до аборту з боку батька дитини. Це особлива сторінка морального виміру аборту. Дуже часто жінка виявляється відкиненою і провина за аборт на батькові дитини.

Ще одним із аргументів на захист абортів є так званий євгенічний аргумент. Можемо його ще назвати аргументом милосердя, чи ще якось інакше. Цей аргумент має свої коріння у таких фактах, які ми можемо спостерігати щодня. Ми постійно зустрічаємося з різними патологіями тілесної будови людини, з розумовими чи психічними вадами здоров’я різних людей. Дуже часто ми і не помічаємо ніяких вад, ніяких відхилень здоров’я людини, але людський організм може ховати у собі масу хвороб, навіть невиліковних, які травмують людину, приводять до безпліддя, спадкових хвороб, каліцтв і т.д.

Ніхто не поставить під сумнів, що хвороба каліцтво чи патологія, особливо коли вони передаються спадково – це погано, і кожен зможе поставити свій підпис під твердженням “краще б цього не було” чи “краще, щоб усі родилися здоровими та нормальними”. Проте це – бажання. І одна річ щось ствердити, а інша – щось у цьому напрямку реального зробити. Відповідно людство завжди шукало шляхів як досягнути бажаного.

Одним із таких шляхів є пропозиція на ранніх стадіях виявляти потенційних носіїв хвороб, які передаються у спадок і стерилізувати їх, тобто знепліднювати. Інший шлях – усувати таких людей ще до їхнього народження, щоб вони не породжували собі подібних. Адже, звучить далі аргумент, навіщо прирікати людей на страждання чи на “ненормальність”.

Інакшими словами аргумент має на меті усунення нездорових індивідів задля блага людства. “Краще щоб народжувалися здорові і давали здорове потомство”. Людство повинно бути кращим і здоровим. Цей аргумент надзвичайно привабливий і має дуже багато прихильників. Але спробуймо проаналізувати його суть.

1. Здоров’я людства, нації чи будь-якої групи як таке є нісенітницею. Оскільки група людей не є організмом, то відповідно не може бути мови про стан його здоров’я. Єдине про що можна говорити, то це про процентне співвідношення здорових та не здорових індивідів в межах групи. Тоді можна говорити про необхідність зменшення процентного числа хворих стосовно здорових. Проте тоді виникає інша ситуація у випадку абортів.

2. Загальний процентний показник здоров’я в групі є метою, а людське життя є засобом. Ціле, людство, трактується як щось вище і цінніше ніж сама людина. Інакшими словами totus (ціле) важить більше ніж pars. Математично – так. Але якщо збагнути, що йдеться не про математичні одиниці і множини одиниць, а про живу людину то побачимо зовсім інший вимір цієї проблеми. Між іншим щодо цієї проблеми, щодо її характеру можна почерпнути цікаву інформацію з матеріалів “Нюрнберзького процесу“, на якому одним із пунктів звинувачення на адресу фашистів були поставлені деякі «медичні практики». Ці практики були розцінені як один із злочинів проти людства. Фактично було заявлено про те, що не всі медичні практики є гуманними.

Вже античні мислителі та відомі діячі вбачали в абортах, щось осудне. Можна цитувати багатьох, але процитуймо лише двох. Гіппократ (460-377 до Хр.), у тексті який відомий як «Присяга Гіппократа» говорить наступне:

Нікому, хто мене попросить, я не дам смертоносного засобу і нікому такого засобу не призначатиму; так само і жодній жінці не дам засобу, щоб зігнати плід. Чистим і святим берегтиму моє життя і мистецтво.

Також маємо текст раннього періоду Християнства (80-140 рр.):

Не вбивай дитини в утробі , ані тієї що вже народилася…

Проте тут не так цікаві висловлювання про зло аборту, чи його неприпустимість як критерії оцінки абортивних практик. Ці критерії дадуть нам можливість належно оцінити не лише практикування абортів. А критерієм допустимості чи недопустимості таких практик, як ми уже вище зазначали є людина, та ціль, якої прагнуть осягнути при медичних практиках. Таким чином, слід запитатися хто така людина і дати відповідь на питання: чи конкретна медична практика сприяє здоров’ю та життю людини чи ні.

Хтось з давніх Християнських мислителів говорив: «Хто я такий Господи, що ти мене пам’ятаєш?» вторуючи псалму Давидовому «Що є людина, що ти пам’ятаєш про неї…?» і апостолу Павлу «Ти його учинив мало чим меншим від янголів, і честю й величністю вінчаєш його і вчинив його владарем рук своїх». Як бачимо християнська релігія в своєму об’явленні має вказання на гідність людини і підстави її гідності. Вона, за своєю природою, – володар усього створеного. Це ж знаходимо і в книзі Буття в розповіді про створення світу. Людина є створена уже після того як усе було створене. І якщо про кожне творіння було сказано для чого воно існує, тобто чому воно підпорядковане. То про людину не сказане ради чого вона створена. Навпаки було сказано, що усе створене для неї: щось для їжі, щось для орієнтації в часі. І узагалі усе їй дано на цій землі в панування. Цей факт може і нічого не означає для невіруючих, але гляньмо на цей Біблійний аргумент. Це не є щось міфічне, це не казка. У цій розповіді усе піддається осмисленню. Людина – пан, який покликаний управляти усім і панувати над усім створеним. Але для того, щоб бути паном чогось потрібно бути таким, щоб не потребувати зовнішнього керівництва, немов у ляльковому театрі. Тобто людина мусить бути паном себе самої. В людину мають бути закладені ті ознаки, здатності та уміння, які дозволять їй панувати над собою. А це розум, воля, свідомість, здатність до трансценденції та деякі інші. Це ознаки особи, які творять її особливу цінність, її онтологічну гідність.

У Святому Письмі згадано, ще один момент, чи не один з кульмінаційних. Людина є настільки достойною істотою, що сам Бог віддав себе на страждання заради неї. Хто ж людина така, що сам Бог не пошкодував своєї крові за неї?

Не лише богословські аргументи, але й філософські аргументи багато свідчать про особливість людини. Людина це – істота наділена тілом і душею, двома вимірами, які творять її неповторність. Духовний її вимір, визначається розумом, волею, свідомістю, здатністю до трансцендентності, до виходу за межі власних іманентних потягів у напрямку відкриття істини, краси добра, у напрямку спілкування з іншими. Цей вимір творить неповторну унікальність кожного. Ми не можемо збагнути внутрішній світ іншого доки він нам його не привідкриє. Коли гине одна особа гине цілий внутрішній, незбагненний світ, яким є інша людина. Цей внутрішній світ, цей духовний вимір разом із тілесним виміром складають неповторну індивідуальну особу. І при кожному підході до людини, чи у спілкуванні чи у медичних практиках необхідно брати до уваги, що людина є не лише тілесне матеріальне буття, а вона теж і духовне. Саме цей духовний вимір визначає, яке ставлення повинно бути до людини. А це ставлення повинно бути належною відповіддю на її онтологічний статус, на її гідність людини.

Коли постає питання про здійснення тих чи інших медичних втручань, у першу чергу слід пам’ятати, що перед нами не нагромадження тканин, органів та пучок відчуттів, а одухотворена істота. Перед нами істота, яка прийшла через страждання, через те, що їй бракує цілості в здоров’ї, і потребує з-цілення. Ця людина, особа, прийшла до лікаря з надією на те, що він їй поверне цілість. Звичайно це образна мова, оскільки дуже часто потрібно видаляти внутрішні органи тіла, ампутувати кінцівки, але заради більшого – життя. Це болюча практика, але вона гуманна, бо сприяє людському життю, вирятовує його від гіршого. Тут людина хоч уже і не ціла, а все ж жива. У таких випадках справджується вислів, що частиною можна пожертвувати заради цілого. Христос подібно висловлюється, щоправда у зовсім іншому контексті: «І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж, щоб усе твоє тіло пішло в пекло». Так само і тут, краще, щоб ампутували ногу, інакше гангрена пошириться і людину не врятують.

Аборти. Чи у них є щось хоч трохи подібного до такої логіки. Ні адже ці втручання, які здійснюються внаслідок аборту, мають за ціль не здійснення з-цілення людини, а навпаки знищення її. Тобто це уже не гуманізм, а анти-гуманізм. А всупереч таким практикам Іван Павло II нагадує про принцип гуманізму:

    Суто терапевтичне втручання, безпосередньою метою якого є зцілення різноманітних хворіб, зокрема таких, що походять від хромосомних вад, в принципі, вважатиметься бажаним, якщо таке втручання спрямоване на сприяння особистого добробуту людини без заподіяння шкоди її цілісності чи погіршення умов життя. Таке втручання справді узгоджувалося б із логікою християнської моральної традиції.

    Життя це дар божий, а тому
    тільки Бог є Владикою життя з самого його початку аж до кінця. […] Ніхто, за жодних обставин, не може вимагати для себе право безпосередньо знищити невинну людину. […] «жоден біолог чи лікар не має підстави заявити, на підставі своєї наукової компетентності, що він спроможний приймати рішення щодо народження людини і її долі.

Щоправда тут можна почути закид: а що коли не здійснивши аборту ми станемо свідками смерті матері і дитини? То тут можемо дати наступну відповідь у вигляді запитання. Це дуже жорстка відповідь, яку дуже легко зробити, але ситуація у якій опиняється мати, лікар, близькі цих людей не є такою ж легкою, вона дуже страшна. Рішення приймається дуже часто в психологічно складній атмосфері, як для матері так і для лікаря. Наслідки теж відомі: психози, пост-абортний синдром, докори сумління. Це відомі речі. Але ця відповідь у вигляді риторичного питання звучить так: чи морально сприяти одним людям за рахунок інших, чи на рівні індивідів, груп, чи широких об’єднань людей? Бо часто апелюючи до гуманізму, апелюючи до права кожного на життя нехтують життям ненародженим. Забуваючи при цьому що

    З моменту запліднення яйцеклітини починається нове життя, яке не є ні життям матері, ні батька, а тільки нової людини з її власним розвитком. Воно ніколи не стало би людським життям, якби таким не було від початку. Сучасна наука генетика ясно підтверджує все те, що завжди було очевидним, незалежно від дискусій про момент одушевлення. Вона вказала на те, що вже з першої миті закладено, якою буде ця жива істота: людиною, цією індивідуальною людиною з усіма притаманними їй ознаками, які уже до кінця визначені. Вже від моменту запліднення розпочинається біг життя кожної людини, всі здібності якої вимагають часу, навіть доволі тривалого проміжку часу, щоб розвинутися і бути готовими до діяти.

Гуманізм для одних за допомогою антигуманізму проти інших не є гуманізмомб ш є морально огидним.

І ще одна річ поступ в технологіях знаннях та уміннях пренатальної діагностики та хірургії дозволяють робити перші кроки у напрямку пренатального зцілення. Фотографія пренатальної операції облетіла увесь світ і є загально відома. Саме такі операційні втручання є гуманними, бо вони відповідають потребам страждаючого і покликанню медицини. Вони зцілюють особу і не загрожують цілісності людини. Саме це є покликанням медика про яке говорить Декларація Дар Життя:

    Людину потрібно поважати і трактувати як особу з моменту зачаття, і тому з цього ж моменту необхідно визнавати її права як особи, серед яких на першому місці є невід'ємне право кожної невинної людини на життя. Це доктринальне нагадування подає фундаментальний критерій для вирішення численних проблем у цій сфері, які виникли внаслідок розвитку біомедичних наук. Оскільки ембріон потрібно трактувати як особу, то його також треба захищати в його цілості, оберігати і піклуватись про нього як про будь-яку іншу людину на скільки спроможна медицина.
    Як і у випадку всіх інших медичних втручань стосовно пацієнтів, треба визнати, що дії, які проводять над людським ембріоном є допустимим, якщо поважають його життя і цілісність, не наражають на невиправданий для нього ризик, але спрямовані на лікування, покращення стану здоров'я чи особисте виживання.

На завершення дозвольте процитувати уривок з Декларації «Про скоєння аборту», який можна стверджувати є принципом, який потрібно використовувати для вирішення правомірності застосування тих чи інших медичних практик, і який є критерієм гуманності цих практик:

    Шанобливе ставлення до людського життя є обов’язком не тільки для християн. Цього вимагає людський розум, коли застановляється над тим, ким є людська особа і ким вона покликана бути. Люди-на в силу своєї раціональної природи є особовим суб’єктом, що спроможний посідати себе самого, застановлятися над своїм буттям, і визначати власні вчинки. Отже вона вільна і може вирішувати свою долю. Людина – господар свого життя або може ним стати, тому що постійно вдосконалюється, маючи для цього відповідні засоби. У цьому полягає її завдання. Людська душа, безпосередньо створена Богом, є духовною, а отже безсмертною. Тому-то звернена до Бога, лише в ньому вона осягає своє сповнення. Людина, однак, живе у спільноті собі подібних людей і плекається міжособовим спілкуванням з ними в рамках суспільного середовища. Перед обличчям цілого суспільства і поодиноких людей, кожна особа має право бути собою, має право на життя і різні блага. Це вимога суворої справедливості стосовно всіх людей.
    Однак людську особу не можна звести лише до її земного життя. Зокрема тому, що вона посідає вищий рівень життя, яке є більш глибинним і безконечним. Тілесне життя треба визнати як добро, і умову всіх інших благ на землі. Проте існують вищі блага, задля яких допустимо, а навіть і необхідно бути готовим до ризику втрати життя. У людському суспільстві спільне добро становить мету, якій кожна особа повинна служити і підпо-рядковувати власні інтереси. Проте, воно є не найвищою метою, а тому під тим оглядом обов'язком суспільства є служіння людині, оскільки вона може осягнути призначену для неї найвищу мету лише в Господі. Вона може бути цілковито підпорядкованою лише Богові, через те ніколи не буде прийнятним ставлення до людини як до звичайного знаряддя, яким би міг хтось скористатися для досягнення якоїсь вищої мети.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001