Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Євхаристійна практика у XVI-XVII століттях
• Замойський (1720) та Львівський (1891) Синоди
 Сучасний стан євхаристійної практики після виходу з підпілля 1989 року
• Практика служіння Євхаристії в контексті тайн християнського втаємничення у інших Східних Католицьких та Православних Церквах
   Сучасний стан євхаристійної практики після виходу з підпілля 1989 року

Соціально-політичні зміни, які почались після горбачовської перебудови 1985 року у Радянському Союзі викликали в народів, що його населяли, відновлення національної та релігійної свідомості. Представники різних християнських конфесій, що зазанали утисків зі сторони Радянської влади, почали домагатись повернення своїх релігійних прав та свобод. Вірні Української Греко-Католицької Церкви та її духовенство починаючи з 1989 року почали прилюдно засвідчувати свою релігійну та конфесійну приналежність (1).

Із розвалом Радянського Союзу та проголошенням незалежності України, УГКЦ отримала можливість легального існування, Церква почала відновлювати власну інституційну структуру, літургічно-канонічне життя УГКЦ отримало потужний стимул до розвитку внаслідок національно-релігійних процесів, що відбулися у державі. Церква, вийшовши з підпілля, зустрілась із новою еклезіальною дійсністю Католицької Церкви, яка після ІІ Ватиканського Собору перейшла глибоку реструктизацію, особливо в літургічно-канонічному плані. Рішення ІІ Ватиканського Собору не були відомі ширшому загалу мирян та духовенства. Перед Церквою виникло питання вибору подальшого шляху розвитку. Певна частина вірних та духовенства почали відновлювати деякі довоєнні практики УГКЦ, намагаючись тим самим показати власну окремішність від православних та римо-католиків, інша частина намагалась у різний, у своєму баченні, спосіб пристосувати насліддя Церкви до рішень ІІ Ватиканського Собору. Таким чином, у Церкві з'явились різні тенденції та рухи, які своїм змістом доволі часто були суперечними (2).

Дисципліна служіння та уділення Євхаристії в контексті тайн християнського втаємничення сприймалась у різний спосіб і на практиці реалізовувалась не завжди згідно із постановами ІІ Ватиканського Собору. Синод Єпископів УГКЦ, починаючи з 1989 року, у своїх рішеннях та постановах намагався подолати цю невизначеність та шукав нових шляхів щодо майбутності літургічно-канонічного життя Церкви. Переважна більшість духовенства у своєму відношенні щодо тайн християнського втаємничення мала бачення з позицій Тридентського Собору та дособорового богослов'я. Тобто, священик уділяв дитині хрещення разом із миропомазанням, проте не допускав до причастя Тіла та Крові Христових. Було привернуто довоєнну практику, що базувалась на рішеннях Замойського Синоду. Пресвяту Євхаристію уділялось під час так званого „Першого Святого Причастя”. Цьому передувало підготовче катехитичне навчання, яке проводив парох або призначені ним осби. До причастя допускали дітей, які досягнули віку семи років та перейшли катехитичний курс. Пресвяту Євхаристію уділялось головно в неділю, напередодні початку нового шкільного року. Літургія відбувалась в доволі урочистий спосіб, що в свою чергу глибоко западало в пам'ять дітей та привертало увагу батьків. Ця практика є й досі поширеною серед старшого покоління духовенства Української Греко-Католицької Церкви.


(1) В. Сергійчук, Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу, Київ, 2001, 439-452.

(2) Петро Ґаладза, Сприйняття Другого Ватиканського Собору греко-католиками в Україні, in Ковчег, ч. ІІІ, вид. ІІЦ (ЛБА), Львів, 2001, 377-399.



Рішення Синоду УГКЦ 1992 року


Синод Єпикопів УГКЦ, що відбувся у Львові в 1992 році, знаючи вкоріненість цієї практики серед вірних, видав постанову: „Для збереження послідовності у літургічному житті нашої Церкви, цей священний Синод пригадує, що літургічні постанови Замойського Синоду залишаються обов'язуючими” (3). Далі йде перелік відповідних літургічних приписів щодо антимінсу, Символу Віри, губки та теплоти, освячення частиць та Агнця. При кінці знаходимо постанову: „Пресвяту Євхаристію не подавати немовлятам доки вони не досягнуть свідомого віку” (4). У своїх рішеннях синод іде за довоєнною практикою та мотивує це як „збереження послідовності в літургічному житті”. З однієї сторони, це рішення Синоду єпископату УГКЦ, більшість якого на той час було з діаспори, а тому мали достатньо інформації щодо постанов ІІ Ватиканського Собору про повернення до первісної практики, видається дивним і незрозумілим. Проте, проаналізувавши церковну ситуацію на Західній Україні, приходимо до висновку, що рішення було правильним і послідовним. Пояснити це можна на основі наступних спостережень: Церква лише вийшла з підпілля та почала формувати свою інфраструктуру, повертати колишнє майно, парохії, формувати єпархії; будь-які практики відмінні від довоєнних були незрозумілими зі сторони мирян, будь-яке наближення чи подібність до „православних” практик вважалось за зраду „католицькості”; духовенство, яке служило вірним, не було монолітним, у ньому виділялись різні групи (священики з підпілля; ті, що перейшли з православ'я після 1990 р.; молоді священики, висвячені після коротких курсів у щойно відновлених семінаріях, мали недостатній рівень знань), які відповідно до власної едукованості та колишньої приналежності здійснювали цю практику в різний спосіб, що витворювало замішання серед вірних.

Своїм рішенням, Синод вирішив повернутись до цього способу уділення Євхаристії, що в свою чергу дало можливість уникнути багатьох негативних наслідків.


(3) Рішення і постанови Синодів Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989-1997 років, Львів, 1998, 20

(4) Ibid., 21.



Повернення до автентичної дисципліни: Синод УГКЦ 1997 року


Із відновленням богословських навчальних закладів в середовищі Української Греко-Католицької Церкви частіше почали лунати ідеї ІІ Ватиканського Собору про повернення до первісної дисципліни та відкинення латинських впливів. Частина семінаристів, що закінчили свої студії в середині 90-их років внесла ці ідеї у ширші кола вірних, цьому сприймали також священики, які отримали богословську освіту у західніх університетах та приїхали для душпастирського служіння в Україну.

Брак релігійного виховання та відсутність можливості ознайомитись із релігійною літературою в часи радянської влади, викликало певний вакуум у суспільстві. Вийшовши з підпілля, УГКЦ через видавництво християнської літератури намагалось виправити ситуацію. Все частіше з'являлись релігійно-популярні видання, які заторкували головні сфери життя Церкви (5). Особливий наголос було зроблено на виданню катехитичних підручників та матеріалів, цьому сприяли катехитичні комісії, утворені згідно постанов Синоду єпископів УГКЦ 1996 року (6), а також Катехитично-педагогічний інститут, утворений при Українському Католицькому Університеті (Львів). Розвиваючи катехитичну діяльність, Церква підійшла впритул до проблематики тайн християнського втаємничення, а особливо, питання причастя дітей.

Єпископат УГКЦ на своєму черговому Синоді, що відбувся у Крехові – Львові з 14 по 20 вересня 1997 р. у розділі щодо літургічних практик постановив: „З душпастирських причин, та в дусі рішень Другого Ватиканського Вселенського Собору „Про Східні Католицькі Церкви”, Синод Єпископів доручив застосовувати таку термінологію: „Перша Свята Сповідь та Урочисте Святе Причастя” замість „Перше Причастя” (7). Ця постанова є прогресивним кроком у напрямку віднови давньої літургічної практики. Хоч Синод не говорить про тайни християнського втаємничення, звершенням яких є прийняття Євхаристії, проте, у досить послідовний спосіб змінює акцент, ставлячи слово „перше” не в контенксті євхаристії, а прилучує його до тайни покаяння. В такий спосіб впроваджується поступова літургічно-канонічна зміна, яка дає можливість уділяти євхаристію також і новоохрещеним дітям. Щоб не робити замішання в тих парохіях, де практикується практика „першого святого причастя”, Синод використовує доволі вдале формулювання. У 1998 р. видавництво „Свічадо” видало в українській мові „Інструкцію застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церквов” підготовлену Конгрегацією для Східних Церков у 1996 р. „Інструкція” стала відомою ширшому колу духовенства та мирян, у такий спосіб ідея причастя дітей ще більше поширилася у середовищі Церкви.

У двох єпархіях УГКЦ за кордоном, Стемфордській та Пармській, існує можливість уділення Євхаристії новоохрещеним дітям. Зокрема, владика Василь Лостен, епарх Стемфорду, дав дозвіл причащати дітей за умови, що „батьки дитини зробили це абсолютно ясно, що вони хочуть, щоб їхня дитина запричащалась” (8). Єпископ Парми (США) Роберт Москаль виступає за відновлення давної східної практики спільного уділення тайн християнського втаємничення, саме тому він відновив цю практику у своїй єпархії, незважаючи на постанови Замойського (1720 р.) та Львівського Синодів (1992 р.) (9). Близкість різних церковних традицій у західному світі породжує часами певні надужиття спричинені нерозумінням насліддя інших Церков, зокрема за сторони римо-католицького духовенства: „Ще бувають випадки, де східнокатолицькі діти, отримавши всі три перші Святі Тайни у хрещені, згідно з давнім звичаєм вселенської Церкви, змушені повторити їх ще раз із однокласниками римо-католиками, які отримують їх вперше. Це шкідливо і для природи самих Святих Таїнств, і ніби вказує на те, що Східна традиція є „неповна”, а також свідчить і про цілковиту відсутність знання щодо Східної Церкви щодо римо-католицьких душпасторів, черниць або катехитів-мирян. Нам також стало відомо, що під час семінарійних курсів для кандидатів до священства, їх часто переконують, що Східні Церкви є „застарілим взірцем” церковного життя, неузгодженим із відновленням, впровадженим після Другим Ватиканським Собором. Це, зокрема, стосується до справ літургійного порівняння” (10).

На сьогоднішній день в Українській Греко-Католицькій Церкві використовується подвійна практика щодо причастя охрещених дітей, хоча юридично це питання не є оформлене. Одна частина духовенства вживає замойську практику, допускаючи дітей до Євхаристії лише після катехитичної підготовки у віці семи років. Інша частина, головно молодих священиків, практикує причастя дітей від моменту хрещення та миропомазання, діти у віці шести-семи років проходять катехитичну навчання, після якого приступають до Першої Святої Сповіді та приймають причастя в урочистій та святковій атмосфері.

Отож, Українська Греко-Католицька Церква ще досі стоїть на шляху повернення до давнього насліддя Сходу, процес цей доволі довготривалий та складний, потребує з однієї сторони постійної душпастирської праці із мирянами, а з другої – просвітницької роботи серед частини духовенства.


(5) Одним з перших християнських видавництв було „Свічадо”, див. www.svichado.lviv.ua

(6) Рішення і постанови Синодів Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989-1997 років, Львів, 1998, 33.

(7) Ibid., 41.

(8) Basil H. Losten, Holy Things for the Holy, Stamford, 1995, 28

(9) Mykola Makar, The communion of infants in the context of the three sacraments of christian initiation, Dessertatio ad Doctoratum (non edit.), PIO, Facultas Iuris Canonici, v. II, Rome, 1995, 379.

(10) Промова Архієпископа Філадельфійського для українців у США, виголошена в часі надзвичайного Папського Синоду Америки,що відбувався від 16 листопада до 12 грудня 1997 року, in С. Сулик, Як Степан став Митрополитом, Львів, 2001, 664-665.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC