Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
 1. Патріарх Йосиф Сліпий. Пресвята Євхаристія
• 2. Міжнародна змішана богословска комісія. Тайна Церкви та Євхаристії у світлі тайни Св. Тройці
• 3. Тарас Байцар. Частота причастя впродовж історії: проблема і розв'язки
• 4. Діонісій Ляхович, ЧСВВ. Божественна Літургія - джерело й вершина життя Церкви
• 5. Прот. Олександр Шмеман. Причастя у дні Великого посту
• 6. Прот. Олександр Шмеман. Значення Причастя. Значення приготування до Причастя
• 7. Сергій Ковальчук. Євхаристія в контексті трьох Таїнств Християнського Втаємничення згідно Кодексу Канонів Східних Церков
  


Пресвята Євхаристія
(фрагмент)


Євхаристія це найвища і найсвятіша тайна. Вона уділює не тільки Божу благодать і надприродну Божу силу, як кожна інша тайна, але є причиною приcутности Христа, і містить Його в собі з цілим божеством і чоловіцтвом. Вона сполучає у собі найбільші тайни віри Пресв. Тройці і Воплочення разом з таїнственною присутністю Христа і пересуществленням хліба і вина в Його тіло і кров. Це саме ставить Пр. Євхаристію в осередок Христової віри і всього церковного життя, бо все, що в Церкві діється, є звернене на Пр. Євхаристію.

І так пливуть з неї ласки всіх інших тайн, бо в ній присутній той сам Христос, що жертвував себе за нас і що установив тайни. Всі інші тайни відносяться до тайни Пр. Євхаристії як до своєї мети, бо всією своєю суттю зміряють до Євхаристії і мають за завдання допровадити людину до неї. Nam omnia alia sacramenta ordinari videntur ad hoc sacramentum, sicut ad finem (S. th. 3. q. 65. a. 3) — каже св. Тома. Хрещення і Миропомазання дають право на прийняття Євхаристії. Вже св. Амвросій малює радість охрещених і миропомазаних: His abluta plebs dives insignibus ad Christi contendit altaria dicens: Et introibo ad altare Dei, ad Deum qui laetificat iuventutem meam (Ps. 42); depositis enim in - veterati erroris exuviis, renovata in aquilae iuventute, coeleste illud fe - stinat adire convivium. (De myst. 8, 43, MSL 16, 420). Сповідь і Оливопомазання відпущенням гріхів допроваджують до св. Причастя, Священство уділяє власть сповняти Пр. Євхаристію, а Подружжя є символом злуки Христа з Церквою, яка доконується Євхаристією, що на ділі лучить душу з Христом. Як з одного боку Євхаристія є осередком внутрішнього, духового життя, святости і праведности, так з другого ж є вона центром зовнішньої активности і спонукою до найбільших зусиль в ділянці архітектури, малярства, музики, співу, поезії, тощо. Це отже є вершок, до якого зміряє все від апостольських часів аж до кінця світу.

Як важна є Євхаристія, видно із слів Христа, що зробив її критерієм правдивого учеництва (Ів. 6, 52-69). Хто не приймає Євхаристії, мусить покинути ряди Христа. Великий трагізм міститься в тому, що найбільший акт любови став для багатьох учеників притокою відступлення від Спасителя (Ів. 6, 66). Дійсно тайна тіла і крови є виявом незмірної любови Христа до нас. Якщо ми кого любимо, тоді хочемо прийняти його всім найціннішим і найдорожчим у нашому домі. Подібно і Христос не міг спромогтися на щось більше понад те, що дав нам Себе на поживу, і то в такий чудесний спосіб. Завішуючи фізичні закони, через пересуществлення, Христос розширив царину Свого милосердя і любови. Тим то св. Бернард назвав Євхаристію любов'ю любовей — amor amorum... Ця тайна, каже св. Бонавентура, «est memoriale totius dilectionis suae et quasi compendium quoddam omnium beneficiorum suorum» (De inst. novit. 1, 2).

Незмірна любов степенується ще тим, що Євхаристія є знищенням життя, кривавою жертвою, яку Христос приніс раз на хресті з любови до людей, щоби відкупити їх від гріховної смерти, а тепер повторює її в безкровний спосіб. «Христос полюбив Церкву і себе самого віддав за неї, щоб її освятити» (Єф. 5, 25). Сам Христос, каже папа Григорій Вел.: «immortaliter atque incorruptibiliter vivens, pro nobis iterum in hoc mysterio sacrae oblationis immolatur» (Dial. IV, 58 MSL 77, 425).

Як сказано, Євхаристія різниться цим від інших тайн, що не тільки уділяє ласку, але спричинює присутність Христа під видами хліба й вина. Кромі цього ще одною прикметою підноситься вона понад всі інші тайни, а саме, що водночас є і тайною й жертвою. Якщо й сам Бог під одним оглядом є одним, під другим троїчним, так і Євхаристія, коли довершується, стає і тайною і принесеною жертвою. Слова установи «сіє єсть тіло моє» і «сія єсть кров моя» перемінюють существо хліба і вина в тіло і кров Христа, які стають і жертвою Богові і поживою вірним. Так ось Євхаристія під окремими видами тіла й крови Христа є видимим знаком до освячення вірних і містичним повторенням кривавої жертви на хресті. Це спирається на прадавнім, мабуть первіснім об'явленні, спільнім і поганам і жидам, що жертва несе на собі гріхи людей і кару за них. Вона заступає їх перед Богом, і тому належить до цього частинне спожиття жертви через тих людей, щоби вони були дійсно одно з принесеною заступною жертвою і нею помирилися з Богом. Спалена чи знищена частина є «поживою Бога». Вона свідчить, що Господь прийняв жертву. Ціла жертва стала власністю Бога, і Він запрошує жертводавців до своєї Трапези і допускає їх до інтимної злуки з собою. Це причастя, koinonia — є завершенням і овочем Жертви. Коли йде про назву тайни тіла і крови Христа, то вони є різні, і жодна з них не віддає повного змісту і суті речі. Найзагальнішою назвою є Євхаристія — eucharistia, від благодарственної молитви, яку Христос відмовив при установі цієї тайни і про яку згадують синоптики й св. Павло (euchariste - sas, Мт. 26, 27, Мк. 14, 23. Лк. 22, 19. І Кор. 11, 24). Звідсіля і св. Юстин каже, що « ця пожива називається в нас Євхаристією — καΐ ή τροφή άτη καλείται παρ ' ήμΐν ευχαριστία . ( Α pol. 1, 66. MSG 6, 428. Didache 9, 5. Ігнатій, Филад. 4. Смирн. 7 і 8). В І і II сторіччях євхаристією називається ціла християнська богослужба і хліб і вино, принесені на жертву. Євхаристія і з боку вірних є найкращою подякою, яку можуть вірні зложити Богові. Другою назвою є євлогія, від благословення хліба і вина, яким по­передив Христос установу Пр. Євхаристії (εύλογήσας Μ т. 26, 26. Мк. 14, 22). Пізніше эвлогія означала благословлений хліб (antidoron), який роздавано тим, що не причащалися на Службі Божій.

Назву «ломання хліба» — κλάσις τοΰ άρτου (Діян. 2, 42, 46. 20, 7. І Ко p . 10, 16), що було одною з акцій Христа при установі, з часом поширеної на означення цілої тайни і жертви.

Від Дій зветься ця тайна причастям (κοινωνία — communio, І Кор. 10, 16), трапезою любови (αγάπη Ів. 13, 1), Господньою трапезою (deip - non kyriakon І Кор. 11, 20), тайною хліба і вина, небесним хлібом (artos ek tu uranu Ів. 6, 31, 32), ангельським хлібом (Пс. 78, 25), св. напуттям (ephodion — viaticum), тайною тіла і крови, найсвятішими тайнами, або загалом тайною — mysterion.

Від жертовного чинника повстала назва літургія (leiturgia), жертва (thysia), служення, збір (synaxys), принос (prosphora, oblatio).

В українській мові прийнялися передусім дві назви — Євхаристія і Причастя, також найсвятіші тайни, Божі дари, а на означення жертви — Служба Божа і Літургія.

Пр. Євхаристія мала в Ст. Завіті багато прообразів, як ось дерево життя в раї (Бут. 2, 9), манна (Вих. 16, 3), хліби предложення (Лев. 24, 5), жертва Мелхиседека (Бут. 14, 18), хліб, яким ангел кормив Ілію (З Цар. 19, 6), пасхальний агнець тощо.

Всі назви повстали як вислів глибокого почитання Пр. Євхаристії в Церкві від апостольських часів, про ще свідчить Юстин, Тертуліян, Кипріян, Августин, Кирило Єрус. і Кирило Алекс, Золотоустий і ін. В середніх сторіччях це почитання зросло через полеміку з Беренґаром і виявилося в установі свята Божого Тіла на Заході (1264 p.), та в оживленні почитання Найсв. Тайн в новіших часах. Все ж таки точка тяготи спочиває на акті принесення жертви і на прийнятті причастя, а не на переховуванні Найсв. Тайн.

Відповідно до сказаного вся наука про Пр. Євхаристію ділиться на дві частини, на Євхаристію — як тайну і Євхаристію — як жертву, хоч беручи онтологічно, випадало б водночас викладати і про жертву і про тайну та не розділяти їх, бо ціла Євхаристія є неподільна. Та все ж таки сама методичність виложення домагається поділу, щоб облегшити зро­зуміння цієї так глибокої тайни. Ця сама рація каже утворити третій розділ про євхаристійну присутність Христа, що є водночас спільна і тайні і жертві та становить їх основу.

ПРО ЄВХАРИСТІЙНУ ПРИСУТНІСТЬ ХРИСТА

Цей розділ обнімав науку про саму присутність, про пересуществлення, себто переміну субстанції хліба і вина в тіло і кров Христа, і накінець про спосіб присутности. Всі три догми є органічно зв'язані та творять заокруглену цілість.

Теза: Христос є правдиво, дійсно і сущно присутній в Євхаристії. Догма віри.

І. ПОЯСНЕННЯ

В тезі твердиться, що Христос є присутній в Пр. Євхаристії як Богочоловік, з тілом, душею і божеством, як друга особа Божа. Три прислівники, що ми їх помістили в тезі, є взяті з дефініції Тридентського Собору. Хоч здавалося б, що вони звучать однозвучно і сино-німно, наділі ж Церква протиставить їх трьом єресям. «Правдиво» (vere) є звернене проти всіх, що уважають Євхаристію тільки самим знаком Христа (typos, signum, figura, symbolum). «Дійсно» (realiter) означає, що Христос є присутній незалежно від нашого подумання, зна­чить, не понятево або ідеально, оскільки ми Його собі представимо ві­рою під видами хліба і вина, але об'єктивно. Ми отже споживаємо правдивого Христа, об'єктивно присутнього, незалежно від думання нашого розуму. «Сущно» (substantialiter), себто як субстанціяльна річ, а не як акцидентальна сила, що діє в тих, що приймають Євхаристію.

II. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Євхаристійну присутність здефініювала Церква на кількох Соборах, про що згадується нижче при поодиноких єресях. Остаточно Тридент­ський Собор так опреділив ще раз цю догму: Si quis negaverit , in SS . Eucharistiae sacramento contineri vere, realiter et substantialiter corpus et sanguinem una cum anima et divinitate D.N.J. Christi, ac proinde totum Christum, sed dixerit tantummodo esse in eo ut in signo figura aut virtute, anathema sit. ( Denz . 883).

III. ПРОТИВНИКИ

В патристичних часах не було засадничих противників Пр. Євхаристії.

1. Перші, що не признавали її, були, як говорить св. Ігнатій (Смирн.7, 1), докети. Вони заперечували дійсне тіло Христа при воплоченні, а приймали тільки здогадне. Послідовно відкидали й євхаристійну присутність. Ґностики і маніхеї (Епіфан. Наеr. 26, 4. 37, 5 MSG 41, 337. 648) залишали слово Євхаристія, але вживали інших матерій до тайни, і тому в дійсності не було в них Євхаристії. Установлення Євхаристії і реальну присутність Христа перечили споріднені з маніхеями павліціяни.

2. Єретичне поняття про Євхаристію мали несторіяни і монофізити. Як у воплоченім Христі існують поруч себе рівнорядно божество і чоловіцтво, так в Пресв. Євхаристії хліб і вино поруч тіла і крови Христа. Так ось вони навчали про т.зв. вхліблення (impanatio), неначе б у хлібі існував і був присутній Христос. Несторяни і монофізити не признавали пересуществлення.

3. Справжня боротьба проти цієї тайни починається аж в середніх сторіччях. Викликав її бенедиктинський опат св. Пасхазій Радберт з Корбей (+ коло 860 р.) своїм твором « De corpore et sanguine Domini» (831 p. MSL 120, 1267). Він твердив, що тіло Христа в Євхаристії є те саме, яке Син Божий прийняв від Марії і яке відтак терпіло і було розпняте. Проти цієї думки виступили Ратрамн (+ около 870), Рабан Мавр (+ коло 884) і опат Герінґер. Властиво кажучи, нема суттєвої різниці між тілом в Євхаристії і тілом за життя Христа на землі, є тільки різниця щодо способу присутности. Радберт учив дальше, що тіло являється в хлібі і вині, його можна бачити і дотикати. Він пособляв натуралістичному (кафарнаістичному) способові понимання Пресв. Євхаристії, що відповідній частині хліба і вина, відповідає частина тіла і крови Христа. Подібну науку голосив на Сході в XII ст. Михайло Ґлікас. По стороні Пасхазія станув Лянфранк в Бек, що пішов ще дальше і підчинив тіло Христа в Євхаристії фізичним законам. Це дало притоку до виступу Беренґара, провідника школи в Тур (Tours, + 1088). Поборюючи цей пересадний реалістичний напрям, Беренґар дійшов до єресі, що Євхаристія є тільки символом (symbolum, figura) присутности Христа. Осуджений на Соборах в Верчеллі (Vercelli 1050 p.), Парижі (1050) і Римі (1059), остаточно відкликав свою єресь завдяки інтервенції папи Григорія VII на Соборі в Римі (1079 p. Denz. 255).

4. Вальдензи, Катари, Петробруссіяни, Альбіґензи заперечували священство, а з ним і євхаристійну жертву. Проти них здефініював IV Лятеранський Собор (1215 р.) догму пересуществлення — транссубстанціяції.

5. Віклеф (+ 1384 р.) приймав мабуть символічну присутність Христа, яка приводить нам Його на пам'ять. Перечив транссубстанціяцію Гус (+ 1416) та домагався конечно причастя вірних під двома видами. Їх науку осудив Собор в Констанці (1418 p.).

6. Окремий період євхаристійних єресей творять протестанти. Лютер не заперечував присутности, тільки переміну субстанції хліба і вина в тіло і кров Христа. Христос є скрізь присутній, отже і в хлібі (in, cum et sub pane, impanatio). Великі ласки має вірний в хвилині причастя.

Цвінґлі, Карльштад (Andr . Bodenstein) і Еколямпадій (Zwingli, Karlstadt, Oekolampadius, Huszgen) заперечували дійсну присутність Христа в Євхаристії і вчили, що вона є лише знаком Христа (signum vel figura).

Кальвін приймав в Євхаристії тільки силу Христа, яку одержують предестиновані до спасення, а не відкинені і осуджені Богом. Про науку протестантів говорить з глузуванням і сам Лютер: «Карльштадт у цім святім тексті мучить слово це (hoc), Цвінґлі мучить слово єсть (est), Еколампадій мучить слово тіло (corpus). Одні мучать цілий текст, інші мучать половину тексту... А одно тільки пояснення мусить бути правдиве. Таку нужденну гру грає з нами диявол. (Das dise Wort Christi) Das ist mein Leib etc. (noch fest stehen wyder die Schwermgeister. Nurnberg 1527). В листі до «Християн Штрасбурґу» (1524 р.) Лютер пише, що радо прийняв би інше пояснення, бо хотів би і тим висміяти «панізм», але не може, бо текст такий ясний. « Я полонений, не можу вийти; текст є надто силь­ний і не дозволяє позбавити свого змислу слів » (v. Wette — Luthers Briefe II, 577).

7. Сучасні протестанти і модерністи перечать реальну присутність. Гарнак уважав, що Тайна Вечеря була звичайним благословенням хліба і вина. Модерністи приймають, що це була тільки пращальна вечеря (Denz . 2045). Аґапе, це знак єдности, і щойно пізніше вона прийняла літургічний характер. Ліберальні письменники (W . Heitmuller — Taufe und Abendmahl bei Paulus 1903) кажуть, що Євхаристія розвинулася з елевзинських містерій і культу Мітри. Інші (Percy Gardner — The origin of the Lord's Supper, London 1893, M. Goguel —· L'eucharistie des Origines a St. Justin martyr, Paris 1910, F. Cumont — Les mysteres de Mithra. Paris 1902) заперечують Євхаристію зовсім і щонайбільше признаютьтільки зовнішню подібність.

На нез'єдиненім Сході треба назвати ще богомілів або массаліянів (фундаґіяґітів), яких осудив Царгородський Синод (1092 р.). Вони перечили дійсну присутність Христа.

Ще в VI ст. виступав царгородський патріярх Євтихій проти того, щоб на Великім Вході віддавати поклін предложеним дарам. Одначе це не є виявом почитання ще неприсутнього Христа, але пошани для символу Христа, що в'їздить до Єрусалиму і для благословлених дарів предложення, що мають небаром перемінитися в тіло і кров Христа. (Симеон Сол., про Божий храм, 77 MSG 150, 420).

IV. ДОКАЗ

Св. Письмо.

1) Євхаристійна проповідь (Iв. 6). Христос обіцяв дати своє тіло і кров на поживу і напиток, якими є Євхаристія. А що ці слова треба брати в буквальному значенні, себто як дійсну присутність Христа в Євхаристії, отже Христос є дійсно присутній в Євхаристії.

Текст. Христос обіцяв дати себе як поживу і напиток в Кафарнаумі, в Євхаристійній проповіді, яку передає св. Іван в 6 гл., доповнюючи під цим оглядом синоптиків. На початку (стих 1-25) згадавши близький час до пасхи, оповідав євангелист, про помноження хлібів недалеко Бетсаїди Юлія. Насичений нарід думав, що саме Христос буде тепер царем і положить край їх поневоленню. Щоб оминути це, Ісус усувається в недалекі гори, а ученикам приказує переїхати на західний беріг озера. Пізніше і сам Він пішов по озері за ними, всів до човна і від'їхав до Ка­пернауму. Христос як Бог може помножувати творчою силою той сам хліб і, ступаючи по воді, своє тіло усунути з-під впливу фізичних законів. Тимто тиснеться на думку відповідь, можливе є, щоб Христос в чудесний спосіб дав своє тіло і свою кров на корм і напиток. Обидва отже чуда облегчують зрозуміння наступної проповіді в кафарнаумській синагозі, куди прийшла насичена в чудесний спосіб і одушевлена товпа, думаючи таки проголосити Христа своїм царем і освободитися від рим­ського ярма. Цю хвилину підхоплює Христос і, щоб звернути їх увагу на духове царство, зачинає свою довгу промову (6, 26-69).

26. Істинно, істинно, говорю вам: шукаєте мене не тому, що бачили чудеса, але що їли хліб і наситилися. 27. Дбайте не про страву, що минається, але про страву, що перебуває в життя вічне, котру Син Чоловічий вам дасть, бо цього назнаменував Отець Бог. 28. І сказали до нього: Що нам робити, щоби чинити діла Божі? 29. Ісус відповів і сказав їм: Це є діло Боже, щоб ви вірили в того, котрого він післав. 30. І сказали йому: Що ти отже за знак робиш, щоб ми побачили і увірили тобі? Що ділаєш? 31. Наші батьки їли манну в пустині, як написано: Хліб з неба дав їм їсти. 32. Сказав їм отже Ісус: Істинно, істинно говорю вам: Не Мойсей дав вам хліб з неба, а мій Отець дає вам хліб правдивий з неба. 33. Бо хліб Божий є той, що сходить з неба і дав життя світові. 34. Сказали отже до нього: Господи, все давай нам того хліба. 35. Сказав же їм Ісус: Я хліб життя; хто до мене приходить, не буде голодувати, а хто вірить в мене, не буде прагнути ніколи. 36. Та я сказав вам, що ви й бачили мене і не вірите. 37. Все, що дав мені Отець, до мене прийде, а того, хто приходить до мене, не вижену геть; 38. бо я зійшов з неба, не щоби чинити волю мою, а волю того, що післав мене. 39. Се ж є воля того, що післав мене, щоби з усего, що дав мені, я не погубив нічого, а воскресив те в послідний день. 40. Се ж є воля мого Вітця, щоби кож­ний, хто бачить Сина і вірить в нього, мав життя вічне, а я воскрешу його в послідній день. 41. Негодували отже Юдеї на нього, що сказав: 42. Я хліб, що зійшов з неба, і говорили: Чи це не Ісус, син Йосифа, котрого батька і матір ми знаємо ? Як отже він говорить: Я зійшов з неба? 43. Ісус відповів і сказав їм: 44. Не ропочіть між собою. Ніхто не може прийти до мене, коли Отець, що післав мене, не притягне його, а я воскрешу його в послідній день, 45. Написано у пророків: І будуть всі научені Богом. Кожний, хто чув від Вітця і навчився, приходить до мене. 46. Бо ніхто Вітця не бачив; тільки той, хто від Бога, той ба­чив Вітця. 47. Істинно, істинно говорю вам: Хто вірить, має життя вічне. 48. Я хліб життя. 49. Ваші вітці їли манну в пустині і померли. 50. Це хліб, що сходить з неба; щоб і не вмер той, хто його їсть. 51. Я хліб жи­вий, що зійшов з неба. Коли хто їсть цей хліб, житиме по віки, а хліб, що я дам, це моє тіло за життя світу. 52. І сперечалися між собою жиди, кажучи: Як може він дати нам тіло їсти? 53. І сказав їм Ісус: Істинно, істинно говорю вам: Коли ви не будете їсти тіла Сина Чоловічого, не будете пити його крови, життя не будете мати в собі. 54. Хто їсть моє тіло і п'є мою кров, має життя вічне, і я воскрешу його в послідній день. 55. Бо моє тіло це правдивий корм, а моя кров це правдивий напій. 56. Хто їсть моє тіло і п'є мою кров, в мені перебуває, а я в нім. 57. Як пі­слав мене живий Отець, і я живу Вітцем, а хто їсть мене, і той житиме мною. 58. Це хліб, що зійшов з неба. Не як ваші вітці їли і померли; хто їсть цей хліб, житиме по віки. 59. Це говорив навчаючи в божниці. в Капернаумі. 60. Многі отже з його учеників слухаючи, говорили: Тверде це слово і хто може його слухати? 61. А Ісус, знаючи сам в собі, що не­годують на те його ученики, сказав їм: Це вас соблазняє? 62. Коли отже побачите Сина Чоловічого, як входить, де був перш? 63. Це дух, що ожив­ляє, тіло не помагав нічого. Слова, що я їх вам говорив, це дух і життя. 64. Та є між вами деякі, що не вірять; бо Ісус знав з початку, хто ті, що не вірять, і хто той, що мав його видати. І сказав: 65. Для того ска­зав я вам: Ніхто не може прийти до мене, коли не буде йому дано від мого Вітця. 66. Від тепер многі з його учеників відступили і вже не хо­дили з ним. 67. Ісус же сказав дванадцятьом: Чи й ви хочете відійти? 68. А Симон Петро відповів йому: Господи, до кого підемо? Ти маєш слова життя вічного. 69. і ми увірили і пізнали, що ти є святий Божий.

Аналіза. Ту цілу промову Христа можна поділити на три частини. В першій частині (26-51) Христос, нав'язуючи до старань слухачів про матеріяльний хліб, звертав їхню увагу на поживу, що перебував в життя вічне і яку дасть (δώσει — ст. 27) Син Чоловічий. В Нього треба вірити. Коли ж народ домагався, щоб Христос зробив якесь більше чудо, як Мойсей, що дав манну в пустині і цим засвідчив своє Боже післанництво, то це стало притокою для Христа до твердження, що Він сам є живим хлібом, який зійшов з неба. Хто буде їсти цей хліб, не вмре по віки. Воля небесного Вітця є, щоб кожний, хто бачить Христа, вірив у Нього і через це мав вічне життя. Жиди їли манну в пустині і померли, а «хто їсть цей хліб, житиме по віки, а хліб, що я дам, це моє тіло за життя світу» (ст. 52). Христос проповідує себе, як «хліб Бога» (ст. 33), «хліб життя» (ст. 35). «Прийти» до Христа і вірити в Нього не є це саме, що їсти Його тіло і Його кров. Воно є радше умовиною, що попереджує причастя.

В другій частині (53-58) Христос виразно називає своє тіло і свою кров хлібом і напитком життя. І хто буде їсти Його тіло і пити Його кров, буде мати життя вічне і воскресне в останній день. «Хто їсть моє тіло і п'є мою кров, в мені перебуває і я в нім». Рація, чому тіло і кров да­ють життя, є те, що Христос живе, бо має життя від Отця. Так і той, хто їсть Христа, жити буде через Христа і то на віки (58).

Третя частина (59-72) — це пояснення до сказаних слів. На заміт слухачів, що Його слова є тверді, бо як можна їсти чиєсь тіло, Христос відповів натяком на вознесення, підсуваючи думку, що Його тіло буде прославлене, одуховлене і в такий спосіб подане на корм. «Це дух, що оживляє, тіло не помагав нічого. Слова, що я їх вам говорив, це дух і життя» (ст. 63). Вони містять в собі таїнство, глибше від того, що собою представляє зовнішня матерія тіла, і тому не можна слів Христа мірити законами, яким підлягає звичайне тіло. При вознесенні стане наглядне те, що прославлене тіло Христа не підлягає законам матерії. Тоді вже не будуть гіршитися і думати про їдження куснями м'яса. Слово «дух» означав людину скріплену надприродною поміччю, а «тіло» людину полишену природним силам і тому підчинену розкладові. Животну силу Христового тіла треба приписати духові, Божій силі Христа, яка діє через особову сполуку з другою особою Пресв. Тройці, Словом. І в такий спосіб дав тіло Христа вічне життя. Тому каже св. Августин, що кафарнаумці «acceperunt illud stulte, carnaliter illud cogitaverunt et pu - taverunt, quod praecisurus esset Dominus particulas quasdam de cor - pore suo et daturas illis. Si durum non essent, dicerent sibi: Non sine causa dicit hoc, nisi quia ibi aliquod sacramentum latens. Spirituali - ter intelligite, quod locutus sum; non hoc corpus, quod videtis, man - ducaturi estis et bibituri illum sanguinem, quem fusuri sunt, qui me crucifigent. Sacramentum aliquod vobis commendavi, spiritualiter intellectum vivificabit vos. Etsi necesse est, illud visibiliter celebrari, oportet tamen invisibiliter intelligi» (In Io. 98, 9 MSL 37, 1265).

Христос не дає себе на поживу в смертнім стані, що підпадав під змисли, але в таїнственний спосіб. Тайна є видимим знаком невидимого Христа, і коли віримо в цю тайну, вона нас оживляє. Такий є хід думок проповіді.

Коли йде про пояснення, то протестанти уважають, що Христос говорив в проповіді тільки про поживу віри. Віра — це духова пожива, якою є Христос. Тої самої думки були католицькі теологи Николай з Кузи, Каєтан і ін. з огляду на полеміку з гуситами, які покликувались на 6 гл. Івана і жадали причастя крови для вірних. Одначе така екзегеза про Христа як хліб і предмет віри, непотрібна, щоб опрокинути гуситів, бо саме в 6, 59 Христос приписує це саме діяння причастю тіла і крови, що й самому причастю тіла, і тому не є конечне причастя під двома видами.

Інші богослови (вірцбурська школа, св. Беллярмин, Мальдонат, Кнабенбавер, Францелін, ван Ноорт, Танкерай і протестанти Деліч, Кайль, Кестлін, Дітріх (Delitsch, Keil, Kostlin, Dietrich) і ін. ділять проповідь на дві частини. В першій до ст. 47 говорить Христос про хліб віри, яким Він є сам. В другій пояснює докладніше, що пожива є тіло і кров Христа.

Третій гурт богословів (Корнелій а Ляпіде, Бійо, Пеш, Йос. Міллер, Лєрхер, Дікамп, з нез'єдинених митрополит Макарій, єп. Сильве­стер і ін.), заступають погляд, що ціла проповідь відноситься до Євхари­стії, бо нема в св. Письмі тексту, в якім хліб життя був би взятий в переноснім значенні, як метафора. Промовляє за цим і та обставина, що по помноженні хлібів Христос мав на цілі унагляднити і пояснити правду, що дасть своє тіло і свою кров на поживу. Це слідне від початку промови — постійна пожива на життя вічне — є тіло і кров Христа. При тім і в першій і другій частині говорить Христос про майбутній хліб, який дасть (ст. 27). Якщо Він мав на увазі тільки корм віри, то ним був би вже в теперішності, а не щойно в майбутності. Твердження скріпляє паралельність тез у першій і другій частинах (ст. 33 і 58). При цім треба звернути увагу, що Христос водночас жадає віри в себе і її підкреслює впродовж цілої проповіді аж до кінця — «є між вами деякі, що не вірять» (ст. 64), «ми увірили» закінчує св. Петро ствердженням додатнього висліду проповіді (ст. 69). Пресв. Євхаристія є сконкретизо­ваним предметом віри в Христа. Звідси то зачинає Христос говорити спочатку про хліб, не ясуючи його ближче як своє тіло і кров.

Таксамо і патристична екзегеза пояснює текст про дійсне тіло і кров Христа, бодай коли йде мова про другу частину (св. Ігнатій Антіох., Наука дванадцяти апостолів, Юстин, Іриней, Григорій Нисс, Кирило Єрус. і інші). Лише Климент Олекс. і Оріген схильні до алегоризування, не кладуть натиску на буквальний змисл тексту. Впрочім для догматич­ного доказу екзегетичні різниці цих двох частей не мають значення, бо всі згідні, що в другій частині говорить Христос про корм і напиток своїм тілом і кров'ю.

Висновки. а) Слова Христа виразно говорять, що Він дасть своє тіло і свою кров за поживу: «Хліб який я дам, є моє тіло за життя світу; моє тіло є правдивим кормом, моя кров правдивим напитком; хто їсть моє тіло і п'є мою кров, має життя вічне і я воскрешу його в останній день» і т.д. Мова йде про те саме тіло, що буде розпняте за життя світу (ст. 52).

б) Це потверджує досадність грецької лексики: жути мов м'ясо хліб, пити кров — ό τρώγων μου τήυ σάρκα, ton arton, pinein to haima, правдива пожива — aletes brosis і т.д. Вони висловлюють дійсне їдження і пиття правдивого тіла і крови. Не диво тому, що ці слова проймали жахом слухачів.

в) Якщо б слова Христа мали метафоричне значення, а не означалидійсного тіла і крови Христа, а тим самим Його присутности, то не було б рації, чому Христос так ділив і підкреслював окремішність чинностей їдження тіла і пиття крови. На означення переносного змислу вистачило б « їдження тіла », бо воно вистачало б до утворення метафоричного поняття — вірити в Христа.

г) Буквального змислу проповіди домагається цілий контекст. «Їсти тіло» і «пити кров» не може мати переносного значення, бо інакше виходило б це на недоречність. Їсти тіло і пити кров у переноснім змисліозначає ненавидіти когось, карати, мучити, дошкулювати і через те нищити його здоров'я. (Пс. 26, 2. Йов 19, 22. Іс. 49, 26. Мих. З, 3. Гал. 5, 15. Як. 5, 3. Ап. 16, 6). Годі отже подумати, щоб за те, що хтось буде ненавидіти Христа, Його переслідувати, мав життя вічне, жив найсердечніше і перебував у Христі. Вправді в Стар. Завіті приходять звороти, «хто їсть мене (мудрість), буде ще голодний, а хто п'є мене, буде ще спрагнений» (Еккл. 24, 29), або «прийдіть, їжте мій хліб (мудрість),і пийте вино, яке вам замішав» (Прип. 9, 5), але вони самі в собі ясні, і зі зв'язку з попереднім наглядно виходить, що мова йде про набуття і присвоєння собі мудрости. Навпаки, їсти тіло і пити кров Христа, в метафорі, ненавидіти, дошкулювати, нищити Христа і за це мати як наслідок — життя вічне, безпосереднє співжиття з Христом і т.д., стають нісенітницею. Отже контекст допускає тільки буквальний змисл.

д) Жиди, що слухали проповіді, розуміли її в буквальнім змисліпро дійсне тіло і дійсну кров Христа. Вони негодували за «тверде слово», бо як «може дати нам своє тіло їсти» (53 ст.). Та Христос не відкликав ані не поправив своїх слів, але навпаки кілька разів повторив, що хто не буде їсти Його тіла і пити Його крови, не буде мати життя віч­ного, що тіло Його є правдивим кормом і кров правдивим напитком. Бувало одначе нераз, що Христос пояснював свої слова, коли чув і бачив, що Його зле зрозуміли. (Мт. 16, 6-12; Мр. 8, 15-21 про фарисейський квас; Ів. З, 3-8 в розмові з Нікодимом про відродження; Ів. 4, 32-34 про страву, якою є воля Отця; Ів. 11, 11-14. Лазар спить — умер і т.д.). Ба, що більше, Христос волів стратити багато з своїх учнів, ніж відкли­кати свої слова. А навіть звернувся до апостолів з запитом, чи й вони хочуть відійти. Якщо б не було тут мови про дійсне тіло і кров Христа, а тільки про віру в Христа, то це не викликало б було такого завору­шення і не скінчилося б таким розчаруванням і покиненням Христа серед одушевлених на початку промови слухачів.

Промовець відкинув тільки реалістичне понимання своїх слів. Вони не мають основи до згіршення, бо прецінь не будуть гіршитися, коли побачать, як зноситься «де був перше» (62 ст.), вказуючи на своє божественне походження. В Бога все можливе, отже може виповнити свою обіцянку. Питання заходить тільки, в якім виді дасть їсти своє тіло і свою кров. На це міститься відповідь у відкиненні реалістичного понимання «м'яса», бо «м'ясо» нічого не помагає. «Слова, що я їх вам говорив, це дух і життя» (63 ст.). Не каже Христос, що Його слова треба брати в переноснім значенні, але те, що вони містять у собі, є духом і життям. Природа м'яса, коли б його краяв на кусні і давав їсти, не може робити живим і дати життя вічне, але тіло одуховлене задля божества Слова, невидиме для змислів, але певне з віри, стане кормом для душі. Отже остає змисл дійсного тіла і дійсної крови. Якщо б Христос цим поясненням хотів був надати своїй проповіді метафоричне значення, тоді не було б причини до дезерції, яка все ж наступила з рядів Христа. Так отже Христос виключив грубо матеріялістичне м'ясо, а піддав можли­вість чудесного способу тіла в духовій присутності. Св. Августин каже тому: «Non prodest quidquam, sed quomodo illi intellexerunt; carnem quippe sic intellexerunt, quomodo in cadavare dilaniatur aut in macello venditur, non quomodo spiritu vegetatur ... Spiritus ergo est, qui vivi­ficat, caro autem non prodest quidquam: sicut illi intellexerunt carnem, non sic ego do ad manducandum carnem meam. (Tract. in Jo. 27, 5. MSL 35, 1617/8).

Дещо інакше пояснює це місце св. Іван Хризостом: Як отже сказав він: Мов тіло не помагає нічого? Не думає так про своє тіло, але про тих, що брали б сказані слова тілесно... Бачиш отже, не про Його тіло тут мова, але про тілесний спосіб слухання. Ή σαρξ ουκ ωφελεί ουδέν; ού περί της εαυτού σαρκός λέγων μη γένοιτο* άλλα περί των σαρκικώς έκλαμβανόντων τα λεγόμενα. Τί δέ έστι τό σαρκικώς νοησαι... Όρας ότι τό ή σαρξ ούκ ωφελεί ουδένού περί της σαρκός αύτοϋ είρηται, αλλά περί της σαρκικής ακροάσεως. (Но m . in Jo. 47, 2. MSG 59, 265 C).

До такого пояснення склонюється екзегет Мальдонат, а саме, що Христос мав на увазі, тілесне успосібленя слухачів у противенстві до просвіченого вірою пізнання. Він говорить в тім стиху про змислову, земську людину, яка не може його без світла віри зрозуміти.

Обидва пояснення є допущені і сходяться в одному, а саме, в духо­вості дійсного тіла Христа. Св. Дух створює спосіб існування тіла, незна­ний для людського досвіду, і в такий спосіб стає воно поживою. Конеч­ним отже є перенестися вірою в позазмислові можливості, щоб зрозуміти Христові слова. Не всі слухачі це зробили і не всі вірили, що Христос мав вдасть над природними законами і над своїм тілом, та що є в силі перемінити його і подати в виді поживи і напитку. Коли людина ставить себе як мірило того, що Бог може, а що ні, то мусить заломитися при цім таїнстві. Для людини слова Христа є неможливі, але для Бога можливі.

Коли глянути в минуле, то в патристичних часах Отці брали проповідь Христа в буквальнім змислі. Свідчать про це вже наведені тексти св. Августина і св. Івана Хризостома. Св. Августин підкреслює також духове споживання Христа вірою: Ut quid paras dentes et ventrem? Crede et manducasti. (In Jo tract. 25, 12 MSL 35, 1602). Так само на іншім місці говорить: Qui non manet in Christo et in quo non manet Christus, procul dubio nee manducat (spiritualiter) carnem eius, nee bibit eius sangui­nem (licet carnaliter et visibiliter premat dentibus Sacramentum corpo­ris et sanguinem Christi), sed magis tantae rei sacramentum ad iudi­cium sibi manducat et bibit, quia immundus praesumpsit ad Christi accedere Sacramenta, quae aliquis non digne sumit, nisi qui mundus est » (In Jo tract. 26, 18. MSL 35, 1614). Все ж таки приймає він і бук­вальний змисл. « Sicut audivimus, cum sanctum evangelium legeretur, Dominus Jesus Christus exhortatus est promissione vitae aeternae ad manducandam carnem suam et bibendum sanguinem suum. Qui au­distis haec, nondum omnes intellexistis. Qui enim baptizati et fideles estis, quid dixerit nostis. Qui autem inter vos adhuc catechumeni vel audientes vocantur, potuerunt esse cum legeretur audientes, numquid et intelligentes? Ergo sermo noster ad utrosque dirigitur. Qui iam man­ducant carnem Domini et bibunt sanguinem eius, cogitent, quid man­ducent et quid bibant: Ne sicut dicit apostolus, iudicium sibi mandu­cent et bibant (1 Cor. 11, 29). Qui autem nondum manducant et non­dum bibunt, ad tales epulas invitari festinent... Quid causae est, о au­dientes, ut mensam videatis et ad epulas non accedatis? Et forte modo cum evangelium legeretur, dixistis in cordibus vestris: Putamus quid est quod dicit: Caro mea vere est cibus... Quomodo manducatur caro Domini et bibitur sanguis Domini?... Ecce pascha est, da nomen ad baptismum. Si non te excitat festivitas, ducat ipsa curiositas, ut scias, quid dictum sit: Qui manducat carnem meam... » ( Serm. 132, de verbis Ev. Joan. n. 1. MSL 38, 73415, cf. De civ. 21, 25. MSL 41, 741/2. Quaest. in Pentat. III Lev. q. 57, 4. MSL 34, 704. De pecc. mer. et remiss. 1, 26. MSL 44, 123. De Consensu Evang. III, 1, 2. MSL 34, 1158). «Johannes autem de corpore et sanguine Domini hoc loco nihil dixit (говорячи про тайну вечерю), sed plane alibi multo uberius hinc Dominum locu ­ tum esse testatur». Значить, проповідь в Капернаумі уважає Августин євхаристійною, коли в'яже її з тайною вечерою.

Так само Ефеський Синод (431 р.) потвердив письмо Кирила Олекс. до Несторія, в якім він підкреслює животність Євхаристії задля злуки Христового тіла з Логосом, покликуючись при тім на I в. 6, 55. (Наг- douin, Coll. Concil. 1, 1290). За правдивість тіла Христа в Євхаристій­ній проповіді стоїть і II. Нікейський Собор (787) проти іконокластів, що приймали тільки Євхаристію як правдивий образ Христа (ten alethe tu Christu eikona), він каже, що «ніколи ні Господь ні апостоли ні Отці не називали безкровну жертву принесену священиком, образом, але самим тілом і самою кров'ю». Притім покликується Собор теж на I в. 6, 54 (На r - douin IV, 370).

Накінець виринає одна трудність:

В кн. Йов 31, 31 читаємо: «Сказали мужі з мого шатра: Хто дасть нам його кости, щоб ми наситилися». А що їсти когось означає пристра­сно когось любити, отже і в євхаристійній проповіді Христові слова мо­жуть мати таке саме значення. Відповідь: Екзегети пояснюють цей текст так: Йов говорить про ненависть своїх слуг до ворогів або про гостинність Йова для своїх друзів. Деякі Отці пояснюють також це як сильну лю­бов до Йова, уважаючи його типом Христа і тоді згаданий текст мав би бути пророчим текстом. (Knabenbauer In libr. Job. I. Parisiis 1886). Так отже не можна наводити цього тексту на ослаблення буквального змислу євхаристійної проповіді Христа.

Слова установи.

Христос, святкуючи Пасху на останній вечері перед своєю смертю, взяв хліб і сказав: I жте, це в мов тіло, і подав чашу, кажучи: пийте, це в моя кров. А ці Христові слова треба брати в буквальнім змислі про його дійсну євхаристійну присутність тіла і крови, отже Христос є дій­сно присутній під видами хліба і вина.

І. Перша передпосилка.

Три синоптики і св. Павло говорять про установу Євхаристії на Тайній вечері.

а) Тексти.

Мт. 26, 26-28.

26. Коли ж вони їли, взяв Ісус хліб і поблагословив і переломив і дав ученикам і сказав: Прийміть, їжте, це є тіло моє. 27. І взяв чашу, віддав хвалу і подав їм, кажучи: 28. Пийте з неї всі, бо це є кров моя завіта, що за многих проливається на відпущення гріхів.

Мк. 14, 22-24.

22. І коли вони їли, взяв хліб поблагословивши, переломив і дав їм і сказав: Прийміть, це є тіло моє. 23. І взявши чашу хвалу віддавши, дав їм, і пили з неї всі. 24. І сказав їм: Це є кров моя завіта, що за многих проливається.

Лук. 22, 19-20.

19. І взявши хліба, переломив, віддавши хвалу і дав їм, кажучи: це є моє тіло, що за вас дається. Робіть це на мій спомин. 20. Таксамо і чашу по вечері, кажучи: Це є чаша, новий завіт у крові моїй, що за вас проливається.

І. Кор. 11, 23-26.

23. Бо я приняв від Господа, що й вам передав, що Господь Ісус тої ночі, котрої був виданий, взяв хліб 24. і віддавши хвалу переломив і сказав: це є моє тіло, що за вас. Це чиніть на мою пам'ятку. 25. Так само і чашу по вечері кажучи: Ця чаша новий завіт в моїй крові, це чиніть, скільки разів питимете, на мою пам'ятку. 26. Бо скільки разів їсте цей хліб і п'єте чашу, смерть Господню звіщаєте, аж він прийде.

б) Пояснення.

Всі синоптики і св. Павло, що найправдоподібніше довідався про Тайну вечерю від Ананії, а може і від апостолів в Єрусалимі (Діян. 9, 6. 10. 26 сл.), однозгідно подають слова установи щодо тіла. Щодо крови, то заходить зовнішня різниця у вислові, яка для доказу на євхаристійну жертву має велику вагу. Матей і Марко, що був учнем Петра, говорять про кров, яка є в чаші, а Лука і його учитель Павло називають чашу, яка містить у собі Христову кров.

Екзегети підкреслюють однозгідність Матея і Марка з одного боку, Павла ж і Луки з другого. При цім впадає більша різниця між Павлом і його учнем Лукою, ніж між Матеєм і Марком. З порівняння текстів виходить, що в Матея і Марка не має «що за вас (дається)». Коли Ма­тей і Марко по установі тіла говорять безпосередньо про подання крови, то Павло завважує, що Христос дав чашу крови аж при кінці вечері. Різниця походить звідсіля, що два перші синоптики не звертають уваги на старозавітній пасхальний обряд вечері, який приписував в межичасі подавання інших страв, тільки оповідають про установу тіла і крови.

Глибша аналіза виказує, що слова записані в Марка є первісніші за слова в Матея, який їх доповнює і пояснює. Марко подає: labete прий­міть, Матей labete, phagete — прийміть, їжте. При чаші Марко згадує спершу пиття, а щойно пізніше слова Христа — «це є кров моя» — та не повторює вже слова «прийміть». Матей, навпаки, додає: piete ex hu pantes — пийте з неї всі». Ще одна різниця звертає на себе увагу. Марко пише, що кров завіту пролита hyper pollon — за многих, Матей знова peri pollon — від многих», замість многих, в користь многих. (Пор. Іс. 53, 10-12) і доповнює eis aphesin hamartion — на відпущення гріхів. Коли взяти тексти Павла і Марка, стає наглядне, що це два самостійні охоплення Христової дії на Тайній вечері. У Павла при словах про тіло сказано « to hyper hymon », а при чаші he kaine — новий (завіт). (Пор. Єрем. 31, 31), які то слова не достають в Марка.

Слова «не питиму від нині із цього плоду виноградного до того дня, коли його питиму з вами із нового в царстві мого Вітця» поставлені в Матея (26, 29) і Марка (14, 26) по установі Євхаристії. Лука подає їх перед тим, і це правдоподібніше та відповідає історичній дійсності. Зга­дані слова відносяться до трапези в Царстві небеснім. Ті, що прийма­ють за Матеем і Марком слова, сказані вже по установі Євхаристії, пояснюють в той спосіб, що Христос називає кров ще вином, хоч воно вже перемінилося, а тіло хлібом (Iв. 16, 52). І св. Павло називає тіло Христа — цим хлібом. Інші екзегети кажуть, що Христос говорив за­гально про вино, що вже не буде ні їсти ні пити з апостолами, вказуючи на небесну трапезу. Павло зовсім не згадує про їдження і пиття в Бо­жім царстві.

Віддати тіло і пролити кров, значить, жертвувати життя, понести смерть за другого. (Гал. 2, 20. Рим. 7, 4. Євр. 9, 22. Єфез. 1, 7). Крім різниці про згадку небесної трапези в Луки і Павла, треба додати те, що Павло говорить виразно про зазив Христа, щоб пити чашу. Лука опускає це. Дальше, Лука додає до слів про тіло « to hyper hymon didomenon — що за вас дається». Обидва тексти є отже від себе незалежні і вказують на третє джерело, з якого вони черпали. Деяка схожість є між Лукою і Марком при установі чаші, на що вказує: ekchynnomenon, мимо того, що це слово являється в Луки в іншій граматичній і складовій конструкції і що в Луки є «hyper hymon», а в Марка «hyper pollon». Крім мовних різниць і згадки про дрібні діяння, в сущності в оповіданні всіх чотирьох гагіографів є повна однозгідність.

«Це чиніть на мою пам'ятку» — записане тільки в Павла (1 Кор. 11, 24), якого свідоцтво щодо часу є найстарше, бо писане яких 27 років по Тайній Вечері. Лука записав їх тільки при установі тіла (22, 19). Євангелисти Матей і Марко не згадують про це, бо коли писали свої євангелія, то вже була загальна практика приносити євхаристійну жер­тву (Дії 2, 42) замість святкування старозавітнього пасхального агнця.

З тої причини протестанти кажуть, що ці слова в Павла і Луки неавтен­тичні. Та навіть, якщо б так, що очевидно є неправдою, як свідчать най­старші рукописи, то цілий контекст говорить про правдивість і автен­тичність Христових слів. Кров Христа називається кров'ю Завіту. А завіт і угода не робиться на короткий час. Старий Завіт тривав довго і був часто відновлюваний. Подібно отже і в Новому Завіті — кров є про­лита за многих, отже не тільки за апостолів. Установа Євхаристії є ви­повненням обіцянки, даної в євхаристійній проповіді, про хліб життя для всіх. Св. Павло зазначує, що він перейняв установу від Христа (1 Кор. 11, 23).

Є ще одна трудність. А саме, Лука згадує про дві чергові чаші, які Христос давав пити апостолам. Це дається пояснити щойно, узглядню­ючи цілий обряд пасхальної вечері, який менш-більш, поминаючи всі екзеґетичні спори, так відбувся:

I. В приготованій Петром і Іваном світлиці на Сіоні по обмитті рук прилягли апостоли до стола. Кожний на свойому місці, і Христос, як Голова родини, відмовив благословну молитву. При тім сказав Він пропам'ятні слова, що дуже бажав їсти цю пасху з ними. Опісля поблагословив замішане червоне вино (Іс. 63, 2), яке налито кожному до його чаші і окремо кожному води до вина. Може пили і з одної чаші всі. І так випили першу приписану чарку (Лук. 22, 17 сл.), яка звалася каддуш, чаша свята. Після цього внесено стіл з пасхальними потравами. Христос поблагословив, взяв гіркі зела завбільшки оливки, вмочив в харосет або оцет, подякував Отцю небесному за пільні овочі, спожив їх і дав апостолам, щоб їли.

II. Замішано другу чашу вина і слідувало слово про свято Пасхи, себто вихід Ізраїля з Єгипту та величання Бога за могутність і опіку над Ізраїлем. Та чаша звалася гаґґада, оповідання про вихід з Єгипту (Theodor Innitzer — Kurzgefasster Kommentar zur Leidensgeschichte und Verklarungsgeschichte Jesu Christi — Graz 1925). При цім сказав Христос, що не буде вже більше їсти пасхи з апостолами аж по скінченні, в царстві небеснім. Ця згадка викликала спір між апостолами, хто з них буде старший у тому царстві: «Хто більший між вами, нехай буде як менший», казав Христос, «а хто перший як слуга» (Лук. 22, 26). Тоді встав Спаситель від трапези і обмив усім апостолам ноги. Після цього продовжувано вечерю і споживано гірку ярину, омочену в оцті. В тім часі Христос згадав про зраду Юди, з яким опісля намочив хліб в харосет. Повстав неспокій між апостолами. Деякі екзегети кажуть, що обмиття ніг відбулося по їдженні агнця. З черги випили другу чашу вина. При цьому Христос, як голова родини, пояснив пам'ятку свята, а може прочитано ще відповідний уступ з Св. Письма. Врешті Христос додав, що починається новий час, бо кінчиться старий завіт. Відмовлення частини малого Галлєль (Пс. 113 і 114) закінчило приготування до са­мої вечері.

Тепер, за звичаєм, голова родини ломив прісний хліб (маццот), клав на нього гіркі зела і замочував в овочеву (дактилі і цинамон), солодку, цегляної краски приправу (харосет) і давав кожному членові рідні. Тоді то Христос взяв хліб, переломив, дав апостолам і сказав: Це є моє тіло.

III. Знову всі обмили руки і з черги наступало споживання одно­річного пасх. агнця, який був приготований на це свято (Лук. 22, 8) як вершок пасх. радости і молитви за закон, жертви і пасх. агнця. Пиття третьої чаші, званої чашою подяки, при якій дякувано Богові за спо­життя пасхальної вечері і прошено за скорий прихід Месії, становило четверту часть вечері. І тоді також Христос поблагословив чашу і подя­кував небесному Отцю, подав апостолам, кажучи: Пийте, це є моя кров. Матей і Марко пропускають згадку про споживання пасхального агнця, а безпосередньо по хлібі говорять про чашу Христової крови, Лука і Павло подають вірніше, що це було по вечері. Потім спрятувано останки страв із стола і наливано четверту чашу. Друга частина малого Гал­лєль (Пс. 115-118) закінчувала пасхальну вечерю, яка мала жертовний характер.

Вернім ще до самих слів установи. Займенник «τοΰτο — це» може мати двояке значення: означуюче (sensus significativus) і вказівне (s. demonstrativus). Означуюче значення має « це » тоді, коли заступав ближ­че неозначену присутню річ. Те, що держу в руках (ця річ, цей хліб), є моє тіло. В теоретичних логічних судах, які є чисто означуючими, річ остає на кінці суду такою, яка була на початку, себто не зміняється: Це (ця річ) є дерево, (це, що маю) є письмо, це β вода, це є книжка і т.д. Нав­паки в практичних логічних судах означена річ зміняється по скінченні речення. Напр. коли Христос в Кані сказав, це є вино, коли єпископ, вказуючи на священика, каже, це є парох, вожд на вояка — це є стар­шина і т.д. Священик стає з тою хвилиною парохом, вояк старшиною і т.д. Таке значення мають і слова Христа: Це є моє тіло, цей хліб стається тепер моїм тілом. Це є моя кров — це вино стається тепер моєю кров'ю. Коли взяти на увагу вказівне значення займенника це, то тоді воно нічого не говорить про переміну, але висловлює, що ця річ є при­сутня. Воно є рівнозначне з словом « оце » — це є перо, це мій брат, оце перо, оцей мій брат. Це є тіло моє беручи вказівно, означає присутність тіла Христа. Був хліб, тепер є тіло і має акциденси хліба.

Можна дальше питати, чи «це» має значення іменника чи прикмет­ника? Коли це стоїть в означуючім змислі (sensu significativo), тоді воно є іменником і займенник є взятий в неозначенім роді (in genere neutro). Якщо це має вказівне значення (sensus demonstrativus), тоді заступає прикметник і висловлює спочатку логічного суду тотожність вказаного підмету з присудком. При читанні схолястичних текстів треба мати це на увазі. І так Тома (S. th. 3. q. 78. а. 5), а за ним Каєтан, Беллярмин, Суарез і інші, говорять про вказівне значення слова «tuto» — substantia in communi — ні хліб, ні тіло, але загально неозначена річ. Бона­вентура (In IV. d. 8. p. 2. а. 1. q. 1) мав на увазі річ на початку прак­тичного суду, хліб, що має перемінитися в тіло, накінець Скот (In IV. d. 8. q. 2) річ при кінці суду, хліб, що перемінився в тіло.

В логічнім суді стверджується тотожність між підметом і присудком. Тому «tuto» (це) як означальний займенник стверджує тотожність між це і тіло моє, як вказівний висловлює, чим річ є при кінці речення. Чи отже «це» стоїть в першім чи другім значенні, то все стверджує при­сутність якоїсь речі, зокрема в словах Христа, присутність тіла.

Слово завіт — διατήκη — testamentum означає зарядження волі на випадок смерти або саме письмо чи інший знак, що містить в собі заві­щання. В такім змислі говорить св. Павло: «Бо де є завіт, мусить прийти смерть завітуючого. Бо завіт через смерть доступає сили, інакше не має значення, доки живе той, що дав завіт. (Євр. 9, 16, 17). Бог зробив за­лежним наслідство (відпущення гріхів і кар, вічне життя) від крови Христа. Вона є отже відкупною кров'ю і причиною завіту. Це є кров, через пролиття якої є заключений Новий Завіт з людьми, і саме через смерть Христа зобов'язався Бог дати надприродні добра в насліддя. Такий є змисл слів у Матея і Марка — «це є кров моя завіту». Божа воля є спасти людей, а потвердженням цеї волі є кров Христа.

Також сама кров Христа є завітом, себто оруддям завіту, подібно, як писаний тестамент, який мають люди в руках, щоб на його основі одержати спадщину. Кров у чаші є завітом, бо стверджує смерть Христа, яка стерла гріх людей. В дальшім значенні і чаша є завітом, бо містить в собі кров, що освячує і затверджує Новий Завіт. В цім змислі треба розуміти слова Луки і Павла: «Ця чаша новий завіт в моїй крові». Іншими словами, ця чаша є завітом, себто оруддям завіту, на якого основі належаться нам надприродні добра, бо ця чаша свідчить про Божу волю відкупити світ і про смерть Христа, що заслужив надприродний спадок.

Тому св. Тома каже: «Sanguis seorsum consecratus expresse pas­sionem Christi repraesentat, ideo potius in consecratione sanguinis fit mentio de effectu passionis, quam in consecratione corporis, quod est passionis subiectum: quod etiam designatur in hoc, quod Dominus dicit: Quod pro vobis tradetur, quasi diceret "quod pro vobis passioni subii­cietur"» (S. th. 3. q. 78. a. 3. ad 2).

Слова Христа нагадують старозавітне свідоцтво про заключення Ста­рого Завіту, що почався вже в Єгипті. З поручення Бога його довершив Мойсей. При чім взяв він половину крови з принесених в жертву тел­ців і вилляв на жертівник, а другою частиною покропив нарід і сказав: Це β кров завіту, який заключив Господь з вами — idu to haima tes dia ­ thekes (Вих. 24, 8). Новий Завіт є також заключений кров'ю (Євр. 9, 11 сл.) і був предсказаний Єреміею (31, 31). Отже є повна аналогія між заключенням двох завітів. Як отже кров старозавітньої угоди була прав­дивою кров'ю жертівних звірят так і новозавітня кров є правдивою, жертовною кров'ю Христа. Дві крови є собі простиставлені і було б чимсь нижчим від Старого Завіту, якщо б Христос тільки знаком своєї крови заключував завіт, який є без порівняння вищий від Старого Завіту.

II. Друга передпосилка.

1. Слова Христа ясні і природне значення їх є: Це tuto, що держу в руках, є підметом, a to soma mu, to haima mu — моє тіло, моя кров — присудком. Це, що я вам даю, є моїм тілом і моєю кров'ю, і то не якимсь неозначеним, але означеним: Що за вас дається на відпущення гріхів, і кров, що за вас проливається. Якщо б Христос мав на думці тільки знак своєї присутности, то мусів би ужити інших слів,

2. Переносне значення тут не є допустив, бо метафора хліба на означення тіла не є прийнята ні в загальнім говоренні, ні з самої природи речі, ні з попереднього або пізнішого пояснення і для нікого не є зрозуміла. Коли показуючи на портрет єпископа, каже хтось, що це єпископ, то це є зрозуміле. Але показуючи на хліб, казати, що це є моє тіло, то для нікого не є зрозуміле. Христос мусів би хіба був пояснити спершу, що уважає хліб знаком свого тіла. Та такого доповнення ні Він, ні євангелисти, ні св. Павло не зробили. А прецінь нераз Христос уживав притч, і коли були незрозумілі для слухачів, пояснював їх, хоч були це речі меншої ваги (сівач — це Син Божий, нива це світ, Мт. 13, 38), скелею був Христос — І Кор. 10, 4, Храм — тіло Христа, Ів. 3, 19-22 і т. д.).

З другого боку переносне значення, що чаша є моя кров завіту, є зрозуміле, бо в буденній бесіді нераз кажеться — дай склянку (води), випий чарку (вина) і т. д. Навпаки, щоби хліб означав тіло, це не вихо­дить ні з самої природи, ні з прийнятого звичаю. Тайна Вечера для Хри­ста була чимсь надзвичайним, бо дуже бажав (epithymia epethymesa) її разом з апостолами перед смертю. Якщо б не було на ній установлення Євхаристії з дійсним тілом і кров'ю, то годі пояснити собі тугу Христа і чому вона мала би бути чимсь надзвичайним і більшим від інших па­схальних вечер.

3. В буквальнім змислі зрозуміли Христа апостоли. Бачачи стільки чудес, які робив Христос, не видавалося їм чимсь неможливим, коли Христос дає їм своє тіло. При тім були вони, поєдинчі, прості люди, які слова Христа брали в буквальнім змислі, так що Христос деколи мусів справляти їх розуміння (поясняв слова про квас, притчі і т.д.). Впрочім загадковий спосіб говорення виключала повага хвилини, час перед смертю і пращання. Христос установляв тайну і поручае її тво­рити аж до кінця світу на Його пам'ятку. Це є завіт і завіщання Христа і тому воля мусить бути ясно висловлена. Інакше це закроювало б на іграшку.

4. Буквальний змисл, про реальну присутність тіла і крови Христа мали на думці всі чотири гагіографи. Всі є під тим оглядом однозгідні і передають так само слова Христа, хоч писали окремо і в різних часах. А прецінь, якщо б не була мова на Тайній Вечері про правдиве тіло Хри­ста, то бодай один дав би був якесь пояснення або зробив би натяк на метафору, тим більше, що тут іде про основну річ християнської віри. Тимчасом про це нема у всіх чотирьох найменшого сліду. Св. Іван, що доповнює синоптиків, не подає жодного вияснення, тільки переповідає євхаристійну проповідь, як обіцянку сповнену перед смертю. Від часу написання синоптичних Євангелій минуло вже було кількадесять років і неправдиве і зле зрозуміле християнами слід було б справити.

III. Наука св. Павла.

Св. Павло зокрема потверджує буквальний змисл.

а) І Кор. 10, 16, 17.

16. Чаша благословення, котру благословимо, чи це не причастя крови Христової? І хліб, котрий ломимо, чи це не причастя тіла Христа? 17. Бо ми многі є одним хлібом, одним тілом. Бо всі причащаємося від одного хліба.

Апостол народів реторичними питаннями дає вислів переконанню про дійсність Христового тіла. Хліб стався тілом Христа, а чаша з ви­ном, кров'ю Христа. І саме причастя тіла спричинює одність всіх хри­стиян, бо перетворює їх в одне містичне тіло. Якщо б це був звичайний хліб, то не мав би такої творчої сили.

б) Що св. Павло приймає дійсну присутність тіла, виходить ще з того, що негідне причастя уважає великим гріхом, злочином на тілі і крови. А якщо б у Пр. Євхаристії не було дійсного тіла, але тільки знак Христа, то його зневага, себто їдження в стані гріха, не була би таким страшним проступком. Отже в євхаристійнім причасті є дійсно правдиве тіло і правдиво присутній Христос.

в) І Кор. 11, 27-29.

27. Для того, хто їстиме цей хліб, або питиме чашу Господню недостойно, буде винен mілa й крови Господньої. 28. Нехай же досвідчав себе самого чоловік і так нехай їсть з цього хліба і п'є з цеї чаші. 29. Бо хто їсть і п'є, суд собі їсть і п'є, не розрізняючи тіла...

«Буде винен тіла і крови Господньої» це є буде обов'язаний здати справу з негідного трактування і за зневаження тіла і крови Христа. Бо хто їсть і п'є, не здаючи собі з цього справи, що що іншого є хліб, а що іншого святе тіло Христа, до якого відноситься зневажливо, той стягає на себе осудження.

г) Накінець із скриптуристичного доказу слідує ще такий апологе­тичний висновок. Христос як Бог предвидів, що Його слова зрозумів Церква, як правдиву присутність в Євхаристії і буде віддавати Йому поклін богопочитання та що Євхаристія стане осередком цілого життя християн. А що годі було б погодити з Божою мудрістю, всевідючістю і святістю Христа спричинене ним понижуюче людину ідолопоклонство і мерзенне обманство вірних, отже Христос є дійсно присутній в Євха­ристії. Інакше неможлива була б віра в Христа, як Бога і валилася б ціла християнська релігія, що за обман проливали би були мученики кров і віддавали своє життя, це годі подумати. Найбільші святі і учи­телі Церкви оборонювали цю правду і жертвували на це ціле своє життя.

 

На початок 


Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC