Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Вступ Владики Кир Михайла Сабриги
• Богословський вимір соціального життя
 Особливості соціальної місії Церкви
• Соціальні енцикліки Римських Архиєреїв
• Христос і антропологічний вимір Його діяння
• Сім’я
• Мирянський рух
• Суспільні хвороби
• Культура - наука - релігія
• Освіта
   Особливості соціальної місії Церкви

Матеріали
Єпархіального Собору
Тернопільсько-Зборівської Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви

“ХРИСТОС – ДЖЕРЕЛО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”

с. Велика Березовиця
Тернопільська Вища Духовна Семінарія
25-26 грудня 2001 р.Б.



Особливості соціальної місії Церкви,
представленої поученнями
Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького)

Вадим Перець,
депутат міської ради
м. Тернополя

  Великого Митрополита Андрея Шептицького благословив на душпастирську діяльність Папа Лев ХІІІ, в якого він вперше мав аудієнцію 18-ти річним юнаком. Саме цей Папа благословив його на вступлення до Чину Василіан, він іменував його єпископом і, наприкінці, Митрополитом. 100-річний ювілей інтронізації на цей престол ми так широко відзначали цього року. Папа Лев ХІІІ увійшов в історію Вселенської Церкви як визначний реформатор, головна увага якого була звернена на організацію діяльності Церкви в нових, капіталістичних умовах.Тоді була зруйнована Папська держава, повсюди проведена секуляризація не тільки церковних дібр, а й секуляризація всього суспільного життя, що на практиці виявилась розгулом крайнього атеїзму. Церква зазнавала гонінь від національних урядів, навіть у католицьких країнах. Однак саме тоді вперше відбувся безпосередній контакт Апостольського Престолу з широкими масами мирян, зокрема, робітників, які на той час перебували під сильним впливом комунізму. Лев ХІІІ зробив небачений досі крок – звернувся з рядом енциклік до робітників і роботодавців, де на основі вчення Церкви виклав погляди на вирішення соціальних питань і зробив це настільки досконало, що навіть через 100 років комуністичні автори продовжували полемізувати з ним , визнаючи значення цих послань. Водночас, цей Папа був великим прихильником Східної церкви і багато зробив для її розвитку.

  Видається очевидним, що Андрей Шептицький успадкував за своїм духовним батьком цей нахил до розробки соціальної проблематики, не тільки традиційної для Церкви в усі часи турботи про бідних, а на відповідному науковому рівні, як концепції гармонізації інтересів праці й капіталу, який саме тоді виступив як головна сила суспільства. А розпочав він це від самого початку свого єпископства, почавши одне з перших послань до вірних словами:

  …всю мою і вашу увагу бажаю звернути на ті невідрадні обставини в вашім теперішнім житю, котрі загрожують дочасному вашому щастю, вашому здоровлю, добробитови, просвіті, і нашим спільним, народним інтересам.

  Такої бесіди ви не сподівалися від мене. Чи я лікар, чи я хлібороб, чи я політик, щоби питати про здоровлє, про добрий бит та просвіту? Ні! Я не лікар, не хлібороб, ані політик, я отець!

  Так молодий, 34 річний єпископ заявив народові власний погляд на своє покликання і з цієї позиції керував ним впродовж майже півстоліття.

  Найбільш значним теоретичним доробком Митрополита в соціальній сфері є пастирське послання до духовенства від 1904 р. під назвою “О Квестії Соціяльній”. Два роки, що витратив назагал швидкий у думці і на письмі Глава Церкви на цю працю, свідчать про величезну проблему, якою вже тоді було соціальне питання. І це при тому, що на перший погляд, концепція твору не є оригінальною. Митрополит взяв за основу знамениту енцикліку “Рерум новарум”, але, як пише єпископ Михайло Гринчишин – “Нав’язуючи до могутнього слова Вселенського Архієрея Лева ХІІІ про соціальний лад, Кир Андрей застосував це до потреб свого народу”. Ось тут і була головна проблема. Галичина була найбільш відсталою частиною Австро-Угорщини, яка і сама до найпередовіших держав не належала. Послання адресоване духовенству, найбільш освіченій верстві тодішнього українського суспільства, але написане у незвичному для Кир Андрея в посланнях, адресованих духовенству, простому і доступному стилі. По суті – це виклад тематично згрупованих коротких 230 тез. З аналізу тексту випливає, наскільки складним навіть для цієї аудиторії, був виклад базових економічних понять, без звернення до яких послання на соціальну тематику взагалі втрачає сенс.Звернімо увагу, що відповідного послання до вірних немає – широкий загал на той час взагалі подібними категоріями не мислив. Митрополит здійснив велику працю, викладаючи теорію Святішого Отця, відповідно, офіційну теорію Церкви, яка не допускає будь-якого двозначного тлумачення, у тодішніх українсько-галицьких реаліях. Реалії ті були настільки відмінними від західноєвропейських, що автор вживає термін “Європа” як антагоністичний до Україна, і це у зверненні до громадян Австро-Угорщини, що повинні були б бути європейцями із самого визначення. Наскільки далі від європейства ми є нині, і наскільки свіжими та актуальними виглядають соціальні погляди Кир Андрея для нас!

  Андрей Шептицький розпочинає своє послання ствердження духовної близькості демократичного духу, що запанував тоді у європейських відносинах, до духу духовенства: “Бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним”. Особливо він наголосив, що Церква впродовж віків наполегливо впроваджує цю Христову доктрину у життя, працюючи над знесенням неволі, пропагуючи поняття справедливості, рівності людей перед Богом і правом .

  Головною тезою, що проходить через соціальне бачення життя Кир Андрея, у повній відповідності із католицькими поглядами, є та, що людство не є приречене жити або при капіталізмі, або при соціалізмі. Ці дві конкуруючі між собою формації є насправді крайнощами, які не можуть бути реалізованими без насильства над волею людини і без шкоди її духовній природі. Жодна з цих моделей, попри певну логічність, не є християнською і, при поверховому погодженні з християнськими постулатами, протирічить їм по суті. Разом з тим людство не стоїть перед безнадією, безнадія взагалі противна духу християнства, навіть якщо йдеться про справи світу цього. Існує третій шлях розвитку, базований на християнських цінностях, принципах віри і етики Христової, незмінних вже 2000 років. Ці принципи й досі нові, бо ще ніколи і ніде не були щиро прийняті і повністю виконані людьми. Людство навіть коли більшою або меншою мірою приймало Христову віру в приватному житті особи, завжди ухилялося від впровадження у життя його принципів у масштабах суспільних – ще не було ні суспільства, ні тим більше, держави в основах своїх по-справжньому християнських. Проте Митрополит не песиміст – він бачить суттєвий прогрес у цьому напрямку впродовж останніх двохсот – трьохсот років. Це дуже смілива заява, бо загальноприйнято, що в давні часи загальна побожність і вплив Церкви були більшими.

  Зауважмо однак, що Церква не претендує на створення власної соціально-економічної концепції, бо це справа політики, справа світу цього. Цю тезу ще раз підтвердив сучасний Папа Іван-Павло ІІ в енцикліці “Солліцітудо реі соціаліс”- “Піклування про суспільне”. Доктрина Церкви не є альтернативою соціально-економічним моделям, вона є незалежною категорією, основною метою якої є вияснення дійсності людського існування в суспільстві і у міжнародному контексті шляхом вивчення його відповідності чи невідповідності Євангелії. Ця церковна соціальна доктрина належить не до ідеології, а до теології, особливо, моральної теології.

  Ми якось більш готові до твердження про несумісність соціалізму з християнством, особливо того суспільного ладу, який називали соціалізмом в колишньому СРСР. Погляди Митрополита, висловлені ще задовго до появи реального соціалізму, особливо соціалізму у російському варіанті, і вже після вивчення його кривавої і нелюдської практики були незмінними – він не вірив у соціалізм і комунізм в принципі, не вірив як з точки зору мирського здорового глузду, так, і ще в значно більшою мірою, він не сприймав його духовно. Хоча спекуляції на християнському корінні соціалізму були і є найбільш популярними у всі часи. Але Католицька Церква ще з перших кроків поширення марксизму і подібних соціалістичних теорій нового часу провела чітку диференціацію між рівністю і справедливістю у дусі Євангелія і рівністю і справедливістю у дусі лівих політичних пропагандистів. Коли зараз знайомишся з відповідною аргументацією сторічної і більше давнини, дивуєшся: вже тоді було до найменших подробиць відомо, чим це все закінчиться. Невже людство не могло в свій час пережити це в теорії, а не платити ціну мільйонів людських життів за спробу реалізації цієї утопії?! Хоча, з іншого боку, це цілком відповідає людській природі. Книга книг, Біблія, виходить найбільшими у світі тиражами, а людей, які живуть не по–християнськи і певно гублять свою душу ми бачимо на кожному кроці.

  Розпочинає свою критику соціалізму митрополит Шептицький з очевидних роздумів про можливість загальної рівності лише в бідності, коли людина, приневолена отримувати рівно до інших без різниці таланту і затрат праці, втрачає стимул до цієї праці. Фактично, для побудови такого суспільства потрібно змінити саму людину, провести в життя мрію комуністів про виховання нової людини, в якої суспільне стоїть над особистим. А яка оригінальна думка – якщо було б можливим для широкого загалу людей зробити важливішим суспільне над особистим, то ніякого капіталізму просто не було б, він би не виник і не треба було б з ним боротись. І висновок – програма соціалістів принесла б убогим шкоду, бо позбавила можливості вільного розпорядження своєю працею. Але Кир Андрей робить ще один висновок, про який, я переконаний, більшість з нас навіть не здогадувались, хоча цей аспект реального соціалізму був для нас чи не найприкрішим. Йдеться про неминуче при соціалізмі друге обмеження економічної свободи – обмеження права розпоряджатись зарплатою. “Ограничаючи то єго право, відбираючи єму можність капіталізованя свого заробку докупленєм якихось средств продукції, відбираєся працюючим можність примноження собі достатку і поправленя своєї долі.” Хіба наша доля нас і наших батьків, які все життя працювали за гроші, на які вільно мало що можна було придбати – бо вони ніколи не були грошима у повному розумінні цього слова, не є сумним підтвердженням цього? Хіба доля наших пенсіонерів із знеціненими заощадженнями не передбачена цим коротким реченням про заборону капіталізації заробленого як гарантії забезпеченої старості? А хто може заперечити геніальність і такого передбачення: “змушувати людей до такої (соціалістичної) праці, це значить накидати на них страшну неволю, се казати їм робити тяжку панщину на користь “Загального добра”. А то “Загальне добро” – то лиш в теорії добро цілої суспільности, в практиці, то добро кількох агітаторів і кількох проводирів.

  Але митрополит Андрей наголошує на вкрай несправедливому устрої, базованому також на ліберальних економічних теоріях. Це особливо важливо для нас у сучасну пору, коли в західному капіталізмі, який більш чи менш вдало намагаються прищепити на український грунт, в останні два десятиліття саме ліберальні теорії необмеженої ринкової свободи мають провідне значення.

  “Теорія ліберальна, що видавалася ідеальною, а допровадила до устрою капіталістичного. І там говорилося о свободі, а допровадилося до неволі, говорилося о свободі …, а скінчилося на гнеті, гіршім від давньої неволі.” Ліберальна доктрина проголосила, що особі належать всі права, але не гарантувала, що використання цих прав є для всіх можливе. Найголовнішою стала автономія одиниці, перед нею були усунуті всі перепони у набутті якнайбільшої кількості матеріальних статків, але забувалося, що при такій конкуренції не встоять слабші одиниці, не передбачалося, або не хотілось бачити, що бідніші стануть здобиччю багатших, що праця буде потоптана капіталом. А наскільки актуальними є слова про небагатьох фінансових можновладців, що своєю могутністю починають тиранити суспільство, від яких починає залежати існування або упадок держав чи урядів. Хіба це не про наш дикий олігархічний капіталізм сказане?

  По-християнськи трактує автор також суть праці і обов’язки працедавців. Праця в світлі християнської доктрини є чесною справою, засобом для чесного утримання життя і не є приниженням людини. Праця людини – це частина її життя, а не товар, ціна якого росте або зменшується в залежності від попиту. Він називає нелюдскістю і мерзенним злочином зловживання людською працею, а затримування заслуженої платні – гріхом, що кличе до неба про помсту. Може тому не може наша держава виборсатися з кризи, що зробила цей гріх частиною державної політики? Працедавець, за Митрополитом, не повинен трактувати працю як товар, вартість якого визначається ринковою кон’юнктурою. Платня повинна бути такою, щоб за денний заробіток робітник міг протягом цього дня утримувати себе і сім’ю та мати 1 день відпочинку на тиждень і в свята та ще робити певні заощадження. Не такі вже й надзвичайні вимоги, як на наш час, але і робітник повинен працювати сумлінно і корисно, бо ніхто не має обов’язку утримувати ледаря. Але це є той мінімум, який працедавець повинен забезпечити, бо той, хто платить менше, фактично затримує зароблене і має тяжкий гріх.

  Іншою особливістю соціально-економічних поглядів Кир Андрея є визначення родини як базової економічної структури суспільства. Родина стоїть вище будь-якої іншої суспільної інституції, і саме родина є головним суб’єктом права приватної власності, вона є генератором людської праці на здобуття і примноження цієї власності. Саме нерозривний зв’язок батьків, котрі створюють власність, і дітей, що за рахунок батьків ростуть і батьківське спадкують є настільким сильним і природним фактором, що він сильніший за будь-які державні закони і розпорядження. Держава не може вмішуватись в родинні стосунки і тому не може зазіхати на приватну власність. На той час, коли такі думки виголошувались, вони виглядали архаїчними, прийнятними лише для примітивної економіки. Кругом виникали розширювались монополії і гігантські виробництва, колективний характер праці виглядав аксіомою, марксисти торжествували, спостерігаючи маси пролетаріату, відірваного від свого батьківського коріння і невпинно агітували за світову революцію. Але зараз економічний приорітет родини і як виробника і, особливо, споживача, є загальновизнаним. Найновіші тенденції в економіці, так звані високі технології, є фактично плодом праці індивідуальних працівників, котрі часто працюють вдома на комп’ютерах, підключених до всесвітньої мережі. Зрештою, навіть у найбільш капіталістичній Америці, саме дохід родини, а не працівника, є базою оподаткування.

  Хотілося б зупинитися також на чіткому акцентуванні Митрополитом питання особистої свободи, як абсолютної цінності, котра не може бути оцінена, а тим більше виміняна за матеріальні добра. Коли в працях, написаних до першої світової війни, він говорить тільки про можливість поневолення особи як наслідок соціалістичних чи ліберальних крайнощів, то вже на основі побаченого у міжвоєнний період, особливо на початку 30-х років, під час великої депресії на Заході і сталінської індустріалізації на Сході, Андрей Шептицький бачить це поневолення в дійсності. Очевидно, натхнений енциклікою Папи Пія ХІ “Квадрагезімо анно”, він у 1931 р. виголосив спеціальну промову на цю тему – 40 років від часу виголошення Львом ХІІІ соціальної доктрини Церкви , і цілком несподівано проілюстрував її на близькому, бо за Збручем, прикладі:

  Святкування енцикліки “Рерум новарум” набирає сьогодні незвичайного значення ще тому, що так незвичайно і неочікувано потвердили большевики все те, що сказав Папа. Невдовзі будемо мати в одній з найбільших європейських держав просто законно проголошену неволю, яка вже віддавна там дійсно існує. …не було ніде держави, де неволя була така близька до законного оголошення, як у Радянській державі.

  Тут ми підходимо до ще одного надзвичайно актуального сьогодні питання – про взаємовідносини Церкви в широкому розумінні як кліру і мирян до державної влади у нашій від 10 років незалежній державі. На перший погляд спадщина Шептицького тут внутрішньо протиречива – у вже не раз цитованому посланні “О квестії соціальній” він виступає повністю лояльним до влади, вимагає повного послуху владним розпорядженням. Але наведена вище оцінка радянського режиму, відома проповідь після вступу російських військ до Львова, що була приводом до його заслання, реакція на дії польської влади, що теж послужила приводом до арешту. А наприкінці його служіння – прямі протести до владних чиновників сталінського і гітлерівського режиму. Що, Митрополит протягом життя переглянув свої погляди? Ні абсолютно. Просто він жив у різних державах, а оцінював їх з тих самих незмінних християнських критеріїв. Австро-Угорська монархія була державою все-ж християнського, католицького духу, і, хоч там не бракувало недоліків, вона десятиліттями розвивалася у бік кращого, аж поки цьому не перешкодила Світова війна. Митрополит бачив, розумів і цінив це. Інші держави були значно далі від цього ідеалу, деякі зовсім сатанинські, і головне, рухалися у протилежний бік, а Церква не мовчала, захищала вірних і власні позиції.

  А тепер погляньмо на нашу дійсність, яка має в собі багато загрозливого. Чи Україна є християнською державою, навіть в широкому, позаконфесійному контексті? Чи особи, які приймають державні рішення, мають у собі християнський дух і співміряють свої дії їз Христовим законом? Очевидно, ні. У нас реально виник квазіліберальний лад з толерованим християнством. Ситуація майже аналогічна тій, що була в Римській імперії після Медіоланського едикту Константина Великого – християнство дозволене, але верхівка і значна маса людей впали у повне безвір’я – старий державний культ, підтримуваний примусом, повністю розвалився, а нові, християнські цінності з великими перепонами торували собі шлях у морі насильства, розпусти і корупції.

  І не тішмо себе ілюзією, що часи переслідувань для нашої Церкви минули назавжди і більше ніколи це не повториться. Те, що державний атеїзм не відновиться, то певно, але в Україні панівне становище займає віровизнання, що має тверді традиції підпорядкування державі. І цей рух до державної церкви, дарма, що антиконституційний, є дуже прискореним і обопільним – як з боку відповідних ієрархів, так і уряду. Питання лише, хто очолить цю нову державну церкву, яка буде відразу об’явлена істинною, національною, патріотичною і т.п., а всі, хто не захоче до неї приєднатися, відповідно, стануть зрадниками, це вже було багато разів, та й після 1946 р. нищила нас не тільки атеїстична держава, а й протегована нею церква. Чи маємо ми зараз у вищих державних чинниках, в парламенті людей, що можуть протистояти такому розвитку подій, і що ми зробили, щоб вони були?

  На завершення треба згадати, що митрополит Андрей Шептицький був не тільки визначним мислителем на соціальному полі, але й і великим практиком. Він здійснював це двома, до певної міри взаємовиключними шляхами, але завдяки його авторитету вони поєднувались і мали надзвичайний успіх. З одного боку він, як голова Церкви, брав найактивнішу участь у ділах милосердя – постійно займався різними допомоговими акціями, в тому числі і на Великій Україні – той час для нашого народу був дійсно жахливий. Важко знайти соціальну групу потребуючих, яких би обійшла його увага, включаючи і колишніх вояків УНР на еміграції і навіть українців у Китаї. З іншого боку, Митрополит мав непересічні здібності господарського організатора, як тепер кажуть, менеджера, і величезні зусилля спрямовував на організацію українського господарського життя у всіх сферах. Ця тема величезна і вимагає окремого опрацювання, але мушу підкреслити одну рису – в нашій, а може і світовій історії немає прикладу, щоб одна людина проводила такі масштабні фінансові і майнові акції протягом десятиліть абсолютно безкорисно, керуючись лише вищими мотивами добра для рідного народу. Більше того, Митрополит Андрей витратив мільйони доларів родинних спадкових коштів на організацію українських освітніх, культурних та медичних закладів, живучи сам цілком аскетично. Знову ж, повертаючись до наших реалій, чи може Церква зараз провадити автономно, не запобігаючи ласки влади, таку масштабну господарську діяльність. Ні, бо величезна частина церковного майна, зокрема, земля, вилучена абсолютно незаконним способом – т.зв. Народними Зборами у 1939 р., і досі перебуває у державній власності і, м’яко кажучи, не зовсім раціонально там використовується.

  Все життя митрополита Андрея Шептицького, включаючи і його соціальну діяльність, без сумніву, були великим даром Господа Бога для нашого народу і чим більша відстань відділяє нас від часів земного буття митрополита, тим його геніальність і поєднана з нею святість життя виглядають дедалі величнішими. Він залишив нам великий духовний спадок – своє служіння на Божій ниві, свої справи і найцінніше – приклад свого святого життя, кожний день якого був присвячений Богові і українському народові. Ця спадщина належить всім нам і ми повинні нею добре розпорядитися.

  Цей 2001 рік у житті нашої єпархії, зокрема в Тернополі, був особливим, знаменним – вперше в історії міста була проведена широка суспільна акція, яка продемонструвала як тісно ми об’єднані у правдиву Христову Церкву – як збір пастирів і пастви, зібраних у спільному служінні.

  На протязі цілого року ми – миряни і ви – душпастирі трудилися на гідну прославу Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, якого ми поминаємо у кожній літургії як “гідного пастиря свого стада”. Думаю, що не помилюся, коли скажу, що відзначення 100-ї річниці інтронізації Великого Митрополита пройшло надзвичайно успішно, з Божою допомогою були реалізовані всі головні задуми, фактично цілий рік ім`я Кир Андрея було на устах всієї громади. Головний висновок – ми добилися успіху, бо діяли в дусі настанов Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі, про апостолат мирян. Саме наша приналежність до Вселенської Церкви, яка вже майже 2000 років є світочем цивілізації, духовності і культури, дала нам можливість через особу і думки нашого великого співвітчизника застановися над змістом нашого життя, ким ми є і куди йдемо, зробити нераз спасенні для кожної душі висновки і постанови. Взагалі, навіть це, ще далеко не повне проникнення у духовну спадщину Андрея Шептицького, відкрило для нас цілий світ України Духу, яку він уособлював, і, одночасно, велич багатющого духовного досвіду Католицької Церкви, який ми ще так мало знаємо і так мало використовуємо.

  Ювілейний рік, що закінчується, показав, наскільки більше є в нас того, що об”єднує від того, що нас розділяє. Митрополит Андрей зблизив, покликав до спільної праці дуже багатьох зовсім різних людей, духовних і світських, глибоко побожних і не особливо ревних, навіть таких, які ніколи про нього раніше не чули , та й про нашу Церкву знають дуже мало. Маю на увазі київських функціонерів “Укрпошти” і Нацбанку. І перші, і другі спочатку були категорично проти випуску ювілейних марки, конверта і монети – вони не розуміли важливості події і не вважали її гідною аж такого вшанування. Але в процесі спілкування вони почали тепліше ставитись до цього задуму, і з “Укрпоштою” взагалі наприкінці встановились відносини доброго взаєморозуміння, що дозволило в дуже стислі строки випустити маркований конверт і провести спеціальне погашення. Національний Банк в силу його інерції не вдалося все-таки спонукати до випуску монети, але хоч маємо гарні і змістовні листи від його керівництва, які вказують, що і там краще зрозуміли велич цієї особи – а це теж результат ювілейного року.

  Митрополит Андрей Шептицький наче вдруге прийшов до нас і зустрів такий значний інтерес через свою сучасність, актуальність, хоч це звучить дещо дивно стосовно людини з якою нас розділяє ціле століття. Він мав Божу Правду і йшов за її покликом, він любив Бога і одночасно любив Україну і український народ. Він є тим прикладом, тим світочем, який зараз так цьому народу потрібний і якого він так шукає. Він не тільки геній народу, а і його герой.

  Наші вороги зробили все, щоб ми не знали наших героїв – замовчували, паплюжили, перекручували їх думки і погляди, це у великій мірі є причиною нашого сьогоднішнього розбрату і зневіри. Мало кого за радянської влади так ганьбили як нашого Великого Митрополита і мусимо визнати, що нам вдалося поки що повернути лише його добре ім`я. А його твори, думки, сама особа досі залишаються в народі незнаними, і одного ювілейного року для цього замало. А скільки є в нього для нас важливого, просто необхідного як для державної політики, так і для щоденного родинного життя!

Слава Ісусу Христу!

© Розробка та розміщення - TRC, 2001