Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• 1. Патріарх Йосиф Сліпий. Пресвята Євхаристія
• 2. Міжнародна змішана богословска комісія. Тайна Церкви та Євхаристії у світлі тайни Св. Тройці
• 3. Тарас Байцар. Частота причастя впродовж історії: проблема і розв'язки
• 4. Діонісій Ляхович, ЧСВВ. Божественна Літургія - джерело й вершина життя Церкви
• 5. Прот. Олександр Шмеман. Причастя у дні Великого посту
 6. Прот. Олександр Шмеман. Значення Причастя. Значення приготування до Причастя
• 7. Сергій Ковальчук. Євхаристія в контексті трьох Таїнств Християнського Втаємничення згідно Кодексу Канонів Східних Церков
  


Значення Причастя


«Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є» (І Кор 11:29). Тепер ми можемо повернутися до цих слів апостол Павла і задуматись над їх справжнім змістом. Як ми бачили, ні рання Церква, ні Отці не сприймали їх в тому значенні, що альтернатива недостойному Причастю полягає в утриманні від Причастя взагалі, що благоговіння перед Таїнством і страх його профанації повинні призвести до відмови від прийняття Святих Дарів. Очевидно, що так не думав і сам апостол Павло, в посланнях і настановах якого ми знаходимо певне формулювання цього, як здавалося б парадоксу, який насправді складає основу християнської «етики» та джерело християнської духовності.

«Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви ж бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (І Кор 6:19-20). В цих словах – суть постійного заклику апостола Павла жити згідно того, що «сталося» з нами у Христі; а жити так можемо лише тому, що це вже сталося з нами, тому що спасіння, відкуплення, примирення і те, що ми «куплені дорогою ціною», вже даровано нам і ми «не належимо собі». Ми можемо і повинні працювати над своїм спасінням, тому що ми вже спасенні, і саме тому, що ми спасенні, ми можемо працювати для нашого спасіння. Ми повинні завжди, повсякчас ставати і бути тими, ким ми вже є у Христі: «ви ж – Христові, а Христос – Божий» (І Кор 3:22).

Це вчення Павла має вирішальне значення для усього християнського життя взагалі, і особливо для життя Таїнствами. Воно виявляє необхідну напругу, на якій базується це життя, з якого воно постає і яку не можна усунути, бо це означало б покинути і докорінно викривити саму християнську віру. В кожному з нас є напруга між «старою людиною» і «новою людиною, що обновляється за образом того, хто створив її» через воскресіння в Хрещенні; між даром нового життя і прагненням засвоїти його, зробити його своїм справжнім життям; між благодаттю, що «дається не мірою» (Йо 3:34), і завжди недосконалою мірою мого духовного життя.

Але тоді перший і головний плід всього християнського життя і духовності, настільки очевидний у святих – це відчуття і свідомість не якоїсь своєї гідності, а недостойності. Той, хто близький до Бога, завдяки всеціло свобідному Божому дару, краще усвідомлює онтологічну негідність всього творіння перед Богом. Ця справжня духовність несумісна з будь-якою думкою про «заслугу» , про щось, що могло б робити нас самих по собі « достойними » цього дару. Бо, як пише апостол Павло: « Христос бо тоді, як ми були ще безсилі, у свою пору, помер за безбожних. Воно навряд чи хто за праведника вмирає... Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками » (Рим 5:6-8). Прагнення «порівнювати» ці дари з нашими заслугами і гідністю криє в собі початок тієї духовної гордості, яка і є суттю гріха. Ця напруга бере свій початок в Таїнствах. Приступаючи до Божественних Дарів, ми знову і знову усвідомлюємо, в яку богословську «пастку» ми потрапили, і з неї, згідно людського розуміння та логіки, немає виходу. Бо якщо через мої недостатки я остерігаюсь приступити, то відмовляюся від Божих дарів любові, примирення і життя. Я відлучаю себе, бо «Якщо не споживатимете тіло сина Чоловічого й не питимете його кров, не матимете життя в собі» (Йо 6:53). Якщо ж я «їм і п'ю недостойно» – я їм і п'ю на своє засудження. Я осуджений, якщо не приймаю, і осуджений, якщо приймаю, бо хіба хтось коли-небудь був «гідним» торкнутися Божественного Вогню і не згоріти?

Ще раз підкреслю: з цього богословського капкану не можна вибратися людським розумінням, застосовуючи до Божественних Таїнств наші людські критерії, мірки і раціоналістичні пояснення. Є щось духовно страшне в тому, з якою легкістю і без найменшого докору сумління єпископи, пресвітери, миряни, і напевне, особливо ті, хто претендує на духовну досвіченість, приймають та відстоюють як традиційну і безспорную ту сучасну ситуацію з Таїнствами, при якій член Церкви може вважати себе таким, який перебуває у «нормальному стані», коли протягом п'ятдесят одного тижня, не приступає до Чаші через свою негідність, а згодом, на п'ятдесят другий тиждень, після виконання деяких правил, пройшовши через п'ятихвилинну Сповідь та отримавши відпущення гріхів, раптом стає «гідним», щоб слідом за Причастям знову поступово повернутися до своєї «недостойності». Все це не може не лякати вже тому, що тим самим явно відкидається справжня суть, хрест християнського життя і все, що відкривається нам у Євхаристії, а саме усвідомлення неможливості привести християнство у відповідність з нашими мірками та рівнем, неможливість прийняти його тільки на наших, а не на Божих умовах.

Що це за умови? Ніде вони краще не представлені, ніж у тому запрошенні, яке пресвітер промовляє, возносячи Святий Хліб, і яке в ранній Церкві власне й означало запрошення до Причастя: «Святеє святим!» У цих словах, а також у відповіді спільноти на них – «Єдин Свят, єдин Господь Ісус Христос» – всі людські роздумування знаходять свій кінець. Святеє – Тіло і Кров Христа – лише для тих, хто святий. Однак ніхто не святий, крім єдиного Святого Господа Ісуса Христа. Таким чином, на рівні жалюгідної людської «гідності» двері замкнені; нічого ми не можемо запропонувати що зробило б нас «гідними» Святих Дарів. Нічого крім святості самого Христа, яку він у своїй безмежній любові та милосерді дарує нам, роблячи нас «родом вибраним, царським священством, народом святим» (пор. І Пт 2:9). Це Його святість, а не наша, робить нас святими, і значить, «гідними» приступати і приймати Святі Дари. Бо, як каже Миколай Кавасила, коментуючи ці слова, «Ніхто не має святості сам по собі, і вона не залежить від людської чеснотливості, але всі, хто володіють нею, отримали її від Нього і Ним. Так начеб декілька дзеркал були виставлені на сонце, всі вони блищать і всі випромінюють промені, тоді як одне і те ж сонце робить їх сяючими».

Таким є головний «парадокс» життя Таїнствами. І все ж було би помилково зводити його до самих тільки Таїнств. Гріх профанації, про який говорив апостол Павло, згадуючи «тих, хто їсть і п'є недостойно», має стосунок до всього життя, тому що все життя, вся людина, тіло й дух, освячені Христом, вчинені святими, «і це не від нас, Божий дар». Єдине питання, яке звернене до людини: чи бажає і чи готова вона прийняти зі смиренням і послухом ту святість яка подається їй щедро і з любов'ю, передусім як хрест, на якому вона розпинає стару людину з її пристрастями і тлінням, як свій постійний суд, але також і як благодать і силу для постійної боротьби за зростання в ній нової людини, нового і святого життя, учасником якого вона стала? Ми беремо участь у святому Причасті тільки тому, що Христом і в Христі ми сталися святими; і беремо участь ми в ньому для того, аби стати святими, тобто сповнити дар святості в нашому житті. І той, хто цього не усвідомлює, «їсть і п'є недостойно», якщо, причащаючись, думає лише про свою «гідність» в силу своєї особистої, а не Христової святості; якщо приймає Євхаристію, не пов ' язуючи її з усім своїм життям, як суд над нею, а також і як силу для її переображення, як прощення, але також і як неминуче ступання на «вузьку дорогу» напружених зусиль і боротьби.

Допомогти нам усвідомити все це не лише розумом, але всією нашою істотою, привести нас до покаяння, яке відкриває нам двері Царства, – ось суть нашого приготування до Святого Причастя.

 


Значення приготування до Причастя


В нашій сьогоднішній ситуації, по великому рахунку сформованою практикою «нечастого» Причастя, приготування до нього, означає, передусім, виконання тим, хто хоче запричащатися визначених дисциплінарних і духовних приписів та правил: стримання від дозволених в інших ситуаціях дій, читання молитов (наприклад «Правило до святого Причастя»), піст перед Причастям і т. п. Та перед тим як приступити до приготування у вузькому значенні словами повинні, у світлі вищесказаного, спробувати відновити ідею приготування в її більш широкому та глибокому значенні.

В ідеалі звичайно, все життя християнина є і повинно бути приготуванням до Причастя – так, як вона є і повинна бути духовним плодом Причастя. «Тобі віддаємо життя наше і надію, Владико Чоловіколюбче...» – читаємо у літургійній молитві перед Причастям. Все наше життя судиться і вимірюється нашим членством в Церкві, а значить нашою участю в Тілі й Крові Христових. Все у ній має бути наповнене і переображене благодаттю цієї участі. Найгіршим наслідком сьогоднішньої практики є те, що при ній сама наше життя „відділяється” від приготування до Причастя, стає ще більш світським, більш віддаленим від віри, яку ми ісповідуємо. Але Христос прийшов до нас не для того щоб ми могли невелику частину нашого життя присвячувати виконанню „релігійних обов'язків”. Він вимагає всієї людини і всього її життя цілковито. Він залишив нам у Таїнстві Самого Себе, щоб освятити і очистити ціле наше існування, з'єднати зі Собою всі грані нашого життя. Християнин – це той, хто живе між: між воплоченням Христа і Його поверненням у славі щоб судити живих і померлих; між Євхаристією і Євхаристією – Таїнством спомину і Таїнством надії та очікування. В ранній Церкві саме таким був ритм участі у Євхаристії – життя у спогаді одного та очікуванні грядучого. Цей ритм правильно формував християнську духовність, передаючи їй її істинну суть: живучи у цьому світі, ми вже беремо участь в новому житті майбутнього світу, переображуючи «старе» – «новим».

В дійсності це приготування полягає передусім в усвідомленні не лише «християнських принципів» на загал, а перш за все, самого Причастя – як того, що я вже здобув і що роблячи мене учасником Тіла і Крові Христових, судить моє життя, вимагаючи від мене бути тим, ким я повинен ставати, як і того, що я здобуду в житті і святості, наближаючись до світла, в якому саме часі всі подробиці мого життя набувають важливості та духовного значення, неіснуючі з суто людської «секулярної» точки зору. В давнину один пресвітер на питання: як можна жити християнським життям у світі, відповів: «просто згадуючи, що завтра (чи після завтра, чи через кілька днів) я буду приймати Святе Причастя...»

Найпростіше, що можна зробити, аби започаткувати це усвідомлення – це включити молитви до і після Причастя в наше щоденне молитовне правило. Зазвичай ми молимося ці молитви безпосередньо перед Причастям, а благодарні молитви одразу після, і після цього просто повертаємось до нашого звичайного «світського» життя. Але це не заважає нам молитися одну чи кілька благодарних молитов протягом кількох днів після недільної Євхаристії, молитви перед Причастям протягом другої половини тижня, вводячи таким чином, усвідомлення Таїнства в наше повсякденне життя, звертаючи все до прийняття Святих Дарів? Це, звичайно, тільки перший крок. Потрібно зробити набагато більше, і перш за все, через проповідь, навчання і обговорення по-справжньому наново відкрити для себе Євхаристію як Таїнство Церкви, а отже, як правдиве джерело християнського життя.

Другий етап приготування полягає у випробуванні самих себе, про що писав апостол Павло: «Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є, цю чашу» (І Кор 11:28). Ціль цього приготування, яке включає піст, особливі молитви, духовне совокуплення, мовчанку і т. п., як ми вже побачили, не полягає не в тому щоб людина почала себе вважати «достойною», а навпаки, зрозуміла свою негідність і прийшла до правдивого покаяння. Покаяння ж є ось чим: людина споглядає свою гріховність та немічність, усвідомлює свою віддаленість від Бога, переживаючи скорботу і страждання, бажає прощення і примирення, робить вибір, відкидаючи зло заради повернення до Господа, і врешті, бажає Причастя на «зцілення душі і тіла».

Але таке покаяння починається не з занурення в самого себе, а зі споглядання святості Христового дару, небесної реальності, до якої ми покликані. Тільки тому, що ми бачимо «весільну світлицю прикрашену», ми можемо збагнути, що позбавлені одягу, необхідного щоб увійти в нього. Лише тому, що Христос прийшов до нас, ми можемо правдиво покаятися, тобто, побачивши себе негідними Його любові і святості, забажати повернутися до Нього. Без правдивого покаяння, цієї внутрішньої та рішучої «переміни мислення», Причастя буде нам не на «зцілення», а на «осудження ». Але покаяння принесе істинний плід, коли розуміння своєї цілковитої негідності, приведе нас до Христа як до єдиного спасіння, зцілення і Відкуплення. Показуючи нам нашу негідність, покаяння наповнює нас тією спрагою, тим смиренням, тим послухом, які роблять нас «гідними» в очах Божих. Моліться молитви перед Причастям. Вони містять оте єдине прохання: ... я негідний і неприготований, щоб міг ти достойно ввійти під покрівлю дому душі моєї, але оскільки Ти, як Чоловіколюбець бажаєш жити у мені, насмілююся приступити; повели, щоб я відкрив двері, які Ти сотворив єси, і увійди з чоловіколюб'ям... просвіти помрячений мій розум. Вірую, що це зробиш...

І, на кінець, третього і найвищого ступеня приготування ми досягаємо коли бажаємо причащатися лише тому, що любимо Христа і прагнемо бути з Тим, Хто забажав бути одним цілим з нами. Вище від потреби і бажання прощення, примирення і зцілення повинна бути тільки наша любов до Христа, якого ми любимо «бо він перший полюбив нас» (І Йо 4:9). І, саме ця любов і ніщо інше робить можливим для нас подолати безодню, яка відділяє творіння від Творця, грішного від Святого, цей світ від Царства Божого. Ця любов, яка направду перевершує і тому скасовує, як безкорисні тупіки, всі наші людські, «надто людські», ухилення і роздуми про «гідність» і «негідність», відкидає наші страхи і заборони, і робить нас покірними Любові Божій. «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару. А хто боїться, той недосконалий у любові» (І Йо 4:18). Це та любов, яка надихнула пречудову молитву св. Симона Нового Богослова: ...Божественних бо причащаючись і боготворящих благодатей, я не сам, але з Тобою, Христе мій... Нехай не залишуся без Тебе Життєдавця, дихання мого, життя мого, радості моєї, спасіння світу.

Ось ціль всього приготування, всього покаяння, всіх зусиль і молитов – щоб ми розлюбили Христа і, «насмілюючись неосудно», могли брати участь в Таїнстві, в якому любов Христова дається нам.

 

Прот. Олександр Шмеман

Львівські Архиєпархіяльні Вісті 2005 № 3

 

На початок 


Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC