Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Вступ Владики Кир Михайла Сабриги
• Богословський вимір соціального життя
• Особливості соціальної місії Церкви
• Соціальні енцикліки Римських Архиєреїв
 Христос і антропологічний вимір Його діяння
• Сім’я
• Мирянський рух
• Суспільні хвороби
• Культура - наука - релігія
• Освіта
   Христос і антропологічний вимір Його діяння

Матеріали
Єпархіального Собору
Тернопільсько-Зборівської Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви

“ХРИСТОС – ДЖЕРЕЛО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”

с. Велика Березовиця
Тернопільська Вища Духовна Семінарія
25-26 грудня 2001 р.Б.



Христос і антропологічний вимір Його діяння,
входячи в особистий контакт з кожною людиною

о. диякон Андрій Янішевський
докторант
Університету ім. Палацького, Чехія

  І. Центральне місце протягом існування світу займає визначна подія: Син Божий Ісус Христос стався людиною.

  Ісус Христос об'явився в історії одного дня дві тисячі років тому, з'явився в просторі на одному місці в Палестині; як людина серед людей, як Богочоловік.

  Прийшов об'явити неконечну любов Отця. Він сам є тим знаменням любові; святості, що охоплює в собі усі таїнства, які є джерелом всіх святостей.

  Прийшов на світ щоб об'явити ціль Отцівської любові – цю "тайну, заховану від віків та поколінь" (Кол 1, 26), задум або намір, щоби усі люди "стали його синами через Ісуса Христа" (Еф 1, 5), що "коли настане повнота часів, здійснити його – об'єднати все у Христі: небесне і земне" (Еф 1,10).

  Ми знаємо, що від давніх віків все мало сповнитися в Христі. 1 тому знаємо, що тайна Ісуса Христа перевищує все, охоплює всіх людей – колись, сьогодні і в майбутньому, охоплює всю історію, всесвіт, увесь час, вічність. Ісус Христос є на початку, посередині, на кінці: "Я – Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній" (Од 22, 13). Відвічна ціль Отцівської любові є тайна сповненого Христа.

  А тому ніщо і ніхто не може стояти поза цією тайною любові. Будь-яка людина, яка б вона не була, віруючий чи невіруючий, не може заховатися перед цим фактом. Бо це стосується першочергово християнина, який не може починаючи подією втілення дивитися на себе, на людей, на історію і на світ однаковим поглядом. Вже не може у подібний спосіб жити, працювати, любити. Бо ота подія дає усьому зміст, повний та конечний смисл.

  Ця подія в історії - перший прихід Ісуса за землю – є видимим знаменням повної та невидимої тайни Ісуса Христа. Все наше християнське життя, наша "духовність" буде означена і спрямована настільки, наскільки ми зрозуміємо земного Ісуса Христа. Або знайдемо Сина Божого в Ісусові як історичній особі: будемо Його наслідувати і любити. Таким чином, налагодимо з ним відносини особистого товариства, яке на наше життя буде мати лише частковий вплив. Або увіруємо в повноту тайни Ісуса Христа і вона нас буде живити постійно. Таким чином ми утворимо прямі відносини "зсередини", а саме у всій своїй повноті. Звичайно це буде тривале, повне любові зусилля, щоб проникнути до глибини пізнання Ісуса Христа. Запропонуймо Йому своє життя, щоб цим життям для нас Ісус Христос актуалізував в часі Його віковічну тайну тим, що дасть нам змогу в Собі і з Собою збагнути красу нашої повсякденної історії, що є пов”язана з історією інших людей і світу. Це незбагненна тайна любові, яка є відвічним задумом Отця.

  Щоби впевнитись, що правильно відповімо Ісусові Христові, який нас кличе, мусимо насамперед замислитись над його вимірами.

  Хто є Ісус Христос? Як було вказано вище, це реальна фігура у цілій історії людства, пройшла свій історично-життєвий шлях. Нам відомі основні моменти Його життя, вироків та повчань, які доводять до нас його післання. Це є той муж, що жив серед людей 33 роки а його місце палає ще по сьогоднішній день, що є Божим Сином: "Він є образом невидимого Бога, первородний всього створеного, бо в ньому було все створено на небі і на землі –- світ видимий і невидимий, все в ньому спочиває" – і що Він усе приведе до єдності в Христі.

  "Тіло Христа" це є ми, "його члени". "Коли я був ув'язнений і ти відвідав мене ...або не прийшов до мене (пор. Мт 25, 36 - 43); це є все людство, яке з кожним днем росте і буде рости, аж досягне "зрілого людства (єдности у вірі) та повного спізнання Божого Сина" (Еф 4, 13). "Хритове тіло", це є царство Отця, це є місто Боже, це є церква – це є гі_антична будова, на якій спільно працюють люди та Дух Святий. В Христі є вся будова надійно з'єднана та виростає в храм, освячений Господом. Христос звертається до нас особисто, а нашою відповіддю зміряє глибину та "вимір" нашої віри.

  Правдива віра християнина це – любов, яка вийшла назустріч людині в особі Сина-Ісуса Христа. Далі це є довіра до нього, до цієї живої Особи, про яку ми впевнені, що свідоцтво її слів та життя є правдивими.

  І накінець, це буде інкардинація до церкви – Божого люду, що переживає Христову тайну в часі. Свідома та усвідомлена співучасть в любові на післанні, яке Ісус прийшов на землю сповнити – здійненням наміру Його Отця: "Хто служить мені" (означає бути християнином), хай іде слідом за мною (Ів 12, 26).

  "Зрілим" християнином є той, хто зустрівся з Ісусом Христом, хто його визнав за Сина Божого, віддав йому свою довіру та прагне нав'язати з ним відносини особистого товариства, щоби кожен ці відносини переживав з ним і в ньому в абсолютній тайні. Проживає їх кожен протягом усіх миттєвостей та подій свого життя; і на кінець з усіма своїми братами - у всіх природніх товариствах, до яких він є вчленений. Ось такий рівень християнського життя є рівнем "зрілим".

  Дозріваюча людина усвідомлює себе сама. Відкривається їй, що є особистістю, що є іншою ніж його батьки; самостійною, здатною нав'язати з іншими товариські відносини. Вибираючи товариські стосунки, людина вчиться природнім людським відносинам, які змушена буде вміло розвивати. Зі всім своїм набутим багажем християнин вирушає на найважливіший відрізок – особистої зустрічі з своїм Богом в Ісусі Христі. Ісус Христос їй стався приятилем над приятелями; найдосконалішим взірцем. Людина або прийме це запропоноване товаришування – пристосується, або їй не пощастить і вона ринеться в існуючу гармонію світу і буде у ньому "чужинцем". Буде нав'язувати з світом відносини тільки нетривкі і обмежені і буде змушена триматися заборонних приписів, щоб знати, куди вона максимально може "заглянути". Або людина сприйме світ, знайде серед собі рівних себе саму і буде вільно розвивати свою діяльність, навіть якщо нелегке будування спільного діла буде означати протиборство з іншими.

  Також зрілий християнин повинен дійти далі ніж лише особистій зустрічі з Ісусом з Назарету: він мусить бути свідомим своєї приналежності до відповідних "людей" – тобто церкви, що проходить історією - така людина мусить проживати з своїми братами людський вимір тайни Ісуса Христа. Зрілий християнин повинен вільно зобов'язатися, що буде співпрацювати у спільному ділі не лише виконувати розпорядження, але, що буде крок за кроком у своєму житті запитувати себе, що очікує Господь Бог від нього і від людства.

  Щиро і шляхегпо мислячі хритияни, яких сьогодні непокоїть, куди християнство сьогодення прямує, або бачать, як у світлі віри вирішити нові труднощі підступно змінного світу. Постає потреба теологів, психологів і соціологів та інших спеціалістів, які б ось таким людям допомагали проходити поодинокими періодами до повної зрілості. Світ сьогодення потребує зрілих людей; також він потребує християн зі зрілою вірою.

  II. Ось вже протягом декількох років, слідкуючи за взаємною співпрацею між свяжеником на парохії і мирянами, помітні часткові зміни, але тільки у великих містах та прилеглих населених пунктах, частково в районних центрах; на інших парохіях - тишина. Інертність у всіх галузях виробничої і невиробничої сфери починає глибше і глибше вкорінюватися в підсвідомість духовенства і мирян. Всьому Божому люду на наших теренах потрібні практичні аспекти та форми для священичої служби як священства загального, так і сакрального, які на сьогодні так потрібні Церкві у нашій країні. Рефлектуючи над документами II Ватиканського Собору про священичу службу знайдемо все, що потребує на сьогоднішній день священик, якому не байдужі душі тих, що по різному досвідчують Бога у своєму серці. Отож, згідно моїх спостережень відчувається дефіцит між діяльністю дійсною (реальною) та уявною (тобто маю багато уяв, планів, але до реалізації не доходить). Конференція що відбулася два місяці тому у приміщенні Карітас, зібрала велику кількість молодих ентузіастів, яким не байдужа кризова ситуація, до якої ми прийдемо, якщо не почнемо вже сьогодні щось робити. Процес зниження відвідуваності на Божественній Літургії та на інших набоженствах тільки розпочався, і якщо вже сьогодні радикально не змінити мислення, то невдовзі пожинатимемо плоди своєї служби. Співвідповідальність за свою службу – першочерговий обов'язок нас всіх.

  Людяність
Кожна людина приходить до священика з своїми проблемами, своїм досвідом, з більш чи менш пораненими почуттями, але також зі своїм поглядом на світ. Людина, чи то є християнин чи не-християнин, не обов'язково зразу атеїст, часто потребує "уздоровити", очиститися, щоби в собі відновити здатність відчувати, бути привітним і розважним в своїх словах і помислах, утримувати братні стосунки та бути готовим зрозуміти, відпустити/пробачити і потішити.

  Насамперед, як було наголошено вище, у взаємовідносинах повинна існувати довіра та відповідальність. Про свободу важко в українському середовищі щось сказати. Комунікація. Стосунки з ближнім ставити на першому місці (Лк 10, 29 – Милосердний самарянин). Церква – це наш спільний дім, де повинні утворюватись звичайні (прості) людські відносини. Але також в цьому домі кожен мусить знати своє місце.

  Накази повинні мати свою змістовність (смисл).

  Духовність
Життя з молитвою, любов до Божого слова, участь у таїнствах та служба любови – спрямують, без сумніву, до того, щоби священики були справжніми мужами молитви і самопожертви, і щоб вели до цього своїх овечок. Духовність .є вершиною людяності. Бо кожен насамперед "повинен бути людиною, а потім вже всім решта."

  Цей пункт я би підкреслив особливо. Євхаристія, духовні вправи та річна духовна обнова – є гарантом глибоковіруючого християнина. Активність повинна виходити зі сторони священиків. "Розбурити воду," – тоді можливо вдасться зломити затверділість буденної інертності. Такого роду дисгармонія призводить до поступового нецінування духовного багатства і тим самим розвалюємо наш "спільний дім" (Еф. 2, 20. "Ви є будова, основою якої являються апостоли та пророки, а наріжним каменем сам Ісус Христос). В контакті з оточуючими священики мають бути "провокуючими особами", але якщо деякі такими не є, то слід знайти таку людину на парохії, котра залюбки займеться організаторськими питаннями. Створюється враження, що ми крутимося на одному і тому самому місці, в той час, як світ пішов далеко вперед. Тож спробуймо бодай на релігійному грунті зрушити воза (лебідь, рак і щука).

  Духовне формування не ставить собі за мету когось "ламати". Просто дехто хоче бачити приклади – тим не маю на увазі Ісуса Христа і святих. Бо це приклади безпосередні. Простий чоловік хоче бачити видимий образ, бо абстракції йому іноді важко зрозуміти. А тим першим видимим образом Христа на землі є священик – з усіма його буденними проблемами. Отож, потрібно знаходити час для прямого контакту мирянин-священик (привітатися з входящими в храм на порозі, можна і руку подати тощо...).

  Точність, засадовість. правильна організація часу молитви – з’являться самі, якщо буде внутрішня мотивація – Духа. Постаратися вирішити проблему зовнішності та зовнішньої форми прояву любови до Бога під час богослужіння. Змінити судження вірних, тобто не дивитися на зовнішній вигляд, але на внутрішню диспонованість. (Як. 2, 2-4. "Бо коли до вашого зібрання ввійде чоловік із золотим перснем, у пишних шатах, увійде вбогий у простій, брудній одежині. Ти сідай на краще місце, а ти там у закутку. То хіба тим не утворюєте різниці між собою і не стаєте суддями з нікчемності."). Відтворювати єдність реальну, не ілюзійну. Задатися питанням, чи переступають поріг храму наші парафіяни заради Ісуса Христа, чи через контроль сусіда. Що є важніше, звичка чи відношення? (Для прикладу українці за кордоном і словаки за кордоном – це різниця, яку неможливо зрозуміти.)

  Освіта
Це питання на сьогодні ще не опрацьоване. Але займатися самовдосконаленням, тобто читання богословської, педагогічної та катехетичної літератури, не повинно відсуватися на другий план. Все рухається, ніщо не стоїть на місці, і дякувати Богу ріст богослов'я і богословів теж. Заочне відділення КУЛу. Зацікавленність у любові до літератури та пропонувати її (шириння) людям відповідно до рівня їхнього сприймання світу.

  Душпастирство
Життя та служба священників(6), про життя мирян (9). В цьому питанні це декрети першої необхідності щодо співпраці священика і мирян.

  Проблеми співпраці не повинні зустріти якийсь неадекватний відгук. Навпаки, це би мало нас спонукати до глибшого порозуміння покликання священика, його послання як цього від нас хоче Бог і Церква. Статися справжнім послідовником Ісуса Христа. Про успішний хід нашого почину, перш за все потрібно проявити добру волю, шукати спільну мову та допомагати взаємному діалогу. Св. ап. Павло теж збирав пожертвування для "святих" у Єрусалимі. Звертався за допомогою до багатших християнських громад. І ці йому відповідали згодою.

  Тайна Ісуса Христа є єдина. Це є відвічний задум Отцівської любові, історично прожитий Христом в Палестині, який довершується у воскреслому Ісусі в часі та в історії. Ми які на нього споглядаємо, ніколи не зможемо повністю "зрозуміти", "яка є дійсна ширина, довжина, висота і глибина: і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення... "(Еф 3,18-19).

  Пропозиції
Що стосується людяності. Складається враження, що чим більше про неї говориться, тим важче її помітити.
- тому що ми самі не знаємо смаку свободи та відповідальності, постійне відчуття страху з можливого неправильного кроку. “Йти проти течії”, не несе в своїй суті зразу непослуху і погорди. О. Маркіян Шашкевич, котрим ми на всіх торжествах так пишаємося чинив згідно свого покликання. За те, що чинив волю Божу в інтересах громадськості – терпів. Але як терпів, як незламну він мав волю служити Ісусові Христові;
- комунікація між вищим духовенством і нижчим повинна бути на відповідному рівні, але – доброзичлива, транспарентна (проглядна, не затемнена). Дружба – дружбою, а служба – службою;
- бракує звичайного людського контакту, будь-яка комунікація підноситься на рівень офіційності, що призводить до недовіри в рядах духовенства, а посередництвом духовенства переноситься також на простих віруючих;
- багатші парохії не мають навіть найменшого уявлення, що діється в бідних парохіях. Усвідомлена засліпленість. Добре, що мені добре;
- рішення, які приймаються на єпархіальному рівні чи деканальному не доходять до простого віруючого. Бажано було б видавати бюлетні про хід свого скликання та прийняття якихось рішень. Навіть через інтернет це неможливо з'ясувати;
- життя, яким живе паша єпархія поступово стається нормою, і не тільки знаходиться в стадії завершення, воно вже вкорінилося в підсвідомість людини, що все в нас погано тому, що у величинах духовенства панує не здатність до взаєморозуміння;
- є дуже шкідливим явище, що взаємопорозуміння ось такого характеру, які стосуються всіх нас, і що дискусії про ці проблеми, часто в неправдивій формі, дають змогу в кулуарах чинити багато зла, особливо серед священиків різних поглядів. Цим страждають усі вірні втрачаючи добрі ідеали, запал та довіру в духовенство. Хоч зараз ми ще маємо чим хвалитися, таки 50 процентів довіри в населенні не має жодна інституція, ані особа;
- а не перешкодою на шляху людей, що хочуть ближче пізнати Христа.

  Щодо духовності також Не існує якоїсь яскраво вираженої концепції. Все залишено на ініціативу поодиноких ентузіастів (чи це з рядів духовенства, чи просто мирян). Складається враження, що в нашій Єпархії духовність звузилася до засвоєння навиків: бути в потрібний час на потрібному місці та ще й в потрібному одязі. При цьому ті, що так чинять, ставляться в приклад не дивлячись на те, чи їхнє серце є чисте і благе.
- це все приведе до втрати запалу, ентузіазму, відчуття загроження (священик не може поїхати на відпочинок, який йому забезпечує ККСЦ - 292, бо має страх, який сюрприз принесе день завтрішній).
- утворювати певні навики не достатньо по відношенні до Бога, потрібно утворювати живі відносини. Навчитися бачити Бога в ближньому. "Господи, коли ми бачили тебе голодним або спраглим...".

  Інтелектуальність. Викликає радість, що відносно виріс рівень Вищої Духовної Семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого та варто прикласти максимум зусилля для утворення належних умов для виховання майбутніх проводирів народу.
- Підняти рівень у вивчанні іноземних мов.
- Недостатність літератури укр. мовою. Створити перекладацький центр. На перших порах можна виходити з положення читанням іноземної літератури, і хоч цс не вихід з нашого становиша, і все ж цс приведе поступово до написання книг українськими авторами. Бо читаючи, людина переосмислює прочитане і може навіть розвинути прочитане доповнивши своїми дослідженнями чи міркуваннями.
- Маємо Документи II Ватиканського Собору українською мовою. Дуже добре. ККЦ - відсутній по сьогоднішній день.

  Що стосуегься пастирської діяльності. Все більше і більше людей проявляють незадоволення, в якому тані духовні провідники сьогодні повстають. Але якраз священики мають бути взірцем Господа нашого Ісуса Христа, Вчителя, Священика і Пастиря.
- Священики на великих парохіях завалені обов'язками треб, що не мають часу навіть подумати про проблеми своїх вірних, не говорячи вже про питання організаційно – адміністративного характеру, які невиконуються зовсім. Архівництво цьому не вийняток, а вже 10 років за нами. Великі парохп понад 1000 вірних повинні мати щонайменше одного сотрудпика, крім нароха. Трапляється, що вірні чекають до сповіді і не дочекаються.
- Сповідь здійснювати перед Літургією. Розраховувати час. Призначати дні, тощо.
- Вірні очікують священнослужителя та пастиря, а не виконувача таїнств та треб.
- Для священиків проводити семінари на яких їм буде докладніше розяснена доктрина церковного декрету Про служіння та життя священика.
- Священики повинні організувати студії, на парохіяльному рівні, декрету про апостолят мирян та Документів II Ватиканського Собору взагалі.

  Кожен з Вас погодиться, що Українська Греко- Католицька Церква після її виходу з підпілля, поставлена перед дійсністю нової, зовсім іншої ситуації, і тому в багатьох випадках тяжко і помало обновляє свої інституції. І все ж, якщо було можливим стільки всього того зробити, що маємо на сьогоднішній день. Зарваниця, приклад того. Отже, можливим також зробити багато більше.

  І тому не треба прикривати того, що ми самі в цьому винні, тобто в проблемах та недоліках своєї діяльності. Я більш ніж переконаний, що всі ми хочемо співпрацювати зі всіма конструктивними рішеннями зі сторони Єпархіального та Патріархального Собору. Ясна річ, це не буде легко.Бо як ми сьогодні чули з уст Преосвященного Владики Кир Михаїла, Що духовні цінності старшого покоління ще доживають, а нові ще не вкорінилися. Потрібно ретельніше працювати над впровадженням нового (новизмів), але розумно це поєднувати в надбаннях наших попередників, тобто батьків, дідів, прадідів. (Перефразовуючи слова, що Верхи не хочуть жити по-новому, а низи по-старому можна сказати, що старше покоління не хоче прийняти новоти, а молодше не хоче примиритися жити по-старому).

  Те від чого біжить “мороз по шкірі” є усвідомлення що не будемо здатні виконувати своє покликання так, як від нас цього очікує Христос і Церква. Це не є річ приватного характеру. Бо ж знаємо, що з життєвстю священства тісно повязана життєвість Церкви. Отже, нам потрібні конструктивні рішення їх втілення, бо Церкву в третьому тисячолітті чекає не проста ситуація.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001