Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• Роздуми Владики Михайла Гринчишина
 Корупція – суспільна хвороба сучасності
• о. д. Михайло Димид, "А що після візиту Єпископа Риму в Україну?"
• Пропозиції до підготовки Патріаршого Собору
  

Спільник Зоряна.
14 листопада 2001р. Рим. Італія.

Корупція – суспільна хвороба сучасності

Однією з актуальних проблем нашого часу є проблема корупції, яка починаючи від державної влади заполонила усі сфери суспільства. Це явище негативно впливає на різні сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну та правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини.

Якщо заглянути в словники, то зустрінемо тлумачення латинського слова ”corruptio” як порча, псування. Сьогодні цей термін використовується для означення процесу руйнування держави, суспільства та його моральних устроїв, хвороба – яка спотворює суспільні відносини. Рівень корупції – своєрідний показник морального стану суспільства вцілому, та кожної окремої особи, оскільки саме від конкретної особи, члена цього суспільства залежить чи виконує вона довірені зобов'язання компетентно та ефективно, справедливо та неупереджено в інтересах суспільства, чи керуючись корисливими мотивами в приватних інтересах та інтересах інших осіб.

Необхідно зазначити, що корупція не є явищем, яке виникло нещодавно. Як засвідчують історичні дослідження, ознаки корупції ми можемо побачити з моменту виникнення перших органів управління суспільства, задовго до виникнення держави. Про те, що корумповані відносини супроводжували державу споконвіків, свідчать пам'ятки культури, висловлювання відомих мислителів, історичні факти.

Відомий мислитель Стародавнього Китаю, Конфуцій, обгрунтував суспільне значення морального виховання індивідів, сутність державної влади як механізм керівництва суспільством на засадах високої народної довіри, чіткого розподілу громадських обов'язків і особистого прикладу моральності панівних (керівних) верств населення. Конфуцій вважав, що турбота та доброта є головними чеснотами, особливо турбота про свою сім'ю. Але одночасно він попереджав, що занадто буквальне дотримання цих чеснот може стати причиною зловживань чиновників, оскільки вони, приймаючи рішення, будуть віддавати перевагу своїм сім'ям.

Повчання щодо якостей управлінців можна знайти і в Старому Завіті, коли Їтро, мідіянський священик, тесть Мойсея, радить йому вибрати з-поміж усього народу людей здатних, богобоязних, надійних, некористолюбних, тай поставити їх над народом тисяцькими, соцькими, півсоцькими та десяцькими, щоб судили народ повсякчас (Вих 18:21-22). У Виході, одній з книг П'ятикнижжя, сказано, щоб не брати дарунків, оскільки вони засліплюють видячих і викривляють справи справедливих (Вих 23:8). Пророк Ісая повчає, що той, хто по правді ходить і говорить прямодушно, хто цурається наживи із здирства, хто й руками не торкається підкупу, хто вуха затикає на слова кроваві, хто заплющує очі, щоб не дивитися на лихо, - він на вишинах буде жити, скелі укріплені будуть його захистом, хліба йому настачиться, води в нього не забракне (Іс 33:15-16).

Відомий філософ доби Просвітництва К.Гельвецій зазначає, що моральні якості формуються певним середовищем.. Вони зумовленні інтересами індивідів, головним з яких має бути суспільний інтерес.

Владу, чиновництво завжди супроводжувала ознака корупційності, змінювалися лише обсяги і прояви. Шарль Монтеск'є писав: ”... відомо вже з досвіду віків, що будь-яка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею, і вона буде іти у цьому напрямку, доки недосягне належної їй межі”.

В окремих країнах в певний проміжок їх розвитку корупція набувала характеру епідемії. Таким періодом на думку істориків є час правління в Росії імператриці Катерини ІІ. Князя Олександра Меньшикова, який був фаворитом російського царя Петра І, а пізніше – під час царювання Катерини І – фактично керував державою, вважають одним із основоположників корупції на державному рівні.

Радянські політична та юридична доктрини розглядали корупцію як явище, притаманне лише для буржуазної держави і суспільства, де має місце експлуатація людини людиною, де державний апарат знаходиться у підпорядкуванні монополій, де для цього закладені умови у самій політичній та економічній системі капіталістичного суспільства.

Лише в 90 – х роках ХХ ст. почали говорити про корупцію як невід'ємний атрибут будь-якої держави. Зазначимо, що корупція в СРСР, як свідчать факти та очевидці, мала широкі масштаби і була добре організована, але не мала такого розмаху, масових форм, як зараз це присутнє в пострадянських державах. Ситуація, яку маємо сьогодні в Україні виникла не на порожньому місці, не в зв'язку з набуттям нашою державою незалежності, вона є історичною спадщиною, наслідком не лише матеріального зубожіння, але й морального та духовного западу народу.

Останніми роками Україну в світі сприймають як державу, де корупція набула надзвичайно широкого поширення. Так, однією з найкорумпованіших держав світу Україну було названо на Міжнародному симпозіумі ”Корупція – внутрішній ворог”, що відбувся у Кембриджському університеті у вересні 1996 р. Такий же висновок про стан корупції в Україні прозвучав на конференції глав парламентів держав-членів Центрально-Європейської ініціативи в жовтні 1997 р.

Глобальний характер корупції, тобто її наявність у всіх країнах світу свідчить, що вона незалежить від матеріального багацтва, а від інших вищих якостей.

Міжнародна громадська організація Transparency International у бюлетені за травень 1994 р. відзначила: ”Феномен ”корупція” носить глобальний характер. Вона стала звичним явищем у багатьох провідних індустріальних державах, багатство і стабільне становище, традиції яких дозволяють, однак, приховати розмах величезної шкоди, яка завдається корупцією соціальній та гуманітарній сфері”.

Корупція на рівні управління є небезпечним явищем, оскільки влада втрачає своє призначення, перестає бути представником і захисником громадян, а перетворюється у загрозу для них, суспільство поділяється на дві підсистеми: одна з них орієнтується на правові та моральні норми, інша - на власні цілі і засоби їх досягнення, інші системи цінностей, власні закони.

Буде чи не буде вчинене корупційне діяння залежить від конкретної особистості, її поведінки, свідомості, способу мислення. В країнах, де хабарництво зустрічається рідко, воно асоціюється в громадській свідомості з великим злом для суспільства. У країнах, де корумповані відносини мають масовий характер, вони витісняють правові, етично-моральні відносини між людьми, перетворюються в звичайне правило поведінки для значної частини населення. Така поведінка зафіксовується у свідомості людей, і кожне наступне покоління формується під впливом тих цінностей які існують у суспільстві. Прикладом цього є реакція суспільства на повідомлення про факти корупції, які останніми роками сприймаються досить спокійно і розглядаються як способи вирішення особистих проблем. Звідси розвивається ще одна із негативних якостей – суспільна байдужість до того, що відбувається. Це також є свідченням поширення корупції на всіх рівнях суспільства та про невисоку згоду населення рішуче протидіяти корупції.

Деякі дослідники розглядають традиційне походження корупції, збереження звичаїв, які схожі з проявами корупції, але здебільшого використовуються в побуті й схвально сприймаються суспільством.

Є й інший бік цього явища, коли держава створює такі умови, за яких певна частина громадян просто змушена йти на такий крок щоб задовольнити свої законні інтереси, конституційні чи природні права через посадових осіб, які далеко не завжди є взірцем правомірної поведінки.

З усього наведеного вище можна зробити висновок, що корупція не є якістю людини, яка надана їй від народження. Ця властивість закладається в свідомість людини під впливом середовища в якому вона формується, в атмосфері яка є навколо неї, засвоюючи змалку вчинки, які називалися аморальними, а які заохочувалися.

У вирішенні цієї проблеми велике завдання належить Церкві. В першу чергу це навчання словом, оскільки християнська спільнота може бути врятована лише поворотом до християнських цінностей, християнс.кого життя, до тих засад, які навчав Христос у справі вічного спасіння. Цього треба вчити в школах, університетах, через радіо та телебачення, пресу. ”Треба наголошувати на обов'язках і відповідальності поодиноких людей, класів чи прошарків, і підкреслювати, що через особисті, егоїстичні інтереси не можна нехтувати справедливістю”. Крім того, Церква і кожний священослужитель зокрема повинен навчати цього на особистому прикладі.

Церква, як зазначено в енцикліці ”Pacem in terris” (Іван ХХІІІ, 11 квітня 1963 р.) ”закликає громадян брати активну участь в державно-політичному процесі” та через своїх діячів представляти християнські ідеї, поширювати їх в законодавчих палатах, оскільки, в першу чергу ”влада повинна спиратися головним чином на моральні засади, які шануватимуть людську гідність одиниці і нікого не змушуватимуть до будь якої дії всупереч переконанням людини. Кожна державна влада повинна керуватися Божим авторитетом і цим шляхом зобов'язувати людину підкорятися їй”.

За умови глобального поширення корупції, його викорінення неможливе без належного законодавчого втручання, але яким би ефективним не було законодавство необхідне також духовне відтворення народу, відновлення цінностей які були занедбані протягом багатьох десятиліть панування радянської “імперії”, поширення ідей, поглядів які б втілилися в індивідуальний духовний світ, свідомість теперішнього покоління та виховувалися в наступних поколіннях.

На закінчення хотіла б процитувати слова видатного філософа В.Соловйова: ”Всі соціальні й моральні колізії, що полонили нинішню цивілізацію, можуть знайти раціональне вирішення лише за умови повернення людини до істинного християнства. Відчуження від нього привело до втрати духовності, а це зумовило моральну деградацію народу, духовне спустошення вищих класів, активне застосування насильницьких форм управління з боку держави. Істинне християнство, теоретичні основи якого ще треба відродити й поновити, поверне людину до людини, людину до Бога, людину до любові як до ”внутрішньої єдності всякої всеєдності”. Відродження всезагальної любові на засадах істинного християнства забезпечить формування нової форми соціальності – боголюдства, в якому знайде реалізацію одвічний моральний ідеал, що захистить цивілізацію від руйнівного впливу простору і часу...”

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. – Київ: ”Генеза”, 1993. – С. – 38.
2. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. – Київ: ”Генеза”, 1993. – С. – 54.
3. Цит. по: Волженкин Б.В. Коррупция. – СПб: Санкт – Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры РФ, 1998. – С. – 6.
4. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К.: Атіка, 2001. – С. – 10.
5. Див: Большая Советская энциклопедия. – Москва. 1953. – Т. 23. – С. 68; Політичний словник. – Київ. 1987. – С. 384.
6. Волженкин Б.В. Там же. С. - 9.

7. Омельченко С. Етапи розвитку корупції як негативного суспільного явища // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. - № 7 – С. 72 – 73.
8. Чировський М. Введення до суспільно – господарської науки Церкви. – Львів: ”Свічадо”, 1994. – С – 49.
9. Чировський М. Введення до суспільно – господарської науки Церкви. – Львів: ”Свічадо”, 1994. – С – 53.
10. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. – Київ: ”Генеза”, 1993. – С – 129.
Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC