Зміст

<< Головна УГКЦ

  Собор:
 IV-a сесія
 Канонічні основи
 Статут Собору
 Попередні сесії

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
 Роздуми Владики Михайла Гринчишина
• Корупція – суспільна хвороба сучасності
• о. д. Михайло Димид, "А що після візиту Єпископа Риму в Україну?"
• Пропозиції до підготовки Патріаршого Собору
  

Роздуми Владики Михайла Гринчишина
Ісус Христос – джерело відродження українського народу

 “О четвертій годині ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем. Учні побачивши, що Він іде морем, жахнулись. “То привид!” заговорили й закричали з переляку. Та Ісус тієї ж миті мовив до них: “Не бійтеся, це я, не лякайтеся”! Аж тут Петро озвався й каже: “Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе!” “Підійди!” – сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав йти по воді і підійшов до Ісуса; але, побачивши, що вітер сильний, злякався. Почав потопати й крикнув: ”Господи, рятуй мене!” Ісус же протягнув руку, вхопив його і мовив: “Маловіре, чого засумнівався”? (Мт. 14: 25-30).

 “Кожний з нас може пізнати себе у потопаючому Петрі. Іноді, ми як Петро, самовпевнені та зухвалі і стараємося забагато захопити. Петро був знаний тим, що його реакції були імпульсивні та необдумані. Він завжди перший говорив і реагував. Коли Ісус перший раз поіформував своїх учнів про те, що книжники і фарисеї мали його вбити, але він має воскреснути, Петро сказав: ”Пожалій себе, Господи! Нехай це з тобою не станеться!” Він обернувся і сказав Петрові: “Геть, сатано від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське.” Але Петро цього не зрозумів.

 “На Тайній Вечері Ісус застерігав апостолів: “усі ви зневіритесь у мені цієї ночі. Написано бо: ударю пастиря і розбіжаться вівці стада… озвався тоді Петро: ”Навіть якби всі зневірились у Тобі, я не зневірюся ніколи… Істинно кажу Тобі: Цієї ж ночі, перше ніж заспіває півень, ти тричі мене відречешся.” (Мт. 26: 31-34).

 “Подібно як Петра, Ісус нас мусить рятувати, бо інакше потонемо і пропадемо. Це відноситься до нас не тільки як до одиниці, але й колективно – як до групи, спільноти, народу. Для нас, віруючих християн є тільки одне джерело спасіння – Ісус Христос. Ісус Христос – це Бог, що став людиною, щоб нас рятувати і спасати.

 “Протягом сімдесяти років Україна і український народ насильно були частиною безбожної радянської системи. Внаслідок цього, український народ і ціла країна сьогодні знаходяться над прірвою розпуки і готові потонути. Україна має різні і великі потреби.

 “Двадцяте століття, яке ми залишили за собою, з різними геноцидами, світовими війнами, з безбожними і тоталітарними системами, спричинолось до того, що справдились слова пророка Амоса – слова сказані сто років перед народженням Ісуса Христа: “Ось дні надходять, – слово Господа Бога, – і я пошлю на землю голод; не голод за хлібом, не спрагу за водою, лише за слуханням слова Господнього. І вони будуть плентатись від моря до моря, від півночі до сходу сонця будуть туди сюди тинятися, шукати слова Господнього, але його не знайдуть. Того дня гарні дівчата й хлопці будуть від спраги умлівати”. (Ам. 8: 11-13).

 “В 30-их роках ХХ століття загинуло приблизно 6-8 мільйонів від штучного голоду – голоду за хлібом. Україна та український народ були жертвою геноциду. В спільному пастирському листі від 24 липня 1933 року ієрархія нашої Церкви описала ситуацію: “Україна у передсмертних судорогах”.

 “Після довгих десятиліть безбожної радянської системи український народ терпить від голоду, “не голоду за хлібом, не спраги за водою, лише за слуханням слова Господнього”. У неї голод за слуханям слова Господнього мабуть не є менше інтенсивний ніж фізичний голод попередніх років.

 “ “Вийшов Ісус, побачив силу народу – і змилосердився над ними, були вони немов вівці, що пастуха не мають. І він навчав їх чимало. А коли вже була пізна година, приступили до нього учні й кажуть: “місце самотнє тут, та й час уже пізній. Відпусти їх, хай собі підуть в околишні слободи й села та куплять собі щось їсти: а він у відповідь їм: “Дайте ви їм їсти”. (Мр. 6: 34-36).

 “Сьогодні, Христос звертається до пастирів українського народу тими самими словами, що їх тоді сказав до апостолів: ”Дайте ви їм їсти”. Приведіть народ мій до джерела води живої і накорміть їх хлібом життя.

 “У своїй книжці “Християнська праведність”, яка була надрукована 1935 р. Митополит Андрей Шептицький пророчими очима описав поле Євангелізації, яке сьогодні знаходиться в Україні.

“Праця над нашим, таким добродушним і добрим народом є причиною, що часом забуваємо те, як треба проповідувати, коли маємо перед собою грішників. Найліпше також це приклад. Коли, може й скоріше ніж думаємо, дасть Бог нашому духовенству почати працю на Великій Україні чи у Великій Росії, становище душпастиря-апостола правдоподібно буде таке: знайдуться між людьми такі, що нічого не будуть знати про віру. Принаймі частина буде ворожо розположена до Церкви і до Євангелії, і треба буде великих зусиль, щоб іх довести до того, щоб хотіли послухати голос проповідника чи місіонера. Будуть напевно села, а тим більше міста, де більша частина буде неохрещених, цілковитих поган. Бог безумовно буде тим апостолам допомагати, як допомагав попереднім усіма можливими знаками й чудесами” (Мр. 16:20), але й для того, щоб отримати допомогу, треба буде чудес витривалості, покори, любові, терпеливості, мудрості, відваги і хто знає ще яких чеснот. Без того чудесного життя апостолів, вони нічого не зроблять, навіть не поставлять першої цеголки будови” (ст. 208-209).

 “Віщий своїм видінням Митрополит змалював докладний образ ситуації, яка сьогодні є в Україні. Перед Церквою стоїть величезне завдання: наново християнізувати народ. Правда, впродовж тисячу років Україна є християнською державою. Християнство ввійшло в культуру народу. Але, з другого боку, правдою є те, що три покоління виросли в атмосфері, де Бога не було, Бог був проскрибований, відсутній. Християнські цінності були осунені. Культура була прикрита ворожим намулом. Народ потребує наново відкрити свої християнські коріння. Там глибока туга за Євангелією Ісуса Христа, туга його Доброї Новини.

 “Коли вибухнула Друга Світова війна, Митрополит Андрей розпочав програму духовної обнови, яка, мабуть, унікальна в історії Церкви. Починаючи від 1940 року до своєї смерті 1944 року, Митрополит приготовляв і предсідав щорічним Архиєпархіальним соборам. Собори мали свій окремий формат і відновлюючий зміст. Собори не були одноразовими сесіями чи подіями визначеного часу. Вони були натомість продовженими серіями щотижневих зібрань єпископів і священиків для молитви, застанови і розважання. Урочисте відкриття поодиноких річних соборів відбувалось у Світлий четвер, і ті сесії продовжувались кожного четверга десь до листопада чи грудня.

 “Центральною темою тих щорічних соборів були Божі заповіді, Декалог і його примінення в щоденному житті українського народу. За думкою Митрополита, ці щотижневі сесії мали бути неначе прилюдний іспит сумління, і рівночасно прилюдним актом богопочитання.

 “З огляду на те, що всі видавництва були конфісковані державою, і навіть циклостилі, священики були змушені самі переписувати декрети і постанови соборів. Особисте зусилля допомагало священикам засвоїти зміст декретів і постанов. Тоді тим змістом ділилися із своїми вірними у недільних проповідях, та з дітьми при навчанні катехизму. Цей духовно-психологічний процес, який тривав п’ять років скріпив та утвердив віру, як священиків, так і народу. А коли УГКЦ була зліквідована, вони були готові до переслідування.

 “На мою думку, дуже корисним було б у якійсь формі оживити той духовний процес, що розпочав Митрополит Андрей. Пост-радянський український народ мусить наново вивчити правди віри. Церква мусить відкрити свої скарби і багатство. І роблячи це, вона знайде силу поборювати проблеми й труднощі сьогоднішнього життя.

 “Протягом чотириста років УГКЦ пережила важку історію зросту й занепаду, терпінь і переслідувань. Ті знаки говорять – вони нам щось кажуть. Потребуємо теологію історії.

 “Наші брати і сестри в Україні терплять від духовного голоду – голоду за слуханням слова Господнього. Але є в нас також і інші болі та немочі. На мою думку, найбільша потреба України сьогодні – це потреба морального зцілення – морального оздоровлення. Тому вибираючи тему – Ісус Христос – джерело духовного відродження українського народу – зробили щасливий вибір. Україна потребує духовного відродження, зокрема, потребує морального відродження, морального оздоровлення.

 “Через три покоління український народ видихав затроєним повітрям морального зіпсуття радянської системи. Бо якщо Бога нема, то і нема морального закону, нема декалогу, нема Божих приказів чи заборон. Існував тільки один закон: не дайся зловити. Відчуття того, що добре і що погане майже зникло. Люди не мали мірил чи критеріїв після яких могли б вони оцінювати чи щось добре чи зле. Сумління української людини зайшло густою мракою. Те сумління заглушине йому важко орієнтуватися. Воно потебує лікування потребує оздоровлення і зцілення. Напевно, не без Божого натхнення вибрав Митрополит Андрей тему Божих заповідей і їх примінення в житті народу як головний зміст Архиєпархияльних Соборів з часів ІІ-ої світової війни. На жаль, всі декрети чи постанови Архиєпархіяльних соборів того часу ніколи не були повністю видані. Один документ був виданий отцями редемптористами в Канаді, – то значить, що перевидано Львівські Архиєпархіальні відомості з років війни в яких були поміщені деякі соборові декрети. Декрети її дуже актуальні і сьогодні. Ми повинні їм присвятити належну увагу. Це навчання Митрополита Андрея для свого народу.

 “Надіюсь, що наступна й остання сесія собору всієї УГКЦ, яка відбудеться в 2002 році саме зверне увагу на моральні потреби українського народу.

 “Первісна су_естія була, щоб “соціальне питання” було темою ІІІ сесії собору. Але коли була мова про це на Синоді ієрархії УГКЦ, ми здали собі справу з того, український загал замало обізнаний з такими важливими документами як Rerum novarum, Quadragessimo anno, Laborem exercens, Mater et Magistra, Сentessimus annus і багато інших, щоб можна було відбути корисну виміну. Тому вирішено обмежитися до чотирьох важливих моральних проблем: Розлучення і занепад християнської сім’ї, аборти, алкоголізм і корупція, тобто хабарництво.

 “Очевидно, Україна не має монополії на ці моральні недуги, недуги ці поширені на цілий світ і дуже шкідливо воно відбувається в житті людей по всіх усюдах, але в державах подібних до України, які недавно звільнилися з безбожної совєтської системи, ті моральні пороки глибше заразили душу народу і дуже багато людей терплять від цих недуг.

 “Міжнародна статистика подавала, що кільканадцять років тому, що в Радянському Союзі на десять жінок дев’ять позбавлялись першої дитини. За час свого життя кожна жінка мала б чотири-п’ять абортів. Один наш покійний владика сказав, що він знає жінку, яка зробила 36 абортів. А ситуація сьогодні не покращується, а погіршується.

 “В Україні майже немає сім’ї, що не терпить від алкоголізму. Більше ніж половина населення терпить від алкоголізму у більшій чи меншій мірі; 40% мужчин і 18% жінок мають цю проблему. Кардинал Йосиф Сліпий мені сказав: “Вони навмисно спивали народ, бо п’яний народ революції не буде робити”. Внаслідок цього половина народу хворіє на цю соціальну ваду, яка відбивається на інших аспектах суспільства: родина, праця, продукція і т. д.

 “У Радянському Союзі “вільна любов” була поширена. Ця настанова дуже погано відбилася на житті сім’ї. Всі ми знаємо, що занепад родинного життя є світовою проблемою. Родинне життя знецінене. Християнське подружжя потерпіло. Діти розлучених батьків стають об’єктом пертракцій та торгів. Для нормального розвитку дитина потребує відчути, як батьківську, так і материнську любов. В Україні, подібно як в інших країнах минулого Радянського Союзу, подружні розводи – це спосіб життя.

 “В Східній Європі корупція і хабарництво всюди поширені – і в Церкві також. За будь-які послуги треба платити раз, і другий, і десятий раз. Один український парламентарій, будучи в Парижі, ділився з громадою своїми почуванями заявив, що найслабша сторона української держави в тому, що все можна підкупити.

 “Ось такі душевні недуги, які нищать Україну. Україна мусить вилікуватися з тих недуг, або принаймі їх значно зредукувати поки зможе стати народом, який буде відповідати тому образові, що мав Господь для нього у відвічному плані.

 “На різні ці немочі є тільки один лік – Ісус Христос. “Бог його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі і під землею, і щоб кожен язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Отця”. (Фил. 2:9-11).

 “Рік тому всі християни святкували 2000-ну річницю від народження Ісуса Христа. Дві тисячі років тому сповнилася слава Христа Господа, що їх нам записав улюблений учень Іван: “Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог Сина, щоб світ засудити, лише ним світ спасти”. (Ів. 3: 16-17).

 “Безпосередньо перед Великим ювілеєм Святійший Отець благословив континентальні Синоди як підготовку до Святого Року. В темах усіх Синодів особа Ісуса Христа була в центрі уваги. Наприклад для Океанії тема була: “Ісус Христос – і народи Океанії”. Для Азії: “Ісус Христос – Спаситель, та місія любові і служіння в Азії”. Для Америки: “Зустріч з живим Ісусом Христом –– дорога навернення, спілкування і солідарність в Америці”. Для Європи: “Живий Ісус Христос – джерело надії для Європи”.

 “В дусі цієї настанови Папи зосереджували увагу на особі Ісуса Христа, владики УГКЦ вибрали тему ІІІ сесії Собору: “Ісус Христос – джерело відродження українського народу”. Отже, то в Христі Ісусі і тільки в ньому треба нам шукати лік на наші народні недуги й немочі, на гріхи й пороки.

 “В апостольському листі “Входження в нове тисячоліття” – (Novo millenio ineunte), саме це нам підказує: “Ми більше ніж коли , вдивляємось в обличчя Христа” (№ 16), а обличчя Ісуса ми знаходимо в Євангелії. Папа повчає: “виринаючи звідти з (Євангелії) обличчя Назарянина має під собою серйозний історичний фундамент” (№ 18). Очевидно, ця контепляція обличчя Христа супонує віру. Так як було з апостолами – “одна лише віра могла до кінця проникнути у таємницю Його обличчя” (№ 19) як ми бачимо у випадку апостола Томи.

 “В моменті, коли розстався з апостолами та доручаючи їм продовжувати Його діло, Ісус їм обіцяв: “Отож я з Вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28:20). Папа вияснює: “Не розходиться про те, щоб вишукувати “нової програми”. Програма вже існує: та сама як завжди, викладена в Євангелії і у живій Традиції Церкви. У своїй суті вона зосереджена навколо Христа, якого мусимо пізнати, любити і наслідувати, щоб мати в ньому тринітарне життя, щоб разом з ним перетворювати історію – аж доки остання не досягне своєї повноти у Небесному Єрусалимі. Попри плин часу і культурну еволюцію, ця програма залишилась незмінною, хоча задля дійсного діалогу і порозуміння, завжди зважає на епоху і культуру. Властиво, ця незмінна програма і становить нашу програму на третє тисячоліття” (№ 29).

 “Для здійснення цієї програми та щоб вона справді дала бажаний результат Папа подає декілька передумов:

  • Святість
  • Молитва
  • Недільна Євхаристія
  • Першість благодаті
  • Слухання Божого Слова
  • Проголошення Божого Слова.

  “Доречною є згадка про численні новітні мученики. Папа закінчує важливий цей третій розділ листа “Входження в третє тисячоліття”: “Опорою і дороговказом у “місійній діяльності”, що її провадитимо з довірою та творчою ініціативою, нехай для нас стане світлий взір чисельних Свідків віри, яких нам пригадав Ювілей. У своїх мучениках Церква завжди бачила насіння життя: “sanguis martyrum semen christionorum.” Історія завжди підтверджувала цю знамениту “засаду” Тертуліана. Чи не станеться так і у столітті, тисячолітті, в яке входимо? Адже, ми занадто звикли думати про мучеників як про когось далекого від нас – наче це якийсь образ минулого, пов’язаний, передусім з першими століттями християнства. А їх ювілейне поминання відкрило чудесну дійсність: наша епоха особливо багата на свідків, котрі тим чи іншим чином зуміли жити Євангелієм, попри ворожість оточення і переслідувань, часто складаючи найвище свідчення – власною кров’ю. Потрапивши у добрий _рунт, зерно Божого Слова вродило урожай сторицею (пор. Мт. 13; 8:23). Своїм прикладом вони показали і, так би мовити, проклали шлях у майбутнє. І нам не залишиться нічого іншого, окрім як, “з Божою допомогою, піти їхніми слідами” (№ 41).

Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC