Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
    <<< Назад
• Декрет
• Програма Собору
 Коріння Нової Євангелізації
• Нова Євангелізація та плюралізм
• Психологічний аналіз душпастирської ситуації
• Душпастирство молоді в дусі Нової Євангелізації
• Душпастирство серед дорослих
• Душпастирство осіб з особливими потребами
• Возрождение пастырства глухонемых на Украине
• Підсумки Єпархіального Собору Сокальської Єпархії
   Коріння Нової Євангелізації

Матеріали
Єпархіального Собору
Сокальської Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви
«Нова Євангелізація в плюралістичному суспільстві»

м. Сокаль
4 лютого 2002 р.Б.

Коріння Нової Євангелізації

о. Станіслав Білецький
професор Люблінського Католицького Університету
переклав доповідь – о. Володимир Ждан

Пунктом виходу в обговоренні про коріння нової євангелізації, нехай буде запитання Ісуса, яке він поставив своїм співрозмовникам: “як же воно, що не розпізнаєте часу цього?” (Лк. 12, 56).

1. Розпізнавати теперішній час – євангелізаційним закликом до Нової Євангелізації.

Час для християн – означає більше ніж гроші – Лука має на увазі конкретний ______, який окреслює і кваліфікує час Ісуса, як час спасіння, час, який має продовження в Церкві, і в якому є дана можливість людині для розпізнавання актуальних знаків, що походять від Бога і навернення. Оскільки співрозмовники Ісуса не розпізнавали часу, він дає їм чергове запитання: “Чому самі з себе ви не судите, що справедливе?” (Лк 12, 57), що означає, чому в власному інтересі не розпізнаєте того, що є правдою, тобто не тільки те, що цей ______ приносить, але і те до чого він закликає.

Порівняння, яке є безпосередньо написане по вище вказаному запитанню, вказує на ситуацію в якій людина іде до судді: “Бо коли, отже, йдеш з противником своїм до уряду, намагайся визволитися від нього в дорозі, щоб не потяг тебе до судді, і суддя не видав тебе возному, а возний щоб не кинув тебе до в’язниці” (Лк 12, 58). ______, в цьому випадку, приносить заклик до спішного впорядкування своїх справ, щоб не було запізно, оскільки неминуче зближується вирішальний момент. Ще є час і можливість на прийняття вирішального рішення та на врегулювання своїх справ, перш ніж стати перед трибуналом. Скерований до єврейського натовпу заклик про навернення змінює драматичне застереження і запевнення Ісуса: “Кажу тобі: Не вийдеш звідти, аж поки не віддаси останнього шага.” (Лк 12, 59).

“Того часу прибули деякі й розповіли йому про галилеїв, що їхню кров Пилат змішав з їхніми жертвами.” (Лк 13, 1). Покликуючись на вчинок Пилата, з будь якого огляду заслуговує на засудження (окрім вбивства допустився він ще зневаження жертв, а можливо навіть збезчещення святині), а також цей факт можна визнати, як за відвернення уваги адресатів і скерування до них заклику про навернення.

Не є виключено, що доповідаючи про цю трагічну подію, від Ісуса очікувалось відповіді, яка б мала характер політичний або яка б містила слова солідарності і співчуття, що до жертв, над якими відбулося насильство чужинців. Однак бачення Ісуса є цілковито відмінне. Воно виражається в його ідентичній інтерпретації не лише вбивства здійсненого Пилатом, але і нещасливого випадку падіння вежі, в результаті чого загинуло вісімнадцять осіб (13, 4). Значення цих двох подій є однакове і має на увазі необхідність безумовного навернення (13, 3. 5). Теперішній ______ несе з собою заклик до навернення.

Цю думку піднімає і розвиває притча про неплодовите фігове дерево (Лк 13, 6-9). Фігове дерево, на якому господар не знаходить плодів, є залишене ще на рік часу. ______ терпеливості Божої дає вибраному народові останній шанс навернення. Ісус неодноразово звертає увагу на наслідок легковажного ставлення до часу (12, 59_ 13, 3.5.7.9.). Однозначно лунає його категоричне застереження: “... як не на покаєтеся, усі загинете так само.” (Лк 13, 5).

Докір: “... як же воно, що не розумієте часу цього?”_ Чому самі з себе ви не судите, що справедливе?” стосується не тільки сучасників Ісуса, але також це стосується кожного покоління християн, яке не розкриває часу спасіння і є замкнене на заклик, який походить від Бога, і є сховане в актуальних подіях. Розпізнавати ______ спасіння, з усіма його наслідками, які виникають – це є завдання, яке стоїть перед кожним християнином без винятку, не залежно від місця і часу в якому живе – особливо це стосується душ пастирів.

2. Соборові коріння Нової Євангелізації.

В цьому контексті варто скористуватися способом, яким ІІ Ватиканський Собор визначав дійсність Церкви. Звернено увагу на ідею історії спасіння, що дозволило виразніше спостерегти історичний вимір Церкви воднораз з усіма випливаючи ми наслідками з цього факту.

Згідно навчання ІІ Ватиканського Собору Церква є не тільки інституцією Божою, але є рівно ж твором історичним, який підлягає тим самим правам, як будь яка інша історична дійсність. До найважливіших з цих прав належить право змінюватись та право розвиватись. Характерною рисою сучасного суспільства є те, що в ньому постійно відбуваються поважні переміни. Праву змінності підлягає людська культура, знання, звичаї, мова, людські суспільства. Змінюваності мусить підлягати також Церква. Не є це однак сумна конечність, але є це завдання дане Христом, який поручив своїм учням голосити Добру Новину всім народам аж до кінця світу. І це проповідування мусить відбуватися в такий спосіб, щоб завжди ставати Церквою сучасного світу. В такій перспективі належить поглянути на повсталу проблематику про коріння Нової Євангелізації. Тому кожна загроза яка спрямована супроти неї є рівнозначна виклику в якому міститься розуміння конкретної діяльності.

На тлі того, що є вище сказане, особливої актуальності набирає слова з Душпастирської Конституції про Церкву в сучасному світі (КДЦ): “Церква (...) одне лиш має на меті, тобто: за проводом Утішителя – Духа далі вести діло самого Христа, який прийшов у світ, щоб дати свідчення правді, щоб спасати а не осуджувати, щоб послужити, а не щоб йому услугувало. Щоб виконати таке завдання, Церква повинна завжди розпізнавати знаки часу й пояснювати їх у світлі Євангелії_ щоб так – у зрозумілий для кожного покоління спосіб – могла вона відповідати на вічні питання людини: про глузд теперішнього і прийдешнього життя й про взаємовідношення між ними. Тому той світ, у якому живемо, треба пізнавати і розуміти його бажання та сподівання, а часто і його драматичні властивості”(КДЦ 3-4).

Варто зазначити, що під час праці над Gaudium et spes була подана пропозиція надати титул: “декларація пасторальна”. Однак остаточно було вирішено, що документ буде мати статус конституції пасторальної якій надали титул: Про Церкву в сучасному світі (De Ecclesia in mundo huius temporis). Останній латинський термін пригадує біблійний “______” разом з його сотеріологічним та есхатологічним змістом.

В поданому тексті Конституції використовується вираз “знаки часу”, яким раніше послуговувався Іван ХХІІІ на означення характерних проблем його часу. Цей папа виявляв велике зацікавлення проблемами свого часу та воднораз робив зусилля і щодо їх розв’язання, яке виявлялось не тільки в теорії але і в практиці.
На особливу увагу в КДЦ 3-4 однозначно заслуговує ствердження, що дослідження знаків часу – тобто актуальних проблем людства та пояснення їх в світлі Євангелії належить до обов’язків Церкви. Також це не може бути проявом моди, чи особистим вподобанням богослова. Це означає щось більшого, дослідження знаків часу та їх вияснення в світлі Євангелії є обов’язком позачасовим. Цей обов’язок має бути виконуваний завжди, коли об’єднується з реалізацією основної місії Церкви тобто з продовженням виконання діла самого Христа.

Щоб можна було говорити що-небудь про Нову Євангелізацію, належиться поставити питання яке б відносилось до дослідження та вияснення в світлі Євангелії тих знаків часу, які нині появляються перед Церквою та Україною.

Дослідження знаків часу має фундаментальне значення для життя, розвитку і ефективності пасторальної богослов’ї. Воно охоплює влучне розпізнання психосоціологічне, глибоке богословське тлумачення і доходження до властивих пасторальних висновків.

Вище поданий фрагмент Конституції не містить в своєму тексті слово “діалог”, але все-таки ідея діалогу пронизує його зміст. Без великих зусиль можна спостерегти взаємність між Церквою та світом: Церква під проводом Святого Духа продовжує провадити діло спасіння світу. Світ “промовляє” через “знаки часу”, які спричиняються до натхнення в богословських дослідженнях та до напрацювання нових розв’язків у вічних проблемах. Знаки часу являються поквапливим викликом до відкриття нових способів пасторальної діяльності, які реалізуються в дусі Євангелії.

Дослідження знаків часу та пояснення їх в світлі Євангелії має безперечно пасторальний характер. Тут іде мова про те, щоб Церква в пристосований спосіб до ментальності сучасної людини, могла відповісти їй на вічні питання, які стосуються її екзистенції. Дослідження Знаків часу та їх вияснення міститься в місії Церкви, а особливо в проповідування Євангелії.

Розпізнавання знаків часу нероздільно сполучується з вимогою, яка вказує на пізнання та на розуміння світу в якому живемо. Йдеться тут про світ охарактеризований драматичними очікуваннями, прагненнями, властивостями. З впевненістю можна сказати, що всі ці ознаки є присутні – також на Україні, які необхідно брати під увагу в ділі Нової Євангелізації.

Аналіз ситуації світу не зводиться виключно до звичайного дослідження зовнішніх умов, в яких би мала діяти Церква. Не підлягає сумніву те, що світ має свій фактичний вклад у розвиток доктрин Церкви. Знаки часу постійно зобов’язують Церкву до нових напрацювань, які б давали відповідь на вічні питання, що воднораз би посередньо спричинювало розвиток і збагачення науки Церкви. Інтерпретація знаків часу належить отже до пасторальної стратегії Церкви.

Щоб належно зрозуміти характерні ознаки сучасного світу потрібно почати розгляд їх від ситуації і запитань людини, від спостереження явищ, щоб в такий спосіб послідовно перейти до богословських роздумів над ними. Таке впорядкування матеріалу не було би новиною в офіційних документах Церкви.

Таке впровадження в особливий спосіб підкреслюють головні ознаки сучасного світу. Які містять в собі явища швидких та глибоких перемін, які мають великий вплив на міркування і прагнення людини, на її ментальність і спосіб діяльності та воднораз на життя релігійне. Конституція звертає увагу на те, що посеред поспішних перемін існує однак ще багато речей, які не підлягають переміні, якщо вони мають свою остаточну підставу в Христі, який є тим самим, вчора, сьогодні і навіки (пор. КДЦ 10). Власне про це не потрібно ані на хвилину забувати при провадженню Нової Євангелізації на Україні.

В Конституції зазначається крім вище згаданих ознак, ще такі характерні ознаки сучасності, як брак рівноваги поміж культурою а технікою, поміж турботою про ефективність в практиці а вимогами морального сумління, в поділі матеріального добра поміж народом багатим і бідним (пор. КДЦ 8). “Сьогоднішній світ являється одночасно і сильним і слабким_ здібний вчинити речі і найкращі і найгірші, тоді як перед ним лежить шлях до свободи або неволі, до прогресу або занепаду, до братерства або зненависти” (КДЦ 9).

Рівно ж через знаки часу проявляється Божа воля у відношенні до людини. Крім об’явлення вони є другим джерелом пізнання Божої волі. “Ці два джерела не можуть бути очевидно зрозумілі і інтерпретовані у взаємному відокремленні, це означає, що знаки часу повинні бути інтерпретовані в світлі об’явлення, а об’явлення вимагає інтерпретації в контексті знаків часу. Об’явлення є адресоване до людини, яка живе в контексті історичному, а отже у властивій йому сучасності”.

Згідно Католицького Катихизму Церкви “Народ Божий, - порушуваний вірою в те, що Дух Господній, який наповняє вселенну, ним керує, - в подіях, потребах і в бажаннях, які поділяє спільно з людьми нашого часу, намагається розрізняти справжні знаки Божої приявности і провидіння. Бо віра ставить усе в новому світлі”(КДЦ 11).

В цьому контексті варто звернути увагу ще на інший фрагмент Конституції: “Обов’язком цілого Народу Божого, а передусім пастирів і богословів, за допомогою Святого Духа, є – вислухувати, розрізняти і пояснювати різноманітну бесіду наших часів і розсуджувати її в світлі Божого слова, щоб Об’явлену Правду можна було щораз глибше пізнавати, щораз краще зрозуміти і відповідніше викласти.” (КДЦ 44).

Згідно Конституції світ має динамічний характер_ постійно змінюється за допомогою спрямованих людських зусиль, та несе в собі як поразки так і людські перемоги . Розважання про знаки часу є сконцентроване навколо Христа, який є центром і основою цілої історії, а також становить ключ до її зрозуміння. У Воскресінні час безперервно розпочинається “тепер”. Людина або зустрічається з Богом, і приймає його волю, активно заангажовується в історії спасіння, або перед Ним втікає і прямує до загибелі . Христос, який задля нас помер і воскрес, є присутній і діє в Церкві і світі, порушуючи з середини цілу дійсність до щораз певнішого з Ним поєднання.

Конституція не подає аналізу окремих проблем і не містить конкретних вказівок, які б стосувалися окресленої ситуації, лишень презентує відповідний спосіб розв’язання існуючих проблем. Власне таке розуміння вказує на те, що Конституція має динамічний характер. Автори не тільки прагнуть показати конкретне практичне розв’язання, яке є важливе в день собору, але і намагаються вказати на те, як належиться пристосуватися до розв’язання аналогічної проблематики в кожному часі, як необхідно відчитувати “знаки часу” і пристосовувати до них навчання Євангелії та практичну душпастирську діяльність”.

Згідно навчання ІІ Ватиканського Собору знаки часу є “явищами, подіями, процесами, в яких проявляється дія Святого Духа, через втручання в діяння людей, яке впливає на їхнє спонукання і освячення людських сердець. Також це є явища, які вимагають конфронтації з наукою Євангелії та заангажування християн в керенку поширення тих явищ, і в їхній переміні, це є події, явища, процеси перед якими Церква і окремі християни не можуть байдужо віднестися, тому що або з них самих, або з Євангелії, яка є з ними зконфронтована виникає заклик до діяння”.

Маючи на увазі реалізацію Нової Євангелізації на Україні, обов’язково належиться враховувати вище поданий опис рішень ІІ Ватиканського Собору. Також корисним буде пізнання сугестій, які Павло VI використав у своїй енцикліці: “Ecclesiam suam” з 6 серпня 1964 року.

3. Натхнення до Нової Євангелізації в енцикліці Павла VI “Ecclesiam suam”.

Це є програмна енцикліка Павла VI, яка повстала під час праці ІІ Ватиканського Собору. Має вона характеристичний підтитул: “Про дороги, якими Католицька Церква повинна прямувати в теперішній добі сповнюючи свою місію”. Центральною темою енцикліки є Церква в своїй історичній конкретності, яка шукає дороги і способи сповнення своєї місії в сучасному світі. Які це є дороги? В енцикліці “Ecclesiam suam” іде розваження про три дороги Церкви. Перша з них є поглиблення свідомості про самого себе. Так про це пише Павло VI: “Необхідним обов’язком Церкви в теперішній хвилині є поглиблення свідомості про себе, про скарб правди, якого є спадкоємцем і сторожем, також про місію, яку має сповнювати на землі. Отже поки Церква займеться вивченням будь якого особливого питання, а навіть перш ніж розпочне розважати над тим, як має налагодити свої стосунки з спільнотою людей, зобов’язана найперше застановитися над собою, щоб краще розпізнати наміри Божі, які має реалізувати, віднайти більше світла, зачерпнути нову енергію і більший запал для сповнення власної місії, а врешті вибрати певні середники для отримання ближчих, ефективних і більш корисних контактів з людьми” (ES 18).

Конкретніше це означає, що Церква повинна глибоко вникнути в свою таємницю і _рунтовно дослідити своє походження, натуру, місію і ціль (пор. ES 9). Коротко кажучи Церква повинна “переживати в собі Христа”(ES 25).

Належить зауважити характерне переставлення акцентів у свідомості Церкви. Щораз тим більше варто відходити від юридичного і чисто соціологічного розуміння Церкви, щоб ставити на першому плані таємниці її актуального і живого зв’язку з Христом. Церква є жива, динамічна і оживлена силою Христа. Нічого дивного, що в контексті прагнення до поглиблення свідомості Церкви, Павло VI закликає всіх до свідомого, живого і ревного акту віри в актуальний вплив Христа та Його присутності в Церкві (пор. ES 23. 25).

Спостереження і переживання цього аспекту дійсності Церкви, ані на хвилину не може нам прикривати конкретні обставини, в яких приходиться їй реалізувати свою місію. В такий спосіб ситуація паломницької Церкви характеризується Догматичною Конституцією про Церкву, яка є подана в документах ІІ Ватиканського Собору: “Церква, що в своєму лоні обнімає і грішників, є рівночасно свята і потребуюча очищення, і тому постійно творить покуту і обновляється. “Серед переслідувань світу та Божих потішень подорожуючи, біжить вперед” Церква, проповідуючи хрест і смерть Господа, доки не прийде (пор. 1 Кор. 11, 26). А кріпиться вона силою воскреслого Господа, щоб свої скорботи і труднощі, внутрішні як і зовнішні, перемогти терпеливістю і любов’ю” (КЦ 8).

Потрібно зауважити про напружену ситуацію всередині Церкви, що є між святістю і гріхом. В наслідок чого є те, що Церква постійно потребує очищення. Також існує ще інше напруження, яке виявляється у тому, що Церква знаходиться з одної сторони серед переслідування світом, а – з другої – серед потішання Божого. Врешті, в тексті собору пригадують також про труднощі як внутрішні, так і зовнішні. Є характерний порядок відносно родів труднощів, який розпочинається від тих які походять з зовні, так як наприклад: переслідування, запрограмована атеїзація, ворожа ідеологія супроти християнства, поширення сект.

Тим часом загроза внутрішня є не тільки більшою, але і небезпечнішою. До неї належиться зарахувати ті труднощі, які мають своє джерело в слабостях і немочах людської натури, а також у виникаючих з них недоліках життя віри всередині церковних спільнот. Християнин не може забувати про те, що гріх був правдиво переможений, але не був усунений з життя людини. Крім того не вільно легковажити наслідками первородного гріха. Тому то нічого не тратять зі своєї актуальності слова святого Павла, які стосуються кожного християнина: “...бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні, бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, яке не хочу.”(Рм. 7, 18-19). Такий внутрішній поділ та дрімання в людині грішних схильностей ставить кожного, хто при належить до Церкви, перед необхідністю перебування в постійній пильності і безупинній боротьбі.

Що більшого, багато з цих внутрішніх загроз – знаходячись в нас самих є не помітними, в наслідок чого розвивається легковажне відношення до них. Такій поставі в певній мірі сприяє обмежений і спростований, а часто навіть фальшивий образ християнського життя, який стосується інколи тільки до певних практик і обрядів. Недозрілість християнина, яка виникає з його немочей, гріхів і вад – а інколи і з закорінених звичок – послаблює життя віри в тих спільнотах, до будування яких він є покликаний. Якість релігійного життя кожного християнина має певне значення у відношенні до долі подружніх спільнот, родинних, парафіяльних, єпархіальної чи вселенської церкви, коли кожний гріх має суспільний вимір.

Умови, які оточують подорожуючу Церкву – з одної сторони - можуть становити сприятливі обставини для її динамічного розвитку, з другої сторони – можуть приносити певні небезпеки, загрози, а навіть перешкоди. Все це завжди товаришує з подорожуючою Церквою. В ситуації Церкви на Україні, в контексті Нової Євангелізації, потрібно дуже сильно усвідомити собі, що для подорожуючої Церкви ніколи не було і ніколи не буде такого часу, в якому б не існували загрози для віри. Проминають одні, а на їх місце приходять інші. Такий досвід має Церква на Україні.

Книги Нового Завіту вказують на велику різнорідність ситуацій, в яких знаходилась первісна Церква. Найкращий опис умов, які оточували подорожуючу Церкву подає Книга Одкровення. Під кінець І століття по Христі в західних регіонах Малої Азії розвивався культ імператорів, до почитання якого з великою брутальністю змушували. Християни були піддані суровому переслідуванню, з сторони римської влади спостерігалась реальна загроза, яка стосувалася самої екзистенції Церкви. В таких обставинах думання про подальші дії Церкви, в яких вона могла би здійснювати свій тріумфальний похід без перешкод – в співставленні з жорстокою дійсністю повинна була зникнути.

Такий досвід перших християн також є актуальний і в теперішніх часах, та є дуже придатний в ділі Нової Євангелізації. Деякі християни – поневолені споживацьким стилем життя – вважають, що Христос повинен цілковито оберігати Церкву від всіляких перешкод і зовнішніх труднощів, завдяки чому життя християн має бути вільне від терпінь, зусиль і посвячень. Та коли відбувається по-інакшому, то вони переживають різні кризи, а навіть залишають Церкву.

Книга Одкровення пригадує подорожуючому Людові Божому, що нічого від нього не буде відібрано, оскільки Христос провадить свою Церкву не дорогою земного тріумфу, але дорогою страждань та христа. Чим більше Церква перебуває на хресній дорозі, тим ближче знаходиться біля Спасителя. Господь є тим ближче до спільноти, чим більше вона є виставлена на зневагу і переслідування. Сила зла ніколи не відмовиться від наміру нищення Божого діла і не відступить від боротьби із Церквою, використовуючи при цьому різноманітні середники. Церква Книги Одкровення була Церквою мучеників. Ціна їхньої вірності становила мучеництво.

За часу існування Церкви ціна вірності Христові була різною з огляду на обставини. Після століть переслідування в час боротьби з аріанством Іларій з Поітіерс заздрив тим, які жили за часів мучеників: “Тепер натомість мусимо боротися з підступним переслідувачем, облесним ворогом, антихристом – Константином. Він не б’є по плечах, лишень задовольняє живіт_ не засуджує на страту в казані, щоб дати життя вічне, а обдаровує багатством, що веде до смерті_ не відкриває нам через ув’язнення дороги до свободи, а приймає нас в палатах чим підштовхує до неволі_ не оббиває нам боків, а забирає серце_ не відрубує мечем голову, а душу золотом вбиває_ не погрожує публічним спаленням на вогнищі, а потаємно розпалює пекельний вогонь_ (...) шанує духовних, а винищує єпископів_ зводить храми, а нищить віру”.

Не тільки для осіб Книги Одкровення, але також і для багатьох сучасних християн мовчання Христа на зло, що він зазнав, становить важку до розв’язання проблему. ХХ століття є характерне особливим вибухом зла. Не тільки через відчутний болісний досвід, може повстати переконання, що зло є потужніше від добра, що Ісус з байдужістю відноситься до долі світу, Церкви і людини. Песимістичне бачення світу є наслідком почуття “далекості”, та неприсутності Христа в боротьбі із злом. Посеред подій, які породжують тривогу і удаваний тріумф сатани, та коли навіть багато з найкращих потрапляють під вплив зла і стають на його дорогу, християнин не може втратити віру і надію, оскільки Христос запевнив свою спільноту: “Так приходжу скоро” (Од. 22, 20).

Кожна особа, без винятку, наражається на небезпеку відступу від живого Бога через гріх невірства. Навіть до тих, хто належав до числа дванадцяти апостолів, Ісус перед своєю хресною смертю сказав: “Усі ви спокуситеся” (Мр. 14, 27). Цей вираз не вказує на брак відваги, але говорить про брак віри в Ісуса, про відступництво. Зауважмо, що Спаситель молився лишень тільки за одного Петра: “... щоб віра твоя не послабла” (Лк. 22, 32).

Однак повернімося до енцикліки “Ecclesiam suam”, в якій читаємо: З ясної і живої свідомості, яку Церква посідає про себе, походить спонтанне прагнення порівняння дійсного обличчя сучасної Церкви з тим ідеальним і досконалим образом, якого прагнув Христос для своєї святої і непорочної Обручниці (пор. Еф. 5, 27). Справді обличчя сучасної Церкви посідає всі ці риси, які надав їй Христос, та все-таки ніколи обличчя Церкви не буде так досконале, щоб можна було ствердити, що воно в повноті відображає первісні ідеї, які були надані їй Засновником (пор. ЕS 10). Звідси вказується на наступну дорогу, якою необхідно Церкві прямувати в реалізації своєї місії, а саме вона повинна безупинно відновляти себе.

Поглиблене пізнання суті Церкви провадить до порівняння образу ідеального і досконалого Церкви, тобто такого якого прагнув мати його Христос, з дійсним і актуальним образом Церкви. Таке співставлення пробуджує посеред членів Церкви прагнення до внутрішньої віднови, до поправлення зроблених блудів і до усунення недоліків. З цього випливає, що всі члени Церкви зобов’язані усвідомити та визнати за свій суттєвий обов’язок належне виправлення з власних блудів, а також повинні прагнути до того, що є досконале (пор. ЕS 11). Зауважмо, що діло віднови Церкви вимагає задіяння всіх її членів, а не тільки якоїсь окремої частини, як наприклад: ієрархії, богословів. Діло віднови є обов’язком цілої Церкви.

В чому полягає суть віднови Церкви? Енцикліка подає відповідь, яка вказує на прагнення до досконалості: “ Церква повинна в своїй земській подорожі так прагнути до досконалості, щоб її дійсно ставити понад усе” (ЕS 41). В цьому контексті папа Павло VI висловлює побажання, яке заохочує до того, щоб дискусії над прагненням до досконалості, які вже були та неодноразово відбувалися в часі діяння Церкви, відродилися в сучасному часі і то не для того, щоб будувати нові теорії, але щоб відновити силу до прагнення в святості (пор. ЕS 41). Відновлення християнського життя також означає “нові дороги святості” (ЕS 43).

Енцикліка “Ecclesiam suam” подає певні правила, згідно яких повинен реалізуватися процес відновлення:

1. Процес відновлення не може порушити “ані суті католицької Церкви, ані нічого з того, що становить необхідний елемент його принципової структури”. В такий спосіб пояснюється те, що невірність і зневаження Церкви складає спадщину Євангелії (пор. ЕS 46)

2. Ціль віднови полягає в тому, щоб “повернути Церкві досконалу красу і форму, яка б відповідала її первісному обличчю” (ЕS 47).

3. Процес відновлення Церкви не полягає на пристосуванню способів мислення і обов’язків Церкви до секуляризації, яка міститься в сучасних звичаях і тенденції. Папа звертає тут увагу на так званий натуралізм. Який намагається послабити первісні ідеї християнської віри, а також релятивізм, який все виправдовує та заперечує абсолютному характерові, який міститься в християнських нормах (пор. ЕS 48 – 49).

4. Таке бачення на процес відновлення не означає однак того, що “всяка досконалість полягає на незмінності метод діяння, якими Церква послуговувалась в минулих століттях” (ЕS 50).

5. Процес відновлення може виконуватися “не тільки через зовнішні зміни в правових приписах, але радше через таке наставляння, яке вказує на покору Христові, з якої походить ревний послух праву”. Відновлення Церкви вимагає ревності в збереженню послуху, який с поєднаний з вірою, витривалістю, умертвінням і посвятою (пор.ЕS 51).

6. В жодному випадку Церква не може підсилити ані пристосування до поняття світ, ані занедбання мудрості аскетизму, ані байдужості, яка походить з послаблення впливу сучасних звичаїв, ані відкинення поваги старших, які керуються правом і розсудливістю. Папа стверджує: “Той хто визнає Христа не є м’яким і лінивим, але сильним і вірним” (пор. ЕS 51).

Не піддається сумніву те, що Нова Євангелізація не може відбуватися поза процесом відновлення Церкви. Навпаки вона повинна становити його значну частину.

Третьою дорогою, якою Церква повинна прямувати в сповненні своєї місії, є встановлення Церквою стосунків з цілим суспільством, що її оточує та серед якого вона живе і діє. Перед Церквою ставиться завдання – встановлення діалогу з сучасним світом.

Теперішній стан вказує на певну кризу, яка стосується присутності Церкви в світі. Вона лучиться з фактом, який вказує на те, що різні ділянки життя намагаються визволитися з під впливу будь яких моральних норм, як наприклад: діяльність політична, експерименти з життям людини. При цьому беруться під сумнів головні християнські вартості. Що більшого, появляються нові явища та проблеми, які Церква зобов’язана вміло розв’язати в світлі об’явлення, бо якщо того не зробить, то це здійснить хтось інший очевидно зашкоджуючи місії Церкви, яка не взяла під свою увагу це поле діяльності.

Найперше саме поняття “світ” потребує вияснення, яке б дало правдиве його розуміння. Павло VI в своїй енцикліці “Ecclesiam suam” пише: “Під тим поняттям розуміється суспільство, яке є чуже світлу віри і дарові ласки, або яке хизується з чудового становища в якому знаходиться, залишаючись при думці, що вистарчить йому власних сил до осягнення цілковитого, довготривалого і задовольняючого благополуччя_ або врешті людей, які упадаючи на дусі думають, що умови їхнього життя є злі і змінити їх є неможливо, а свої власні вади, слабості, духовні хвороби вважають не тільки за конечні і невиправні, та навіть свої пожадання трактують, як найпевніші прояви свободи і автентичності (ЕS 59).

Нова постава Церкви у відношенні до світу згідно навчання Павла VI, ІІ Ватиканського Собору та періоду по соборі, показується в певнішому світлі, коли проаналізувалося відношення між Церквою та світом ХІХ століття. Різні постави вдало ілюструє таке порівняння: давня Церква була подібна до оборонної фортеці, яка оточена товстими мурами. Коли хтось стріляв по тих мурах або їх атакував, відповідалось на це, тим самим. Тими діями, які становили відповідь були аргументи, слова осудження, і навіть церковні кари. Сьогоднішню Церкву можна прирівняти до човна, який випливає на море людського життя, щоб скрізь роздавати довірені Божі дари.

Оборонна постава охарактеризувала душпастирську діяльність Церкви підданої небезпеці через секуляризацію світу. Звертаючись до тих, хто залишився вірний Церкві. Запропонована постава у відношенню до світу означала втечу від нього, як від місця спокус. Звідси душпастирська опіка перш за все мала на увазі захищати вірних від впливу злого світу. Погляд на світ був – на жаль – виразно однозначним. Не спостерігалося в ньому жодних укритих вартостей. Звідси і виникали оборонні постави, ізоляція, втікання від світу

.

Керуючись пересадною обережністю забувалося те, що Церква є послана до цього світу, який має провадити до спасіння. А тому світ є місцем, в якому Церква має реалізувати свою місію. Недостатня вразливість на людські проблеми, недостатня відвага, та вичікування “ліпших” часів і інші роди таких постав, вказують на те, що Церква має відчути обов’язок поправи, а тому вона має провадити особливий вишкіл.

Під тим оглядом переломним етапом являвся понтифікат Івана ХХІІІ і започаткований ним ІІ Ватиканський Собор. Новий підхід Церкви у відношенні до світу не є рівнозначним з уникненням і легковажністю загроз і небезпек, які виходять від світу. Піднімаючи цю проблему в “Ecclesiam suam”, Павло VI послуговується сугестивним порівнянням. Не йдеться про байдужість, страх, погорду, чи навіть втікання від світу, але про поставу, яка є властива лікареві, який коли пізнає небезпеку інфекційної хвороби, намагається від її впливу охоронити себе і інших, а також одночасно несе ревну допомогу хворим (пор. ЕS 63).

Обов’язком Церкви є нав’язання контакту з суспільством, серед якого живе, яке її оточує і серед якого здійснює свою місію. Павло VI підкреслює, що Церква має усвідомити собі, якою вона має бути, а це спричинить до кращої свідомості в обов’язку поширення Євангелії, в навчанні всіх народів та в реалізації апостольської праці для спасіння людей. Надане Церкві милосердя через Бога не може служити виключно її добру, але повинно бути імпульсом до підняття зусиль, щоб всіх людей зробити учасниками спасіння. Звідси папа вказує на те, що саме перебування у вірі є недостатнє. Ані через охорону, ані через оборону Церква не розв’яжеться з обов’язками відносно посідання дарів, які з самої суті вимагають того, щоб їх роздавати іншим (пор. ЕS 64). В самій суті Церкви є те, щоб вона була присутня в світі. Церква, яка не була б у світі, не була б вповні собою.

При проповідництву віри сучасна людини очікує не монополії – хоч би найделікатнішої – яка переходить байдуже над сучасними голосами, але діалогу в повному значенню того слова. Постійні переміни, які здійснюються в Церкві і в сучасному світі вказують на те, що не вистарчає вже абстракційної і поза часової богослов’ї. Не вистарчає також постійного повторення того самого навчання.

Визнання значення ідеї діалогу поєднується з відкиненням такої постави, в якій тільки одна із сторін визнається за сторону навчаючу і наділену повною правдою, а друга є призначена до прийняття правди. Діалог означає певну форму обміну, в якій кожна із сторін має свої пропозиції, і також воднораз є готові щось прийняти . Відомо, що Церква хоче запропонувати світові. Церква керована Святим Духом провадить діло спасіння світу. Світ “промовляє” через знаки часу. Знаки часу, або “мова” світу є не раз його драматичними очікуваннями, прагненнями, властивостями. Цілий Люд Божий має обов’язок вслуховуватись в голоси сучасності, розрізняти їх, виясняти їх, осуджувати в світлі слова Божого. З цього і випливає суттєва пропозиція, що поки Церква почне промовляти до світу, найперше повинна його вислухати.

Вміння розпізнавати знаки часу становить умову ефективного і плідного діалогу Церкви з сучасним світом. Визнання правди, що Церква вчиться від світу, що має обов’язок вслуховуватись в голос сучасності, муситься відбутися найперше на рівні практичному, пасторальній. Йдеться тут про усунення таких явищ, як душпастирська невразливість на очікування, прагнення і властивості середовища, незмінне тримання відпрацьованих схем, інтелектуальна інерція, недостатнє вміння провадити діалог і так далі.

Папа Павло VI в “Ecclesiam suam” рішучо відкидає погляд що, “ніби всяка досконалість полягала на незмінності метод діяння, якими Церква послуговувалась в минулих століттях” (ЕS 50).

Енцикліка “Ecclesiam suam” є енциклікою про діалог, в якому містяться ознаки діла спасіння Бога в відношенні до людини, а також є формою діла спасіння Церкви серед людей. “Об’явлення, або нав’язання з ініціативи Божої надприродних стосунків з людьми, може вважатися за діалог. Дії спасіння людини вказують власне на цей діалог і інші різнорідні діалоги, які Бог в дальшій послідовності в різний спосіб провадить з людьми” (ЕS 70).

Усвідомлення факту, що спасіння є дане людям в формі діалогу, є без сумніву визначною новиною: “Тому, що сам Бог розпочав діалог спасіння, потрібно щоб ми перші шукали діалог з людьми, а не чикали на пропозицію з їх сторони” (ЕS 73).

Діалог спасіння, який Церква провадить і хоче провадити з сучасною людиною, не є тактикою Церкви, яка виникає з неефективності інших, дотеперішніх її форм праці. Діалог є в структурі апостольського діяння Церкви, а мотивом діалогу має бути тільки любов – любов Божа, що спасає, яка є об’явлена в Христі і яка триває в Церкві. Отже діалог являється, як дорога до збагачення цілої людської природи вартостями Христової Євангелії, до глибшого її пізнання в Церкві дякуючи всім людським вартостям. В цьому контексті Нова Євангелізаія являється, як діалог Божого спасіння з усіма людьми за посередництвом Церкви.

Вище поданий текст не вичерпує всього багатства проблематики коріння Нової Євангелізації. Варто при цьому пам’ятати, що чим глибше буде його розуміння, тим сильнішою буде її реалізація в сучасному світі – рівно ж і на Україні.

Список скорочень:
ChS – Chrze_cijanin w _wiecie, Warszawa 1969
CT – Collectanea Theologica, Warszawa 1949
KPD – Kielecki Przegl_d Diecezjalny, Kielce 1941
RTK – Roczniki Teologiczno – Kanoniczne, Lublin 1949
WA – Wsp__czesna Ambona - Kielce
ZNKUL - Zeszyty Naukowe Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, Lublin 1958
_M – _ycie i My_l, Pozna_ 1950

© Розробка та розміщення - TRC, 2001