Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Євхаристійна практика у XVI-XVII століттях
 Замойський (1720) та Львівський (1891) Синоди
• Сучасний стан євхаристійної практики після виходу з підпілля 1989 року
• Практика служіння Євхаристії в контексті тайн християнського втаємничення у інших Східних Католицьких та Православних Церквах
   Замойський (1720) та Львівський (1891) Синоди

У 1596 році на Берестейському Соборі єпископат Київської Митрополії на чолі з митрополитом прийняв унію із Римською Церквою. Акти Берестейської Унії в прямий спосіб говорять про непорушність східного обряду (1). Цю непорушність ствердив папа Климентій VIII у своїй буллі “Decet Romanum Pontificem” та заявив, що східні мають повне право дотримуватись власних традицій. Через несприйняття цього поєднання частиною єпископату, духовенства та більшістю вірних єдиний організм Київської Церкви розділився на дві частини: унійну та православну. Кожна з цих церковних спільнот почала іти та розвиватись своїм власним шляхом. На початку розколу духовне та пасторальне життя цих Церков нічим не відрізнялось між собою, проте через певний період часу Унійна Церква потрапила під великий вплив західної богословської думки. Цей вплив відобразився практично у всіх сферах життя уніатів: в богословії, в літургічній та духовно-пасторальній практиці (2). Вже на початку 18 ст. обидві частини колись єдиної Митрополії різнилися своїм внутрішнім порядком, особливо це стосувалось літургічної практики. На зламі 17-18 ст. до унії прилучаються обидві галицькі єпархії, Львівська та Перемиська. Таким чином все українсько-білоруське населення Польсько-Литовської держави належало на поч. 18 ст. до Унійної Церкви. Проте, східні християни Речі Посполитої, зовні об'єднані конфесійно, доволі відрізнялись між собою щодо богослоужень, катехизації та душпастирства. Парохії тих єпархій що прийняли унію в 1596 році мали в своїх богослуженнях багато латинських впливів, натомість ті, що приступили на поч. 18 ст – зберігали в більшості „чистий” обряд. Таким чином, „обидві тенденції розвитку зіштовхнулися між собою вже в лоні єдиної унійної митрополії” (3).

Вирішенням цих та інших проблем зайнявся синод, скликаний митрополитом Левом Кишкою у місті Замость за згодою Римського Апостольського Престолу у 1720 році. Синод постановив собі за мету уніформувати обряд та пристосувати внутрішнє життя Церкви до постанов Тридентського Собору. Рішення, прийняті на Замойському Синоді, достатньо задовільняли як більш златинщені, так і обидві новоприєднані єпархії (4). Синод проголосив свої постанови у формі декретів, які охопили практично всі ділянки церковного життя (5). У титулі ІІІ знаходимо чіткі постанови щодо святих тайн, які розташовані у наступнім порядку: хрещення, миропомазання, євхаристія (служіння Літургії), сповідь, єлеопомазання, священство, подружжя. По змісту книги, тайни християнського втаємничення виступають у правильному порядку. Щодо хрещення, то синод подає давню східну формулу, проте у відношенні до усіх тайн починає використовувати латинські поняття „форми” та „матерії”. Після хрещення парох місця уділяє миропомазання, синод підкреслює право східних священиків уділяти цю тайну владою наданою єпископом та потвердженою Апостольським Престолом (6).

У відношенні до тайни євхаристії Замойський Синод вводить та потверджує практики не характерні для Східної Церкви, одна з них – заборона причащати новоохрещених дітей. Документ визнає, що „у Восточних всегда був захований звичай і тепер єще заховується, припускати дітей та хлопців, не прийшовших ще до розуму, до святої Євхаристії, котра всегда була яко хліб і питіє духовне, котрим можуть в Христі отроджені, життє це духовне живити, вскріпити і заховати” (7). Отці Синоду визнають, що причастя дітей є частиною літургічного насліддя Східної Церкви, дають у кількох словах достатнє обгрунтування цієї практики. Тому виглядає дивним для пересічного читача наступна постанова: „Понеже однако єсть певним, що діти не маючі єще розуму, не суть ніякою нуждою обов'язані причащатися Св. Євхаристії, так як в тім віці не могли утратити узисканой через купіль крещенія ласки, святий Синод постановляє, щоби задля належного почитання так великій Тайні от тепер до святого Причастія, єслі то без соблазни статися може, не були припущені скорше, доки не буде явним, що они по докладнім поученю і іспиті, суть в тім віці і мають пізнанє, що можуть розсудити Тіло Христове” (8). Синод фактично у цьому рішенні не подає богословської причини усунення дітей від причастя, лише говорить, що охрещені діти не є зобов'язані приймати цю тайну, тому що не досягли віку вживання розуму. Ця аргументація виглядає ще більш дивною, коли документ постановляє для належного почитання Євхаристії, заборонити приймати ту ж саму Євхаристію. Рішення Замойського Синоду щодо причастя дітей стає зрозумілим після зауваги документу, на який посилається Синод, а саме рішення Тридентського Собору (Trid. Sess. 21. cap. 4. de Comns). Таким чином, Руська Церква, об'єднана з Римом, перейняла практику латинського Заходу. Щоб не робити великого замішання серед духовенства та мирян у тих місцях де практикували причастя дітей, Синод вносить заувагу: „...єслі то без соблазні статися може”, яка у своїй суті не дала можливості практикувати давній звичай, а була лише цілковитим повтором слів Триденту. Починаючи від Замойського Синоду Греко-Католицька Церква почала поступово затрачати давню традицію. Проте практика уділення євхаристії була настільки жива у свідомості вірних, що на Перемиському Синоді 1740 року видано заборону причащати дітей під час Літургії Наперідосвячених Дарів (9). Рішення Замостя не були у категоричній формі, тому цілком можливо, що заборона Перемиського Синоду, беручи до уваги спосіб причастя (малят причащали лише Кров'ю), не стосувалась літургій Івана Золотоустого та Василія Великого.

Хоч Римський Престол задекларував в актах Берестейської Унії про непорушність обрядів, проте не завжди Римська Курія виконувала ці зобов'язання. У 18 ст. Рим у ряді документів підняв питання причастя дітей перед усіма Східними Церквами, закликав переглянути цю практику та пристосувати її до дисципліни Латинської Церкви (10). Документи не беруть до уваги факт, що причастя дітей є давньою традицією християнського сходу, відображеною в обрядах усіх Східних Церков, а лише наводять приклад Римської Церкви. Цим можна пояснити поширенням на Заході думки про вищість латинського обряду над усіма іншими (11). Цю думку було потверджено і в Римських документах: „Латинський обряд є обрядом Святої Римської Церкви, Матері і Вчительки інших Церков, йому надається перевагу над усіма іншими обрядами” (12). Ці побажання Риму були взяті до уваги майже усіма Східними Католицькими Церквами.

Практика причастя новоохрещених дітей була цілковито відкинута в Греко-Католицькій Церкві руського обряду; це підтверджують постанови Львівського Синоду, скликаного Митрополитом Сильвестром Сембратовичем у 1891 році. За весь період в ід моменту скликання Замойського Синоду не було жодного всезагального церковного зібрання „задля ворожого переслідування святого Соєдинення с Церквою католицькою...”, до того ж в „провінції нашой Галицькой... був особенно недостаток потребного числа єпархіальних Епископів” (13). Завдяки утворенню Станіславівської єпархії та поставленню нового єпископа, скликання собору стало канонічно можливим.

Львівський Собор уповні підтверджує без зміни і в своїй повній силі усе те, що постановив Замойський Синод про достоїнство та спосіб уділення св. Тайн та лише додає до колишніх рішень певні, головно практичні пункти. Говорячи про спосіб хрещення, постановляє далі дотримуватись „уже от непам'ятних часів принятий у нас звичай, крестити через потрійноє поливання” (14). Щодо миропомазання, то Собор потверджує акти Замостя. У тайні Євхаристії робить наголос на факті освячення під час слів: „Прийміть їжте... Пийте з неї всі...”, а не при епіклезі, як це говорили деякі православні богослови. Собор повчає щодо різних випадків причастя, особливо в пасхальний час, та форми слів причастя. Проте нічого не говорить про причастя новоохрещених дітей, а лише „задержуючи все, що о матерії і формі сей Тайни, яко необходимо знати і ділати, було приписано в Синоді замостьскім” (15).

Такий стан речей зберігся в Греко-Католицькій Церкві аж до її насильної ліквідації радянською владою у 1946 році. Парохії УГКЦ були перебрані представниками Московського Патріархату, який усіма шляхами намагався з а терти у пам'яті вірних їхню колишню приналежність. Проте, уніатський спосіб богослужінь ще довгий час використовувався майже у всіх легітимних парохіях Західної України (16).


(1) Documenta Unionis Berestensis eiusque Auctorum (1590-1600), ed. Athanasius G. Welykyj, Romae, 1970, 61-75.

(2) Сf. Берестейська унія та внутрішнє життя Церкви в XVII столітті, Матеріали Четвертих „Берестейських читань” Львів, Луцьк, Київ, 2-6 жовтня 1995 р., Львів, 1997, 1-147.

(3) Е.Крістоф Суттнер, Значення замойського синоду, in Ковчег ІІ, 99-100 .

(4) Ibid., 100.

(5) Ю. Федорів, Історія Церкви в Україні, Торонто, 1967, 250-251.

(6) Synodus Provincialis Ruthenorum habita in civitate Zamoscia Anno MDCCXX, Romae MDCCCLXXXIII, tit. III, § II, 66.

(7) Додатокъ до чинностей и рђшень Руского Провинціяльного Собора въ Галичинђ отбувшого ся во Львовђ въ р. 1891, Львов, 1897, 214.

(8) Ibid.

(9) Г.Лакота, Три Синоди Перемиські й єпархіальні постанови валявські в 17-19 ст. , Перемишль, 1939, 48.

(10) Конгрегація Поширення Віри 5 квітня 1729 року, розглянувши запит щодо участі новоохрещених дітей у Євхаристії, дала таку відповідь: „Не є необхідно малим дітям отримувати сакраментальне євхаристійне причастя, але де є старий звичай у дії, він не має бути осуджений”. Mansi , 46:94. В іншому випадку Sacrum Ufficium у відповідь на запит директора госпіталю в Акім щодо незручності причастя дітей у коптійському обряді, вторує цьому зауваженню та каже, щоб латинські місіонарі не практикували причастя дітей, а копти, дивлячись на них, також згодом відійшли б від цієї традиції. CICF, 4:72 (Codicis Iuris Canonici. Fontes. Ed. P.Gaspari. vol. 1-8, Romae, 1926-1939.

(11) “Etsi pastoralis” 2.13, Iuris Pontificii de Propaganda Fide. Pars prima, ed. R. de Martinis, 3 (Romae 1890) 61.

(12) “Allatae sunt” 20, Iuris Pontificii de Propaganda Fide. Pars prima, ed. R. de Martinis, 3 (Romae 1890) 605.

(13) Чинности и Рђшеня руского провинціяльного Собора въ Галичинђ отбувшого ся во Львовђ въ роцђ 1891, Львов, 1896, 13.

(14) Ibid., 92.

(15) Ibid., 93.

(16) В. Сергійчук, Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу, Київ, 2001, 349.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC