Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
<<< Єпархії
• Слово Владики Юліана Вороновського
• Слово о.др. Романа Василіва
 Богослів’я спільноти (о. митр. Мирон Бендик)
• Доповідь Івана Гаваньо
• Літургійний вимір життя спільноти.
• Родинний аспект життя і діяльності парохіяльної спільноти.
• Навчально-виховний аспект життя і діяльності парохіальної спільноти
• Молодь на парохії
• Харитативний аспект життя і діяльності спільноти
• Господарський аспект життя і діяльності спільноти
• Пропозиції Собору
• Звернення собору
  

МАТЕРІАЛИ
II СЕСІЇ СOБOPУ
САМБIPСЬKO-ДРОГОБИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
«Ідентичність священика»

Трускавець
16-19 липня 2001 р.Б.



Богословіє спільноти

Доповідач: о. митр. Мирон Бендик

1. Церква, як виникає з її грецької назви „екклесія", являє собою динамічний процес зібрання, згуртування людей, розпорошених гріхом. Цей процес гуртування, зближення людей триває в історії людства і триватиме „нині і повсякчас, і на віки вічні". Зближення і спілкування людей між собою як здійснення місії Церкви не є лише антитезою до гріхопадіння. Бо вже створюючи людину чоловіком і жінкою. Бог відкриває свій задум про людину. Вона, тобто людина, не є лише індивідуальним „я": „Недобре людині бути самій" (Бут. 2, 18). Боже покликання людині - бути „ми", тобто спільнотою. Причому „ми" Адама і Єви не є лише природним єднанням чоловіка і жінки. Суть їх спільноти є глибша: „І сказав Бог: сотворімо людину на наш образ" (Бут. 1, 26). Бог цими словами відкриває, що спільнота чоловіка і жінки є образом, іконою Бога. Ми відкриваємо, що Бог - це також „Ми" - „Сотворімо..." Ця велика дійсність Бога, лише позначена в слові „Сотворімо", відкрилася в Ісусі Христі. Він явив, що „Ми" Бога являє собою тринітарну міжособову спільноту Отця, Сина і Святого Духа. Ця Пресвята Трійця Осіб є одночасно єдиним у своєму єстві Богом. Нашим завданням буде від-критися на Боже Об'явлення про спільноту, щоб неначе очима Божими поглянути на сенс спільноти між нами. Якщо ми будемо довіряти Божому баченню і на ньому будувати відносини спілкування, то наші відносини „на об-раз Божий" будуть все більш оцерковлюватися, а ми все більш будемо являти світові Церкву Христову. Тому наша мета - прийти до глибшого, тобто богословського розуміння спільноти Церкви, а також її невід'ємної частини -парафіяльної спільноти. Поглиблене розуміння є даром Святого Духа, Він преображує наші почуття і запрошує до „метанойї", тобто переміни мислення. Щоб краще представити церковне розуміння спільноти, ми звернемо увагу на три принципові моменти в цьому розумінні: спільнота Трійці як прообраз земної спільноти, тобто Церкви; спільнота Церкви як ікона Трійці; парафіяльна спільнота як воплочення Церкви в просторі і часі.

2. Нествореною підставою божественної єдності буття Пресвятої Трійці є Особа Отця. Це ствердження християнства в корені відрізняє християнство від інших релігій і поглядів на світ. В той час як вони, як правило, не зауважують ролі особи або ж вказують на її вторинність відносно до буття, християнство стверджує, що буття існує і має притаманні собі ознаки завдяки Особі. Будучи пер-винною як у нествореному, так і створеному порядку буття, Особа тому й називається Отцем. Особова любов, що нею є Бог, існує як скерованість від однієї Особи на особу іншу. В цьому глибина любові Отчої, її „лоно", з Якого народжується Син. Його „родження" в порядку нествореного буття „не створило" нового буття, як у бутті створеному, і „не роздробило" єдиного буття Отця. Тому Син у Символі віри й називається „родженим" і, разом з тим, „несотвореним". Повна особова любов, єднаючи двох в одне, одночасно зберігає особову неповторність кожної з Осіб, оскільки зв'язок любові завжди є вільним зв'язком. Він дає нерозривну єдність і свято оберігає неповторні грані кожної особи. Оскільки улюблена Отцем Особа Сина є неповторна, тому й Син щодо Отця є один, „єдинородний". Будучи в усьому рівний Отцеві, єдиносущний, одночасно перебуває в любов-ному послусі Отцеві. „Отець" і „Син" - це не назви, що означують характер родинних відносин, а імена Осіб, які розкривають особову унікальність кожної.
Отча любов, що породжує сина як Світло від Світла, є також Дателем життя, його Джерелом. Отець є понад життям, яким вільно володіє. Він Його особово, по-отцівськи уділяє в особі Святого Духа. Той сходить від Отця, в Дусі існує Син. Бог як Свята Трійця існує від Отця через Сина в Святому Дусі. Як казали Отці Церкви:
Отець вимовляє Слово, Котре є Його Сином. Але для того, щоб Слово було вимовлене і пролунало, потрібне повітря, тобто дихання Святого Духа (див. Ї.Дамаскин „Про православну віру" 1,7). Плодом міжособової любові єдиного Бога Отця стала творчість як вільне рішення „Сотворімо". Ї тоді „створив Бог небо і землю" (Бут. 1, 1). А це творіння звершилось через Особу Сина з огляду на Його воплочення. Воно є найвищою творчістю, коли, згідно Отців, Бог, будучи завжди, у воплоченні Божого Сина став Тим, ким раніше не був, тобто творінням. У людській природі Христа цілий Всесвіт був прийнятий Богом і „нерозривно і незмішано" з Богом з'єднаний. З'єднання Всесвіту з Богом відбувається як історичний процес. Воно очолюється Особою Христа як глави творіння, а реалізується в Церкві як Тілі Христа, в Котрому творіння усвідомлює свій зв'язок з Богом. Характер цього зв'язку прирівнюється до шлюбного союзу між Женихом і Нареченою, де Христос - Жених, а Церква - Наречена. Будучи „одним Тілом" з Христом через Євхаристію, Церква через Христа набуває рис образу Божого. В ній відображуються міжособові відносини Отця, Сина і Святого Духа. Тому Церкву називають іконою Пресвятої Трійці.

3. У Церкві створене і встановлене отцівство є образом нествореного Отця. Як у Трійці Особа Отця є Джерелом Божественного життя, так і в Церкві Отці часто є зачинателями і провідниками віри Церкви, через них передається Божественна благодать. Церква завжди почитає Отця в Його людських іконах, починаючи від Праотців і продовжуючи Патріархами. Апостол Павло називає себе також Отцем і при цьому пояснює: „Та хоч би ви мали тисячі вчителів у Христі, та Отців небагато; я бо вас народив через Євангеліє" (І Кор. 4, 15). Тому ми шануємо Отця в Святих Отцях Церкви. Принцип отцівства не належить лише минулому. Він реалізується в сучасній Церкві. Такою іконою Отця є Святійший Отець папа Римський, коли бути духовним Отцем усіх християн є його найвищим особовим покликанням. У нашій помісній Церкві образом Отця, що на небі, є патріарх як „Глава і Батько". Ї як, згідно Нагірної проповіді. Отець посилає дощ на всіх - „і добрих, і злих", так і патріарх є люблячим Отцем для цілого народу - не тільки віруючих, не тільки християн, і не тільки греко-католиків. Богословське розуміння отцівства патріарха ширше від суто конфесійних чи юридичних рамок. Отцівство Бога Отця не вичерпується постатями лише окремих Отців Церкви. Воно охоплює ціле єпископське і священиче служіння. Ми називаємо священика отцем не з огляду на його заслуги чи вік, але з поваги й любові до Отця, котрий на небі. Він є також підставою поваги до батьківства в сім'ї. Вся четверта заповідь „шануй батька і матір" дана Отцем на Синаї і випливає з Його авторитету. Особа Отця є підставою і авторитету, і влади, вірогідність яких тим більша, чим більш вибудувана на Божому авторитеті. Врешті-решт, образом Отця є ціла помісна Церква, коли праця місіонерів через звіщення Євангелія „народжує" нову Церкву. Церква, яка євангелизує світ і народжує нові Церкви, називається Церквою-Матір'ю.
Звіщання Євангелія, що його апостол Павло прирівнює до народження, є іконою народження Божого Сина небесним Отцем. Отець вимовляє Слово, Котре є Сином Божим. Це Слово „воплочується" в людському слові проповіді. Так Отець через Сина створює умови для усиновлення людини. Його „очікування" щодо неї - почути позитивну відповідь віри. Всі Євангелія були записані заради увірування: „Багато ще й інших чудес сотворив Їсус... що їх не записано в цій книзі. А ці записано, щоб ви увірували, що Ісус - Христос, Син Божий, та, увірувавши, щоб мали життя в його ім'я" (Йо. 20,30-31). А віра - від слухання... (Рим. 10,17). Як увірують, якщо не буде їм проповідувано?" (Рим. 10,14-15). Слухання Євангелія призводить до послуху віри. А цей вільний послух виявляє люди-ну як сина Божого. Знаком народження в Іcyci Христі - Божому Сині - є святе Хрещення. Воно робить людину духовним дитям Божим. Послух віри Церкві є синівським послухом Отцеві, він є вільно обраний християнином. Ми слухаємо провід Церкви не з рабського підчинення, не з огляду на особисті заслуги того чи іншого Владики, але „в Господі", з радістю несучи свій послух: „Вже більше не назву вас рабами, бо раб не знає, що робить його Господь. Назву вас синами, а як синами, то й спадкоємцями" (Йо. 15,14-16). Тому наш послух Церкві - не за страх, а на совість. Так само „в Господі" каже апостол Павло слухати жінкам чоловіків, дітям — батьків, а громадянам — владу. Перехід від бездумного механічного виконання „зі страху перед покаранням" до свідомого й радісного перебування в Церкві, сім'ї і суспільстві як у домі Отця і є здійсненням започаткованого в Хрещенні Богосинівства людини. Наша Українська Церква на початку XXI ст. має своїх дітей, розсіяних по цілому світі. Згуртовуючись навколо Церкви в країнах свого поселення, вони утворюють Церкви-дочки, що з'єднані з Церквою-Матір'ю в Україні на образ з'єд-нання Сина з Отцем у Пресвятій Трійці.
Усвідомлення в Церкві духовного отцівства і синівства як ікони відносин Отця і Сина стається даром Святого Духа. В Ньому члени Церкви дозрівають від ,духовного немовляти" до „зрілого мужа" „в міру зростання повноти Христової" (Еф. 4, I3). Він наповнює кожного в Церкві свідомістю особистого покликання - багато-бо дарів, але один Дух (див. І Кор. 12). Він також сповнює свідомістю власної неповторної харизми кожну Церкву у Вселенській Церкві. Коли під дією Святого Духа конкретна Церква приходить до повноти усвідомлення власної харизми, це називається досягненням помісності у конкретній Церкві. У випадку нашої Церкви дозрівання її помісної свідомості проявиться у внутрішній готовності бути Церквою патріаршою, де патріархат не буде сприйматись як зовнішнє на-дання, а як плід внутрішнього дозрівання цілої церковної спільноти. Одночасно з дозріванням церковної помісності прийде готовність нашої Церкви відкриватися на інші Церкви, збагачувати їх власними харизмами і збагачуватись їхніми, бо кожну той самий Дух обдарував притаманним тільки їй даром. Така єдність Церков у Святому Дусі, закорінена в євхаристійній любові, творить із них спільно-ту, яка зібрана навколо вселенського євхаристійного столу, немов сестри однієї родини. Разом вони творять сопричастя Церков-Сестер. У ньому Церкви не підчинені одна одній, а співпідчинені єдиній любові в Святому Дусі. Тому ми бачимо, що в Церкві Божій кожна Особа Пресвятої Трійці проявляє притаманну собі дію. При цьому дія кожної Особи підсилює нерозривну єдність Церкви як ікони Пресвятої Трійці.

4. Коли говорити про парафіяльну спільноту як втілення Церкви в конкретному місці і часі, то вона завжди починається з особи отця, тобто священика. Саме тим парафія відрізняється від інших спільнот і організацій. Свого часу кожна парафія виникала як наслідок проповіді Євангелія отцем. Через проповідь і Святі Тайни, уділювані отцем, парафія продовжує своє існування. Роль духовного отця в парафіяльній спільноті є образом ролі Отця в спільноті Пресвятої Трійці. Підстави для свого служіння священик отримує в рукоположенні. Єпископ, для котрого священики є співпрацівниками, визначає місце служіння священика. А той, у свою чергу, діє від імені єпископа, котрого й поминає під час Божественної Літургії. І тоді, як Отець родить Сина перед усіма віками, так у часі свяще-ник родить спільноту своїх духовних дітей, або громаду. Ніколи не може бути навпаки, тобто громада вибирає собі отця чи змінює його. Отців, як відомо, не вибирають. Також отець, тобто священик, не може залишити повірену єпископом громаду чи бути поза нею, чи доїжджати до неї час від часу, бо священик і громада - невіддільні, як Отець і Син. На єдиності Отця в Тройці побудований принцип єдиного пароха для парохії. Від нього і з його відома мають починатися і здійснюватися всі справи спільноти. Пропоноване тут богословське розуміння особи священика як отця має запобігти чисто юридичному трактуванню його як абсолютного і нікому не підконтрольного начальника з необмеженими правами і владою. Адже отець - не те саме, що диктатор.
Завдяки діяльності духовного отця існує спільнота його духовних дітей, або парафія. Оточуючи парафіян духовною турботою і опікою, отець вчить їх духовному синівству, тобто послуху Богові на шляху життя, уникання приниження їх синівської гідності через повернення до рабства гріху. Інакше кажучи, роль духовного отця - виховати почуття людської гідності дітей Божих, внутрішньої свободи та самостійності. Це священик робить через опору на постать Христа - Сина Божого, причащаючи до Нього євхаристійно. Чим більше членів спільноти причащаються Тіла і Крові Христа, тим міцнішою і згуртованішою стає спільнота. Тоді ЇЇ члени в свідомості синів одного Отця все більше почнуть взаємно відчувати себе братами і сестрами в Христі і тим долатимуть сили відштовхування і упереджень, які є найнебезпечнішими ворогами спільноти. Церква як спільнота завжди виростає зі спільного євхаристійного столу. Євхаристія творить спільноту. Євхаристійно виховані люди вміють пошанувати в священикові отця, а між собою поцінувати братерство і згоду.
Збудована на засадах отцівсько-синівських відносин, спільнота буде розвиватись і рости. Зростання це буде ставатись силою і діянням Святого Духа. Він пробуджуватиме в членах спільноти різні дари і покликання. Над їх зростанням по-партнерськи будуть працювати отець парох і його духовні діти. Свідченням співпраці спільноти із Святим Духом будуть священичі і монаші покликання з даної спільноти, а також різні види активності мирян - катехитичної, молодіжної, сімейної, харитативно-доброчинної, господарсько-економічної. Часто існуюча пасивність членів спільноти або скерування енергії на інтриги чи з'ясовування стосунків, ворогування чи конкуренцію між отцем духовним і мирянами є виявами загасання духовного життя і розкладу спільноти. Розквіт спільноти, розгортання її дарів і талантів можливі всюди там, де „не гасять Духа". До таких спільнот не дістануться проповіді різних сект. Факт їх поширення завжди є знаком духовної хвороби спільноти, нестача ініціативності насамперед з боку духовного отця. Люди, які хочуть робити щось доброго, будуть залишати збайдужілого отця і відходити. Відсутність Духа любові призведе до втрати відносин між отцем парохом і його духовними дітьми. Врешті-решт, всі протестантські спільно-ти в історії виникли найчастіше як протест духовних дітей проти відсутності в них справжніх отців. Хоча, звичайно, й залишення отця дітьми, як це зробили протестанти, не розв'язує проблеми спільноти Вселенської Церкви.

5. Наведені нами міркування не знаходяться у сфері раціональних теорій чи ідеальних фантазій. Вони належать до богословія, тобто глибинного осмислення Божого Об'явлення. Здобувши богословське розуміння спільноти, ми вперше починаємо розуміти спільноту не суб'єктивно, а в правді. Натомість пізнання правди про спільноту визволить нас від упереджень і скептицизму і дозволить конструктивно працювати на її розбудову. Ми десять років сподівалися, що держава пробудить у людей ініціативу і допоможе їм вільно і самостійно будувати своє життя. Проте, цього не сталось. І виглядає так, що саме Церкві потрібно дати необхідний імпульс для народного пробудження від зневіри і пасивності. Так не раз було в історії. Зміна ментальності, творча й активна діяльність мають розпочатися від наших парафіяльних спільнот. Саме релігійні громади, об'єднані спільною вірою і любов'ю, можуть стати зародками громадянського суспільства в Україні. В ньому відповідальна ініціатива прихопить „знизу", від громад, а не „згори", від держави. Церква спроможна розворушити громаду. Нехай наша Церква зробить це тепер.

Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC