Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
<<< Єпархії
• Слово Владики Юліана Вороновського
 Слово о.др. Романа Василіва
• Богослів’я спільноти (о. митр. Мирон Бендик)
• Доповідь Івана Гаваньо
• Літургійний вимір життя спільноти.
• Родинний аспект життя і діяльності парохіяльної спільноти.
• Навчально-виховний аспект життя і діяльності парохіальної спільноти
• Молодь на парохії
• Харитативний аспект життя і діяльності спільноти
• Господарський аспект життя і діяльності спільноти
• Пропозиції Собору
• Звернення собору
  

МАТЕРІАЛИ
II СЕСІЇ СOБOPУ
САМБIPСЬKO-ДРОГОБИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
«Ідентичність священика»

Трускавець
16-19 липня 2001 р.Б.



Вступна доповідь
о. д-ра Романа Василіва
на II сесії Єпархіяльного Собору


Преосвященніший Владико!
Преподобні ченці та черниці!
Високоповажні пані та панове!


Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ, розпочав-ши з ювілейного 2000-го року Єпархіальний Собор під назвою «Ідентичність священика», в цьому, 2001-му році — першому році третього тисячоліття — розпочинає Другу сесію Собору, що має підзаголовок «Соціальне служіння». Отож, у першому році третього тисячоліття Собор торкається найболючішої, найактуальнішої в сьо-годенні і корисної тематики церковного життя.


Незабутній Патріарх Йосиф Сліпий на Львівському архиєпархіальному Соборі в 1942 р., тоді ще будучи єпископом, говорив: «Ціллю Церковних Соборів є, насам-перед, лікування моральних ран, по-друге — скріплення Церкви, по-третє — вияв однодушності духовенства та по-четверте — зігріття вірних до дальшої праці над собою».
Соціальний аспект діяльності священика повинен торкатися всіх цих чотирьох пунктів, вказаних ісповідни-ком віри. Патріархом Йосифом.


В даний час, коли перед нами відкрилися величезні горизонти і Глава Української Греко-Католицької Церкви отримав юрисдикцію над всією Україною, нам слід, за словами блаженнішого Патріарха Иосифа, «не тільки докладати молитви до молитов, але створити одноцільний народний фронт, фронт взаємної любові». Ця любов по-лягає і в соціальній допомозі братам, котрі є по всій Україні, наразі в меншості, і котрі цієї допомоги обов'яз-ково потребують.


На цьому ж Львівському Архиєпархіальному Соборі Преосвященний Кир Йосиф доручив отцям Собору брати участь у харитативній акції, яка тоді розгорнулася в краю, а саме — збірці для голодуючих.


Як бачимо, Церква і в часах лихоліття не покидає свого служіння народові в соціальній площині, а дбає про тих, хто в скруті, хто в потребі. Очевидно, що допомога ближньому не повинна стати просто ремеслом, де кожно-му щось пропонують. Допомога ближньому — це мистец-тво, а мистецтво залежить від інтуїції людини, тому не-легко є встановлювати якісь правила. Священикові по-трібно багато второпності, щоби правильно вирішити роз-міри цієї допомоги, а особливо для найбільш потребуючих.


Українська Греко-Католицька Церква сьогодення, приглянувшись до своїх попередників з Церкви-страдниці першої половини XX столітти, а конкретно часів Другої світової війни, бачить в них взірець для наслідування.


Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, незважаючи на воєнні дії і комендантські часи під час Другої світової війни, присутність більшовиків чи фашис-тів, незважаючи на брак коштів в Церкві та економічні труднощі в суспільстві, скликає кожного року архиєпархі-альні собори. Як бачимо, що і в часи лихоліття, незважа-ючи на обмеження Церкви в її правах, все-таки проводи-лись кожного року собори, котрі є «диханням Святого Духа», що наставляє на всяку правду (Їв. 16, 13) та утверджує в любові і вірі.
Отож, блаженнішої пам'яті Слуга Божий Митропо-лит Андрей Шептицький бачив у проведенні соборів про-яв дії Святого Духа і не тільки скликав собори, але пропонував актуальні теми для дискусій, був пресідником (тобто головуючим) на сесіях соборів, давав оцінку допо-відям і рефератам, затверджував рішення проведених соборів.
УГКЦ — Церква-страдниця — першої половини двадцятого століття є прикладом для нас в тому, щоб бачити необхідність проведення соборів та користь від напрацювань, котрі приймаються та затверджуються на-самперед для найменшої одиниці Помісної Церкви, кот-рою є єпархія, а також мають бути пропоновані і, по можливості, прийняті для всієї Помісної Церкви.


Тема другої сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ — «Ідентичність священика. Соціальний вимір служіння» і має своєю метою насамперед практичні висновки та постанови.


Соціальне служіння священика — це богословіє праці на практиці.


Всі теоретизування, не підкріплені проявом дій любові до ближнього, за словами апостола Павла, — «це мідь дзвінка та бубон гудячий» (1 Кор. 13,1), тобто є лише пустим звуком.
Соціальне служіння — це прояв любові на практи-ці, незалежно від часу, умов та обставин, в котрих знахо-диться чи буде знаходитися священик.
Завданням собору є подання, на основі Нагірної проповіді Їсуса Христа, напрямних до дій соціального служіння священика в сьогоденні, які згодом повинні дати свій плід.
Нагірна проповідь Ісуса Христа є мовби скорочен-ням Євангелія. Вона є гаслом всього християнства. Отож, завданням собору є співставлення вчення Ісуса Христа з нинішньою реальністю і виявлення відповідності вчинків священика для його суспільного служіння у світлі Нагір-ної проповіді Ісуса Христа. Слово Христа є зобов'язую-чим для кожного члена Церкви, а священики, як найкра-щі представники суспільства і Церкви, в Нагірній пропо-віді мають черпати ту інформацію, яка відкриває ідентич-ність священика.
Проте слова Христа з Нагірної проповіді несуть в собі інформацію, що є дещо контраверсійною, адже люди, котрі прийшли послухати Їсуса, були розчаровані.
Вони почули «Блаженні вбогі, бо ваше Царство Боже» (Лк. 6,20).
Отож замість того, щоб вивести людей зі стану убогості, Їсус хіба що втішає їх та, можливо, хіба що підтримує присутніх на дусі, говорячи про якесь майбутнє, есхатологічне Боже Царство.


«Блаженні голодні нині, бо ви насититеся» (Лк. 6,21).


І тут Христос не заспокоює негайно їхнього голо-ду, але хіба що прорікає, що голоду прийде кінець, а ситість або стан благополуччя заспокоїть їхнє страждання.
«Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись» (Лк. 6,21).
Христос також і тут не ліквідовує причину плачу та смутку, але прорікає хіба що радість в далекому і незнаному майбутньому.


«Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли вики-нуть, як безчесне, ваше ім'я Сина Чоловічого ради. Радій-те того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі» (Лк. 6,22-23).
Ісус прорікає для своїх послідовників ненависть по причині віри в Нього та велику нагороду, але тільки після смерті, потім...


Як має поводитися священик по відношенню до членів Церкви (і не тільки їх), коли звертатимуться до нього за допомогою? Чи голосити їм: «Будь бідним, бо тебе чекає Царство Боже, в котрому ти будеш багатим і нічого не потребуватимеш; будь голодним, бо наситишся в майбутньому Царстві; будь засмученим і плачучим (це твій найкращий стан), бо в такому стані належить тобі бути на землі; будь переслідуваним і ганьбленим, бо ко-лись тебе чекає нагорода?».


Чи так має голосити слово відповіді сьогоднішній священик?
Чи має шукати в Нагірній проповіді глибшого сен-су слів Христа?


Очевидно, що до тих слів заохочення терпеливого очікування Христос додає прокляття, погрози та наїгімнення.
«Горе ж вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу» (Лк. 6, 24).
Ми задаємо одразу запитання: «Але ж хіба Іcyc не любив багатих?» Невже ж Йому, Христу, люди ситі та нагодовані є на заваді?
«Горе вам, коли про вас усі люди будуть добре говорити. Так само бо з ложними пророками поводилися батьки їхні» (Лк. 6, 26).
Але чим же завинила людина, дії та вчиники якої сподобалися іншим?
Загально це добре, що Христос втішає та дає надію убогим, голодуючим, переслідуваним та плачучим. Але чому Він погрожує багатим, ситим, безтурботним та знаменитим?
Відповіддю для цих людей, що підлягають проклят-тю і на котрих вказує Христос, є ті, котрі належать до категорії блаженних та ущасливлених, тому що часто багаті не бачать убогих, ситі не хочуть добачати голод-них, а безтурботні — плачучих. Знамениті є часто тими, котрі знають, як влаштувати життя, щоб одночасно не наразитися ніколи на небезпеку. Вони комбінують та ма-неврують у суспільстві для того, щоб добре увійти в ситуацію та сподобатися людям, але при цьому часто забувають про Божий Закон.
На протиставленні убогих та багатих, голодних та ситих, засмучених та радісних, переслідуваних та благопо-лучних Христос хоче відкрити правду про суспільне жит-тя Церкви і суспільне служіння священства.


Священики заборгували перед найубогішими члена-ми Церкви і суспільства за останні роки. Хоча ці останні роки не були роками благополуччя для Церкви і свяще-ників, проте суспільне служіння Церква через священиків повинна нести у всі часи, незалежно від того, чи стан війни в державі, революції, чи стан економічної стабіль-ності і прогресу.
Через суспільне служіння священик повинен проявити любов до ближнього, адже кожен член Церкви (для священика особливо) повинен бути «ближнім».


Якщо Христос наказує молитися за тих, котрі є нашими ворогами, і, навіть більше того, наказує їх люби-ти: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» (Мт. 5, 44), — то очевидно, що священик один з основних своїх обов'язків (після проповіді Євангелія) має обов'язок соціального служіння Церкві. Така діяльність буде підтвердженням його проповіді, а його слово тоді матиме вагу.


Очевидно, що легко є бути добрим для добрих до тебе, посміхненим до людей, зичливих для тебе, ласкавим для ласкавих для тебе. Ми без труднощів можемо запро-сити до себе своїх приятелів чи добродіїв. Але набагато складніше є чинити добро тим, котрі ворогують супроти нас. Легко є сказати: «любіть ворогів ваших» (Мт. 5, 44). Але як це зробити? Звідки взяти сили для вчинків любо-ві, пробачення, прощення провин, лікування нашої враз-ливості? Як любити того, хто очорнює, хто шкодить, обкрадає, висміює, обмовляє, хто забирає сон з очей, знищує щастя і спокій? Тим більше, коли це робить людина, котрій ми колись довіряли. Як її любити?
Одним з виявів любові є подання матеріальної до-помоги ворогові, який перебуває в скрутному становищі. Служитель Церкви не має права відмовити голодуючому чи убогому. Він мусить знайти можливість і середники для допомоги, якщо не з власної кишені, то з церковної каси. А якщо нема такої можливості, то з каси взаємодо-помоги, котра повинна бути в кожній парафії. В крайньо-му випадку священик мусить хоча б вказати особу, котра може допомогти, і самому особисто сприяти цьому. Св. ап. Павло у Другому посланні до Коринтян дає приклад для церковних спільнот у їх доброчинній допомозі. Апос-тол зауважує, що Македонські Церкви «серед численних турбот, яких вони зазнали, їхня надмірна радість та їхня глибока бідність вилилась без краю на їхню багату щед-рість; вони мірою сили, — я про це свідчу, — і понад силу, добровільно, вельми наполягаючи, просили нас, щоб ми дали їм ласку брати участь у службі на користь святих» (2 Кор. 8, 2-4).
Отож, завжди церковна спільнота під керівництвом священика має змогу дати допомогу убогим і тим, що близько, і тим, що далеко, але в потребі, в крайній нужді.


Біблійні підстави соціального служіння
Ісус Христос, прийшовши на землю, виконав всі три види служіння: священиче, пророче, царське. Своїм потрійним служінням Він дав взірець служіння для свя-щеників в ділянці соціальної справедливості щодо цих трьох аспектів служіння. Соціальне служіння священика обумовлене не тільки новозавітніми проголошеннями Ісуса Христа. Воно є спадщиною Божого народу, до котрого постійно було голошено Боже слово. Ягве піклувався Своїм народом, і соціальні питання займали важливе міс-це в житті Вибраного Народу. Хоча і в Старому Заповіті виразно говориться про буття та обов'язки одиниці, проте завдячує вона життєвому простору та можливості прожи-вання через регулювання зв'язків з іншими людьми. Осо-ба включається в суспільство, котре її підтримує, але вона мусить терпіти обмеження від суспільства. Якщо б особа була націлена тільки на себе і відмежована від інших — то не вижила б. У всіх періодах, аспектах і напрямках свого життя особа є спрямованою на суспіль-ство, в якому живе. Завжди, коли приглядуємось до осо-би, то проглядується за нею суспільство, незалежно від того, чи йдеться про її буття в світі, чи про життя перед Богом в широкому значенні того слова. Отож, весь Ста-рий Заповіт свідчить, що Бог хотів створити і створив людину, зорієнтовану на спільноту і пов'язану зі спільно-тою. Уже в ягвістичній традиції в книзі Буття знаходимо твердження: «Не добре чоловікові бути самому» (Бут. 2, 18). Життя людини не може бути щасливим в ізоляції, без суспільних відносин. Ягвістична традиція термін «доб-ре» подає в тому розумінні, що бачить людину не як поодиноку істоту, але як людськість, створену Богом (Бут. 1,27) через найперші відносини мужчини і жінки.


Суспільна солідарність, котру початкове належало зреалізувати в родині, ягвістична традиція вміщає на са-мому початку людської історії. Питання «Чи я є сторо-жем брата мого?» не відноситься тільки до історії Каїна, котра не двозначне відкидає негативну відповідь, але є ставлення народу перед Господом. Тільки те суспільство, яке визнає і шанує Ягве як свого Бога, отримає від Нього найвищу оцінку з огляду на Його дії та з огляду на Його Істоту.


Святе Письмо показує нам, що родина як наймен-ша ланка суспільства отримує Боже благословення тоді, коли зберігає це суспільство, і навпаки, коли противиться йому, то зменшує своє існування. Велика родина Вибра-ного Народу становила організм узгоджених функцій під владою патріарха як економічна, юридична і культова одиниця, також турбувалася про врегулювання співісну-вання, співжиття та забезпечення членів цієї великої ро-дини. У всьому, що відносилося до цього народу, що діялося з ним, добачає пильне око Ягве. З історії патрі-архів і Вибраного Народу Бог є «Богом родини». Котрий піклується про існування тієї великої родини.


Бог проявляє себе у суспільних відносинах тієї великої родини як захисник вдів і сиріт. Звідкіля бралися вдови і сироти у Вибраному Народі? Очевидно, що муж-чини, котрі гинули на війнах та в битвах, захищаючи Ізраїльське суспільство, залишали дітей сиротами, а жі-нок — вдовами. Суспільство, за яке віддали своє життя полеглі воїни, повинно піклуватися тими вдовами і сиро-тами. Ягве виступає оборонцем прав вдови і сироти як при розподілі Обіцяної Землі в Ханаані, так і в історії єдиного Царства Саула, Давида і Соломона та поділеного Царства на Юдею та Ізраїль. Отож, питання суспільної справедливості підноситься самим Богом, Який через пат-ріархів, праведників та пророків виразно вказує свою волю щодо суспільної справедливості в народі.


До періоду перебування в Єгипті, коли Ізраїль-ський Народ жив напівномадичним (тобто напівкочовим) життям, суспільна справедливість забезпечувалася кланом (родом). Кожна особа була наділена їжею, одягом та забезпечена родинним захистом. Коли ж Ізраїльський на-род розмножився і став жити осідлим життям, то гостро постала потреба в соціальному захисті найбільш обділе-них людей. Ягве сам втручається у справи Вибраного Народу, бажаючи врегулювати соціальне питання, стає на захист убогих, гноблених, бідних вдів і сиріт. Мета цього втручання — нагадувати, що в Ізраїлі має панувати Ягве, а не гріх. Бог звертається до Свого Народу через проро-ків. Першими пророками, котрих можемо назвати проро-ками соціальної справедливості, були пророки-письменни-ки VIII ст. до Р. Хр. — Амос, Міхей та Протоісая.


Старозавітне священство і соціальне служіння
Ягвістичний культ був центром життя Вибраного Народу і регулював його поведінку. Культ повинен був впливати на релігійні, моральні та суспільні обов'язки. Священики були зобов'язані давати свою рецензію на нові релігійні ідеї, проголошувані пророками як правдиви-ми, так і фальшивими. Їхній голос враховувався при важ-ливих рішеннях. Священики брали участь і у вирішенні суспільно-економічних проблем.
Це стало причиною того, що священики, прийняв-ши сторону аристократії та можновладців, мало звертали увагу на життя простого народу, котрий перебував у бідності. Пророки Міхей та Протоісая картають культ, який приймає жертви з рук багатіїв, тому що тим самим дає санкцію на продовження їхнього не тільки немораль-ного життя, але, головно, санкцію на їхнє суспільно-економічне становище. Ті, котрі гноблять бідняків, заби-рають в них доми і поля, приносять жертву з награбова-ного, а священики, приймаючи цю жертву, дають мовчаз-ну згоду на їхню поведінку.
Отож, звідси випливає, що священики мали бути (і звичайно, багато з них були) сторожами всілякої правди в суспільно-економічних відносинах у суспільстві.


Іcyc Христос, як найвищий Архиєрей, що завершує служіння старозавітнього священства, проголосить: «Ми-лості хочу, а не жертви» (Мт. 9, 13). Це означає, що, насамперед, необхідно врегулювати наше відношення з ближнім, виявити до нього вчинки добродійства та мило-сердя і тільки тоді приступати до обов'язків культу. Якщо цього не зроблено, то треба, найперше, залишити дар свій і полагодити з ближнім економічні проблеми, і тільки після цього приносити свій дар перед Господом (Мт. 5, 23-24).
Сьогоднішній священик має бачити у своєму суспільному служінні вимогу Бога про чистоту душі перед звершенням культових приписів своїх сучасників. Адже до нього звертаються люди, замовляючи різні треби. Це є нагодою нагадати їм про те, що треба примиритися з братом, а потім принести жертву, бо жертва мусить бути прийнята від чистого сумління.


Зі старозавітнього служіння Ааронового священства маємо взяти урок про звершення культу, принесення жертв після полагодження справ з ближнім, на що звер-тає увагу Протоісая: «Навіщо мені безліч ваших жертв? — говорить Господь. — Я пересичений всепаленням ба-ранів і ситтю годованих телят. Крови биків, ягнят та козлят я не хочу... Не приносьте більше пустих дарів! Кадило стало осоружним для Мене... Я не можу стерпіти беззаконня разом з урочистим зібранням... Коли ви простягаєте руки ваші, Я відвертаю від вас мої очі. Навіть коли помножуєте молитви ваші, Я їх не чую. Руки ваші повні крови. Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчітеся чинити добро; шукайте правди, захищайте при-гнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!» (Іс. 1, 11-17). В цьому лежить перший обов'язок суспільного служіння не тільки щодо моральних цінностей приносячих дар, але і для полагодження суспільних кривд і надужиття.
Завданням священиків в Старому Заповіті було навчити людей основних релігійних та моральних вимог Закону в пристосуванні їх до різних обставин життя (Втор. 33, 10; Пс. 15; Ос. 4, 6). Священики були відповідальні за релігійне знання. В конкретних випадках народ вдавався до їхньої допомоги, просячи відповіді від Бога при їхніх труднощах (1 Сам. 2, 14-15). Всі зовнішні приписи Мойсеєвого Закону отримують своє правдиве назначення тільки тоді, коли їм відповідає внутрішній релігійно-моральний настрій тих, що їх звершують. Гріхи священиків були виразно коментовані пророком Малахією в 2, 9, де він виступає супроти священиків, котрі сторонилися уділювання повчань. Зобов'язані до чуйності священики не ви-конували повіреної їм місії (Втор. 33, 8-11), яка полягала в пригадуванні народові проводити своє життя згідно За-повіту, з Богом та любов'ю до ближнього, тобто в дотри-манні соціальної справедливості.


Пророче служіння як приклад для служіння священика в сьогоденні
Старозавітне пророче служіння є чи не найбільш вражаючим в ділянці соціального або суспільно-економіч-ного служіння. Власне через пророків Бог найбільше виражає свою волю щодо суспільних кривд у Вибраному Народі. Суспільна несправедливість, котра поділила Вибраний Народ на багатих і бідних, на безкарних і гнобле-них, не могла залишитися поза увагою Ягве та Його пророків.


Серед прикладів такого надужиття ми бачимо кар-тання пророками лихварів, котрі, вимагаючи великих від-сотків, перетворюють вільних людей у рабів. З братів по крові вони роблять слуг (Міх. 2, 1-2). Пророки проголо-шують своє знамените «горе» для багачів і князів народу, які гноблять бідняків, котрих Бог називає «Мій народ». Отож, «народом Божим» є, власне, бідні і гноблені, а ті, що їх піддають різного роду утискам, є «Його ворогами» (Міх. 2, 8-9 ; Іс. 3,15). Народ, котрий підданий різного роду утискам та гнобленню, мав би знайти захист у судах, але і судді стали підкупними, а вся судочинна адміністра-ція думає не про що інше, як тільки про хабарі. Отож найбільша відповідальність падає за цей суспільний безлад на князів, урядовців і суддів, котрі повинні давати приклад гідності, пошани та поваги до Божого Закону. Пророки картають вживання фальшивої ваги та міри, що ними послуговувалося купецтво.
Як бачимо, слабкості і недосконалості (в очах за-галу), що проявлялися в суспільному житті Вибраного Народу, характеризувалися пророками як гріх. Тому-то пророче служіння в ділянці суспільно-економічних відно-син є найяскравішим у всій їхній пророчій ділянці.
Ісус Христос, Котрий виконав пророче служіння в найвищій мірі і найдосконаліше, повчає: «Люби ближньо-го свого, як себе самого» (Мт. 22,39), що є для нас мірилом всіх наших вчинків.


Суспільно-економічний аспект царської влади в Старому Заповіті
Вимогою Старого Заповіту було те, що весь Вибраний Народ мав визнавати Бога своїм Господом, Волода-рем і Царем. Поскільки Бог є єдиним Богом, то вимогою Старого Заповіту було признання Бога як Царя усіх на-родів і цілого світу. Вічний Бог є також вічним Царем, царству Котрого немає кінця. Девтероісая вказує на Ягве, Котрий згромаджує Свій народ як Пастир і провадить його Своєю владою (Іс. 40,10). Спасіння для Вибраного Народу, а власне для «Рештки Їзраїля», в тому, що насту-пить «царювання Бога» (Іс. 33,17). Пастир і Цар згрома-дить «Рештку Їзраїля» і виведе її на свободу (Міх. 4,7), тобто від гноблення — до соціальної справедливості.
Священик, як представник Бога, як особа, що є пастирем і провідником, в божественній владі Ягве му-сить бачити зразок для своєї праці в ділянці соціально-економічних відносин.
Римський Вселенський Архиєрей Іван Павло П в місійній подорожі по Україні 23 червня 2001 року перед найвищими посадовими особами України говорив, що при-бутки і надприбутки не повинні затемнити в наших очах гідність особи та пошани до особи. В цьому є суть царської влади новозавітнього священства — вказати на правду, наставити на шлях добра, вказати на пошанування особи, що уможливить піднесення суспільства на вищий щабель соціально-економічних відносин.
Підсумовуючи все вищесказане, можемо стверджу-вати, що справедливість — це любов до добра і нена-висть до зла. Ці два терміни «люблячий» і «ненавидячий» характеризують загальний зміст слова «справедливість». Отож, справедливість не є філософським ідеалом, але конкретним відношенням між особами, що було історично затверджено через Заповіт між Ягве і Його Вибраним Народом, де Справедливим є насамперед Бог... Справедли-вим також є той, хто в конкретній історичній ситуації виконує вимоги, поставлені перед ним Богом і Церквою, а в економічних та суспільних інтересах справедливість оз-начає добрі вчинки та відповідальні рішення суду старших.
Справедливість — це те, чого Бог очікує від людини для збереження життєвого порядку, необхідного спільноті. Справедливість — це відлуння Божих дій в Історії Спасіння.
Сьогодні, коли розпочинається Друга сесія Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, ми всі в очікуванні нових напрацювань, котрі дозволять священикам краще реа-гувати на соціальні та суспільно-економічні вимоги нашого часу, краще бачити ідеал священного служіння в світлі соці-альних проблем та відчути себе більш відповідальними за Церкву, за народ, за поширення на землі Божого Царства.

Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC