Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
 1. Пресвітер Ігор Пецюх. Євхаристійна еклезіологія
• 2. о. Мартин Хомів. Пресвята Євхаристія в Канонічному Праві
• 3. Орест Каспрук. Історичний розвиток євхаристійної доктрини
• 4. о. Василь Дубець. Культовий вимір Пресвятої Євхаристії
• 5. o. Володимир Гоцанюк. Євхаристія як джерело християнського ,,praxis”
• 6. о. ліц. Іван Січкарик. Біблійні Підстави Євхаристії
• 7. Роман Зілінко. Іконографія Таїнства Євхаристії в українському сакральному мистецтві XVII – поч. XVIII століття
• 8. о. ліц. Василь Рак. "Ми – члени Христові": роздумування над таїнством Євхаристії у світлі енцикліки Івана Павла ІІ Папи Римського „Церква про Євхаристію”
   1. Пресвітер Ігор Пецюх. Євхаристійна еклезіологія

Еклезіологічні питання для нашої Церкви важливі принаймні з двох причин: по перше тому, що ми стоїмо на розпуттях пошуку власної тотожності – еклезіальної та богословської; по-друге, ми на цьому ґрунті ставимо перед собою питання: як нам краще нести євангеліє до сьогоднішньої людини.

Отже ж чим є Церква? Або як сьогодні можемо говорити і проповідувати про Церву, щоб з одної сторони не заплутатися у хащах наукової термінології (котра для пересічного вірного є не зрозумілою) а з другої – не спрофанувати святої дійсності.

Той спосіб говорення про Церкву, який я хочу для вас сьогодні запропонувати називаємо євхаристійним. Саме поняття “євхаристійної еклезіології” є відносно молодою спробою систематизувати навчання про Церкву, але своїми коріннями воно сягає біблійних та святовітцівських коренів. Слід тут звернутися до вчення св. Ігнатія Богоносця. В його творчості турбота про Церкву, і не лише про свою місцеву, але про Церкву вселенську розсіяну по цілому світі, являється центральною темою. Своє вчення він базує на Павловій ідеї “Тіла Христового”. Як в євхаристійній жертві присутній весь Христос, так само й у кожній церковній спільноті є вся повнота Христового тіла. Звідси його твердження “там де Христос – там і вселенська Церква (1)”. А де Христос? Відповідь на це питання дає сам Господь “ де двоє або троє зібрані в моє ім'я , там я серед них” (Мт 18,20) Отже не кожне зібрання двох або трьох віддзеркалює присутність Господа, але насамперед літургійне зібрання. Подібно як для старозавітної свідомості Господь був присутній тільки в Єрусалимському храмі, бо там офіційно збирався його народ, то для нового Завіту такими офіційним зібранням є Євхаристійна літургія. “Чаша благословення, що ми благословляємо, хіба не є причастям Христової крови? Хліб, що ламаємо, не є причастям Христового тіла?” (1Кор 10,16) Присутність Христа означає для Св. Ігнатія Богоносця, наявність всієї повноти Церкви, так як Церква являється Його тілом. В такому підході до еклезіології не можемо вже говорити про “частини Церкви”, бо ж Церква так само як і Христос є неподільна. Подібно твердив і св. Іриней Ліонський: “Де є Святий Дух там і Церква… де є Церква там і Божий Дух і всяка благодать (2). Тому то кожна помісна Церква має повний еклезіальний статус, тобто являється водночас і Церквою вселенською, і це “вчення є в згоді з Євхаристією, і Євхаристія його підтверджує (3)”.

Другою ознакою правдивої Христової Церкви являється для св. Ігнатія єпископ: “там де є присутній єпископ нехай буде і спільнота/ зібрання”. Але не проста фізична присутність єпископа надає зібранню людей еклезіального статусу. Цей зв'язок єпископа із Церквою здійснюється через Євхаристію. “Стриміть до одної Євхаристії, бо ж одне тіло Господа нашого Ісуса Христа і одна чаша крові Його через котру ми з'єднуємося, один жертовник як і один єпископ з пресвітерами та дияконами (4)”. Церква отже там де єпископ, так як згідно з вченням св. Ігнатія, тільки єпископ може очолювати євхаристійну літургію, але й єпископ тільки там де Церква, бо тільки у зібранні вірних во ім'я Христа може бути пренесена євхаристійна жертва. Там де нема єпископа немає Церкви, так само, як там де нема єпископа не може бути Євхаристії.

Ці думки згодом, були розвинені в лоні Російського православія, в епоху тзв. «неопатристичного відродження». Робимо зараз трохи хронологічний скачок, але концептуально залишаємос при тих самих ідеях. Так О. Хом'яков у своєму підході до еклезіології надає велике значення перекладу на слов'янську мову грецького «католіке» (5). У слов'янському перекладі маємо слово «соборна», відповідно від кореня собор – «збирати». Виходячи з цього Хом'яков визначає Церкву як зібрання єпископів, священиків та народу. У цьому зібранні дуже важлива єрархія, насамперед для звершення Таїнств. Георгій Флоровський у творі «Євхаристія і соборність» пише:

«У Євхаристії невидимо, Але дійсно відкривається повнота Церкви. Кожна літургія звершується разом з цілою Церквою і немов від її імені, а не лишень від присутнього народу, – як і повноваження тайнодійствувати священнослужити має в силу апостольського преємства і тим самим від апостолів і від усієї Церкви і від самого Христа. І тому в кожній літургії таїнственно, але реально присутньою є вся Церква. В євхаристій ній молитві Церква споглядає та усвідомлює себе єдиним та суцільним Христовим тілом» (6)

Згідно Г. Флоровського, Церкву можна пізнати у Євхаристії, так як Христове тіло у євхаристійному зібранні, євхаристійних дарах і водночас, у євхаристійній молитві розпізнати Церкву як навчаючу.



Євхаристійна еклезіологія М. Афанасьєва


Один з послідовників богословської спадщини о. Миколая Афанасьєва твердив, що його творчість спирається на двох принципах: це неустанне звернення до джерел та жива богословська ініціатива. А на думку О. Шмеманна М. Афанасьєв був майже “однодумом” – тобто головною і чи не єдиною темою його праць була тема Церкви. Парадокс його творчості полягає на тому, що як науковець він був істориком, його богословська спеціалізація – каноніст, але провідною богословською ідеєю сталася тема “таїнственного початку Церкви, її структури та первісної суті (7)”.

Аналізуючи Св. Ігнатія Антіохійського, М. Афанасьєв робить висновок, що того типу еклезіологія, яку він сам згодом назве євхаристійною, була загально прийнятою аж до ІІ століття. Але згодом, під впливом історичних умов та моделі державного управління була вона замінена іншою еклезіологією, званою “універсалістичною”. Її виразником вважається Кипріяна Карфагенського (+258). В його розумінні помісна Церква являється частиною Церкви Вселенської, а чинником, який об'єднує ці частини являється особа єпископа. Єпископат як цілість складається з поодиноких єпископів, так само вселенська Церква – це збір помісних Церков. На думку М. Афанасьєва, найбільш послідовним у реалізації універсалістичної концепції вселенської Церкви, був Рим, але від цієї спокуси не вбереглися ні Константинопіль ні Олександрія.

У своєму творі «Дві ідеї про Вселенську Церкву» (8), опублікованому в 1935 році, Афанасьєв протиставляє панівній тоді «універсалістській» еклезіології, православне вчення про Церкву, котре він так і називає - «євхаристійна еклезіологія». Властиво він вводить цей термін у богословський обіг.

Стержнем до розуміння євхаристійної еклезіології для Афанасьєва послужило те, що апостол Павло, в І Кор. 10:16 – євхаристійний хліб , як і в І Кор. 12:27 – місцеву Церкву , називає однаково – «Тілом Христовим», при тому в обидвох випадках, мається на увазі одне і теж, а саме: обидва рази апостол проголошує реальну присутність (Тіла Христового), а не так, що в першому випадку він має на увазі реальну, а в другому – символічну присутність. «Євхаристійний хліб є [...] дійсним Тілом Христовим [...] І кожна місцева Церква є Церквою Божою у Христі; бо Христос живе у своєму тілі, у євхаристійному зібранні, і завдяки причастю Тіла Христового віруючі стають членами Його Тіла» – всього Його Тіла, а не частини від нього.

“Вселенська – католицька – природа окремої церковної спільноти не заперечує та не применшує вселенської природи іншої спільноти, так само як і кожна окрема євхаристійна жертва не заперечує і не применшує незліченної кількості інших євхаристійних жертвоприношень. В кожній окремій спільноті перебуває вся повнота католицької Церкви, без посягання на католицьку природу інших спільнот, подібно до того, як у кожній Божественній Особі присутня вся Божественна природа цілої Пресвятої Тройці, без жодного відокремлення та поділу. Множинність євхаристійних жертвоприношень не послаблює єдиності Голгофської жертви, так само й католицька природа окремих спільнот не лише не послаблює, але й підсилює їхню єдність… Правда, що католицька свідомість виключає юридичне співвідношення між спільнотами, але вона зміцнює інші взаємовідносини, а саме зв'язок любові. Одна спільнота являється для іншої об'єктом її любові….

Згода у любові не виключає існування єрархії поміж окремими спільнотами, не виключає й того, що одна якась церковна спільнота буде виконувати роль “предсідниці в любові”, та здійснювати церковну опіку у відношенні до інших спільнот, але вона виключає всяке поглинання чи розчинення однієї спільноти в іншій…”

В давній Церкві існувало правило: «жодна Церква не могла відокремити себе від іншої або інших, так як не могла відокремити себе від Христа» (9). Таким чином, помимо історичного поділу між Православною та Католицькою Церквами, глибинно, у своїй суті та єдність існує у служінні Євхаристії.

Сліди такого розуміння Церкви знаходимо серед багатьох західних богословів, зокрема тих, що працювали над приготуванням ІІ Ватиканського Собору. У самих соборових документах зокрема у Догматичній Конституції про Церкву бачимо віддзеркалення поглядів Афанасьєва та його учнів.

Один з чільних представників евхаристійної еклезіології серед західних богословів був французький домініканець Ів Конґар.

Сьогодні концепція євхаристійної еклезіології Миколи Афанасьєва знайшла велику підтримку. Інколи вона сприймається як православне вчення про Церкву, хоча наштовхується також на незрозуміння та відкинення. Попри те, коли Афанасьєв опублікував свою працю «Церква що предсідає в любові» (10), дискусія поширилась навіть за межі Православноі Церкви.

Залишається питання, чи міг М. Афанасьєв постійно зберігати рівновагу між двома полюсами євхаристійної еклезіології. Перший полюс: за кожним євхаристійним зібранням, коли разом з єпископом звершується Євхаристія присутня вся «католицька» повнота. Другий: Ці зібрання залишаються в залежності одні від одних.



Євхаристійна еклезіологія митрополита Йоана


Пергамський митрополит Йоан (Зізіулас), більш ґрунтовно ніж Микола Афанасьєв дослідив еклезіологічну літературу ранньої Церкви. Виклад митрополита Йоана може видатись сприйнятливішим для скептиків, котрі не приймають концепцію євхаристійної еклезіології, оскільки він багаторазово підкреслює, що євхаристійний аспект є всього навсього одним серед інших.

Церква для нього це живий організм, тіло, що складається з осіб, які собі взаємно являються членами. (1Кор 12, 12-31) Щоб зрозуміти чим є Церква, слід насамперед ставити питання ким є особа, людина для котрої ця Церква існує. Антропологічний вступ до еклезіології спільноти Митрополита Йоана, це спроба зрозуміти природу людини як «сопричасного буття». Церква являється середовищем, спільнотою спасіння, тому християнська сотеріологія зі своєї природи являється сотеріологією спільноти; Церква є місцем де Боже життя може передаватися спільноті вірних.

У Митрополита Йоана бачимо персоналістичну та сопричасну візію Церкви. В багатьох місцях цей православний богослов підкреслює, що Церква це жива особа Ісуса Христа, сопричастя Пресвятої Тройці і це все визначає ритм життя, структур та місії Церкви. Вихідним пунктом його еклезіології являються онтологічні категорії випрацювані грецькою патристикою, але він їх завжди відчитує в контексті еґзистенціальних потреб конкретної людини да застосовує до конкретної дійсності історичної Церкви. Можна сказати що ціле його богослов'я спрямоване на еклезіологію, Церква це середовище в котрому християнин відкриває правду про себе самого, а церковна літургія, особливо Євхаристійна жертва це місце де ціле богослов'я всі догми зустрічаються з конкретною людською ситуацією.

Тому думаючи про єдність Церкви, слід пам'ятати і про єдність віри, любові, Хрещення та освячення. Один з сучасних богословів Думітру Станілоае стверджує, що Церква представляє собою також віроучительне, а не лише євхаристійне сопричастя. Євхаристія – це не лише зібрання, не лише Євхаристійний дар (але одночасно і те і інше), але окрім того, Євхаристія – ще і молитва, а євхаристійна молитва – згусток віри і віровчення. Згода в Євхаристії, завжди є в центральному змісті віровчення.

Виходячи з латинського принципу "unus christianus - nullus christianus", Зізіулас намагається показати, що кожен прояв церковної дійсності як істиної Церкви Христової є обумовлений багатосторонніми співвідношеннями між самими членами церковної спільноти. Ці взаємовідностини лежать в самій онтологічній основі Церкви. Тому теж помісна, чи місцева Церква бачиться ним як спільнота Христового тіла, котра складається з багатьох членів, кожен з яких обдарований іншим даром або дарами. Це Святий Дух, будуючи Церкву, обдаровуючи поодиноких її членів Самим собою робить її різноманітною. Парадокс: Святий Дух, який є джерелом онтологічної єдності Церкви, являється також і причиною функціонального розмаїття в лоні церковного тіла. Тому то структура місцевої Церкви повинна віддзеркалювати ці два суттєві елементи – єдність та різноманітність. Ніхто з членів конкретної місцевої спільноти не може жити в ґетті власного ізоляціоналізму. Кожен носить в собі специфічні дари, які всі разом спричинюютья до будування Церкви (Еф 4,12). Оце розмаїття, воно проявляється не лише на площині особистих обдаровань членів спільноти чи різноманітності церковних служінь та функцій, воно проявляється також на тих площинах, що обумовлені людською природою, чи суспільними відносинами. Вселенська природа місцевої Церкви домагається, щоб це різноманіття, яке основується на природніх різницях, таких як вік, стать, національність, освіта тощо було приняте як базовий еклезіологічний елемент.

Тут автоматично можемо поставити питання про сенс існування молодіжних, чи студентських парафій, парафій для „інтелігенції” чи якоїсь іншої „вибраної” категорії.

В цьому місці варто зазначити, що Митрополит Йоан піднімає питання еклезіологічного статусу парафії. Він признає, що це одине з найстарших канонічних та богословських питань. І це стосується як Східнього так і Західнього християнства. Історично питання повстало в ситуації зростання Церкви та створення нових адміністртивно-церковних одиниць. В перших трьох століттях християнства Церква збиралася на євхаристію яку очолював єпископ. Територіальний розвиток Церкви та створення мережі парафій перемістив акцент з єпископа, як головного служителя Євхаристії на пресвітера. Митрополит Зізіулас ставить питання, але не дає відповіді на тему еклезіального статусу парафії. Виглядає однак, що Він схильний бачити його лише за єпархією.

Пошук відповіді на це питання лежить у площині поглиблення богословія єпископського служіння, як осередка еклезіальної єдності. На це звертає увагу також документ Конгрегації Науки Віри „Про деякі аспекти Церкви як сопричастя”.

„Сопртичастя поміж місцевими Церквами та Вселенською Церквою закорінюється не лише у спільній вірі та хрищенні, але насамперед в Євхаристії та Єпископаті. Вона закорінена в Євхаристії бо сама євхаристійна жертва, хоч завжди служиться в місцевій громаді, ніколи не є служінням цієї тільки ото громади; приймаючи євхаристійну присутність Господа cпільнота приймає також цілий дар спасіння, і таким чином явиться – помимо своєї зовнішньої „локальності” – як ікона святої вселенської та апостольської Церкви. А євхаристійна еклезіологія враховує цю правду, що місцева Церква не є самодостатньою одиницею.

Під подібними думками підписалися богослови із міжнародної комісії до богословського діалогу між првославними та римо-католицькою Церквами. Вони між іншим зазначують, що „звертаючись до Нового Завіту зауважуємо, що Церква описує „локадьну” дійсність... Однак Церкву, що існує в якійсь певній місцевості формує властиво не існування осіб, які збираються, щоб її встановити. Існує „Небесний Єрусалим”, що „сходить від Бога”, - це та сопричасність, яка лежить в основі спільноти як такої. Церква встановлюється у безкорисливім даруванні, як нове творіння. Таким чином Церква свій прообраз, власний початок і свою мету знаходить у тайні Бога – єдиного в трьох особах... А інституційні елементи слід мати лише за зриме відображення тайної дійсності (11)

З єдності та неподільності Його євхаристійного Тіла випливає єдність Його таїнственного Тіла, яким є одна і неподільна Церква. З Євхаристії випливає, як необхідний наслідок, відкритість кожної євхаристійної відправи: хто годиться на те, щоб огорнули його об'яття Господні, буде париєднаний до Його єдиного і неподільного Тіла.

Христос встановив Євхаристію та єпископат не як дві незалежні дійсності але пов'язані зі собою за своєю суттю. Літургійна відправа по різному підкреслює цю правду, що кожна євхаристія відбувається при духовній злуці не лише з власним єпископом, але з цілим єпископатом, з Папою, з усіма християнами та цілою вселенською Церквою, навіть якщо йдеться про еклезіальні спільноти не з'єднані з Петровим престолом. З цього приводу існування Петрового служіння, як фундаменту єдності єпископату та Церкви глибоко відповідає євхаристійному характеру Церкви. Бо єдність Церкви базується також і на єдності Єпископату”.

Пресвітер Ігор Пецюх


(1) Ignatius ad Smyrnam 8,2

(2) Іриней Ліонський, Adver. haeres. III, XXIV, 1-5.

(3) Іриней Ліонський, Adver. haeres. IV, 18,5.

(4) Ignat. ad Phil. IV

(5) «καθολική» (гр.)

(6) К. Х. Фельми. Введение ... с. 170.

(7) А. Шмеманн, Памьяти о. Н. Афанасьева. // M - WRSChD, c.101-102.

(8) Н. Афанасьев. Две идеи о Вселенской Церкви // Путь. № 45. (1934), с. 16-29.

(9) Н. Афанасьев. Церковь Духа Святого. Рига 1994, с. 27.

(10) N . Afanassieff. L'Église qui preside dans l'Amour. Neuchâtel 1960.

(11) Тайна Церкви та Євхаристії у світлі тайни Святої Тройці //Львівські архиєпархіальні вісті 2005, №4, с.27-29.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC