Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• 1. Патріарх Йосиф Сліпий. Пресвята Євхаристія
 2. Міжнародна змішана богословска комісія. Тайна Церкви та Євхаристії у світлі тайни Св. Тройці
• 3. Тарас Байцар. Частота причастя впродовж історії: проблема і розв'язки
• 4. Діонісій Ляхович, ЧСВВ. Божественна Літургія - джерело й вершина життя Церкви
• 5. Прот. Олександр Шмеман. Причастя у дні Великого посту
• 6. Прот. Олександр Шмеман. Значення Причастя. Значення приготування до Причастя
• 7. Сергій Ковальчук. Євхаристія в контексті трьох Таїнств Християнського Втаємничення згідно Кодексу Канонів Східних Церков
  


Тайна Церкви та Євхаристії у світлі тайни Св. Тройці


(Заява об'єднаної міжнародної комісії до богословського діалогу між помісними православними Церквами й римо-католицькою Церквою, вироблена на другій пленарній сесії – Мюнхен, 30 червня - 6 липня 1982 р.)

Згідно із дорученнями, отриманими на Родосі (1), наш документ розглядає Тайну Церкви лише в одному з його аспектів. Однак цей аспект у таїнственній перспективі Церкви має особливу вагу, бо мова йтиме про тайну Церкви й Євхаристії у світлі тайни Пресвятої Тройці. Фактично, нам було доручено почати із того, що є для нас спільне, та, розвиваючи це, підійти до глибшого розгляду із розвитком усіх положень, щодо яких ми ще не дійшли до спільної думки.

Укладаючи цей документ, ми бажали виявити спільну віру, яка є продовженням віри апостолів.

Наш документ позначає завершення першого етапу спільної праці, спрямованої на реалізацію програми, виробленій підготовчою комісією й затвердженій об'єднаною комісією до богословського діалогу на своїй першій зустрічі.

Оскільки йдеться про перший етап, який тайну Церкви висвітлює лише в одному з аспектів, багато точок тут залишилося ще непроробленими. Звернемося до них на наступних етапах, як це було передбачено вище згаданою програмою.

 

І

1. Ісус Христос, воплочений Син Божий, мертвий і воскреслий, – єдиний, хто переміг гріх і смерть. Тому говорити про сакраментальну природу Тайни Ісуса Христа означає пригадати надану людині, а через людину цілому космосу, можливість відчути «нове творіння», Царство Боже hic et nunc (2) – через чуттєву та сотворену дійсність. Це тропос (3), у якому живе в людській історії та впливає на неї єдина Особа й єдина подія Спасіння Ісуса Христа, починаючи від П'ятидесятниці й до самої Парусії. Але життя вічне, яке Бог дарував світові в особі Ісуса Христа, свого відвічного Сина, ми містимо у « глиняних посудинах ». Воно нам дане лише як передчуття та завдаток.

2. На Тайній Вечері Ісус Христос сказав, що дає своє Тіло учням – в Євхаристії – за життя « багатьох ». Бог у ній, хоч і в таїнственному виді, наділяє цим даром світ. Із цього часу Євхаристія існує як Святе Таїнство самого Ісуса Христа. Вона стає передчуттям вічного життя, « ліком безсмертя » , знаменом майбутнього Царства. Таїнство Христової події Спасіння переходить, отже, у Таїнство святої Євхаристії, а це Таїнство нас вповні вводить в Ісуса Христа.

3. Воплочення Сина Божого, Його смерть і воскресіння від початку здійснювалися за волею Отця й у Святому Дусі. Святий Дух, що відвічно ісходить від Отця і об'являється через Сина, приготував явлення Ісуса Христа та вповні здійснив його у Воскресінні. Посланий у світ Отцем, Ісус Христос, будучи Святим Таїнством в особливий і виключний спосіб, продовжує в єдиному Святому Животворящому Дусі Себе віддавати за багатьох (Йо. 6). Відтак і Таїнство Ісуса Христа є дійсністю, яка може існувати лише в Дусі.

4. Церква і Євхаристія:

а) Хоча євангелисти, описуючи Тайну Вечерю, не згадують про діяння Духа, проте Він, задля сповнення спасенного задуму Бога Отця, на той час був поєднаним із воплоченим Сином навіть ближче, ніж завжди. Не надійшла тоді ще година Його зіслання у світ і прийняття учнями Ісуса як Особи (Йо. 7: 39). Однак цей Святий Дух уділено і об'явлено, коли Ісуса Христа прославлено. Господь Ісус входить у славу Отця, а водночас – через зіслання Святого Духа – у свій Таїнственний тропос (образ) у цей світ. П'ятидесятницею, яка є довершенням Пасхальної тайни, воднораз встановлюються останні часи. Євхаристія і Церква, тіло Христа розп'ятого і воскреслого, стають місцем вияву енергій Святого Духа.

б) Віруючі приймають хрещення у Святому Дусі в ім'я Пресвятої Тройці для творення єдиного тіла ( пор. 1 Кор. 12: 13 ). Коли Церква служить Святу Тайну Євхаристії, то усвідомлює, «чим вона по-справжньому є» – Тілом Ісуса Христа (1 Кор. 10: 17). Дійсно, члени Христові через Хрещення й Миропомазання згуртовуються Святим Духом, защеплюються до Ісуса Христа. Але завдяки Євхаристії на Церкву переходить сама пасхальна подія. Церква стає тим, до чого покликана з огляду Хрещення й Миропомазання своїх членів. Причащаючись Тіла й Крові Ісуса Христа, віруючі зростають у тому таїнственному обожествленні, яке, силою Святого Духа, сповняє їхнє перебування у Сині й Отці.

в) Відтак, з одного боку, Церква служить Євхаристію як вираз тут і тепер, в дочасності, небесної літургії. Але, з іншого боку, Євхаристія всіляко розбудовує Церкву – в сенсі того, що через неї Дух воскреслого Ісуса Христа перетворює Церкву у Христове Тіло. Ось чому саме Євхаристія є воістину Святим Таїнством Церкви: і як Таїнство цілковитого дару, яким Господь віддається своїм послідовникам, і як виявлення та зростання Христового Тіла – Церкви. Церква-Паломниця служить на землі Євхаристію допоки не прийде її Господь, щоби відновити Царство Бога Отця, щоби Бог став усім в усіх. І так Церква переддіє суду над світом і його остаточному переображенню.

5. Місія Святого Духа постійно поєднана з місією Сина. Служіння Євхаристії розкриває Божественні енергії, явлені Святим Духом, діючим у Христовому Тілі:

а) Святий Дух готує прихід Ісуса Христа: заповідає його через пророків, спрямовує до нього історію вибраного народу, в якому спричинює Його зачаття з Діви Марії, відкриває людські серця на Його Слово.

б) Святий Дух об'являє Христа у Його ділі як Спасителя, та Євангеліє, яким є Він Сам. Євхаристійне служіння є воістину анамнезисом (4) (споминанням): тут, хоча нині й у Святій Тайні, перебуває і стає присутнім ефапакс (одноразове, явлене «раз і назаважди»). Євхаристійне служіння для Святої Тайни є кайросом (5) в особливий і виключний спосіб (par excellence).

в) Святий Дух перемінює (метаболе (6)) Святі Дари у Тіло і Кров Ісуса Христа для того, щоби звершувалося зростання Тіла, яким є Церква. У цьому значенні ціле богослужіння є епіклезою (призиванням Духа), яка у певні моменти стає більш виразною. Церква постійно перебуває у стані епіклези.

г) Святий Дух встановлює причастя із Тілом Ісуса Христа тих, хто поділяє той же Хліб і ту ж Чашу. Із цього моменту Церква виявляє, чим вона є – Таїнство тринітарної койнонії (сопричастя), «житло Бога з людьми» (пор. Одкр. 21: 3).

Актуалізуючи те, що Ісус Христос вчинив раз і за всіх – подію Тайни Спасіння, Святий Дух доконує її в усіх нас. Зв'язок із цією Тайною, найбільш видимий у Євхаристії, теж є в інших Святих Таїнствах, кожна із яких – діяння Святого Духа. Ось чому Євхаристія – центр таїнственного життя.

6. Служіння Євхаристії, бачене цілісно, виявляє тринітарну Тайну Церкви. У Святій Євхаристії людина почергово переходить від слухання Слова, вершина якого у проголошенні Євангелії – апостольської вісті про воплочення Слова, – до благодарення Богу Отцю, споминання жертвенної посвяти Ісуса Христа та – завдяки вимовленій із вірою молитві епіклези – сопричастя з Ним. Відтак епіклеза в Євхаристії є не просто призиванням Святого Духа для таїнственної переміни хліба й вина. Вона є також молитвою про осягнення повноти причастя всіх у Тайні, об'явленій Сином.

Отак власна присутність самого Святого Духа розливається на ціле тіло Церкви через участь у Таїнстві Слова, яке воплотилося. Не бажаючи наразі розв'язувати труднощів, які постали між Сходом і Заходом стосовно взаємовідношень між Сином і Святим Духом, ми можемо вже зараз разом ствердити, що Дух, який ісходить від Отця (Йо. 15: 26) як єдиного джерела у Тройці, і який стався Духом нашого усиновлення (Рим. 8: 15) – оскільки є також Духом Сина (Гал. 4: 6), – цей Дух уділено нам, зокрема в Євхаристії, через того ж Сина, на якому Він спочиває і у часі, і у вічності (Йо. 1: 32).

Ось чому євхаристійна Тайна довершується у молитві, що спаює слова, якими воплочене Слово встановило Таїнство, й епіклезу, в якій Церква, відповідаючи вірою, благає Бога Отця, через Сина, про зіслання Святого Духа, щоб у єдиній жертві воплоченого Сина все було звершено в єдності. У Євхаристії вірні єднаються з Ісусом Христом, який жертвує себе Отцю разом з ними; і отримують можливість віддати себе один одному в дусі жертви – як Ісус Христос пожертвував себе Богу Отцю «за багатьох», таким чином віддаючись людям.

Цією звершеністю у єдності, яку нероздільно сповнюють воднораз Син і Дух, діючі за волею Отця та згідно з Його задумом, і є Церква в її повноті.

 

II

1. Звертаючись до Нового Завіту, насамперед зауважуємо, що Церква описує «локальну » (7) дійсність. Церква в історії існує як місцева (локальна) Церква. А щодо якогось регіону говориться радше про Церкви, у множині. Весь час говориться про Божу Церкву, проте у даній місцевості.

Однак Церкву, що існує у певній місцевості, формує властиво не існування осіб, які збираються, щоб її встановити. Існує «Небесний Єрусалим», що «сходить від Бога», – це та сопричасність, яка лежить в основі спільноти як такої. Церква встановлюється у безкорисливім даруванні, як нове сотворіння.

Натомість ясно і те, що Церква, «яка існує у» певній місцевості, тоді лише є Церквою, коли є «зібранням». Саме ж це зібрання, підставові ознаки й елементи якого вказані у Новому Завіті, лише тоді вповні є нею, коли є євхаристійним синаксисом (збором навколо Євхаристії). Коли місцева Церква служить Євхаристію, уприсутнюється і виявляється доконана «раз і назавжди» подія Спасіння. У місцевій Церкві відтак нема ні мужчини, ні жінки, нема ні слуги, ні вільного, нема ні юдея, ні грека. Тут уділюється нова єдність, яка долає поділи й оживлює сопричастя в одному Христовому Тілі. Ця єдність перевищує психологічну, расову, соціополітичну чи культурну єдність. Це саме «сопричастя Святого Духа» згуртовує розсіяних дітей Божих. Новизна Хрещення й Миропомазання тоді вповні плідна. І тоді силою Тіла та Крові Господніх, сповнених Святим Духом, виліковується той гріх, який невтомно переслідує християн, виставляючи перешкоди динамізму «життя для Бога в Ісусі Христі», отриманого у Хрещенні. Те ж стосується і гріха поділу, який у всіх своїх формах суперечить Божому задуму.

Із важливих текстів, що слід згадати, є 1 Кор. 10: 15-17: один Хліб, одна Чаша, одне Христове Тіло у множині членів. Тайна єдності, базованої на любові, багатьох осіб становить дійсну новизну тринітарної койнонії (8), дарованої людям – у Церкві, через Євхаристію. Такою є ціль спасенного діяння Ісуса Христа, що виливається в останніх часах після П'ятидесятниці.

