Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Єдність Таїн Християнського втаємничення та їх богословське значення
• Канонічно-літургічний розвиток
 Другий Ватиканський Собор та пособорові реформи
   Другий Ватиканський Собор та пособорові реформи


Зміна мислення у Римо-Католицькій Церкві


ІІ Ватиканський Собор, скликаний папою Іваном XXIII став пунктом перегляду і віднови внутрішнього та зовнішнього життя Католицької Церкви. Отці Собору заторкнули у соборових документах найважливіші церковні питання, одним з них стало питання літургічної реформи. Конституція „Про святу Літургію” – „Sacrosanctum concilium”, проголошена 4 грудня 1963 року папою Павлом VI, стала підставовим документом літургічної реформи найперше в Латинській Церкві (SC. 3), а певними загальними засадами і нормами – інших обрядів, заявляючи при цьому, що „Свята Мати Церква признає всім правно одобреним обрядам однакові права і пошану та хоче в майбутньому їх зберігати та всебічно розвивати... згідно зі здоровою традицією... додати їм нової сили в теперішніх обставинах і потребах”(SC 4). Перед скликанням Собору підготовчі комісії розробили схему, в двох параграфах якої рекомендувалося зберегти дособорову дисципліну щодо святих тайн. Цю схему було відкинуто отцями Собору, натомість видано новий документ, який цілковито переглянув питання щодо таїн християнського втаємничення та привернув єдність хрещення, миропомазання і євхаристії. Отці собору паралельно розвинули поняття загального священства у конституції „Про Церкву” – „Lumen gentium” та заявили: „Священий і єра р хічний построєний характер священицької спільноти здійснюється і через святі Тайни і через чесноти. Вірні, втілені в Церкву через хрещення відроджуються окремим знам'ям на плекання християнської релігії, і, відроджені на дітей Божих, обов'язані визнавати перед людьми віру, що її одержали від Бога через Церкву. В святім миропомазанні тісніше зв'язуються з Церквою, збагачуються окремою силою Святого Духа і так стисліше зобов'зуються, як справжні свідки Христові, до поширювання словом і ділом віри та до її оборони. Беручи участь в євхаристійній жертві, що є джерелом та звершенням цілого християнського життя, приносять божественну Жертву Богові, а з нею себе самих...” (LG 11).

У „Sacrosanctum concilium” було відновлено передхрещальний катехуменат дорослих, який через різні ступені підготовлює оглашеного до хрещення (SC 64 – 65). Собор поставив Пресвяту Євхаристію у центрі усіх тайн, церковних служінь та діл апостоляту. До Євхаристії є направлене все життя Церкви, саме Євхаристія є „джерелом і вершиною усієї євангельської проповіді; бо катехумени постепенно вводяться до участі в Євхаристії, а вірні, позначені вже святим хрещенням і миропомазанням, через приймання Євхаристії повнотою прищеплюються в Тіло Христове”(PO 5). В цих словах Отці Собору висловили навчання Церкви щодо тайн християнського втаємничення, зводячи їх в один процес і, таким чином, відновивши давню практику Церкви. Це поєднання стало можливим завдяки тому, що, на відміну від Тридентського Собору, який взяв до уваги лише дисципліну тайн, ІІ Ватиканський Собор звернув свою увагу на містагогійний характер таїн.

Після Собору виникла потреба переглянути та видати нові літургічні книги, які відповідали б новим постановам. Папа Павло VI встановив спеціальну комісію, яка займалась реформою книг, а в 1969 році було утворено Конґреґацію у справах Божого Культу та Сакраментів. Наслідком праці стало проголошення Павлом VI у 1969 р. “Ordo baptismi parvulorum” (1). Було вирішено розділити окремо обряди хрещення дітей та дорослих. Новий “Ordo initiationis cristiane adultorum” було видано в 1972 році. Цей обряд містив у собі усі тайни християнського втаємничення пов'язані із катехуменатом, що містив три ступені (2).

Щодо дітей, то було збережено давню традицію Латинської Церкви, згідно якої миропомазання та євхаристія уділяються при досягненні розумової зрілості, цьому передує курс катехитичного навчання. Хоч у цьому випадку тайни християнського втаємничення не служаться часово в одному періоді, проте було наголошено, що вони розглядаються як єдина дія, що запроваджує дитину у Таїнство Церкви (3).

Зміни, які стались після ІІ Ватиканського Собору відкрили перед Західною Церквою можливість діалогу з іншими християнськими конфесіями, таким чином Латинська Церква стала активним учасником екуменічного діалогу. Проблема єдності трьох таїн християнського втаємничення часто піднімалось на різних екуменічних зустрічах. Найбільш грунтовно це питання було продискутовано під час зустрічі мішаної інтернаціональної комісії офіційного богословського діалогу між Католицькою та Православною Церквами, наслідком якої стало опублікування документу: „Віра, Таїнства та єдність Церкви” (Барі, 1987) (4). Документ, написаний у світлі таїнства Пресвятої Тройці, констатує, що християнське втаємничення є єдиною дією, в якій миропомазання є удосконаленням хрещення, а євхаристія – звершенням одного і другого (5). Обидві Церкви, Православна та Католицька, підтвердили єдність трьох тайн християнського втаємничення. Своє твердження документ базує на первісній християнській практиці, найважливішими елементами якої були: катехуменат, поступове впровадження в літургічні відправи, уділення хрещення єпископом, священиками та дияконами, миропомазання уділюване єпископом на заході, а на сході при його відсутності священиком, святкування Пресвятої Євхаристії, під час якої новоохрещений брав повну участь у Тілі Христовому (6).

Усе це відбувалось як єдина втаємничена дія. На сході ця єдність збереглася в часово цілісній літургічній відправі трьох таїн, підкреслюючи таким чином єдину дію Святого Духа і повне входження особи в сакраментальне життя Церкви. Захід надав перевагу іншому способові уділення, коли через миропомазання утримувався контакт новоохрещеного із власним єпископом. Документ подає спільні ессенційні пункти християнської доктрини щодо хрещення, а також вказує на різниці що існують в обидвох Церквах. Взято до уваги також проблематику щодо уділення євхаристії перед мирипомазанням. Документ заявляє, що звичайний традиційний порядок уділення тайн християнського втаємничення ніколи не був відкинений Католицькою Церквою. Ця недавня практика спричинила зрозуміле заперечення як зі сторони православних так і певних кіл римо-католиків. Документ вказує на необхідність вивчення цього питання з богословської та пасторальної сторони, тому що пасторальна практика не може йти в суперечності з доктриною Церкви. Документ при кінці підкреслює, що лише отримавши три тайни християнського втаємничення, особа стає дійсним членом Церкви, Тіла Христового.

Отож, документ інтернаціональної комісії Східньої та Західньої Церков засвідчив, що доктрина єдності тайни хрещення, миропомазання та євхаристії зберігається незмінно у кожній Церкві, а різниця, яка існує у способі уділення є наслідком різних історичних процесів.


(1) EV 3:643-677, n 1091-1157.

(2) EV 4:870, n 1351.

(3) EV 4:870, n 1351.

(4) D. Salachas, Il dialogo teologico ufficiale tra la Chiesa cattolico-romana e la Chiesa ortodossa: la quarta assemblea plenaria di Bari, 1986-1987, Bari, 1988, 167-178.

(5) “L'iniziazione cristiana è un tutto in cui la cresima costituisce il perfezionamento del battesimo e l'eucaristia il compimento dell'uno e dell'altro”., ibid. 174.

(6) Ibid. 175.



Східні Католицькі Церкви – повернення до власної традиції


Римо-Католицька та Православні Церкви чітко продемонстрували свої позиції, щодо цього питання. Проте, існує певна група Церков, які маючи східне, православне коріння та прийнявши унію з Римом, з часом перейняли частково певні латинські практики. Ці практики не завжди вписувались органічно у їхню канонічно-літургічну традицію, а тому видозмінили її. Сьогодні не всі Східні Католицькі Церкви зберегають давню дисципліну, згідно з якою таїнство хрещення, миропомазання та євхаристію уділяються в одному часі (7). ІІ Ватиканський Собор закликав ці Церкви відновити давню їхню дисципліну, особливо практику спільного уділення таїн християнського втаємничення, яка через латинські впливи зазнала змін. Це зобов'язання, поставлене собором, відповідає також головним принципам екуменізму, адже Східні Православні Церкви зберегли та вірно дотримуються своєї давньої дисципліни, яку Римська Церква респектує та шанує. Східні Католицькі Церкви співподіляють з православними цю давню дисципліну, визнаючи яку, ІІ Ватиканський Собор зазначив: „Нехай знають та будуть впевнені усі Східні, що вони завжди могтимуть та будуть повинні зберігати свої правні літургічні обряди та свій правопорядок, та в них можна буде вносити зміни тільки з рацій властивого й органічного поступу”(OE 6).

Головні принципи та норми, які стосуються Східних Католицьких Церков знаходяться у таких соборових документах, як „Світло народів” (Lumen Gentium), „Відновлення єдності” (Unitatis Redintegratio), і перш за все у декреті „Про Східні Церкви” (Orientalium Ecclesiarum) . ІІ Ватиканський Собор у LG 23 говорить, що Східні Церкви, завдяки Божому Провидінню, зберігаючи єдність віри та єдину Божу структуру Вселенської Церкви, втішаються окремим богословським і духовним спадком, власним канонічним порядком та літургічним звичаєм. Ці Церкви посідають особливу спадщину, яка, базуючись на Святому Письмі та Отцях Церкви, є цілісно поєднана з духовною атмосферою християнських джерел і є вірною джерелам спасіння. Саме тому східні християни повинні зберігати ці спадщину, поглиблено вивчати її та „набувати більшої досконалості в її уживанні, а якщо невмісно відступили, з-за невгодин часів чи осіб, нехай стараються повернутися до прадідних передань”(OE 6). Таким чином, Собор в прямий спосіб закликає Східні Церкви зберігати власне церковне насліддя та відкинути усі невластиві впливи, які увійшли в їхню традицію. Документи Собору наголошують на тому, щоб не вводити змін в обрядах та правопорядку цих Церков, хіба з уваги на їхній власний органічний розвиток. Цей розвиток означає, найперше, уважне ставлення до коріння, з якого бере початок традиція Східних Церков, а по-друге – до способу в якій ці традиції передавались, пристосовуючись до різних обставин та країн, але зберігаючи узгоджену, органічну цілісність. Виходячи з вищенаведених аргументів випливає, що Східні Католицькі Церкви повинні зберігати давню традицію єдиного служіння тайн християнського втаємничення. Ті Церкви, які перейняли латинську практику, повинні повернутися до своєї традиції, хіба що, ці зміни органічно увійшли в життя Церкви та не стоять у противазі до насліддя Вселенської Церкви.

Канонічно-літургічний розвиток дисципліни таїн християнького втаємничення був доволі складним та різним. Історичні умови в яких зростали Церкви Заходу та Сходу наложили свій відпечаток на розуміння цих таїн та на їх служіння. На сході збереглася давня практика спільного уділення тайни хрещення, миропомазання та євхаристії. Римо-Католицька Церква цю практику видозмінила під впливом різних факторів, проте зберегла поняття єдиної спасаючої дії цих таїн, звершенням якої є Євхаристійне Причастя. Другий Ватиканський Собор привернув увагу Римо-Католицької Церкви до містагогійного змісту таїн та закликав виявляти це у спосіб реформи літургічної практики. Собор підкреслив особливе становище Східніх Католицьких Церков, які, посідаючи апостольське насліддя, повинні повернутися до своїх коренів, особливо це стосується спільного служіння та уділення таїн християнського втаємничення.


(7) D. Salachas, L'iniziazione cristiana nei Codici orientale e latino , EDB/ED, 1992, 54.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC