Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• 1. Пресвітер Ігор Пецюх. Євхаристійна еклезіологія
• 2. о. Мартин Хомів. Пресвята Євхаристія в Канонічному Праві
• 3. Орест Каспрук. Історичний розвиток євхаристійної доктрини
 4. о. Василь Дубець. Культовий вимір Пресвятої Євхаристії
• 5. o. Володимир Гоцанюк. Євхаристія як джерело християнського ,,praxis”
• 6. о. ліц. Іван Січкарик. Біблійні Підстави Євхаристії
• 7. Роман Зілінко. Іконографія Таїнства Євхаристії в українському сакральному мистецтві XVII – поч. XVIII століття
• 8. о. ліц. Василь Рак. "Ми – члени Христові": роздумування над таїнством Євхаристії у світлі енцикліки Івана Павла ІІ Папи Римського „Церква про Євхаристію”
   4. о. Василь Дубець. Культовий вимір Пресвятої Євхаристії


1. Пресвята Євхаристія – як таїнство таїнств, культ Божий і публічний.


За словами святого Діонізія: „Пресвята Євхаристія є таїнством таїнств”. Повнота віри, і постійне об'явлення Христа в серці Церкви. Згідно Католицького катехизму: „Пресвята Євхаристія – „джерело і вершина всього християнського життя”. Усі інші таїнства, як і всі церковні богослужіння та діла апостольства, пов'язані з Євхаристією і до неї спрямовані. Бо Вона містить у собі весь духовний скарб Церкви, тобто самого Христа – нашу Пасху”.

Євхаристія – означає і здійснює спільність життя з Богом і єдність Божого Народу, які роблять Церкву тим, чим вона є. У ній ми знаходимо одночасно вершину діяння, яким Бог освячує світ у Христі, і вершину культу, який люди у Святому Дусі віддають Христові і через нього Отцеві. Зрештою, через відправлення Євхаристії ми вже тепер єднаємося з небесною Літургією і випереджуємо вічне життя, коли Бог буде всім у всьому. Коротко кажучи, Пресвята Євхаристія є стислим змістом і підсумком нашої віри: „Наш спосіб мислення узгоджується з Євхаристією, а Вона, у свою чергу, підтверджує наш спосіб мислення. Віра породжує культ, і власне, дуже просту форму богослуження, яка виражається глибиною віри перших християн. Богослуження народжується майже спонтанно із загальної віри малочисельних християн, які знаходилися в тяжких умовах життя”.

Літургічні зібрання /сінаксіс/ – собор, проводилися дуже часто в домах і не менш частіше – в катакомбах. Це богослуження, згідно богослов'я, носило синтетичний та есхатологічний характер, а не описовий чи історичний, як це спостерігається у містичних культах язичників і поган; можна сказати, що перші християни були пронизані біблійсько-юдео-християнською духовністю. Крім того, вони жили в постійному очікуванні приходу Христа /парусія/. Це відбувалося в такий спосіб з І сторіччя до 313 року. Так думає автор свого проекту Александр Шмеман. Після Міланського декрету про свободу релігії стається навпаки – „Культ породжує вірування”. Виразне богопочитання має допомагати зміцненню віри багаточисельних нових християн. Це вже діється в епоху Костянтина, умовно ІІ-ий період. Християнами стають без підготовки. Стає важче організовувати суворий катехуменат. Описове, гарне, пишне богослужіння замінює катехизацію. Тоді храмові надається велике значення. У ньому відправляється богослужіння. Найчастіше – це світська базиліка, оздоблена згідно біблійних приписів, яка має замінити Єрусалимський храм.. Одночасно будуються храми на місцях, де відбуваються біблійні події або на гробах мучеників (мартіріум), так як це було прийнято у язичників.

Третій період – це коли зароджується монашество, як реакція на новизну, тобто не всі однаково сприймають церковне життя в новому християнському суспільстві. Багато йдуть в пустиню перебувати на молитві і постити. Так оці перші анахорети проводять час за читанням Святого Письма і глибоких роздумах. Звершення Євхаристії та всяке літургійне (життя) діяння стає проблематичним. Тоді зароджується компроміс.

Четвертий період – міське монашество. Монахи живуть поблизу міст: ходять на богослуження соборно і так само соборно беруть участь в християнському житті мирян і служать богослуження для них. Єпископи вибираються з-посеред монахів. Так зароджуються традиції, обряди, богослужбові книги, передання, постанови, послання, духовні праці. Так настає етап синтезу, який за собою тягне різноманітність термінів...



2. Пресвята Євхаристія та термінологія, яка їй передує, або тісно пов'язана і допомагає у розумінні її визнання; історичний аспект.


Християнський культ, Божий культ, який, будучи публічним, починає урізноманітнюватися і поглиблюватися. Досліджується спадщина залишена попередниками. А це – богослужбові місця, часи, обряди, традиції, які об'єднуються навколо катедр (престолів), яких традиційно менше, і церков, які приєднані до певних престолів.

„Обряди” (ritus), типікони, як історичні традиції та літургійні, або діюча жива практика певної церкви, розвиваються і можуть змінюватися за різними пастирськими і богословськими причинами в силу історичних подій. Своєї сили розвитку традиції набирають з утворенням перших метрополій, як центрів християнського життя у великих областях, які збігалися із громадянськими провінціями Римської імперії.

– Перший вселенський Собор (Нікея 325р.) призначає 3 головні катедри або митрополії: Римську, Александрійську і Антіохійську, всередині якої заслуговує поваги Єрусалим. Сам Константинополь, Візантіон ще довго залишається під юрисдикцією Іраклії.

– Уже четвертий вселенський Собор (Халкедон, 451р.) виділяє 5 патріархальних катедр: Рим, Константинополь (як новий Рим), Александрію, Антіохію і Єрусалим.

Якщо взяти до уваги самий стародавній елемент богослуження кожної церкви, а власне – євхаристійну молитву або євхаристійний канон, то на Сході можна виділити дві традиції: Антіохійську і Александрійську, до яких відносяться всі решта традицій Сходу. На Заході також спостерігається дві традиції: Римська і Галло-іспанська. На диво Римська євхаристійна традиція має багато спільного із Александрійською, між тим, як Галло-іспанська відноситься до Антіохійської. Антіохію, наслідницю Єрусалимської Церкви, можна справедливо назвати „матір'ю багатьох Церков”, її літургічні традиції, цінності розповсюджуються місіонерами по всьому тогочасному світу – з Китаю до Іспанії, і з Кавказу до Етіопії. Рим і Александрія через проповідництво поширювали їх навколо Середземного моря і особливо на півночі Африки. Сама Візантійська традиція буде, на початку, залежати від Каппадокії і Антіохії, а потім від Палестини (Палестинське монашество: і типікони і часослови), а також і від Риму – через календар. Схема приблизно така:

І. Антіохійська традиція

а) Західно-Сирійська традиція

1. Сіро-антіохійські обряди:

•  Сирійці якобінці (сирійська, арабська мова);

•  сіро-католики, індійці-якобінці (сирійська малояламська мови);

•  індійці маланкари (католики).

2. Маронітський (антіохійський) обряд (католики Св. Марона в Лівані; арабська і сирійська мови).

б) Східно-Сирійська традиція

3. Халдейський або Ассирійський обряд

Несторіани; Католики; Індійці (малабарці.)

в) Малоазіатська традиція

4. Візантійський обряд: Греки, Грузини, Слов'яни, Араби (Мелхіти), Румуни, греко-католики і т.д.

5. Вірменський обряд: грегоріани і католики.

ІІ. Александрійська традиція

•  Коптійський або Єгипетський (Св. Марка Євангелиста) обряд.

•  Етіопський абіссійський обряд.

ІІІ. Римська традиція

•  Римський або латинський обряд

•  Амброзіанський або медіоланський обряд (Св. Амвросій)

•  Ліонський, Галіканський, Кельтський і т. д.

IV . Галло-іспанська традиція

•  Мозарабський або Візіготський або Іспанський обряд Св. Ісидора

•  „Обряд Св. Іринея” (французькі православні).

Ця схема на нинішній день дозволяє нам більш-менш об'єктивно побачити наскільки піднята високо тема культу Божого відкритого у світі і широко представленого Церквою для публічного Богопочитання і зближення до Творця через Сина у Пресвятій Тайні Євхаристії. Це видно через релігійний досвід народів, співпалість виникнення і важливість багаточисельних культових форм. Релігійна людина прагне ввійти у відношення з Божим світом через ритуальні жести, святі символи і літургійні форми. Вибирає часи, місця, особи і речі, одяг, мову. Старається відокремити їх від буденності, надати сенсу релігійності. Вивчає їх втілення в людське життя, хоче знати як вони зародилися саме в тому народі, саме у його культурі, до якого релігійного типу він належить. Для теологічного дослідження поле студій є одне й те саме, але різні перспективи. Йдеться про глобальне значення культу всередині релігійного досвіду віри Ізраїльського народу і християнської спільноти. Є бажання зрозуміти, який сенс є в культі навколо справи віруючих в Бога, який об'явився їм у Старому Завіті і в Ісусі Христі? Здається, що не почуємо відповіді від тих голосів цієї секуляризованої спільноти, в якій з вами живемо. Це насамперед спільнота з високими технологічними індустріями. І зрозуміло, що народ не плекає зацікавленості до святих речей, обрядів, традицій, місць, часу, а навіть Богом посвячених осіб. Все глибше занурення у світове земне, сильна тенденція автозадоволення. Байдужість, сильна перед здатністю щось випросити у Бога, який задовольняє лише найменші потреби. Невиносною тут здається розмежованість між світовим досвідом і частковим та літургійним жестом. Виходом з цього стану є концепція (розуміння) християнської віри, згідно якої є обряд сам по собі, який здатний спасти тих, які більше звернені до Бога, більш упереджені. Сьогодні бачиться занедбання релігійного обряду через секуляризоване опанування і його неперспективність. Для цього постає нагальна потреба відкрити справжнє значення обряду і культу взагалі, зробити очевидним його інтеграцію в досвід віри (в живу віру) пережиту у відповідальність за світ і людство. Тут візьмемо за приклад старозавітній народ, Ісуса Христа і перших християн. Як вони це все пережили? Коротко кажучи – це є літургія. Тут буде фігурувати релігійний культ і культ життя. Все це уже пережив ізраїльський народ і вийшов із кризи, та виходив завжди, коли підчинявся Господній волі. Бо сильний той народ, як свідчить старий Завіт, який знає свою історію, свою культуру, закон і культ, якщо має за фундамент послух і покору перед своїм Богом і коли вміє благословити повсякчасно. Бо слово культ первісно означає прославу Божого імені. А культ для християн – приносити Господеві Безкровну Жертву. І це є лише одним із елементів християнського Божого публічного культу.



3. Пресвята Євхаристія у символах


Слідуючи за катехизмом це таїнство має багатство у різних назвах, також у символах та має різні аспекти:

•  Євхаристія, бо вона є подякою Господеві;

•  Вечеря Господня, бо йдеться про Тайну Вечерю Господа зі Своїми учнями напередодні Своїх страстей і про випередження шлюбного бенкету Агнця у Небесному Єрусалимі;

•  Ламання хліба, так називаються перші зібрання християн. Цим вони виражають, що всі, що споживають один ламаний хліб – Христа, входять у спільність з Ним і творять з Ним від нині одне Тіло;

•  Євхаристійне зібрання. Євхаристія здійснюється на зібранні вірних, яке є вираженням видимої Церкви;

•  Спомин Страстей й Воскресіння Христа;

•  Свята жертва, бо вона уприсутнює єдину Жертву – Христа Спасителя і приєднує до неї приношення Церкви; або ще Свята Жертва Служби Божої, „Жертва хвали”, „духовна Жертва”, „Жертва життя” і свята, бо завершує і перевищує усі Жертви Старого Союзу.

•  Свята і Божественна Літургія, бо вся літургія Церкви знаходить свій осередок і найстисліший вираз у відправі цього таїнства: у цьому самому значенні її називають також відправою святих таїнств. Називають її також Найсвятішим Таїнством, бо воно є Таїнством таїнств. Цією назвою позначають Святі Дари, які зберігаються у Кивоті;

•  Причастя, бо цим таїнством єднаємося з Христом, Який робить нас учасниками Свого Тіла і Своєї Крові для утворення єдиного тіла;

•  „Святеє” – це перше значення „сопричастя святих”, про яке говорить Апостольський символ віри – хліб ангелів, небесний хліб, ліки безсмертя, святе напуття;

•  Misterium tremendum (таїнство, яке визиває „Страх – любов і послух”);

•  „Вогонь, який я кину на землю” із Псалма … „… вогонь, який горить неописаним ясним вогнем, падаючи на престіл і спалюючи наші гріхи…”;

•  Пасха нова;

•  Перехід через Червоне Море;

•  Весільний бенкет;

– Актуальна і реальна участь у небесному Царстві;

•  Зустріч на горі Тавор.



4. Таїнство Церкви, як життя встановлене Христом.


Пресвяту Тайну Євхаристії, яку встановив Ісус Христос наш Бог і Господь на Тайній вечері, дарував нам дар Спасіння зі своєї великої милості через безмежну свою любов і не нарушивши, а ні не відкинувши суто людський ритуал, людський культ богопочитання у старозавітному народі, нічим не погордив… Він на протязі туземного життя разом із апостолами, і самі апостоли після п'ятидесятниці, ходили згідно уставу в Єрусалимський храм і помісні синагоги. Св. Павло „апостол язичників”, не тільки не відвідував синагоги, але й був заарештований у Єрусалимському храмі під час якогось особистого жертвоприношення.

Вірогідно, що апостоли продовжували читати щоденні звиклі молитви, вказані у книзі „Мішна” (практичний коментар Старого Завіту), яку вони знали ще із дитинства.

Релігійна практика євреїв І сторіччя полягала у приватному відчитуванні декотрих молитов, які мали назву „БЕРАКОТ” або „Благословень”, тобто порівняно короткі хвилинні молитви благодарення і благословення в імені, чи то на початку, чи то по закінченню… „Благословенний ти Господи”… Мішна вказує, як і коли їх треба читати з огляду на те, що в більшості вони є відомі, бо повний текст беракот вперше буде написаний французькими євреями у X столітті нашої ери „Седер Амран Гаон”. Тому що не можна було раніше писати. Молитви передавалися усно. Згідно Мішни це виглядає так:

1. Перед зруйнуванням Храму 70 р.

а) Беракоти трапезні: 1 коротка над святковою чашею, і друга щоденна – над хлібом на початку обіду. Після того три довгих бераки над чашею після вечері.

b ) Дві довгих про світло і Закон, вони читалися кожним євреєм вдома перед раннім і вечірнім читанням тексту Второзаконня 6:4 : … Слухай, Ізраїлю (Шема, Ізраїль).

С) Деякі беракоти супроводжували ранішні і вечірні жертви в храмі, хоча обов'язкова присутність у храмі була 3 рази на рік.

d ) До зруйнування Храму служба в синагогах не відправлялась. Тільки читалося Святе Письмо з подальшим його поясненням. Це було по суботах, а деколи у вівторок чи четвер. Із апостольських діянь нам відомо, що перші християни були присутні при жертвоприношеннях в Єрусалимському Храмі, а ламання хліба звершували вдома.

2. Після зруйнуванням Храму 70 р.

Зберігаються домашні і приватні молитви, а храмові жертви припиняються. На зміну храмовому культу утворюється в синагогах новий тип служби, який містить:

•  приватні ранішні і вечірні „законні” (Втор.6:4) молитви;

– деякі беракоти, раніш супроводжуючі храмові жертви, до яких додавалися нові беракоти;

– продовжується читання Святого Письма. Цей чин набирає свого виду щойно в 90 році, бо в ньому знаходиться особлива 12 берака, яка є проклинанням розкольників (християн), щоб не було їх присутності в синагозі.

3. Період після виходу християн із Синагоги (135р.)

Створився такий порядок:

І етап. Звершується окремо: 1. Трапезні Євхаристійні молитви, згадуванням Бога (зіккарон) за Його заповітом. Такий тип простої Євхаристії зустрічається в „ Didaxe ” і в „Апостольських традиціях” „Аполіта Римського”.

2. Рано і ввечері служби синагогіального типу, із таких елементів:

а) хвалебні молитви ранішні і вечірні (із приватного читання);

b ) жертвенні молитви (із храму) і нових беракот;

c ) читання Святого Письма з поясненням.

ІІ етап. (особливо в християн і язичників елленістів):

Трапезні євхаристійні молитви читаються над хлібом і чашею одразу після служби синагогального типу. Образ такої служби знаходимо в євхаристії „Заповіт Господа”.

ІІІ етап: хвалебні і жертовні молитви з'єднуються із трапезними, але не повністю зливаються. Такий тип богослужінь залишається в Римській і Олександрійських давніх анафорах, а також у християн Месопотамії.

IV етап. З IV ст. в Антіохії: елементи хвалебних, жертовних і трапезних молитов переробляються великими літургістами-богословами і створюються класичні анафори антіохійського типу, які відповідають грецькому смакові епохи, являються літературними шедеврами і в той же час глибокими богословськими трактатами, не гублячи одного і того ж головного елементу давніх юдео-християнських текстів. До такого типу Євхаристії належать анафори VIII – книги „Апостольських Постанов” Св. Якова, св. Василія Великого, св. Івана Золотоустого і ще декілька десятків анафор на грецькій, сирійській, коптійській, вірменській і етіопській мові.

У V ІІ книзі „Апостольських Постанов” (гл. 33-38) зберігся дуже давній приклад елемента юдео-християнського типу. Це – тефілла святкова, яка мала 6 перших беракот із 7. Наш „Отче наш” має 7 і додає святковості (замість 18 буденних). В цій християнській молитві духовність Старого 3авіту удосконалюється через Ісуса Христа. Особливо цікава 4 берака (про суботу) , в якій воскресіння ставиться вище суботи .

Чудовим є те, що відсутня 7 берака – Аронове благословення, яке би мало бути зайвим для християн, і яке формувалося в дусі Послання до Євреїв.

Так за часи історії і наполегливої дослідницької праці літургістами-богословами збережена вся ця спадщина Церкви. Велика молитва – Євхаристійна Жертва – Божий публічний (відкритий) культ, до якого запрошений самим Ісусом Христом весь Божий люд.

Довідатися про все це сьогодні можливо, оскільки видано багато документальних праць і є до них доступ, тож плекати заохочення і бажання до вселенського Богопочитання наша велика місія, до якої ми є запрошені нашим Христом, Божим Месією, Помазаником, великим і особистим автором Пресвятої Тайни Євхаристії, у якій сам себе жертвує Отцеві, Котрий послав Його зробити це, за кожну людину. Так молиться Його свята, вселенська, апостольська Церква. Не було би цієї жертви, якби не було жертви хресної. Тому слід мати на увазі усім людям, що це одне ціле і не може розумітися як щось окреме, дві різні жертви. Це постійно діюча жертва Церкви, бо вона цілий час молиться по цілому світі…



5. Євхаристія і світ.


Через Церкву світові пропонується Пресвята Євхаристія – як правдивий центр єдності (єднання) і перетворюючої сили пасхальної містерії Христа. Тейлгард Кардін описав своє містичне бачення всесвіту за допомогою Євхаристійної термінології, говорячи про чудесну „Діафанію” Христового тіла, яке випромінюється в глибині кожного елементу. Євхаристія несе в собі приховане, таємне покликання і призначає долю .

Чи не повинні знову бути речі обновлені в Христі (Еф.1:10)? І це добре є, що Євхаристія представляє цю сакраментальну дорогу до втілення цього проекту. Транссубстанція (переєствлення) не є отже тим ізольованим від світу фактом, хоча оперативна послідовність співпадає зі створеним світом і є для Ісуса Христа. Це означає, що світ носить відбиток Ісуса Христа, і Його майбутня доля (залежить) існує в тому, щоб Ісус усипив його для Небесного Царства.

Якщо це є покликання світу, то Церква виконує своє завдання, своє покликання для світу, і Євхаристія діє у серці світу. ІІ Ватиканський Собор ( Gaudium et Spes 38): „Господь залишив своїм один крок цієї надії і один відтік на дорозі у цьому таїнстві віри, в якому природні елементи, опрацьовані людиною, будуть перероджені в Його славному тілі і крові, в бенкеті братньої єдності, який є передсмаком бенкету на небесах”. Таким самим кроком надії і відтіком Пресвята Євхаристія є для світу, але як саме: „В усіх Святий Дух породжує звільнення, свободу до тих пір, поки світ не відкине егоїзм і не об'єднає всі земні енергії в людське життя, для людського життя, поки не спрямуються в напрямку майбутнього, не сьогодення, поки людство не одягнеться в ту одежу, яка сприйнятлива для Бога”.

1Кор.7:35 – Gaudium et Spes 39, 32: „Вигляд цього світу минає, тим часом як вбачається новий світ, там де витворюється нове суспільство, там де є нова братня єдність”.

В Євхаристії цей процес переродження пасхального цілого світу є завжди в дії і весь час не вкомплектований, не повний...

Природні елементи є вимогою людини, які стають кожного дня тілом і кров'ю Христа. Кажуть, що Євхаристія є надією у фінальному прославленні світу, як також сила і додаток у дорозі до Бога, тому що Христос є життя і Воскресіння (Йо.11:25). Оскільки Євхаристія є бенкетом братньої любові, вона демонструє світові джерело єдності, а це є дух кожного богослужіння, а особливо у свята, під час відпусту чи інших заходів, які проводить Церква, – то і звичайно, що Євхаристія є і передсмаком есхатологічного бенкету.



Заключення


Євхаристія – є вечерею нової Пасхи. І якщо Христос є наша нова Пасха, то Євхаристія є пасхальною заповіддю – згадкою Христа. Заповідь відноситься до „Христос – дар Отцеві” – отже жертва. „Церква” – отже запрошення, між вознесінням і другим приходом...

Євхаристія є сьогодні Христом у Церкві і у світі, і водночас синхронічно спасінням для кожної людини. Оскільки пасхальна подія – Євхаристія є переходом, тобто містерією перетворення (трансформації) і переєствлення (транссубстанції), як предмет (об'єкт) віри є чеснотою віруючою, яка практично насправді рухає людину до Бога. Для цього правдива трудність не знаходиться у перетворенні (конверсії) Євхаристії в собі, але в перетворенні, наближенні нас до світу віри, до світу, де є Христос, в тому, щоб перемогти цей збуденілий (секуляризований) і облудний світ, і вийти на світло, яке випромінює тіло Христа, який іде до кожного з нас у Пресвятій Євхаристії.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC