Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
<<< Єпархії
• Слово Владики Юліана Вороновського
• Слово о.др. Романа Василіва
• Богослів’я спільноти (о. митр. Мирон Бендик)
• Доповідь Івана Гаваньо
• Літургійний вимір життя спільноти.
• Родинний аспект життя і діяльності парохіяльної спільноти.
• Навчально-виховний аспект життя і діяльності парохіальної спільноти
• Молодь на парохії
• Харитативний аспект життя і діяльності спільноти
 Господарський аспект життя і діяльності спільноти
• Пропозиції Собору
• Звернення собору
  

МАТЕРІАЛИ
II СЕСІЇ СOБOPУ
САМБIPСЬKO-ДРОГОБИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
«Ідентичність священика»

Трускавець
16-19 липня 2001 р.Б.



Господарський аспект життя і діяльності парохіяльної спільноти

Доповідач: о. прот. Василь Копичин

Спільнота в християнському значенні, а особливо у перших християн, базувалася на любові до Бога і один до одного. Спосіб їхнього життя характеризувався повною відкритістю до ближнього, спільністю як духовного, так і матеріального життя: спільна каса, спільні матеріальні блага. Особливе місце в їхніх відносинах займала жертвенність і милосердя. Проте і тоді не все було ідеальним. Відомим є приклад нечесності Ананії і Сапфіри. Бажаючи стати частиною спільноти, вони почали з обма-ну, бо не віддали до спільної каси всіх грошей, які дістали від продажу свого маєтку. І за те були покарані смертю, хоч це і були їхні гроші. Питання поведінки (співжиття) в спільноті залишається актуальним і сьогодні. В наш час, буває, не тільки своїх грошей не дасть для спільних потреб, до спільної каси, а навпаки, ще хоче із загального для себе користати. Очевидним є індивідуалістичний під-хід до церковного життя. Відчутною є інертність, пасив-ність до проблем ближнього. Це є наслідком нерозуміння парафіяльного життя, що має бути єднанням у любові.

    Наш Собор, наша праця повинні бути спрямовані на те, щоби змінити стан ситуації, яка склалася. У питан-ні формування мирян у християнську спільноту провідну роль повинна виконувати особа священика. Він є не лише пастирем, котрий „заганяє" свою паству до Царства Бо-жого, а й співучасником спасіння. Про це іноді забувають священики, котрі вважають себе кардинально відмінними від парафіян. На жаль, сьогодні це спостерігається дуже часто. А насправді, священик і парафіяни є чимось одним і взаємодоповнюють одне одного, творячи гармонію. Ми-ряни при цьому виконують основну місію. Вони є не просто спостерігачами того, що відбувається. Кожен з них має своєрідне покликання до найрізноманітнішого служіння. Суть його полягає в особистій відповідальності за міцність спільноти. Важливою є співпраця з автори-тетними людьми парафії: головою сільради, директором школи, фермерами, добрими господарями, працівниками церковного уряду.

    Протягом довгого періоду розвитку суспільства хрис-тиянська спільнота відігравала важливу роль у соціально-му поступі, завжди захищаючи своїх вірних від різного роду негараздів, які поставали перед Божим людом.

    Велику частину нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії становлять люди, для яких основним видом діяль-ності є сільське господарство.

    „Аграрний край - бідний край!" - якось висловився відомий український економіст Володимир Навроцький і тим сказав багатовимірну правду. Коротко охарактеризує-мо історичну ситуацію, яка склалася в середині XIX ст., оскільки вона дуже подібна до сьогоднішньої.

    15 травня 1848 року скасовано панщину на Галичи-ні. Ця подія трактувалась неоднозначне. Одні вважали звільнення селян від кріпацтва - його пограбуванням. Інші - перебільшували значення цієї події, вказуючи в основно-му на надання селянам економічної свободи дій. Очевидно, певна рація була на боці кожної із сторін. Однак важливо зазначити, що наслідки аграрної реформи середини мину-лого століття були відчутними і на зламі ХІХ-ХХ ст.

    Феодальною оздобою селянської розпуки було мо-нопольне право поміщиків випускати спиртні напої, якими споювали населення. Це право передавалося переважно корчмарям, які, немов п'явки, висмоктували живі сили народу. За підрахунками українського економіста Володи мира Навроцького, наприкінці XIX ст. у Галичині на кожне село в середньому припадало 4 корчми, кожна з яких, як правило, була осередком визиску і ширенням темноти серед навколишніх селян. З подібною ситуацією ми зустрічаємось і сьогодні, коли бачимо, що основним методом вирішення усіх проблем є „пляшка". На це по-трібно звернути особливу увагу.

    Тоді сільське господарство було головною прикме-тою економічної фізіології, а бідняцькі господарства — найрельєфнішою її ознакою.

    Дані того часу свідчать, що на початку XX ст. карликові селянські господарства в Галичині становили майже 43%, а разом з дрібними - 80%. На основі поданих цифр ми можемо порівняти розподіл землі як тоді, так і сьогод-ні. Земля сьогодні розподілена між селянськими спілками, які використовують паї селян до 2-3 га і які є в найжалю-гіднішому стані, та дрібними господарями, які обробляють власними силами 2-5 га сімейної землі. Є також землі резервного фонду, які належать державі (сільраді).

    Селянське малоземелля було однією з причин того, що земельне питання на початку XX ст. і в наступні десятиліття перебувало в центрі аграрних відносин у суспільно-політичному житті Галичини. Аграрно-селянське питання у той час було органічною складовою усіх полі-тичних партій, і його вважали доленосним в історичному поступі українського народу.

    Через матеріальну скруту почалась велика міграція (1890-1913 рр.) З Галичини емігрувало 700-800 тис. осіб на сезонні роботи до Прусії. В 1907-1912 рр. щорічно емігрувало 75 тисяч. Сьогоднішні показники еміграції є, напевно, в декілька разів більшими. Ми сьогодні не буде-мо говорити про всі страхіття, які переживав український народ, мандруючи по світах і шукаючи кращої долі. Але, на мій погляд, він був у кращій ситуації, як сьогоднішні ми. Тепер емігранти - чи то сезонні, чи постійні — не мають навіть таких прав, які мали колись раби. Сотні тисяч наших жінок і чоловіків є на рабській праці як у західних, так і в східних сусідів. Чи ми можемо змінити ситуацію, чи ми є народом нижчого сорту і будемо далі невільниками на чужих землях? Чи ми можемо стати на ноги і бути господарями на своїй землі, на своїх заводах і фабриках? Це залежить все від нас, від нашої соціаль-ної позиції, свідомості, патріотизму, любові до свого на-роду, до своєї країни, до Бога. Він дав нам свобідну волю не для того, щоб ми були рабами, а для того, щоб ми були вільними. Хоч колесо історії не котиться назад, але уроки з минулого ми мали б брати на озброєння для господарювання в сучасних умовах.

    У 1868р. виникло товариство „Просвіта", що дотримувалося концепції малих справ і поступових кроків у господарюванні, що, здається, на той час було єдино можливим. Ідеї створення запасів збіжжя, позичкових кас рятували людей від голоду і лихварства. Часто освічені люди закликали до кооперації, ощадливості, збільшення обігового капіталу. Більшість населення — були селяни, які недавно вийшли із кріпосної залежності і ще не були готові до ініціативи та самочинності. Вони потребували інтелектуального проводу. Селяни скаржилися на високі податки, але водночас в корчмах марнотратили свої скромні доходи і заробітки. І сьогодні всі нарікають на тяжкі часи, на великі податки, але багато хто не зауважує свого лінивства і недбалості. Необхідною є тверезість в побуті як основа основ покращення морально-етичного стану суспільства і те, що дозволить запобігти остаточному духовному занепаду. Тільки за таких умов є можливим запровадження нових технологій в господарюванні. Нам потрібно доброго промисловця, здібного ремісника і ро-зумного хлібороба.

    Щораз більше поради „Просвіти" доходили до сві-домості широкого загалу, який підтримував господарські ініціативи своїх провідників. Особливо рельєфно окресли-лися ці ініціативи в розвитку кооперації, перші паростки якої виникли в 70-х роках, а набрали більшої потуги на зламі ХІХ-ХХст. Сталося це завдяки новій генерації ук-раїнського громадянського життя, яку очолили сини свя-щеників, учителів, а трохи згодом і сини селян. Вони віч-на-віч зустрічалися з чорною дійсністю народного життя, їм доводилося стискати зуби від болю, часто шаленіти від сорому за безпорадність, докладати зусиль для збережен-ня власної моральної сили, амбіції, гордості, за приналеж-ність до того народу, що з ним вони духом і долею були найтісніше пов'язані. Переконавшись, що без визволення головного носія національності з духовного і соціального полону, з темноти й лихви марні й нереальні будь-які дальші культурні й політичні амбіції, вони впевнилися, що „з бідним політики не зробиш". Виразніше, ніж хто ін-ший, побачили тісну пов'язаність національного й соці-ального переплетення „шлункових" і національно-полі-тичних інтересів. Побачили також, що доведеться почати і витримати важку боротьбу з супротивними силами і спиратися в ній на власні, хоч і дрібні, але об'єднані сили. Таке розуміння ситуації змушувало всупереч будь-яким перешкодам організуватися в боротьбі за добробут.

    Ми говоримо про ці речі, щоб наочно переконати-ся у просуванні вперед тодішньої спільноти. Склавши руки чекати, поки нам манна небесна впаде, нема чого. Немає чого нашим господарям кожен ранок починати з чарки. Ми можемо і мусимо заохотити наших людей до більш цікавого і кращого життя, ніж те, що вони ведуть тепер. Результат буде не за горами. Велика роль відво-диться священику, який покликаний дати добрий початок як ініціатор і провідник. Бо для справді доброго життя має бути гармонія духовного і матеріального.

    Ми не забули також і радянського періоду „розвит-ку" суспільства чи, власне, занепаду церковної спільноти. Фактично було досягнуто певного рівня розвитку соціаль-ного захисту і матеріального добробуту, за яким часто люблять тепер сумувати. Але це все досягнулося за раху-нок нелегкої праці доярок, механізаторів, колгоспників, робітників заводів і фабрик, шахтарів. Завдяки їхній важкій, але мало оплачуваній праці, дане суспільство під-нялось до певного рівня, але на невеликий відрізок часу:якихось 15 років (1970-1985рр.). Після 1985р. почалась криза, яка. Ви знаєте, чим закінчилась і яка триває ще й дотепер. Духовна ж руйнація суспільства була набагато глибшою: руйнувались сформовані століттями уклади, сто-сунки між людьми, між дітьми і родичами, у самій спіль-ноті. Соціальні обов'язки на себе взяла держава, яка їх виконувала, як мачуха. Нерівномірний розподіл соціаль-них благ, планова економіка, неповага до приватної влас-ності - все наше і все нічиє — і привело до краху тодішнього суспільства. Ми ще й сьогодні спостерігаємо наслідки цієї системи. Яскравий приклад цього - багато-поверховий житловий будинок, де в коридорах немає ві-кон, понищені вхідні двері. А заходиш до приватного житла, то потрапляєш в чудово, зі смаком облаштовану квартиру, де все на своїх місцях. Або бачиш у селі господарство: на подвір'ї порядок, доріжки, садок, а гно-ївка витікає на дорогу, бо дорога нічия і виходить, що за неї не треба дбати - така наша реальність. Пригадаймо приказку радянських часів: „Іван сидів у тюрмі, Василь сидів, давай і Петра посадимо". Недоброзичливість, заздрість породжують таке суспільство. Не хочу цим драмати-зувати наше важке становище, а закликаю не зупинятись на досягнутому, працювати найперше в духовному напрямку, а також і матеріально покращувати наше буття.

    Зараз, як ніколи, нам треба приділяти велику увагу християнській спільноті, бо тільки спільнота з християн-ською мораллю має світле майбутнє у справжньому зна-ченні, адже будується на любові і взаємовідповідальності. Тому така велика увага в Церкві приділяється проблемі відносин у парафіяльній спільноті, тій, в якій ми живемо, в якій ми кожен день зустрічаємось - хочемо ми цього чи не хочемо. Ї від того, якою буде та зустріч, залежатиме відношення в спільноті. Провідна роль відводиться свяще-нику, котрий повинен зорганізувати хороші відносини та скоординувати роботу в громаді.

    Як зазначалось на початку, священик у своїй діяль-ності повинен опиратися на найактивніших у церковній спільноті людей. Завдяки їм священик може мати вагомий вплив на формування свідомої християнської спільноти. При тісному контакті з директором школи і вчителями ми можемо формувати молоде покоління з новими хрис-тиянськими відносинами. Голови селянських спілок, фер-мери, добрі господарі - через них ми можемо творити нові економічні відносини, які б забезпечили матеріаль-ний добробут спільноти, що, в свою чергу, позитивно впливатиме і на моральну поставу людей.

    Запитаєте, з чого почати, скажете — з цього нічо-го не вийде. А ви почніть, працюйте та майте надію, і результат появиться.

    Кожна спільнота повинна збиратися регулярно не тільки на Службу Божу, хоч це найперший обов'язок, але і для вирішення своїх насущних проблем і потреб. Сьо-годні в більшості своїй ми живемо за принципом:

    моя хата скраю, я нічого не знаю; щоб тільки мені було добре. Для християнської спільноти таке мислення є чужим. Негаразди сусіда нехай будуть моїми, проблеми одиноких чи похилих віком нехай стануть проблемами спільноти. Тільки таким шляхом ми зможемо збудувати нові відносини між людьми.

    Наголошую на тому, щоб хоча один раз в квартал збирати загальні збори всіх парафіян, на яких висвітлю-валися б актуальні на цей час питання. Рекомендую раз в місяць збиратися ініціативному активу парафіяльної спіль-ноти. Таким чином, ми зможемо вирішити багато насущ-них питань. Актуальним є питання зубожіння народу. Можу із впевненістю сказати, що бідними є ті, хто хво-рий, а хто здоровий, не є бідний, а лінивий. При кожній парафії вартувало б створити касу взаємодопомоги чи кредитну спілку, кошти з якої використовувати для купів-лі худоби, техніки, міндобрив та іншого. Той, хто вкладає, знає, що робить добру справу для допомоги у спільноті; ті, що братимуть, повинні усвідомлювати, що після якнай-швидшого повернення грошей ними можуть скористатися ще інші потребуючі люди. Як приклад може служити наша Єпархіальна кредитна спілка „Відродження", яка була заснована в 1996 році і по сьогоднішній день успіш-но працює. На її базі також можна створювати ряд бла-годійних фондів: харитативний, пенсійний, навчальний і т.д. В нашій Єпархії основна частина території — Карпа-ти, чудовий відпочинковий край. Чому б нам не займатися розвитком зеленого туризму? Для цього потрібно ство-рювати умови, робити рекламу. Наприклад, в Австрії чи Швейцарії в горах влаштовують ночівлю на сіні і пропо-нують сніданок зі свіжим молоком - і це вже приваблює багатьох туристів. Від нас з вами залежить стан доріг в наших селах, залежить, в якому стані наші читальні, школи і інші громадські об'єкти. Наші прадіди, не пере-буваючи в кращому матеріальному становищі, будували школи, храми, хати-читальні, дороги і самі ж утримували їх в належному стані.

    Цікавою є практика ведення роздільного господар-ства із досягненням значних результатів. В цілому світі люди займаються якимось одним видом діяльності, і це приносить користь і прибуток. Якщо розводять курей, то тільки курей. Якщо займаються садівництвом, то тільки садівництвом. Іде чітке розмежування між галузями. Фер-мер може мати ЗО корів, а не пити молока від своєї корови. Необхідну кількість він придбає в магазині, ос-кільки там воно уже готове до вжитку. А у нас в основ-ному все змішано: господар має три корови, три свині, кури, гуси, качки і іншу живність. Такий метод ведення господарства виправдовує себе для прогодування великої сім'ї, але не є рентабельним, не приносить для сім'ї значних доходів. Це те, що стосується дрібних підсобних господарств. Щоб показати приклад ведення одногалузе-вого господарства, ми на єпархіальному рівні створили сільськогосподарське підприємство „Благовість", на базі якого плануємо проводити семінари, навчання, консульта-ції з сільськогосподарської діяльності. Ми плануємо ство-рити тут також консультаційну службу, котра порадами допомагатиме господарювати. Маємо вже для цього від-повідних спеціалістів. Наприклад, господар має 10 га зем-лі і не знає, як спланувати сівозміну, що посадити чи посіяти, щоб отримати прибуток. Ця служба зможе дати кваліфіковані поради, щоб з даного поля зібрати найкра-щий врожай.

    На наших теренах можна також ефективно займати-ся садівництвом і мати з цього користь. А чи займається в нас хтось цією роботою? Минулого року я читав оголо-шення: „Куплю 3 т чорної смородини." На одному кв.м. землі можна розмістити шкілку в 400 паростків майбутніх кущів смородини, тільки треба мати для цього однорічні пагони. Через 2 роки кущі вже можуть дати врожай.

    Я знаю сім'ю, яка тільки із збору диких ягід і грибів має дохід до сімейного бюджету 5-7 тис. гривень за сезон. А інші прогайновують вигідний для роботи час.

    Один священик звернувся до мене із запитанням: „Як же я маю брати землю? Її ж треба обробляти, треба техніку, насіння, а потім ще частину врожаю віддати за оренду поля." Священик не є фермер чи голова селян-ської спілки. Він має бути, як це неодноразово вже зазначалось, тільки координатором, організатором того чи іншого напрямку господарської діяльності спільноти. Священик є пастирем і повинен дбати не тільки за вико-нання всіх треб, а й за формування стосунків у спільноті. І якщо парафіяльну спільноту буде правильно зорганізо-вано, то дуже багато проблем, як наприклад, біднота, одинока старість, бездомні діти на вулицях, перестануть існувати. Священик повинен жити серед людей, знати їхні проблеми та потреби і допомагати вирішувати їх.

    Людям потрібно вселити надію, що можна змінити ситуацію на краще, що багато також залежить і від них самих. Від уміння священика організувати парафіяльну спільноту буде залежати і життя найбільш потребуючих верств населення, і вигляд та благоустрій села чи міста, і утримання в доброму стані наших храмів, хат-читалень, шкіл, доріг та багато іншого. Все це здійсниться також і за умов великої активності та бажання мирян.

Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC