Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• Роздуми Владики Михайла Гринчишина
• Корупція – суспільна хвороба сучасності
 о. д. Михайло Димид, "А що після візиту Єпископа Риму в Україну?"
• Пропозиції до підготовки Патріаршого Собору
  

отець доктор Михайло Димид
А що після візиту Єпископа Риму в Україну?

  Ще напередодні візиту Івана Павла ІІ в Україну було чимало різноманітних публікацій, присвячених саме цій події, про неї писали майже всі ЗМІ. А щодо самого перебігу зустрічі, то, за одностайною думкою учасників і спостерігачів, усі позитивні прогнози були перевершені. Не можна було не помітити динамічності, серйозності, чисельності, молодості, молитовного духу цієї спільноти. Отже, варто сьогодні задуматись над наслідками цієї подорожі, над ментальністю українців та Церков, які згуртовують християн п’ятдесятимільйонної країни, над екуменізмом.

  Що можна б було сказати на ці теми, щоб це залишалось правдивим і конструктивним, шанобливим до ближнього, яка б не була його позиція? Я подумав, що це має бути основний зміст статті такого жанру.

  Навіть якщо організатори зустрічей Івана Павла ІІ завжди уважні до традицій відвідуваних країн, існувало деяке підозріння, з історичних причин, чи це також буде враховано стосовно України. Різні особи запитували, до кого в тій країні приїжджає Папа Римський: до поляків в Латинській Церкві, до православних українців, залежних від Московського патріархату, до українського уряду, до греко-католиків і тд. Треба знати, що ситуація Української Греко-Католицької Церкви не проста з двох причин: по-перше, після багатьох переслідувань, вона перебуває в пошуці своєї окремішності, як незалежна спільнота і намагається уточнити свою ідентичність; по-друге, римський централізм завжди присутній і не дає досить простору для самоуправління, яке мало б також за ціль подвійне сопричастя, як це було впродовж одного століття після відомого Берестейського порозуміння з 1596 року. З цієї та інших причин існують православні, які справедливо вказують пальцем на недоліки у сопричасті серед католицького світу і про дотеперішню неможливість жити вповні православ’ям, будучи в єдності з Корифеєм апостолів.

  Одним з таких проблемних запитань, яке не було ясним для частини Греко-Католицької Церкви: хто кінець кінців є головою цієї Церкви – папа чи верховний архиєпископ, названий патріархом. Літургічні відправи разом з Іваном-Павом ІІ показали, що єдиним главою цієї Церкви є патріарх Любомир (Гузар), бо він очолював візантійські Літургії у присутності єпископа Риму, будучи при тому в повному сопричасті з ним. Це питання є дуже принциповим з екуменічної точки зору, бо Літургія мала б віддзеркалювати організацію Церкви. В цьому конкретному випадку, вона вказувала на патріяршу інституцію, яка є специфічно східною одиницею і не може бути наслідком привілею наданого Римською Церквою. Якщо б ми спромоглися перескочити ментальність, яка бачить лише правдиву церковну автентичність в Римі і не уявляє інших Церквов самих по собі, не будучи задля того в контрадикції з Римом, ми б зробили визвольний крок для екуменічного руху. Він мав би заслугу відтворення природних стосунків між українцями греко-католиками і православними, які всі походять із однієї Київської Церкви Святого Володимира. Іншими словами, треба ще більше вірити в авторитет автокефальних католицьких Церков вирішувати самостійно, чи можуть вони чи ні, відновити сопричастя з їхніми рідними братами-близнюками. Треба усвідомити собі, що таке рішення з їхнього боку не мало б відчуватися Римом як зрада, чи недосконалість в існуючому сопричасті, але як тяжкий і все ж благословенний Господом поворот блудного сина. В цьому випадку є першочергово, щоб Наслідник Петра допомагав підкріпленню місцевого помісного сопричастя згідно із своїм обов_язком допомогати Церквам бути вірними власним традиціям. Кожному потрібно самому визначити свою роль в цій притчі.

  В такій атмосфері приїхав Іван-Павло ІІ в країну, де існують дві більшості – одна православна, друга – неуцерковлених. Не пишу слово “безбожників”, бо християнське насіння глибоко посаджене в цьому народі, однак потребує багато сонця і води. Він приїхав відвідати найбільшу Православну Церкву в сопричасті з Римом (“українських уніатів”), як теж і римо-католицьку меншину (нарід переважно український, духовенство і єпископат в більшості польське). Він зустрів голів усіх релігійних українських громад, за винятком одного (українського митрополита Володимира (Сабодана) Московського патріархату). І принаймні можна сказати, що він нас не розчарував.

  Одна з великих несподіванок цієї подорожі: ми доторкнулися небес. Ми вже не відчували, що ми дійсно природно покликані до такої дійсності, бо ж ми люди створені на образ і подобу Бога. Суспільство віднайшло невідомий спокій, шляхетну гідність, ідеал життя. Відновилося зрозуміння, що всі інші поточні життєві проблеми, які б тривожні не були, не зможуть стерти любові, переданої Богом людині і покликання до божественно-людської гідності, яке з цього випливає. Молодь віднайшла відповідного співрозмовника і свідка без плями, щоб поговорити разом про Бога, про дар життя, про християнський ідеал, про чистоту. Дехто собі навіть вперше поставив запитання про глибокий зміст життя і любові. На соціальному полі було засіяне зерно. Воно не залишиться без плодів в тому суспільстві, де марксистсько-комуністичний божок ще не замінений Богом любові в серцях багатьох людей і в якому панує дикий капіталізм зі всіма пошестями, які він може нанести.

  В такому контексті Іван-Павло ІІ показав українцям і присутнім спостерігачам, що екуменізм має зміст, якщо сконцентрований не стільки на Церкві, як на Бозі в Тройці єдиному. Екуменічна зустріч в Києві і промови православних (схизматиків в очах Московського патріархату, але реальності визнаної в Україні) є прикладами до наслідування. Лист Івана-Павла ІІ до української Церкви, яка впізнає себе в Московському патріархаті і знаходиться під його омофором, теж повний пошани і правди. В кризовий період ми, можливо, беремо участь в новій фазі діалогу. Він радше оснований на слові Божої любови, яка нам приносить досконалість і дає відвагу, щоб звідтам народжувалася правдива любов до Бога. Цей діалог любові дає нам велич духа і силу віри визнавати себе слабими. Як наслідок такого стану ми знаходимо модель моралі, релігії та есхатології, які заповнені цінностями миру і діалогу. Через цю любов ми стаємо учасниками єдиної Церкви-паломниці, яка насамперед є народом, Богом вибраним для пошуку досконалості. Абсолюту, яким є сам Бог. Ця Церква, яка є таїнством і збором паломників, покликана доказати Божу любов до всіх людей через виконання Євангелія. Ось саме ця Церква була присутня в Україні разом з Іваном-Павлом ІІ. Це Єпископ Риму віддав цьому віруючому народові, православному і греко-католицькому, його божественну гідність нерозділеної Церкви, перейшовши мимо перестарілих ієрархій. І це християнський народ України відчув і надовго пам’ятатиме. Сьогодні багато більш, ніж вчора вірні стають свідомі, що через силу Святих Тайн християнського впровадження, вони не потребують спеціального мандату від ієрархії для того, щоб бути ініціаторами здорових євангелізуючих починів. Це означає, що скорше чи пізніше наслідки будуть відчутні на ієрархіях, які змусять передумати своє свідчення, прийнявши новий подих Святого Духа. Це буде новий напрям антропоцентричного екуменізму, який ми нині деколи відчуваємо.

  Продовжуючи наші нелегкі роздумування над наслідками візиту Римського Папи в Україну, можна спокійно сказати, що російські православні критики і різні словесні атаки проти Папи і католицизму зараз втихли у більшості випадків. Вони залишились приголомшені християнською благовістю української зустрічі. Віднаходимо нову прихильність зі сторони різних православних до греко-католиків і римо-католиків. Порівняння, між пережитою дійсністю і цією про яку говорили пастирі в апокаліптичних тонах, приводить до призадуми деяких православних і це не буде без наслідку для духовного життя цих людей. Молімся, щоб вони залишилися в своїх Церквах і їм допомогли знайти правдиві дороговкази і цінності християнства; щоб не були спокушені іншими небесами, навіть католицькими. Тільки такий сценарій зможе бути корисним для екуменізму. З іншого боку є дуже ясним, що католикам на всіх рівнях ще треба дуже багато попрацювати над своєю поведінкою, щоб їхні слова миру і любові були сприйняті доброзичливо, а не як покриття для прозелітичних цілей.

  Які людські знаки були потрібні, щоб дійти до такого висновку? Вони, крім людських, мали б мати, напевно, християнське заповнення, щоб не сказати Боже. Так, поодинокі люди цього суспільства досягли Божого виміру в ці дні, а з ними і суспільство. Яку роль мають ці знаки для майбутнього?

  Римський Папа говорив до українців мовою, якої вони віддавна не чули. Це було глибоке братнє слово, а не завуальований диктат. Треба пригадати собі, що європейські уряди не бачать достойного партнера в цій країні і будують новий Берлінський мур на українських кордонах, примушуючи, наприклад, до встановлення системи віз, там де вони перед тим не існували: з Польщею, з Болгарією, з Чехією, зі Словаччиною і з Румунією. Такий самий сценарій в церковному світі, де ми можемо почути дуже гіркий звук дзвону з російського горизонту. Цей дзвін керований хитрим дзвонарем, який уявив собі, що він уповноважений дозволити чи недозволити Папі відвідати сусіднього господаря. Пошанування української мови, якою Патріарх Заходу досконало спілкувався, є додатковим заохоченням в пошуці власної церковної та національної ідентичності після багатьох років культурного, релігійного та політичного утисків.

  В тому контексті варто і зупинитись над проблемою девальвації слова в Україні і відзначити, що кожне слово Івана-Павла ІІ мало сенс, було сказане влучно і змістовно. Це не було нагромадження слів, до яких звикли і які не мають значення. Слово Апостола, Слово – Заповіт Батька.

  Відчутним кроком вперед до єдності Церков Святого Володимира є беатифікація Христових мучеників приналежних до Греко-Католицької Церкви як української, так і російської. Хочу тільки для прикладу згадати професорів Андрія Іщака і Миколу Конрада, протопресвітера Леоніда Фьодорова. Ці святі знаходяться в небі і там творять єдину спільноту Київської Русі, перед Святою Тройцею, біля Пресвятої Богородиці, разом з їхніми братами і сестрами Російської Православної Церкви, які померли під тим самим атеїстичним режимом ради єдиного Євангельського Христа! Ці беатифікації стануть теж заохоченням до пошуку прикладів для сучасного нормального життя серед плеяди анонімних святих Української Греко-Католицької Церкви. Кожна суспільна верства повинна мати дороговказ, із пережитого досвіду подібних до неї людей, в дорозі до вічного спасіння, до убожествлення.

  Правда є безпардонною і нині вже ніякий серйозний журналіст не візьме під увагу, що в Україні греко-католики переслідують православних. Потрібно на це вказати, бо такі висновки були на порядку денному важливих зустрічей, які, на жаль, не змогли принести позитивний результат. Крім браку правди, ці форуми дозволяли на існування думки, що один із співучасників може заперечити навіть право на існування спільноти, яка існує від століть. Її нащадки не є відповідальними за обгрунтованість світлого рішення їхніх предків. Навпаки, ці послідовники доказали своїми мучениками та ісповідниками за віру, що вони брали участь в екуменізмі крові пролитої Христа ради. Вони нині доказують своєю душпастирською живучістю, своїми молодими катехитами, своїми соціальними роздумуваннями, своїми поважними богословськими дослідженнями, що вони є живою церковною спільнотою, відкритою до всякого діалогу, який очевидно буде вестися в дусі пошани і в якому вони будуть суб’єктами, а не об’єктами.

  Як заключення напишу таке: з одного боку, візит Івана-Павла ІІ в Україну показав велич служіння Петра для єдності християн, а з другого, також потребу цього, щоб канонічні та еклезіологічні рамки в яких діє Перший серед єпископів віднайшли свій оригінальний вимір і простоту. Лише в таких обставинах дороговкази на шляхах до єдності зможуть бути побачені, прочитані і зрозумілі всіма зацікавленими сторонами сповнити Христовий мандат “Щоб всі були одно”, а ними є всі хрещені в Його імені, що в Тройці Святій Єдиний.

Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC