Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії
   В розділі...
<<< Єпархії
• Вступ Владики Кир Михайла Сабриги
• Богословський вимір соціального життя
• Особливості соціальної місії Церкви
 Соціальні енцикліки Римських Архиєреїв
• Христос і антропологічний вимір Його діяння
• Сім’я
• Мирянський рух
• Суспільні хвороби
• Культура - наука - релігія
• Освіта
   Соціальні енцикліки Римських Архиєреїв

Матеріали
Єпархіального Собору
Тернопільсько-Зборівської Єпархії
Української Греко-Католицької Церкви

“ХРИСТОС – ДЖЕРЕЛО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”

с. Велика Березовиця
Тернопільська Вища Духовна Семінарія
25-26 грудня 2001 р.Б.



Соціальні енцикліки Римських Архиєреїв
II-ої половини ХХ ст.

о. диякон Андрій Романків,
докторант Салезіянського Папського
Університету, Рим

  Що таке ширше взята соціальна доктрина Церкви? В чому полягає її суть?

  Соціальна доктрина Церкви включає в себе напрацювання моралі, які є з богословією, соціальними, юридичними та політичними надбаннями.

  Її матеріальним об'єктом, тобто її головною темою є людина, яка живе у суспільстві (С.А. 54), людина, що сприймається – як раціональне відновідальне створіння, що живе в певному історичному проміжку.

  Формальним об'єктом соціальної доктрини Церкви, тобто її специфікою є спрямувати конструктивну дію суспільства згідно з християнським вченням. Таким чином причинитися, щоб будівництво суспільного житгя було спрямовано на особу Христа, щоб людське знайшло своє вдосконалення у Божому причому не втрачаючи своєї природної автономії. Це не є нічим іншим, як бажанням затвердити тут на землі, наскільки це є можливим для людини, Божого Царства.

  Соціальна доктрина Церкви аналізує сучасне соціальне становище і пропонує теоретично-практичні орієнтири для втілення в дію. Ці орієнтири бути провідними для вірних, тому що вони беруть до уваги всебічний образ людини включаючи її соціальне покликання. У “Sollicitudo rei socialis” “Сentesimus annus” Папа Іван Павло ІІ виразно говорить, що соціальна доктрина Церкви вважається пасторальним вченням, тобто є суттєвим елементом євангелізації і відповідно необхідною для виховання у вірі та всебічного формування християнина.

  Підсумовуючи вище сказане можемо твердити, що соціальна доктрина Церкви – це наука Вселенських Архиєреїв, про те, за якими провідними орієнтирами людині необхідно будувати своє суспільне життя невідходячи від християнських засад у сучасних умовах визначених певним історичним етапом.

  Історія соціальних енциклік як відокремлена наука Вселенських Архиєреїв про соціальний стан світу, починається з Папою Левом ХІ у ІХ столітті і багато тематик залишаються актуальними і вартими уваги також для нашого покоління, але за браком часу пропоную зосередися на соціальній доктрині Церкви останніх Понтифіків і їх головних темах, що стосуються соціальної сфери людства.

  Доцільно є звернути увагу ще на те, що соціальна доктрина Церкви має універсальний характер, тобто є вченням розрахованим для людей різних держав, націй, людей різних рівнів добробуту, різних культур – тому нашим завданням буде з вмінням пристосувати цю доктрину до конкретної ситуації, яку історично переживаємо на Україні, крім того це спрямовує нас бачити проблеми українського суспільства у лоні світового суспільства, у лоні загальносвітового розвитку.

  На мою думку провідними темами Папи Павла VІ і Папи Івана Павла ІІ, які покривають історичний період з 1964 по 2001 рік, які дуже актуально звучать також для нас, це теми: солідарності, сусідарності, соціальної справедливості родини і праці. Отож пропоную зупинитися і розважити разом над ними.

  Ще й сьогодні для нас є важливою доктрина Пани Павла VI у енцикліці "РР" стосовно моральних засад, які повинні бути фундаментом суспільного життя. І на моральних засадах соціальної справедливості і милосердя Папа закликає будувати і програмувати дії цілого людства, щоб збудувати крок за кроком людську спільноту гідного високого розвитку (62-63), створюючи можливість кожному народові стати самим собою, залишитись вірним своїй геніальності, бути будівельником своєї власної долі (64-65).

  У світлі таких фундаментів, які хоч і частково але є конкретизацією солідарності і сусідарності Пана пропонує планувати допомогу біднішим народам, відкидаючи інтернаціональний асистенціалізм. Допомога, згідно вчення Понтифіка, повинна бути багатогранною і діалогованою з тим, по відношенні до кого вона направлена. На світовому рівні Павло VІ пропонує створення світового фонду, який буде знаком хоральної універсальної співпраці і втілить в свої обов'язки, програму допомоги, яка би відповідала людській природі. Закликає до реформи комерційних відносин, до співпраці між країнами добре розвинутими та тими що розвиваються.

  Папа вказує на чесноту універсального милосердя, як чесноту що вдосконалює, надихає і провадить ефективну і втілену солідарність у відношенні до бідних залишаючи їм простір для прояви власної совбоди і відповідальності.

  Павло VІ в "Рopulorum progressio" окреслює конкретні компоненти солідарного розвитку:

  • глобальне планування економіки, яке повинно враховувати принцип сусідарності;
  • організація бази виховання, щоб людина впершу чершу не втратила віру в себе і усвідомила що можна прогресувати разом з іншими;
  • надавати цінності складникам соціального життя, впершу чергу сім”ї, головній клітині суспільства. Щоб осягнути всебічний розвиток не треба зосереджуватися лише на економічних ресурсах, мусимо вірити і вкладати канітал,інвестувати також в людей в різного роду соціальних суб'єктів;
  • провадити мудру демографічну політику;
  • політична діяльність повинна відображати здоровий плюралізм професійних організаіцй, профспілок, які є промоторами загальних інтересів, які виховують своїх членів до прийняття суспільного добра понад власні інтереси;
  • сприяти впливу культурних інституцій, які зберігають і розповсюджують цінності та життєву мудрість, вони є душею розвитку.

  Папа Іван Павло ІІ у 1987 році у своїй енцикліці “Sollicitudo rei socialis” знову повертається до принципу солідарності, як необхідної засади на початку третього тисячоліття і дає їй визначення морального характеру: як постійного обов'язку перед загальним добром. Тобто перед добром всіх та кожного, тому що ми всі, каже Папа, є відповідальними за всіх.

  Під цим розуміється, що кожна особа і народ є частиною людськості, яка присутня у кожному, але не є власністю у своїй повноті. "Людськість – що належить всім і робить нас всіх однаковими, переживається кожним з нас по-різному, повинна затверджуватисьі зростати як спільне добро до якого прагнемо природньо через взаємовідносини та співпрацю.

  Співпраця є необхідною, тому що стаємо більш людяними тільки завдяки іншим, з'єднавшись, зустрічаючись, співпрацюючи у спільних задумах. Від добробуту інших, їх людського та матеріального багатства, від їх багатства морального і духовного, від їх правильного вжиття, залежить наш ріст. Тому вже через це треба відчуватися відповідальними за добро іншого та загальне добро.

  Тему державної солідарності Іван Павло ІІ піднімає також у своїй енцикліці "Laborеm еxеrcеns" (1981) в ній Папа піднімає проблему безробітгя. Справжня демократична держава не може відмовитись від об'єктиву – "працю для всіх". Ріст та покращення суспільства переходить тільки через розв'язання проблеми безробіття. Тому коли йдеться про розвиток народу Папа пропонує деякі вказівки на які треба ор'єнтуватися:

  • змінити моральну поведінку і ставлення, як і кожного зокрема так і цілих народів чи інтернаціональних організацій, до країн що є економічно слабкими, щоб створити умови в яких також вони могли би вкласти свій внесок у спільне добро, використавши свій дар людяності та культури – бо інакше це буде втрачене (37-39);
  • необхідність реформи "структур гріха" тобто інтернаціональних комерційних структур, монетарної та фінансової систем, систем технічного взаємообміну, інтернаціональних організацій;
  • заохочує до автопромоції бідних країн на шляху розвитку (внутрішніх активних процесів);
  • закликає до співпраці країн, що знаходяться в тому самому географічному просторі, до організації регіональних структур на базі свободи, рівності і співучасті;
  • співпраця усіх, також з країнами найбільш відкиненими не забуваючи про фундамент автономії та вільної згоди до співучасті.

  Енцикліка "Centesimus annus" (1991) розширює поле діяльності стосовно cолідарності і її значення для людства. У "С.А." Папа тлумачить солідарність "як обов'язок пошуку умов, щоб всі народи могли мати доступ до необхідного добра, таким чином могли звершитись всебічно.

  Ті добра включають в себе:

  • власність знання техніки, науки;
  • сама людина вихована в культурі з гідним професійним та моральним вихованням;
  • суспільство з вільною торгівлею, де є простір для підприємництва та активної участі;
  • економіка, яка би носила характер соціальний, національний та інтернаціональ-ний;
  • екологія природнього та морального середовища;
  • демократія, яка би могла базуватися на співпричастю до спільного морального добра;
  • економія повинна базуватися на етиці та відповідальності тільки це загаранутє її правдивий всебічний розвиток розрахований на людину.

  Продовжуючи тему солідарності Папа з'єднує її з іншою темою сусідарності. Тобто солідарність, до якої зобов'язаний кожен і Держава повинна здійснюватись беручи до уваги (самостійність) і свободу ініціативи різних фізичних осіб чи сформованих груп. Не треба старатися замінити їх своїм внеском, а навпаки, зацікавити та стимулювати їхню ініціативу і відповідальність для здійснення їхньої цілі. Ось як дослівно звучать слова Івана Павла II "суспільство вищого порядку не повинно втручатися у внутрішнє життя суспільства нищого порядку, забираючи на себе його компетенцію, а натомість повинна підтримувати його, в потребі, помогти йому в координації своїх дій з іншими компонентами суспільства для спільного добра усіх" (СА 48). З цього виходить, що спільне добро вимагає, щоб кожен громадянин і кожне суспільство вклали свій особистий внесок у його реалізацію.

  Стосовно значення родини у соціальному житті папа Павло VI, знову ж, у енцикліці "Populorum Progressio" приділяє два параграфи (36-37), щоб підкреслити її вагомість у прогресі народів. Родина .зі слів папи є задіяним активним суб'єктом у процесі росту народів світу. Вона зміцнює та допомагає росту миру у світі, що всебічний розвиток народів для Павла VI є "новим ім'ям миру" (Р.Р. 87). Родина з іншого боку буде вдосконалюватися, якщо всі народи планети будуть зростати рівномірно у повноті, на засадах солідарності, справедливості і універсального милосердя.

  Родина відношенню до великого завдання планетарного, суспільного, солідарного прогресу має свою першорядну функцію. Щоб внести свою частку у розвиток народів різних національностей світу, родина, мусить, згідно слів Павла VI, залишити позаду деякі свої застарілі форми. [(Конкретно можемо звернути увагу на новий вплив жінки у суспільстві: відкинути перебільшений вплив родини на соціальну тканину, визначення долі дітей, передання певних сфер впливу родинним шляхом і тому подібне) (P.P. 36) ].

  По відношенню до демографічного регулювання, папа звертає особливу увагу на обмежений вплив влади "влада в рамках своєї компетенції – каже "Р.Р." - може впливати через розповсюдження поглибленої інформації та через прийняття притаманних мір, які співпадають з вимогами моральних законів справедливій свободі родинної пари" (37).

  У енцикліці "Oclogesima adveniens"(1971) Папа Павло VI звертає увагу на соціальне та культурне середовище в якому знаходиться родина. І особливу увагу приділяє міському середовищу, де парадоксально родина ізольовується через численність міста. Родини, які емігрують з сільських місцевостей у пошуках кращого життя оселившись на окраїнах міст стикаються часто з новими типами мізерії, дискримінації, кримінальності, наркотиків, еротизму. Часто причиною родинної незгоди стають житлові проблеми, велика кількість населення на обмеженому в край просторі унеможливлює мінімум інтимності - що негативно впливає на психіку людини (О.А. 11).

  Іншим негативним феноменом для родини в місті є зростаючий вплив засобів масової інформації, які не завжди несуть правдиві моральні цінності необхідні для здорової родини (20-21).

  “О.А.” пропонує деякі орієнтири для виходу з такої ситуації через:
- через перегляд соціальних структур, політичного простору, який міг дати місце і голос заселеним окраїнам;
- будувати Державу, яка би оберігала і втілювала в життя рівність у правах і гідності чоловіка і жінки;
- впровадження політики захисту і втілення в життя права на працю; політику інвестицій: політику професійної перекваліфікації (О.А. 18).

  Стосовно молоді папа Павло VI звертає увагу на трудність діалогу з родиною, у родині, між різними поколіннями. У цій перспективі папа в дусі перемін часу навчає, що мусить бути переміна також і в ментальності всіх членів родини стосовно способу використання авторитету влади у міжродинних стосунках (О.А 13), але при цьому немає, абсолютно, на увазі повного виключення батьківської влади родинного життя.

  Папа Іван Павло ІІ в свою чергу приділяє також значну увагу родині і її стосункам з зовнішнім суспільством та Державою. У енцикліці "Laborem exercens" підкреслюється очевидний зв'язок між родиною і світом праці. Праця сприймається, як категорія, що включає в себе майже всі роди людської діяльності включаючи економічну, соціальну, політичну, культурну. Згідно слів Івана Павла П праця і суспільство, праця і світове суспільство, складають подвійне нероздільне, що існує через взаємовплив двох компонентів. Якраз через це необхідно виробити нову культуру праці, і закласти засади нової організації суспільно-економічного життя. Для папи є необхідним виробити хоча би схему нової культури праці, тому що новий розвиток техніки є причиною не лише революції в світі виробництва, але й у світі сприйняття самої людини та дійсності взагалі.

  Ризик полягає у зміщенні уваги та цінності з виробника (людини) до виробу. Іван-Павло ІІ пропонує культуру, яка повинна визнавати першість "суб'єкта праці", а не "об'єкт", тобто культура для якої праця було би дійсно "асtus personae" дією особи з всіма наслідками, що з цього виходять (L.E.6 ).

  У цьому контексті L.E. звертає увагу на взаємовідношення між родиною, працею та суспільством. Праця – це один з фундаментів на якому формується родинне життя, вона є природнім правом і покликанням людини... До певної міри – продовжує "L.E." – праця це умова яка дає змогу заснувати родину, тому, що родина потребує середників свого існування, які за нормальних обставин людина здобуває через працю. Праця і працьовитість впливають також на цілий процес виховання у родині, якраз тому, що кожен "стає людиною", між іншим також завдяки праці, а стати людиною – це якраз є ціллю виховання.

  Родина одночасно, є спільнотою, яка і завдячує своє існування праці і є першою школою праці для кожної людини... L.E. 10

  Праця є умовою, яка дає можливість впевненому існуванню родини. Це твердження, що виглядає майже банально заховує глибоку суть і актуальність для сьогодення. Щоб могли сформувати родину і її утримувати в гідний спосіб, треба мати впевнену стабільну працю, яка би приносила дохід. Не випадково у енцикліці L.E. Іван ПавлоІІ, крім того, що вказує на вартість праці для людини, вказує на обов'язок цілого суспільства, а головно держави дбати "про глобальне планування", дбати про"правдиву і раціональну організацію праці "дбати про "інтернаціональну співпрацю" щоб вирішити проблему безробіття (L.E. 18).

  Для папи Івана Павла II необхідність гарантувати всім можливість задовільнити потреби родини – вимагає співпраці всіх соціальних суб'єктів, які мають якесь відношення до праці, і відповідальності по відношенню до даної проблеми: до них належать: робітники, підприємці, керівники, чиновники, Держава, профспілки, цивільне суспільство. Вони всі, разом взяті, повинні виступати гарантами, кожен в свій спосіб, достуну до стабільності, до впевненості зайнятості, відповідної зарплати, можливості гідного житла, користування конкретними ефетивними соціальними службами, допомогою і тому подібне.

  Таким чином світ родини, світ праці, суспільство є соціальною дійсністю покликаною до співпраці, до взаємного доповнення, щоб створити умови інтегрального (всебічного) розвитку людини.

  У енцикліці С.А. родина висвітлюється також як "спільнота праці та солідарності” (49). Таке бачення родини привертає нашу увагу до роздумів Святішого Отця над тим що якщо світ праці, економічний світ визначеної нації залежить остаточно - навіть якщо не виключно - від людського ресурсу, відповідно від добробубу родини, від майбутнього ресурсу - дітей, то слід подбати з боку підприємств та держави про приділення особливої уваги родині, ядрові суспільства, її проблемам низької народжуваності, житлового забезпечення.

  З іншого боку родина є першою фундаментальною структурою де передається і виховується соціальна моральність. Від родини залежить – каже Іван-Павло II – доля демократії (С.А. 46). Справжня демократія є можливою тільки завдяки правильному чесному життю народу, коли створюється моральне середовище для її втілення, сім”я, родина є місцем першого морального середовища в якому людина виховується та живе чесно свої перші роки.

  1994 рік з ініціативи ООН був проголошений інтернаціональним роком сім’ї. 3 цієї нагоди Церква дає свої думки стосовно стану сімейної проблематики. Так папа Іван Павло ІІ, між іншими документами, пише "Лист до сімей" в якому наголошує вище сказані теми і знову акцентує увагу на значенні сім’ї у соціальному розвитку.

  Зі слів папи Івана Павла II у листі до сімей, можемо зробити висновок, що родина може більше причинитися до культурного, морального, економічного, політичного, релігійного зросту нації та держави, якщо буде визнана та проповідувана як фундаментальна інституція у соціальному житті, як перша спільнота де практикується взаємона любов між особами.

© Розробка та розміщення - TRC, 2001