Ось чому Церква свій праобраз, власний початок і свою мету знаходить у тайні Бога – єдиного у трьох Особах. Більше того, Євхаристія, сприйнята у світлі тринітарної Тайни, встановлює критерій щодо перебігу цілого життя Церкви. Інституційні ж елементи слід мати лише за зриме відображення тайної дійсності.

2. Послідовність євхаристійного служіння місцевої Церкви показує, як формується койнонія у Церкві, що відправляє Євхаристію. У служінні Євхаристії спільнотою, яка дієво збирається довкола єпископа чи поєднаного з єпископом пресвітера, виділяються перелічені далі, глибинно пов'язані між собою аспекти – навіть якщо відправа у той чи інший момент специфічно наголошує той чи інший.

Ця койнонія є есхатологічною, вона є тією новизною, яка приходить в останні часи. Саме тому все – як в Євхаристії, так і в житті Церкви – починається із навернення та примирення. Євхаристія передбачає покаяння (метанойа (9)) та сповідь (екзомологезис (10)), які мають за інших обставин належне їм місце серед Святих Таїнств. Проте і в Євхаристії відпускаються, а також виліковуються гріхи, оскільки вона є Святим Таїнством обожествлюючої любові Отця, через Сина, у Дусі Святому.

Однак ця койнонія є також керигматичною (11). І це виявляється у синаксисі (євхаристійнім зборі) не лише тому, що служіння «звіщає» спасенну подію Тайни, але теж і тому, що дієво сповняє її сьогодні, у Святому Дусі. Вона включає проповідування слова зібранню і відповідь віри, яку дають усі. Отож сопричастя зібрання проходить у керигмі, відтак йде поєднання у вірі. Для євхаристійної койнонії притаманне православ'я. Це православ'я проявляється найбільш виразно у виголошенні символу віри, де сконденсовано апостольську традицію, якій власне – силою свого переємництва – єпископ є свідком. Тож Євхаристія є нероздільна: Святе Таїнство і Слово – адже саме у ній воплочене Слово освячується в Дусі. Ось чому уся літургія – у формі славослов'я та молитви, а не лише читання Святого Письма – становить виголошення Слова. І навпаки, слово проповідуване є Словом, що стало плоттю, і стає Святим Таїнством.

Койнонія водночас служебна і пневматологічна. Через це Євхаристія є її виявом в особливий і виключний спосіб. Усі у зібранні, кожен відповідно до свого стану, – літурги (12) (звершителі) койнонії, а діється вона через Святого Духа. Хоча і є даром троїчного Бога, койнонія також є відповіддю людей. Отож вони, силою віри, що йде від Духа і Слова, вводять у життя отримані у Хрещенні покликання й післанництво – стають живими членами, кожен відповідно до свого стану, Тіла Ісуса Христа.

3. Служіння єпископа не зводиться лише до чисто тактичних чи прагматичних функцій (бо будь-якій організації необхідний голова) – його функцію правильніше б назвати органічною (живою). Дар благодаті єпископського служіння єпископ отримує (1 Тм 4: 14) у Таїнстві рукоположення, звершеному іншими єпископами, які самі отримали цей дар завдяки існуванню безперервного переємства хіротоній (Рукоположень) єпископів, почавши від святих апостолів. У Таїнстві Рукоположення Дух Господній «вручає» єпископу – не в юридичний спосіб, як би простої передачі влади, але таїнственно – ексусію (спроможність) Служителя, яку Син прийняв від Отця і яку він отримав як людина через Страсті, добровільно приймаючи страждання.

Діяльність єпископа тісно пов'язана з євхаристійним збором, очолюваного ним. Євхаристійна єдність місцевої Церкви вимагає сопричасності між тим, хто головує, і народом, до якого він доносить Слово Спасіння та євхаристійні дари. Відтак служитель є також тим, хто «приймає» від своєї Церкви, вірної традиції, те слово, яке сам передає. І велика молитва заступництва, яку він підносить до Отця, є попросту молитвою цілої його Церкви разом з ним. Як Церква не може бути відірвана від свого єпископа, так і єпископ не може бути відділений від своєї Церкви.

Єпископ стоїть у серці своєї місцевої Церкви, як служитель Святого Духа, що розпізнає різні дари та пильнує, щоб їхнє здійснення відбувалось у згоді, на добро всіх, у вірності з апостольською традицією. Він віддає себе на служіння починам Святого Духа, щоб нічого не перешкоджало їм розбудовувати койнонію (церковне сопричастя). Він – служитель єдності, слуга Господа Ісуса, післанництвом якого є "зібрати в одно дітей Божих". Й оскільки Церква розбудовується через Євхаристію, він є облеченою благодаттю священичого служіння особою, яка її очолює.

Однак, це головування слід належно розуміти. Єпископ головує у пожертвуванні, яке є приносом цілої спільноти. Він посвячує дари, які спільнота складає у жертві, щоб вони стали Тілом і Кров'ю, – і служить не лише для неї, не лише із нею і в ній, але завдяки їй. Тоді він виступає як служитель Христа, який будує єдність Свого Тіла, а відтак Своїм Тілом творячи сопричастя . Поєднання спільноти з ним – це поєднання насамперед у плані Містеріону (13) (Тайни), а не юридичному. Власне це, виявлене в Євхаристії, поєднання продовжується та знаходить практичний вираз у сукупності «пастирських» відносин навчання, управління й таїнственного життя. А церковна спільнота, таким чином, покликана бути зав'язком відновленої людської спільноти.

4. Існує глибока сопричасність єпископа і спільноти, в якій Святий Дух йому довіряє відповідальність за Церкву Божу. Давня традиція це вдало виразила образом шлюбу. Однак таке сопричастя полягає у сопричасності апостольській спільноті. Єпископа у давній традиції (доказ чого між ін. – «Апостольська Традиція» Іполита Римського) обирав народ – відповідно до визнання місцевої Церкви народ давав запевнення щодо апостольськості його віри. І тоді обраний отримував благодать служіння – від Ісуса Христа через Святого Духа у спільнотній молитві та через хіротонію (рукопокладення) сусідніх єпископів, які були свідками віри своїх власних Церков. Тобто його харизма, яка походить прямо від Святого Духа, уділялась йому в апостольстві його Церкви (пов'язаної із вірою апостольської спільноти), як також в апостольстві інших Церков, представлених їхніми єпископами. Завдяки цьому його служіння включалось у католицькість (вселенськість) Божої Церкви.

Апостольське переємство означає, отже, дещо більше, ніж просте передавання влади. Це переємництво у Церкві, яка виступає свідком апостольської віри, у сопричасті з іншими Церквами, які свідчать ту саму апостольську віру. Єпископський престіл відіграє суттєву роль для безпосереднього включення єпископа у церковне апостольство. З іншого боку, висвячений на єпископа стає у своїй Церкві запорукою апостольської науки і тим, хто представляє цю Церкву в межах сопричастя Церков та поєднує цю Церкву з іншими. Тому кожна Євхаристія в його Церкві служиться істинно лише під власним його проводом або пресвітера, який є в сопричасті з ним. Поминання єпископа в анафорі є суттєвим елементом.

Через служіння пресвітерів, які повинні бути провідниками життя та євхаристійної відправи довірених їм спільнот, ці спільноти зростають в сопричасті з усіма іншими спільнотами, головну відповідальність за що несе єпископ. Єпархія як така у сьогоднішній ситуації є сопричастям євхаристійних спільнот. Однією з істотних функцій пресвітерів є з'єднання євхаристійних спільнот з Євхаристією єпископа та плекання їх в апостольській вірі, свідком і запорукою якої є єпископ. Пресвітери повинні також опікуватись тим, щоб живлені Тілом і Кров'ю Того, хто віддав своє життя за своїх братів, християни ставали правдивими свідками братерської любові в обопільній жертві, виплеканій жертвою Ісуса Христа. Бо, відповідно до слів апостола, «коли хтось бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?» Євхаристією визначається християнський спосіб життя у пасхальній тайні Ісуса Христа та дарі П'ятидесятниці. Завдяки цьому відбувається глибока переміна людського буття, завжди нараженого на спокуси й терпіння.

 

 

III

1. Тіло Христове є єдине. Існує, отже, лише одна Божа Церква. Тотожність одного євхаристійного зібрання з іншим має початок у тому, що всі вони, з тією самою вірою, здійснюють те саме літургійне споминання (Ісуса Христа), що всі, через споживання того самого Тіла й участь у тій самій Чаші, стають тим самим і єдиним Тілом Христовим, у яке були вщеплені завдяки тому самому Хрещенню. Хоча й існує багато служб, та все ж служиться лише одна Свята Тайна, у якій беремо участь ми всі. Крім того, коли вірний причащається Господніх Тіла і Крові, він отримує не частину Христа, але Його цілість.

Подібно й місцева Церква, яка служить Євхаристію у зборі навколо свого єпископа, не є лише частиною Тіла Ісуса Христа. Множинність місцевих синаксисів (спільнот) не ділить Церкву, а навпаки таїнственно показує її єдність. Подібно до спільноти апостолів, зібраних довкола Ісуса Христа, кожне євхаристійне зібрання є воістину святою Божою Церквою, Тілом Христовим, у сопричасті з першою спільнотою учнів та з усіма іншими, які у світі служать або служили Господнє споминання. Вона є також у сопричасті зі зібранням святих у небі, яких згадуємо на кожному богослужіння.

2. Далека від заперечення різноманітності й множинності, койнонія це передбачає та лікує рани поділу, долаючи їх єдністю.

Оскільки Христос є один для багатьох, то і в Церкві, яка є Його Тілом, необхідно співіснує одне й множинне, вселенське і місцеве. А, сягаючи ще глибше, оскільки один і єдиний Бог є сопричастям трьох Осіб, то й одна та єдина Церква є сопричастям багатьох спільнот, місцева ж Церква – сопричастям осіб. Одна і єдина Церква може отожнюватись із койнонією Церков. Єдине і множинне виявляється між собою так пов'язаним, що одне не може існувати без другого. Саме це основоположне для Церкви відношення виявлене її зовнішніми інституціями, які, так би мовити, надають йому історичного буття.

3. Позаяк католицька (вселенська) Церква виявляє себе в синаксисі місцевої Церкви, то щоб місцева Церква, служачи Євхаристію, справді перебувала у церковному сопричасті, потрібно, щоб понад усе виконувалися дві умови.

а) Дійсна тотожність Тайни Церкви, якою живе місцева Церква, та Тайни первісної Церкви – католицькість у часі – є основоположною. Церква є апостольською, бо була започаткована та постійно підтримана у Святій Тайні Спасіння, об'явленій в Ісусі Христі та переданій в Святому Дусі тими, хто був його свідками, тобто апостолами. Члени Церкви будуть суджені Icyсом Христом і апостолами (пор. Лк. 22: 30).

б) Сьогодні взаємне визнання поміж місцевою Церквою та іншими Церквами має також основоположне значення. Кожний повинен впізнати в інших, серед місцевих часткових особливостей, ідентичність Тайни Церкви. Йдеться про взаємне визнання католицькості як сопричастя у повноті Тайни. Таке визнання відбувається насамперед на регіональному рівні. Сопричастя у певному патріархаті або якихось інших формах регіональної єдності є перш за все виявом життя Духа у певній культурі чи за певних історичних умов. Воно також вимагає єдності свідчення, кличе до здійснення в дусі смирення братерського упімнення.

І таке внутрішнє сопричастя певного регіону повинно мати своє продовження у сопричасті між Церквами-сестрами.

Це взаємне визнання все ж є істинним лише, коли збережено умови, виражені в Анафорі св. Івана Золотоустого та перших антіохійських анафорах. Одна із них – сопричастя тій самій керигмі, відтак тій самій вірі. Євхаристійна відправа цю вимогу, яка міститься вже у Хрещенні, розкриває вповні. Усе ж вимагається волі для сопричастя в агапе (любові) і дияконії (служінні), не лише на словах, але у ділах.

Історична безперервність і взаємне визнання особливо згадуються в час євхаристійного синаксису за посередництвом згадуваних у Каноні Святих, і тих, які відповідають за Церкви, – у диптихах. Тоді стає зрозумілим, чому ці останні є знаком католицької єдності в євхаристійному сопричасті: кожен із них на своєму рівні відповідає за утримання сопричастя у вселенській симфонії Церков та їх спільної вірності апостольській традиції.

4. Отож бачимо, що між цими Церквами існує пов'язання сопричастям, яке Новий Завіт виявляє як сопричастя у вірі, надії й любові, сопричастя у Святих Таїнствах, сопричастя у різнорідності харизм, сопричастя у примиренні, сопричастя в служінні. Дієвою причиною цього сопричастя є Дух воскреслого Господа. Це у Ньому вселенська, католицька Церква поєднує різнорідність або множинність, роблячи із них один зі своїх суттєвих елементів. Така католицькість виявляє сповнення молитви з 17-го розділу Євангелія від Йоана, що стала частиною євхаристійних епіклез.

Причетність до апостольського сопричастя пов'язує всіх єпископів, здійснюючих єпископе (нагляд) місцевих Церков, у колегію апостолів. Вони теж формують колегію, силою Духа закорінену в спільноті апостолів, що виникла «раз і назавжди», унікальному свідкові віри. Це означає, що вони не лише повинні бути поєднані між собою у вірі, милосерді, післаництві та примиренні, але що мають вони у Церкві сопричасні тій самій відповідальності і тому самому служінню. Оскільки одна єдина Церква виявляється в його місцевій Церкві, жоден з єпископів не може відділити турботи щодо своєї Церкви від турботи щодо Церкви вселенської. Коли він через Таїнство Рукопокладення отримує харизму Духа для епіскопе однієї місцевої Церкви, що стає його, то тим самим отримує харизму Духа для епіскопе усієї Церкви. Її у Вибраному Народі він здійснює в сопричасті з усіма єпископами, які hic et nunc (тут і тепер) є відповідальні за Церкви та сопричасні живій традиції, переданій єпископами минулого. Присутність єпископів із сусідніх єпархій під час його єпископського поставлення надає йому «таїнственний» характер і актуалізує це сопричастя. Вона творить тісне пов'язання між його турботою про місцеву спільноту та турботою про Церкву, поширеною у всьому світі. Епіскопе щодо вселенської Церкви Дух довіряє усім місцевим єпископам, які є у сопричасті між собою. Це сопричастя традиційно виражається в соборній практиці. Над способом задумування і реалізації цього ми будемо застановлятися в майбутньому – у переспективі того, про що тут говорилось.

 

Міжнародна змішана богословска комісія

Католицькі учасники комісії

Кардинал Йоганн Г.М. Віллебрандс, архієп. Утрехтский, президент Секретаріату до єдності християн.

Кардинал Вілям Вейкфілд Баум, архієп. Вашінгтонський.

Кардинал Джордж Безіл Хюм, архієп. Вестмінстерський.

Кардинал Йозеф Ратцінгер, архієп. Мюнхенский та Фрайзінгський.

Кардинал Роже Ечегарай, архієп. Марсельский.

Монс. Маріо Бріні, архієп. Алгізи, секретар Конгрегації Східних Церков.

Монс. Ніколас Фосколос, архієп. католиків в Афінах.

Монс. Хабиб Баша, архієп мелхітів Бейруту та Гібай.

Монс. Маріано Маграссі, архієп. Барі.

Монс. Альфред Пішлер, єп. Банялуки.

Монс. Рамон Торелла-і-Касанте, єп. Мінервіно Мюрге, віце-президент Секретаріату до єдності християн.

Монс. Антал Жакаб, єп. Астіжі, коадютор еп. Альба Юлія.

Монс. Мирослав Марусин, єп. Каді, віце-президент Понтифікальної комісії ревізії кодексу східного канонічного права.

Монс. Жорж Абі-Садер, єп. маронітів Латакіг

Монс. Альфонс Носсоль, є п. Ополє.

Монс. Мікеле Маккароне, президент Понтифікального комітету історичних наук.

Ієром. Жан Корбон, секретар екуменічної комісії Асамблеї католицьких патріархів і єпископів у Лівані.

Пресв. Фредерик Мак-Манус, проф. канонічного права Католицького університету Америки.

Пресв. Димитрій Салахас (Афіни), проф. канонічного права Понтификального університету св. Томи Аквінского.

Пресв. Ернст Суттнер, проф. патрології й східного богослов'я Віденського університету.

Пресв. Герман Вогт, проф. патрології Тюбінгенского університету.

Ієром. Емануель Ланн, бенедиктинець, монастиря Шеветонь.

Ієром. Жан М.Р. Тіяр, домініканець, проф. домініканского факультету богословія в Оттаві.

Ієром. Андре де Алло, францисканець, проф. патролоії й східного богослов'я Лювенського університету.

Ієром. Мігель Арранц, ісусовець, професор літургіки Східного Понтификального Інституту.

Ієром. Пітер-Ганс Кольвенбах, ісусовець, провинціял Близького Сходу.

Ієром. Луи Буйе, ораторіанець.

Ієром. Вацлав Грінєвич, облат Пречистої Марії, проф. Люблінского університету.

Ієром. П. ван дер Аальст, августиніанець асумпціоніст, проф. східного богослов'я в Наймегівскому університеті.

Доктор Вітторіо Пері, Апостольска бібліотека Ватикану.

Співсекретар комисії ієром. П'єр Дюпре, помічник секретаря Секретаріату до справ єдності християн.

 

 

Православні учасники комісії

Вселенський Патріярхат:

Владика Стіліанос, грецький православний архієп. Австралії.

Проф. Йоанн Зізюлас.

Олександрійский Патріярхат:

Владика Парфеній, митроп. Карфагенский.

Владика Тимофій, митроп.(заступник) Центральної Африки.

Проф. Стиліанос Пападопулос.

Антіохийский Патріярхат:

Владика Георгій Кходр, митроп. Ливанських Гір.

Ієром. Георгій Атіфа.

Болгарський Патріярхат:

Владика Йоан, єп. Драговицький .

Економ-ставрофор. Миколай Сіваров.

Кіпрська Церква:

Владика Хрізанф, митроп. Морфу.

Проф. Макарій Папахрістофору.

Еладська Церква:

Владика Хризостом, митроп. Перістеріу

Проф. Мегас Фарантос.

Грузинська Церква:

Владика Миколай, єп. Сухумський і Абхазький

Владика Давид, єп. Батумський і Шемокмединський

Єрусалимский Патріархат:

Владика Герман, митроп. Петрійський.

Проф. Георгій Галітіс.

Проф. Власіос Фейдас.

Московський Патріярхат:

Владика Кирил, архієп. Виборгський.

Протоєр. Ліверій Воронов.

Сербський Патріархат:

Владика Савва, еп. Сумадійский.

Дияк. Родомір Ракіч.

Румунский Патріархат:

Владика Миколай, митроп. Банатский.

Ієром. Стефан Алексе.

Польска Церква:

Владика Савва, єп. Лодзі й Познані.

Владика Симон, єп. Любліна.

Чехословацька Церква:

Проф. протопресв. Стефан Пронзінський.

Фінляндська Церква:

Ієром.Матті Сідоров.

Ієром. Амвросій.

Мюнхен, 6 липня 1982 р.


(1) Де в 1980 p. було розроблено попередній план майбутніх дій комісії.

(2) hic et nunc лат. тут і тепер.

(3) Тропос гр. образ-зворот.

(4) Гр. анамнезис – літургійне споминання, що не є простою згадкою минулого, але уприсутнює згадуване (тобто спасительну Жертву Христа) у найбільш можливий спосіб.

(5) Гр. кайрос – сприятливий час звершення, але також і звершення часу.

(6) Метаболе – гр. зміна, перетворення.

(7) Слово «локальна» щодо Церкви слід перекласти як місцева (Церква) – зокрема тому, що її не слід сплутувати із помісною Церквою, яка на сьогодні має зовсім інший еклезіальний і канонічний зміст.

(8) Гр. койнонія – сопричастя, взаємостосунки у спільноті, спільність майна і т.п.

Гр. метанойа буквально, та й у вжитому контексті документу, означає зміну думання.

(10) Букв. повне визнання.

(11) Керигма гр. сповіщання.

(12) Гр. літургія – букв. громадська повинність, служіння.

(13) Містеріон – гр. тайна, букв. започаткування, ініціація. Найчастіше вжита біблійно вона у значеннях зустрічі, знайомства а навіть свідчення. „Концепт містеріон охоплює усю дію Бога в Христі Ісусі” (о. М. Гаврилів, Літургія як спосіб засвоєння Спасіння, „Богословія” т.61-61, с. 156). « »


Львівські Архиєпархіяльні Вісті 2005 № 4

 

На початок 


Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC