Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Єдність Таїн Християнського втаємничення та їх богословське значення
 Канонічно-літургічний розвиток
• Другий Ватиканський Собор та пособорові реформи
   Канонічно-літургічний розвиток


Первісна Церква та “sacri canones”


Латинський термін „initio” (італ. iniziazione), походить від „in-eo”, означає „посвячення” або вхід у середину чогось, у нащому випадку у спільноту, яка посідає певні містерії. Цей „вхід” дає особі можливість брати участь у містеріях спільноти та осягати відповідні бажані результати. Поняття „входу” або „посвячення” існувало ще у єврейській релігії та багатьох поганських культах. Зокрема у Тертуліана знаходимо свідчення про поганські обряди, які містили у собі елемент очищення водою: „Але язичники, яким є чуже будь-яке розуміння духовних сил, тим не менше приписують своїм ідолам таку ж дію. І обманюють себе водами, позбавленими сили. Адже в деяких містеріях, - наприклад, Іссиди або Мітри, - посвячення також проходить через омиття. Крім того, вони повсюди очищують поселення, будинки, храми і цілі міста, обносячи навколо них воду та кроплячи нею” (1).

У євреїв існувало поняття „circumcisio”, що було знаком приналежності до вибраного народу, народу Бога. Есеї також практикували обряд приєднання нових членів з елементами водного омивання та священного бенкету. Проте, усі вище згадані елементи не містили у собі особливої сакраментальної цінності (2). Християнство, перейнявши деякі елементи, надало їм більш глибшого сакраментального значення, вселило в ці елементи божественну дію.

У Новому Завіті знаходимо два важливі моменти у апостольській проповіді: віра та хрещення (Мт. 28,19-20; Мк. 16,15-16; Дії. 2,14-36; 8,12-37; 10,34-43). Після Ісусового хрещення від Івана та воскресіння обряд очищення водою був трансформований Христом в дар нового життя. Хрещення отримало новий, повний вимір, воно надало можливість належати до таїнственного Тіла Христового, до Церкви, спільноти святих.

Хрещення в апостольські часи відбувалось в доволі простий спосіб: особа, що увірувала в слово Євангелія, отримувала хрещення водою і при цьому публічно виявляла свою віру (Дії. 2,37-41; 8,26-38; 10,34-38; 16,24-38; 19,1-7). У книзі Діянь знаходимо три необхідні елементи: покаяння, хрещення водою та дар Духа, який отримували через накладання рук (Дії. 19,5-6; 8,14-17). Елементи християнського втаємничення знаходимо також в першому посланні ап. Петра 3,18-22, де апостол натякає на поєднання хрещення із катехитичним навчанням.

Особи, що прийняли хрещення та дар Святого Духа ставали відтепер „святими” і „братами” по відношенню один до одного (Дії. 9,41; Рим. 1,7.13). Відтепер вони могли брати участь у причасті Христового Тіла та Крові, на збудування єдиного Тіла – Церкви. У Новому Завіті ця тайна називається по різному (3):

•  Євхаристія (Лк. 22,19; 1 Кор. 11,24) або ευλογεϊν (Мт. 26,26; Мк. 14,22) – означає благодарення Богу

•  Вечеря Господня (1 Кор. 11,20) - вечеря Христа напередодні його хресних мук.

•  Ламання хліба – Ісус використав обряд, характерний для юдейської трапези під час Тайної Вечері. Саме по цьому жесту учні пізнавали Його після Воскресіння (Лк 24,13-35), а перші християни у такий спосіб назвали свої євхаристійні збори (Дії. 2,42.46; 20,7.11)

•  Сходини (σύναξις) або євхаристійний збір (1 Кор. 11,17-34)

•  Духовна жертва (1 Пт. 2,5) або „жертва хвали” (Євр. 13,15)

Після зіслання Святого Духа літургія євхаристійної жертви настільки міцно і органічно увійшла в ранньохристиянську єрусалимську спільноту, що автор книги Діянь Апостолів без жодних застережень стверджує: „Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба та молитвах...” (Дії. 2, 42-47).

Хоч у Новому Завіті не знаходимо терміну „втаємничення”, а також чіткості щодо трьох таїн, проте ясно зауважуємо усі елементи християнського втаємничення: хрещення, яке включає в себе дар Св. Духа, після іде Євхаристія, їжа необхідна для життя Церкви. Християнське втаємничення розглядається як єдиний акт, в Новому Завіті не зауважуємо того розділення, яке сталось у подальших часах.

У християнській літератрі ІІ-ІІІ ст. знаходимо достатню кількість згадок про тайни християнського втаємничення. Найдавнішим текстом, який дійшов до нас після чотирьох Євангелій Нового Завіту, є „Дідахе” або „Навчання 12 апостолів”, твір написаний невідомим автором у ІІ ст., походить з сирійської традиції та являє собою одну із перших збірок християнського вчення. Говорячи про хрещення, автор вказує на застосування хрещальної формули та різні способи уділення тайни (у проточній воді, звичайній та потрійне обмивання) (4). Значно ширше описується практика ламання хліба. Після цитування слів анафори над дарами, автор Дідахе вказує на обов'язковість хрещення для тих, хто бажає причаститись: „Від Євхаристії вашої ніхто нехай не їсть і не п'є, крім охрещених в ім'я Господнє” (Гл. 9,5). Автор вказує на необхідність покаяння та внутрішнього говіння: „В день Господній зібравшись разом, переломіть хліб і благодаріть, ісповідуючи перед цим гріхи ваші, щоб чистою була ваша жертва” (Гл.14,1). „Якщо хто святий, нехай приступає, якщо ні, нехай покається” (Гл. 10,6).

Іншим важливим свідчення є твори Юстина Мученика. Автор детально описав сам обряд хрещення, при цьому дав добре пояснення, використовуючи також Старий Завіт. Юстин підкреслює особливий зв'язок між тайнами християнського втаємничення; хрещення, згідно автора, запроваджує до Євхаристії: „Після того, як омиється таким чином той хто повірив та дав свою згоду, ми ведемо його до так званих братів в загальне зібрання для того, щоб з усім зусердям звершити спільні молитви як за себе, так і за посвяченого. По закінченню молитов ми вітаємо один одного поцілунком. Потім до настоятеля братів приноситься хліб та чаша води і вина. Після того, як він сотворить молитви і благодарення ... диякони дають кожному з присутніх причаститись хліба, над яким здійснено благодарення, і вина і води, та відносять тим, які відсутні. Їжа ця у нас називається Євхаристією (благодаренням), і ніколи іншому не дозволено брати участь в ній, як тільки тому, хто вірує в істину вчення нашого і вмився обмиванням на відпущення гріхів та на відрдження, і живе так, як передав Христос” (5).

У Юстина знаходимо три елементи, які допускають особу до Євхаристії: віра, хрещення та спосіб життя згідно науки Христа. Серед цих елементів хрещення займає центральне місце, тому є ключовим моментом, який допускає до Літургії Жертви.

Більш чіткі думки щодо єдності трьох тайн християнського втаємничення знаходимо у Тертуліана (поч. ІІІ ст.). Він є одним з перших авторів, який детально описує хрещальні практики того часу. Хоч автор не говорить про організацію катехуменату, проте згадує елементи передхрещальних обрядів: молитви, посту, чувань та визнання гріхів. У своїй праці „De baptismo” дає пояснення найважливіших елементів: пояснює значення освячуючої води та народження з неї (6), говорить про помазання оливою (7). Увесь процес відбувається в часі Пасхи, кульмінацією стає святкування Євхаристії: „Вона (Церква) поєднює Закон та Пророків з Євангеліями і апостольськими писаннями, звідси черпає віру, знаменує її водою, облечує Духом Святим, живить таїнством причастя, спонукає до мучеництва” (8). Тертуліан описує перше приступлення до Євхаристійної Жертви як особливий обряд: новоохрещені спочатку отримують змішані молоко і мед, а потім, з рук старших, хліб та вино Євхаристії (9).

Іполіт Римський (бл. 170-236 р.р.), один з перших християнських богословів-екзегетів, що писали на заході, дає доволі детальний опис ранньохристиянських практик, зокрема катехуменату, з чого випливає, що катехитична структура в Церкві була вже доволі розвинена. Говорячи про першу тайну, він чітко згадує про хрещення дітей: „Зодягніться в одежу і в першу чергу хрестіть дітей. Усі ті, які можуть говорити за себе, нехай говорять. За тих, які не можуть говорити за себе, нехай говорять їхні батьки або хто-небудь з рідних”(Гл.21). Ті, що готувались до хрещення не приносили з собою жодних речей „крім лише того, що кожний принесе для Євхаристії” (Гл. 20). Іполіт пише також про помазання єлеєм та про накладання рук єпископом. Подібно до Тертуліана згадує про хліб, вино та молоко змішане з медом, доволі детально описує літургічні тексти під час прийняття причастя (Гл.21) (10). Отож, у Іполіта Римського знаходимо всі елементи таїн християнського втаємничення, а його згадка про хрещення дітей дає вагомі підстави вважати, що ця практика була вже досить поширеною в ІІІ столітті.

Із отриманням Церквою на початку IV ст. права вільно сповідувати віру, літургічно-канонічна традиція таїн християнського втаємничення значно розвинулась та збагатилась. Вільна проповідь євангелія привернула до Церкви велику кількість поган, які бажали прийняти хрещення. Таким чином, катехитичне навчання розвинулось на повну силу та заторкнуло найважливіші богословські питання. Поряд з катехитичними науками, Отцями Церкви пишуться твори на містагогійні теми, а також коментарі для тих, хто бажав стати членом церковної спільноти, вповні розвивається навчання про єдність трьох таїн християнського втаємничення.

Канонічні рішення Церкви, прийняті на соборах, починаючи від часів апостолів, формуються в канонічні збірки. Завершенням цього процесу стало зібрання канонів, що знаходились у різних колекціях, під назвою “sacri canones”. „Священні канони” – це збірка правил та законів Церкви найвищої ваги, містить у собі канони Апостолів, рішення Вселенських Соборів, місцевих синодів та канони сформовані на основі писань Святих Отців (11).

Матеріал канонів, що стосується тайни євхаристії, є надзвичайно багатий. Звернемось лише до тих канонів, що найкраще висвітлюють нашу тему. Принцип – „до євхаристії приступає лише вірний” (тобто охрещена та миропомазана особа) твердо був встановлений у Церкві вже від самих початків. Цей принцип часто зустрічаємо у багатьох рішеннях та канонах Св. Отців. Зокрема, в „Канонічних відповідях” Тимотея Олександрійського (+ 385) на запитання: „Якщо оглашене дитя семи років або повнолітня людина знайде час бути присутнім при здійсненні літургії, і через незнання запричащається: то що робити з таким?” – дає відповідь – „Потрібно просвітити його хрещенням, бо є покликаний Богом” (12). Ця відповідь в непрямий спосіб підтверджує, що приймати євхаристію та інші святі тайни здатна лише охрещена особа.

Євхаристійне причастя є тісно пов'язане із поняттям сопричастя між вірними. У Кирила Олександрійського в каноні 5 знаходимо: „Якщо ж деякі, будучи оглашеними підлягають відлученню, в покарання за гріхопадіння, після цього наближається до смерті: то нехай охрещується, і нехай не відходять з життя без причастя благодаті, без спожиття святих тайн. Бо здається і це є згідно з умовами Церкви...” (13). Це правило є другою частиною окружного послання до єпископів Лівії та Пентаполя. Згідно існуючих тоді правил, необхідно було уділяти хрещення та Євхаристію навіть тим оглашеним, які, готуючись до хрещення, здійснили певний злочин чи важкий гріх, за який були покарані відповідною епітимією (14).

Сучасне розуміння диференційованих семи святих таїн увійшло в Церкву значно пізніше. На початках християнства будь-які дії пов'язані із закликанням Святого Духа мали таїнственний характер і розглядались як єдиний процес. У традиції ранньої, а згодом лише Східної Церкви таїнство миропомазання служиться завжди у злуці із хрещенням. Тому часто у правилах Св. Отців чи канонах не говориться про дві окремі тайни, а вживається лише один термін „хрещення”, наприклад, як це є у вищезгаданому правилі Кирила Олександрійського.

Канон 48 Лаодикійського Собору говорить у прямий спосіб про миропомазання та вимагає служити його разом із хрещенням: „Необхідно щоб просвічені були помазані помазанням небесним, щоб бути причасниками Царства Божого” (15). З правил випливає, що у деяких церквах Малої Азії виникла практика не помазувати миром відразу після хрещення, внаслідок цього собор відновлює існуючі в ті часи постанови про спільне служіння обидвох тайн (16). „Апостольські конституції” (380) також говорять про післяхрещальне помазування миром: „І наступне, після того як охрестите його в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, помажте його миром” (Libr. VII, 44,1) (17). Значення цього помазання є різним: одне з них – це вірність Христові, померти з Христом, воскреснути з Христом, жити з Христом (Libr. VII. 44,2) ; миропомазання запечатує визнання віри (Libr. ІІІ, 17,1); миро є знаком хрещального союзу (Libr. VII, 22,2); накладання рук чи помазування миром є знаком дару Святого Духа (18).

У первісній Церкві лише єпископ мав право довершувати хрещення миропомазанням: „Через єпископа ви є позначенні миром розуміння” (Libr. ІІ, 32,3). З часом, у східних Церквах, правом уділення миропомазання були наділені також і пресвітери, за єпископом залишилось виключне право освячення мира. Карфагенський Собор у правилі 6 постановляє: „Приготування мира (χρίσματος ποίησιν) і освячення дів нехай не творить пресвітер” (19). Згідно давньої традиції Церкви, єпископ є первісним служителем тайни миропомазання і йому зарезервоване виключне право приготовлення мира. Це право базується на ієрархічному принципі, згідно якого, єпископ є первосвящеником, він посідає всю повноту священства і має усі права священнодійства. Влада священика є обумовлена єпископською владою, при цьому священича влада діє лише через середники освячені єпископською владою (20).

Право освячення євхаристії також належало єпископам, які надавали це право своїм пресвітерам. Диякони виконували службу властиву їхньому служінню, допомагаючи єпископу та пресвітерам. Зокрема, кан. 18 першого Вселенського собору каже: „Дійшло до святого і великого собору, що в деяких місцях та містах диякони подають пресвітерам євхаристію, тоді як ні правилом, ні звичаєм не передано, щоб ті, що не мають влади освячувати, подавали тим, що освячують тіло Христове... диякони нехай перебувають у своїх рамках, знаючи, що є служителями єпископа, і нижчі за пресвітерів. Нехай приймають євхаристію згідно порядку після пресвітерів” (21). Це правило виступає проти зловживань, які творили диякони під час служіння літургії та підкреслює, що служителями євхаристії є лише єпископи та пресвітери. Вони здійснюють це служіння для усієї Церкви в публічний спосіб. Церква, тобто вірні, приймають цю євхаристію, яка є небесною поживою. У тексті літургії Івана Золотоустого після прочитання апостола та євангелії диякон закликає оглашених, тобто неохрещених, покинути Церкву. Брати участь у тайні євхаристії можуть лише вірні. Апостольські правила в кан. 9 наказують усім вірним, які залишились під час літургії Жертви приступати до причастя. В цей спосіб виражалась ідея духовно єднання між вірними. З часом ревність християн ослабла, почастішали випадки виходу вірних з церкви відразу після літургії Слова разом із оглашеними. Канон виразно забороняє та називає це „беззаконням”.

Причастя Тіла і Крові Господньої є епіцентром усього християнського життя. Вірний живиться з цих дарів на відпущення гріхів та на життя вічне. Тому в небезпеці смерті, згідно з antiqua e canonica lex, вірний має право прийняти причастя, незважаючи на жодну епітимію. І Вселенський собор у своїх правилах постановляє: „Про тих, що відходять від життя нехай дотримується і сьогодні давній закон і правило, щоб вмираючий не був залишений без останнього і необхідного напуття”(кан.13) (22).

З вище наведених історичних фактів випливає, що три тайни християнського втаємничення є послідовною і єдиною дією, кульмінацією якої є Пресвята Євхаристія, центр та джерело християнського життя. Від часів святих апостолів ці тайни уділялись разом, що творило єдину богословську та пасторальну цілісну дію у відношенні до того, хто бажав вступити в Церкву. Будь які спроби розділення чи викривленого розуміння таїн відкидались як соборами, так і Святими Отцями. Ця єдність збереглася і до нині у всіх Східних Православних Церквах та деяких Східних Католицьких. На заході ця практика в наслідок певних історичних та пасторальних причин зазнала змін.


(1) De bapt., V 1,2 (SC, 35:71-73).

(2) J. Delorme. The Practice of Baptism in Judaism at the Beginning of the Christian Era., Baptism in the New Testament. A Symposium, Baltimor, 1964, 32.

(3) Catechismo 1328-1332

(4) Didache. 7 (SC, 248:170).

(5) 1 Apol., 65-66 (PG, 6:427-430).

(6) De bapt., 1,1,3 (PL, 1:1198).

(7) De bapt., 7, 1 (PL, 1:1206).

(8) De prescrip. 36,5 (PL, 2:49-50).

(9) De corona., 3. (PL, 2 :79).

(10) Апостольско е наследие. Отцы и учителя Церкви века. Антология. Т. II. Москва, 1996. 243-260.

(11) Cf. I. Žužek, Understanding the Eastern Code, (Kanonika 8), ed. PIO, Roma , 1997, 266-274.

(12) P. Joannou, Fonti IX. Discipline générale antique (IV-IX s.), Roma 1963, 240-241.

(13) Ibid., 283-284.

(14) Правила Православной Церкви съ толкованіями Никодима, епископа Далматинако-Истрійскаго, т. ІІ, С.-Петербкргъ, 1912, 530.

(15) В.Н. Бенешевич, Древне-славянская кормчая XIV титуловъ без толкованій , т. І, Санкт-Петербургъ, 1906, 276.

(16) Правила Православной Церкви съ толкованіями Никодима, епископа Далматинако-Истрійскаго, т. ІІ, С.-Петербкргъ, 1912, 111.

(17) D. Spada - D. Salachas, Costituzioni dei Santi Apostoli per mano di Clemente, Roma, 2001, 190.

(18) D. Salachas, Il Diritto canonico delle Chiese orientali nel primo millennio, ED/EDB, 1997, 201.

(19) В.Н. Бенешевич, Древне-славянская кормчая XIV титуловъ без толкованій, т. І, Санкт-Петербургъ, 1906, 314-315.

(20) Правила Православной Церкви съ толкованіями Никодима, епископа Далматинако-Истрійскаго, т. ІІ, С.-Петербкргъ, 1912, 147-148.

(21) В.Н. Бенешевич, Древне-славянская кормчая XIV титуловъ без толкованій, т. І, Санкт-Петербургъ, 1906, 91-92.

(22) Ibid., 89.



Розвиток дисципліни таїнств християнського втаємничення у Латинській Церкві


Дисципліна уділення Пресвятої Євхаристії після хрещення та миропомазання залишилась у Східній Церкві без змін. На заході ця практика була такою аж до 13 ст. проте, вже від 9 ст. знаходимо тут певні прояви відмінного розуміння таїн християнського втаємничення. Західні богослови зосередили свою увагу не на єдиній дії цих таїн, які воцерковлюють новоохрещеного, защеплюють його в організм Церкви, а на окремішності кажної тайни зокрема. Західний богослов Теодульф Орлеанський (+ 821) у своїх працях говорить про три тайни християнського втаємничення та підкреслює їхній відмінний характер, зокрема, робить розрізнення між дією хрещальної води та дією Святого Духа, не розглядає цю дію як єдиний акт (23). Із початком схоластики диференціація трьох тайн починає все частіше зустрічатись у творах західніх богословів. Гуго з монастиря св. Віктора (+ 1141) у своїх богословських роздумах розглядає хрещення, миропомазання та євхаристію як цілком окремі тайни, хоча у творі все ще можна простежити їхню близкість (24). Вже у Петра Ломбардійського (+ 1146) тайни описуються розділено та автономно (25).

Починаючи з 13 ст. на Заході твердо закріплюється тенденція розділення таїн християнського втаємничення. Особливо це стосувалось новоохрещених дітей, які отримувалм конформацію (миропомазання) та приступали до євхаристії у віці користування розумом. Сталось це через виключне право єпископа уділяти тайну миропомазання. З пасторальних причин єпископи не могли уділювати цю тайну усім новоохрещеним у дієцезії. Вік почав відігравати важливу роль у здатності прийняття цієї тайни (26). У постановах ІV Латеранського собору 1215 знаходимо канонічне потвердження: „Кожний вірний однієї чи іншої статі, що досягнув віку користуванням розуму (annos discretionis), визнає гріхи вірно, сам перед власним парохом... отримує з пошаною, принаймі в часі Пасхи таїнство Євхаристії” (27).

Теми трьох тайн християнського втаємничення знаходимо також в Томи Аквінського, який розглядає їх як цілком окремі та незалежні. Для Томи миропомазання є тайною, що делегує вже охрещену особу на служіння, яка відкриває для особи повноту сакраментального життя, публічних дій культу, особливо Євхаристії (28).

Виключне право єпископа уділяти миропомазання було потверджене і в офіційних документах Латинської Церкви. У буллі унії вірмен на Флорентійському Соборі 1439 року зазначено: „Ordinarius minister est episcopus” (29). Кінцево це рішення було потверджено на Тридентійському Соборі: „Якщо хтось потвердить, що звичайним служителем тайни миропомазання не є лише єпископ, а будь-який звичайний священик: нехай буде анатема” (30). Таке рішення було мотивоване реакцією протестантів, які не робили розрізнення між єпископством та священством (31). У питанні причастя новоохрещених дітей Собор навчає, що діти які не досягли віку використання розуму не є зобов'язані жодною необхідністю приймати євхаристію. Це вчення, на перший погляд, не несе жодної небезпеки, проте у церковних канонах, що слідують після глави ІV сказано: „Якщо хтось скаже, що євхаристійне причастя є необхідним для дітей також перед віком використання розуму: нехай буде анатема” (32). Канон не забороняє в прямий спосіб причащати дітей, але однозначно підтримує практику, проти якої забороняє виступати. Катехизми видані після триденту цілковито написані у дусі Собору, подають сім таїн, першими трьома ідуть хрещення, миропомазання та євхаристія, проте останні дві не мають жодного зв'язку із хрещенням. Усі літургічні відправи Західньої Церкви були пристосовані до нових постанов, таким чином новоохрещені діти, щоб могти отримати конформацію, змушені були чекати досягнення розумової зрілості, після цього приступали до євхаристії. Особливій увазі в цей час приділялось катехизаційному навчанню, яке кожна дитина була зобов'язана перейти перед Першим Причастям.

Розділене уділення тайн християнського втаємничення породило сакраментальний безпорядок, коли охрещені діти приймали Євхаристію перед миропомазанням. Ця невпорядкованість частково відобразилась у церковному законодавстві. В документі „Інструкція щодо обрядів Тонкону” виданому французьким єпископом Луізом Альбертом Джолі де Кіон у 1748 році сказано: „Щодо більш чіткого порядку то, щоб діти, які перебувають у дієцезії для уділення миропомазання, повинні бути відповідно навчені у всіх матеріях, вони не можуть бути миропомазані, аж поки не отримують першого причастя” (33). Римський престол намагався врегулювати питання першого причастя встановлюючи чітко відповідний вік (34). Перший кодекс канонічного права Латинської Церкви 1917 року встановив вік сім років (35). Проте у жодному з цих документів не було вказано на особливе відношення між тайнами християнського втаємничення. Лише в 1932 році Конґреґація дисципліни таїнств видала інструкцію, в якій заторкнула питання відносин між хрещенням, миропомазанням та євхаристією: „Діти можуть наближатись до святого престолу (Євхаристії, прим. авт.) перший раз лише після отримання тайни конформації, котра є, як це і було, доповненням хрещення і в якій є дана повнота Святого Духа” (36).

Отже, дисципліна уділення та служіння Євхаристії в контексті тайн християнського втаємничення починаючи від 13 ст зазнала на заході істотних змін. Схоластичний спосіб думання усунув розуміння єдиної дії трьох тайн. Це в свою чергу породило певний богословський та догматичний безлад, який вдалося усунути лише на ІІ Ватиканському Соборі.


(23) De sacr. bapt., 7 (PL, 99:864D).

(24) De sacramentis christianae fidei, II, 7,4 (PL, 176:461, B-C).

(25) Sententiarum, lib., 4,2-6 (PL, 192:841-855).

(26) “In occidente il problema dell'età dei confermandi è legato a quello del ministro e conseguentemente a quello della separazione introdotta tra il battesimo e la confermazione dalla fine del secolo XIII e soprattutto, dalla seconda metà del secolo XVI”., D. Salachas, Teologia e disciplina dei sacramenti nei Codici latino e orientale, EDB, 1999, 127.

(27) Lateran IV, Constitutiones, 21, in Conciliorum Oecumenicorum Decreta, Bologna , 1991, 245.

(28) Sum. Teol. 3, q 63, a 6.

(29) Firen. sessione VIII, Bolla di unione degli Armeni, in COD, 544.

(30) Trid., sessione VII, can. de sacr. confirm. , 3, in COD, 686

(31) D. Salachas, Teologia e disciplina dei sacramenti nei Codici latino e orientale, EDB, 1999. 1270.

(32) Trid., sessione XXI, cap. IV, can. de comun., 4, in COD, 727.

(33) R. Levet, L'âge de la confirmation dans la legislation des dioceses de France depuis le concile de Trente, in La Maison-Dieu, 54 (1957) 122.

(34) AAS , 1 (1910) 625.

(35) CIC 1917, can. 854 § 1. Pueris, qui propter aetatis imbecillitatem nondum huius sacramenti cognitionem et gustum habent, Eucharistia ne ministretur.

§ 2. In periculo mortis, ut sanctissima Eucharistia pueris ministrari possit ac debeat, satis est ut sciant Corpus Christi a communi cibo discernere illudque reverenter adorare.

§ 3. Extra mortis periculum plenior cognitio doctrinae christianae et accuratior praeparatio merito exigitur, ea scilicet, qua ipsi fidei saltem mysteria necessaria necessitate medii ad salutem pro suo captu percipiant et devote pro suae aetatis modulo ad sanctissimam Eucharistiam accedant.

§ 4. De sufficienti puerorum dispositione ad primam communionem iudicium esto sacerdoti a confessionibus eorumque parentibus aut iis qui loco parentum sunt.

§ 5. Parocho autem est officium advigilandi, etiam per examen, si opportunum prudenter iudicaverit, ne pueri ad sacram Synaxim accedant ante adeptum usum rationis vel sine sufficienti dispositione; itemque curandi ut usum rationis assecuti et sufficienter dispositi quamprimum hoc divino cibo reficiantur.

(36) AAS, 24 (1932) 271-272.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC