Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• 1. Пресвітер Ігор Пецюх. Євхаристійна еклезіологія
• 2. о. Мартин Хомів. Пресвята Євхаристія в Канонічному Праві
• 3. Орест Каспрук. Історичний розвиток євхаристійної доктрини
• 4. о. Василь Дубець. Культовий вимір Пресвятої Євхаристії
• 5. o. Володимир Гоцанюк. Євхаристія як джерело християнського ,,praxis”
• 6. о. ліц. Іван Січкарик. Біблійні Підстави Євхаристії
• 7. Роман Зілінко. Іконографія Таїнства Євхаристії в українському сакральному мистецтві XVII – поч. XVIII століття
 8. о. ліц. Василь Рак. "Ми – члени Христові": роздумування над таїнством Євхаристії у світлі енцикліки Івана Павла ІІ Папи Римського „Церква про Євхаристію”
   8. о. ліц. Василь Рак. "Ми – члени Христові": роздумування над таїнством Євхаристії у світлі енцикліки Івана Павла ІІ Папи Римського „Церква про Євхаристію”


Вступ.


17 квітня 2003 року Папа Іван Павло ІІ видав чергову Енцикліку „Церква про Євхаристію”. Енцикліка була написана під впливом потреби оживити церковну євхаристійну свідомість. Особливу роль цей документ мав би відіграти у тих Церквах, які через постійний контакт із некатоликами підпали під їхній вплив. Як Говорить Кардинал Вальтер Каспер, на тих церковних територіях спостерігається занечищення, спрощення, десакралізація літургійних богослужінь, через що не сприймається належно сакраментальної природи Церкви (1).

У своїй доповіді, однак, я б не хотів представляти вам зміст Енцикліки. З нею, якщо хочемо, можемо познайомитися приватно (2). Хочу зупинитися над тими питаннями із повчання Святого Отця, які на мою думку, як спеціаліста в церковній богословії, є найбільш актуальними для нашої Церкви сьогодні. У світлі енцикліки „Церква про Євхаристію” пропоную роздумати над наступними чотирма питаннями: 1. Як Євхаристія чинить нас членами Христа та творить із нас Церкву? 2. Які антропологічно-сотеріологічні підстави Євхаристії? 3. Яку увагу Папа і Церква звертають на роль Святого Духа у звершенні церковних Таїнств? 4. У якому взаємозв'язку перебуває Євхаристія із церковними символами?

Сподіваюся, що доповідь моя зацікавить вас, але боюся, що вона не буде легкою для сприйняття спредметненою схоластичною свідомістю. Можливо когось ця доповідь якимось чином заінтригує. Тому для кращого опанування її матерії прошу відсилатися до самої Енцикліки і до сучасних документів та богословів Церкви, на деякі із яких відсилається у доповіді.



І. Як Євхаристія чинить нас членами Христа та творить із нас Церкву?


Це, думаю, є головне питання Енцикліки Папи Івана-Павла ІІ. Одночасно це не просте питання, тому я поширив би його ще більше, додавши наступні похідні йому питання: що таке Євхаристія, який ефект в житті людини приносить св. Причастя? Папа у своїй відповіді є дуже оригінальний і послідовний.

а) Що таке Євхаристія?

Спомин принесеної Євхаристії не є згадкою події із минулого, як це вважають протестанти, а є нове „таїнственне уприсутнення” страстей та смерті Господньої(11). Виняткова подія страстей і смерті Ісуса Христа не повторюється чи помножується. Ця сама подія (страсті, смерть і воскресіння Господні), але в спосіб сакраментальний, містичний, уприсутнюється під час євхаристійного приношення. Хто споживає євхаристійний хліб, входить в особистий контакт із тою самою єдиною жертвою Ісуса Христа. Енцикліка в дванадцятому параграфі відсилається на навчання Собору в Тренто, визнаючи, що: “Літургія уприсутнює хресну жертву, до неї нічого не додає і не помножує її”. На підтвердження процитовано тут чудовий вислів Івана Золотоустого: “Ми завжди приносимо того самого Агнця, і то не одного сьогодні, а завтра - іншого, але завжди того самого. Заради цього жертва є завжди тою самою”.

б) Механізм і ефект Євхаристії.

Папа говорить: „При встановленні Євхаристії Він (Христос) не обмежився тільки до слів: „Це є моє Тіло..., це є моя Кров”, а додав зразу до цього „що за вас ламається..., що за вас проливається” (Лук. 22, 19-20) (12). Святіший Отець звертає увагу на динамічний жертовний характер Євхаристії. Євхаристія є цінною настільки, наскільки вона проявляє свою дію у житті кожного християнина. Причасникові треба ставатися Христом, бути як Він - Євхаристією живою, жертвою, що „ламається і проливається” задля інших (3). Так є тому, бо „коли у горниці апостоли прийняли запрошення Ісуса: „Беріть і їжте... Пийте з неї всі...” (Мат. 26, 26-27), вони перший раз вступили у таїнственне сопричастя із Ним” (21). Задумаймося, що означали би слова „причащатися”, „причастя”? Це не просто „споживати”, „приймати” і т. п., а „ставати частиною”, „брати участь”. Через причастя ми вочленюємося у Христа (на нім. „die Eingliederung in Christus”), стаємо Його частиною. А в контексті всієї ікономії спасіння можна сказати, що Христос Господь причастився людського життя та стався людиною, щоби людина причастилася Христового життя і сталася Ним (4).

Ось функція Євхаристії, - щоби Христос жив у нас (Гал. 2, 20), щоби ми сталися членами Христовими. В посланні до Ефесян св. Ап. Павло каже: "ми є членами Тіла Його, від плоті Його та від костей Його" (Еф. 5, 30). Задля причастя в Тілі і в Крові Христа наше тіло починає бути „тілом Христа”, а Його дух дістає нову плоть у наших тілах (5). Причастя є змішуванням у крові Христа, тому можна сказати, що ми є співкровні і співплотні із Христом. Тепер є зрозуміло, чому улюбленим образом Євхаристії у Святих Отців є подружня любов: „Як стається із женихом, що стає одним із своєю невістою, так само Христос, через причастя Його крові стає одним і тим самим тілом із нами...” (6). Христос зв'язує нас із Собою, як жених робить це із невістою. Папа говорить: „Ми можемо сказати, що не тільки кожен з нас приймає Христа, але що й Христос приймає кожного з нас. Він встановляє дружбу із нами: „Ви є мої друзі” (Ів. 15, 14). Через Нього ми маємо життя: „і той, хто споживатиме Мене, житиме мною” (6, 57). У євхаристійному Причасті здійснюється в найвищій мірі перебування Христа в учнях і перебування учнів у Христі”: „Перебувайте у мені, а я перебуватиму у вас” (Ів. 15, 4) (22). Ось справжній культ Євхаристії – перебувати у Христі!

При цьому нам слід розуміти, що ціль Євхаристії і Причастя не є них самих. Людина втратила життя Отця і дуже потребує його. Христос же, дозволяючи людині через причастя Йому перебувати у Ньому, сповнює потребу людини в Отцевому житті: „Він (Христос) був із плоті і крові, щоби у собі відновити діло розпочате Отцем, і знайти те, що загинуло. „Ви є примирені в тому самому тілі і в тій самій крові” (Кол. 1, 22). Правдиве тіло примирило плоть, полонену гріхом, і вчинило її товаришкою Божою(7). Євхаристія служить для спасіння людини у її знову бутті у Богові.

Тому як висновок Папа додає, що „Євхаристія є одночасно джерелом і вершиною всієї євангелізації, метою якої є сопричастя людей з Христом і в Ньому із Богом Отцем та Святим Духом ” (22). Ганс Урс фон Балтазар, відомий богослов ХХ ст., називає Євхаристію вершиною рекапітуляції (8). Сповнене у Євхаристії есхатологічне прагнення людини Папа називає „пролом неба, що відкривається на землі”, „сіяння величі небесного Єрусалиму” (20). Євхаристія одночасно є засіб і мета, стиль і покликання життя християнина.

Розглядаючи Євхаристію в такому світлі, можна сказати, що в певній мірі ми спрощуємо своє відношення до Христа, коли обмежуємось до дорогих кивотів, задовольняючи Ісусика дорогою хатою на престолі. Ісусові не потрібні громіздкі дорогі кивоти (9). Церква – Його кивот! Ми є Його найбажанішим, найдорогоціннішим, живим кивотом! “Християнин є Євхаристією, що крокує по світі, є присутністю (Христа), в якій проект братерства є настільки радикальний і насущний, що крім цього він не має нічого іншого; і цей проект він носить із такою впевненістю, що здатний поповнювати надією всю людську спільноту (10).

в) Євхаристія є для того, щоби із нас творити Церкву.

Незвичність та новизна навчання Папи про Євхаристію є очевидними. Проте на цьому Папа не зупиняється і зразу у назві ІІ розділу висловлюється: „Євхаристія творить Церкву”, і починає його так: „ІІ Ватиканський Собор влучно наг адав про те , що святкування Євхаристії лежить у центрі процес у з росту Церкви. До своїх слів: „Церква, котра вже тепер є існуючим Царством Божим в Тайні, видимо зростає у світі силою Божою”, Собор додає ...: „Кожного разу, коли на престолі приноситься хресна жертва у Христі, нашому Пасхальному Ягняті, то звершується діло нашого спасіння. Одночасно в таїнстві євхаристійного хліба виявляється і звершується єдність вірних, які творять одне тіло із Христом (пор. 1 Кор. 10, 17)(11) (21). Це означає, що Євхаристія розумітиметься примітивно, якщо зводитимемо її лиш до утилітарних мотивів особистої святості. Бо „спасіння є дане спільноті, котра отримує участь у божественному житті. Люди не примирюються індивідуально із Богом, а примирююся між собою в одному тілі, з'єднаному із Богом. Це возз'єднане тіло, це таїнство єдності, чим є Церква, в привілейований спосіб показується у літургійному богослужінні(12). Ціллю Євхаристії не є приватне добро чи особиста набожність до Неї. Євхаристія є дарована Господом, щоби із нас, як із багатьох зерен створити один Хліб, одне Тіло – Церкву (13). Папа цитує чудові слова св. Івана Золотоустого: „Чим же є насправді оцей Хліб? Він є Тілом Христовим. Чим стануть ті, які Його приймають? Вони стануть Тілом Христовим, і не багатьма тілами, але лиш одним єдиним Тілом. В дійсності хліб є повністю єдиним, хоча він і складається із багатьох зерен.., які ми не можемо побачити, бо їх різниця повністю зникла задля утворення одного тіста. Так само і ми в такий самий спосіб є зв'язані між собою і всі разом з Христом ” (23).

Євхаристія є засобом, за допомогою якого божественне життя вливається в життя роз'єднаних людей та із егоїстичних індивідуумів твориться спільнота братів і сестер – Церква. Зрештою, Церква, будучи Тілом Христовим, сама „ламається і проливається”. Не дивними, але закономірними для Церкви є переслідування, мучеництва, – Церква тоді радіє і росте. А тоді, коли Церква перестає бути євхаристійною, бо зосереджується на акумуляції матеріального, вона розтрачає своє божественне життя, відходить від свого Жениха, перестає бути здоровим Тілом Христа. Тому Кардинал Вальтер Каспер у своєму коментарі на дану Енцикліку говорить, що Церква не будується, не організовується, бо вона є даром “комунії”, який у Євхаристії нам дається згори – від Голови-Христа (14).

Отож, дорогі, бачимо, що Євхаристія ніколи не розглядається сама у собі. Її можна бачити тільки у зв'язку із Церквою. Вона є для того, щоби із нас створювати нову спільноту – Церкву, що прямує до свого звершення в домі Отця. Євхаристія „вочленює” нас у Христа (22), творить з нас нових людей із ментальністю та енергією Агнця, котрий „ламається і проливається”, „роздроблюваний та нероздільний, що Його завжди їдять та не з'їдають” на славу Бога Отця (Літургія св. Івана Золотоустого).



ІІ. Антропологічно-сотеріологічні підстави Євхаристії.


Такий підхід до Євхаристії для когось буде новим, а декому може бути незрозумілим. Щоби добре сприйняти Папу, треба знати метод таких його богословських висновків, що, без сумніву, походять із антропології і сотеріології. Антропологія і сотеріологія є основою сакраментології. Зараз звернемо свою увагу на головні питання цих богословських матерій, а саме: хто є людина, чого вона потребує, в чому полягає її спасіння?

Найперше слід відмітити, що Святі Отці радо роздумують над питанням хто така людина. До цього їх спонукували неправильні розуміння людини. Заперечучи поган, свв. Отці доказували, що людина не є її тіло. Проти гностиків вони стверджували, що людина також не є її душа. Проти психологізму тепер можна сказати, що людина – це не її психіка, чи підсвідомість. Священомученик Іриней, єпископ Ліонський (+202), ще на початку Церкви раз і назавжди визначив, що людина – це єдність духа, душі і тіла. Він говорив, що людина є воплочений дух, за її посередництвом нерозумний матеріальний тваринний світ може входити в спілкування із світом духовним і божественним. Людина є Логосом, словом, душею для німої матерії світу. Схематично будову людини у всій складності її відношень можна зобразити так:

Бог/дух

Людина: дух+матерія

Світ/матерія

Однак, гріх порушує цю „нормальну схему” людини. Твориться інша схема „іншої” людини. Проаналізуємо її:

  1. Людина тратить зв'язок із Богом. Звернена до неодухотворених предметів світу, людина опредметнюється, ототожнює себе із матерією (марксизм, еволюціонізм, комунізм, матеріалізм, лібералізм, психологізм).
  2. Гріх людини, що є духовного походження (непослух, гордість), вводить гріх у матерію, протиставляє матерію духові. Десакралізована людина десакралізує світ, робить його чужим Богові (протестантизм).
  3. Людина вже не є Адамом, який ублагороднює, одухотворює матеріальний світ, а є шкідником і демоном для світу. Тому світ, борючись за власне існування, витісняє людину (екологічна криза).

Який вихід, яке спасіння із нищівної гріховної системи? Якщо відноситися до Бога не дуалістично, а як до Бога, що не є чужий людині, то мабуть буде вірним відіслатися до Нього самого – Господь напевно має свій план відновлення справи, котру Він сам розпочав. І справді, божественний план є, бо „повнота благодаті прийшла через Христа” (Ів. 1, 17). Втрачене синівське спілкування і буття із Отцем відновляє Христос через „зновубуття в Ньому”. Як? Насмілюся тут накреслити схему спасіння:

•  Син Божий, Бог істинний, стає людиною - він приймає все людське, крім невластивої людині дисгармонії гріха, бо перебуває у постійному спілкуванні із Отцем і у Ньому є присутній Його Дух, який панує над матеріальним тілом. Христос є правдивий Бог і правдива людина. Більше того він є образом правдивої людини.

•  Чудами, словами Спаситель звертає увагу на Себе, щоби людина побачила в Ньому свій втрачений правдивий образ.

•  Господь Христос не обмежується до дидактики. Він віддає своє Тіло і проливає Свою Кров – приймає смерть він нас самих.

•  Він дає людині можливість причаститися Його Тіла і Крові, а хто не споживатиме, той не матиме в собі життя (Ів. 6, 53). У Причасті ми стаємо частиною Христового єства, одним тілом із Ним (15) і складаємо єдиний організм - Церкву (16).

•  Кожного члена Церкви Христос обожествлює у Собі і переводить до дому Отця (17). У Тілі і Крові Христа людина стає учасницею Його спасіння (18).

•  Живучи у Христі і Христом, як його Наречена, Церква ламається і проливається у мучеництві, в аскетичних подвигах, у молитві та служінні світові.

•  Таким чином сотворіння може пізнати у нас духа Божого, воно „занюхує” у нас божественне життя і починає бути послушним людині (у св. Антонія Падевського, св. Франциска Асижського, св. Серафима Саровського і інших святих є випадки, коли вони спілкувалися із тваринами).

•  „З”, „через” і „в” Христі людина отримує життя духовне, життя богосинівське, божественне –вона спасається. Спасіння людини полягає в її прогресивному обожествленні через причастя Синові в благодаті Духа Святого (19). Схему спасіння можемо відобразити так:

Христос: Тіло і Кров + Людина: тіло і кров = спасіння, як обожествлення

Звичайно, такі схеми не можуть в повноті відобразити всю людину в її спасінні. Це є тільки спроба в межах нашої конференції продемонструвати антропологічні підстави богословії Євхаристії, а у нашому випадку – вчення про Євхаристію у енцикліці „Євхаристія про Церкву” Івана Павла ІІ. Основне тут нам є зрозуміти необхідність нашого спасіння і його можливість через у причастя Тіла і Крови Христа.



ІІІ. Важливість Духа Святого у звершенні Євхаристії.


Важливим навчанням Енцикліки є навчання про особливу роль Духа Святого у Євхаристії. Дух Святий є тим, що сповнює воплочення Христове і кожне Його сакраментальне діло, а особливо Євхаристію. Папа говорить: „Єдина і нероздільна дія Сина і Духа Святого, якій Церква завдячує своє повстання і існування, є в Євхаристії ефективно діюча. Автор Літургії святого Якова є повністю свідомий цього: тому в Епіклезі під час анафори проситься Бога Отця низпослати Духа Святого на вірних і на Дари, щоби ті, які беруть участь у Тілі і Крові Христа, були збагачені ними... на освячення душі і тіла”. Церква укріплюється Божою допомогою через освячення вірних в Євхаристії” (23). Епіклезу Літургії Святого Івана Золотоустого Папа повністю цитує в сімнадцятому параграфі. Кардинал Каспер про Епіклезу говорить так: „ С вященник не є тим, хто звершує перемінення, - він тільки просить Отця, щоб це здійснилось за посередництвом Духа(20).

Важливо звернути увагу на те, що Церква просить зіслання Духа не тільки на Дари, але й на присутніх у храмі: „зішли Духа Святого на нас і на ці Дари”. Ці слова відомий католицький богослов єзуїт Ч. Джіраудо коментує так: „Субстанціальне перемінення дарів в тіло і кров Господню не останнім словом євхаристійного благання, але законом молитви є спрямоване на наше перемінення в одне тіло(21). Бути переміненим в одне тіло Духом Святим – це є благання нашого вміщення у тіло Христа, щоби статися Його членами, нам самим бути у Ньому живою Євхаристією. „З перетворенням дарів хліба і вина повинні перетворитися і вірні, входячи при цьому в таємницю обожествленної людської природи Христа, який подається під виглядом поживи та напою, через які люди приймають Дух, а Дух передає їм божественне життя і доводить його в них до повноти(22). Освячення Духом Святим не є простим благословенням, а є онтологічне, реальне „вочленення”, вміщення в тіло Христове (23), воно поєднує нас із Христом і дає життя в Ньому (24).

Слід відмітити, що наша греко-католицька традиція твердо дотримується традиції візантійської і не додає в Епіклезу вставку з тропарями із Третього Часа. В кожному разі, Христос не діє автономно, а єдино і нероздільно із Духом Святим. „Христос через Дари свого Тіла і Крови дозволяє зростати в нас дарам Святого Духа” (17), а Дух Святий уприсутнює анамнез таїнства Христа, дозволяє Церкві переживати життя Пресвятої Тройці (25). Про роль Духа Святого в таїнствах можемо дізнатися більше із Катехизму Католицької Церкви у розділі „Святий Дух і Церква в Літургії” (26).



ІV. Взаємозв'язок Євхаристії і церковних символів.


Можемо запитати: який же є взаємозв'язок між Євхаристією, встановленою Христом, та церковниими обрядами, встановленими людьми? Відповіді на це питання присвячений цілий п'ятий розділ Енцикліки, який називається „Гідність євхаристійного святкування”. Думаю, найголовнішим, на що звертає увагу Папа, є два наступні питання: 1. необхідність гідного і найкращого святкування Євхаристії; 2. багатство досвіду святкування Євхаристії у Східних Церквах.

а) Необхідність достойного євхаристійного святкування.

Для Папи прикладом гідного святкування Євхаристії, як постійної зустрічі із Христом, служить миропомазання Марією Магдалиною Христа у Витанії. Жест Марії – це не марнотратство, як це думав скупий Юда, а вияв великої любові і поваги до Христа. Марії Магдалині Господь обіцяє, що її вчинок буде постійно згадуватися. Справді, Церква за прикладом Марії віддає Господеві у своїй молитві все найкраще і найдорожче. „Подібно до жінки ...- говорить Папа, - Церква не боїться бути „розтратливою”, коли використовує найкращий матеріал, щоби найповніше виразити її благоговійність у відношенні до незмірного дару Євхаристії” (48). Отож, Папі у питанні Євхаристії не йдеться про „матерію” і „форму”, чи про „важність” чи „неважність”, як то ми про це любимо думати, а про спосіб відношення до Євхаристії, готовність жертвувати найдорожче і найкраще. Чому так, пояснює добре Кардинал Й. Рацінґер, тепер Папа Венедикт ХVI. Він стверджує, що не можна розглядати Таїнство Боже на основі філософських схоластичних категорій (27). Таїнство – це живий контакт, реальний діалог і сопричастя із дійсністю божественною, входження у вічне спілкування, а не раціональні мудрування.

На жаль, можу констатувати деякі вагомі дефекти діалогічного відношення до Євхаристії. Вже п'ятнадцять років як ми вийшли із підпілля, а ми все ще приносимо на Літургію вина сумнівної якості, які, як добре знаємо, є вироблені на підпільно-нелегальних підприємствах. Наш греко-католицький єпископат мав би давно подумати про те, яке вино його священики приносять як Хвалу Господню. Видається також, що багатьом служителям святої Трапези стало байдуже до того, який хліб уживається до Літургії. В багатьох випадках це не є дбайливо приготовлені духмяні просфори, а засушені і почорнілі подоби частичок, які під час роздроблення Агнця годі розламати. Чому так є? Мені здається, що то вже не є звичка із підпілля, коли добрий хліб вживати було неможливо, а лінивство і недбайливість в приготуванні просфор і проведенні Проскомидії.

б) Багатство святкування Євхаристії на християнському Сході.

Дорогі, трапеза Господня мала би бути найдорожча і найкрасивіша. І як не дивно, за приклад достойного приношення Євхаристії Папа ставить Східні Церкви. Ось як він щиро та із любов'ю подивляє наше сакральне мистецтво: „Як же особливо не подякувати Господеві за той вклад, що є нам подарований у архітектурних і мистецьких шедеврах греко-візантійської традиції... На Сході сакральне мистецтво зберегло особливе сильне відчуття Містерії, та спонукує митця розцінювати свої старання у творінні прекрасного не тільки як вираз особистих здібностей, але також як істинну службу у вірі. Вони зуміли перевищити прості технічні досягнення і слухняно відкрилися натхненню Святого Духа” (50).

Цінність і велич християнського Сходу полягає в багатстві і красі його літургійних символів . Кардинал Й. Ратцінгер, згадуючи, що Катехизм Католицької Церкви звертає увагу на незаміниму функціональність символів, твердить, що в християнських таїнствах і Літургії не може бути місця абстрактним міркуванням і поняттям, а ле треба відразу відсилатися на символи – тільки їх анамнетично-доксологічне застосування в Церкві відкриває очі на іншу нову реальність, просякнуту Божою присутністю (28). Символи не дозволяють розвиватися дуалістичному християнству, де Бог ста в чужий світові, а матерія не дозволяє людині спілкуватися із Богом, котрого пізнати можна тільки раціоналістично (29).

Якщо кожна Літургія є нова Пасха, то її треба приносити завжди із однаковою святковістю. Не може бути дуалізмів, котрі якимось чином закрались до нашої літургійної практики, а наприклад : Літургія святкова і Літургія буденна, Літургія співана і Літургія тиха, Літургія спільна і Літургія приватна і т. ін. Кожна Літургія має бути святкова, співана, спільна!.. Роберт Тафт, один із найбільших знавців Літургії Церкви, у слові до випускників ЛБА 26 червня 2000 року згадав Інструкцію ІІ Ватиканського Собору „Inter Ecumenici” (§13) і ствердив, що дана інсрукція „не залишає жодних неясностей, прямо зобов'язуючи, щоб: „Літургійні церемонії... проводилися якнайурочистіше”.

Однак, зараз проблемою для багатьох є саме церковні обряди і рубрики. Багато думають, що Євхаристія є позачасовим фактом і у своїй суті не залежить від культур та історичних обрядів, та й авторами Євхаристії є не люди, а Христос і Дух Святий. Ми, однак, були би далекими від іконічного ділання Пресвятої Тройці, якщо би не вживали церковних символів, які єдино можуть причастити нас прихованій божественній дійсності. Символи не є маловажною зовнішньою формою. Вони, натомість, є незамінними засобами спілкування людини із Богом. Символи не тільки нагадують історичне діло Відкуплення, але силою Духа Святого уприсутнюють його (30). Св. Іван Золотоустий, Теодор із Мапсуестії та інші Отці навчали бачити під літургійними символами самого Христа, Його спасенні діла, невидимих духів (31). Отакого їхнього бачення нам потрібно вчитися.

Думаю, що нам, українцям-католикам, цей Євхаристійний Рік є доброю нагодою, щоби краще запізнати літургійно-символічну структуру Євхаристії. Ф. Гарнокур наполягає на необхідності літургійної освіти як священиків, так і мирян. „Де народні вчителі літургіки?” – кидає він запитальний клич до Церкви (32). Парадоксально, але ми, священики, катехити постійно проповідуємо, катехизуємо, але мало звертаємося до літургіки, - вчительки правильної церковної молитви. Чи ми не закриваємо нашим вірним Царство Боже, коли не звертаємо увагу на містерійно-символічну природу таїнств нашого спасіння?



Висновки.


Зробимо висновки із нашої доповіді. Найперше Папська Енцикліка „Церква про Євхаристію” не дозволяє ігнорувати розуміння спасіння як обожествлення. Причащаючись людина не просто виконує практику, вона не адорує Христа, але стає членом нової онтологічної реальності – Церкви, Тіла Христового, в якому отримує втрачене богосинівство.

Питання Духа Святого та Епіклези є дуже важливим. Папа разом із Новим Катехизмом Католицької Церкви виразно говорить про спільну спасенну дію Христа і Святого Духа. Святий Дух є звершителем всього діла спасіння виконаного Христом. Людину, а через неї все сотворіння, чужих і ворожих життю божественному, Святий Дух вводить в стан богосинівства, робить здатними брати участь в природі Отця (33). Як забуття Духа Святого не є вірним (34), так і над надмірне акцетування на Ньому приводить до помилкової крайності, бо Дух Святий не є автономний і не хоче адорації Собі, а перебуває в служінні Отцеві. Автентичним місцем присутності Святого Духа є християнське монашество. Тому той, хто хоче причащатися Духу Святому, нехай постійно читає і слухає Святих Отців (напр. „Добротолюбіє”). Вони добре знають, як правильно творити дорогу для Духа.

Святі Отці, носії Духа Святого, захищають нас від крайностей дуже надійно. Вони залишили нам духовні антивіруси у вкладеній ними Літургії Церкви – це є обряди, символи, молитовне правило. Це не є просто зовнішні форми, а засоби спілкування із Триєдиним Богом. Через благодать Духа Святого, що вділяється Христовій Церкві, обрядові символи перестають бути простими знаками, а несуть реальність нову, містичну, божественну. Тому до літургійних чинностей треба ставитися із великою повагою – недбалість до них, їх спрощення і знехтування ними свідчать про брак комунікативного розуміння символу, і, мабуть, це говорить про нелад у контакті із Богом.

Однак, думаю, що для того, аби ми могли думати по-новому, відноситися до Церкви і до її євхаристійно-літургійних чинностей, як до місця, де пульсує божественне тринітарне життя, нам потрібно пережити антропологічний поворот, започаткований ще на ІІ Ватиканському Соборі, та здійснюваний такими богословами, як Карл Ранер, Йозеф Ратцінгер і Папа Іван-Павло ІІ. Богові не потрібні людські жертви і почесті. Він, щоби привернути людину до себе, Сам виходить їй назустріч, даруючи Себе людині у Сині. Ми тільки приймаємо Сина, творимо Анамнезу, а Дух Святий в принесених символах уприсутнює божественне таїнство (35). Нам потрібно готовності Марії Магдалини жертвувати Улюбленому все найдорожче і найкрасивіше, і виражати цю готовність конкретно і предметно, щоб наші Євхаристійні зібрання були „службою у вірі” (50).

Вкінці доповіді для того, щоби наша конференція була більш практичною, насмілюся дати такі три пропозиції: 1. Звернутися до спеціалізованих богословів нашої єпархії, щоб вони зайнялися глибше питанням поняття символу у церковній молитві, - це, думаю, дозволило би глибше осмислити пасхальну суть святкування Євхаристії; 2. Звернутися до Синоду єпископів УГКЦ із пропозицією негайно зайнятися питанням якості принесених Дарів на св. Літургії. Можна запропонувати звернутися за допомогою до Католицьких Церков в Італії чи Німеччині, які вживають до Літургії ліцензійоване Церквою вино відмінної якості. 3. Святі, особливо мученики, є одними із найбільших символів сопричастя Христові – у собі вони є стовідсотково зреалізованою Євхаристією і їх присутність серед християн є особливою благодаттю. На жаль, хоч вже більше ніж чотири роки Папа проголосив нових мучеників українських, впевнено скажу, що на рівні всієї нашої єпархії не твориться належно пам'ять щонайменше наших мучеників Станіславських. Прикладом протилежним нам, є інші єпархії, а особливо Закарпатська. Тому пропоную Єпархіальному управлінню на чолі із діючим Єпископом негайно запросити компетентних богословів укласти богослужіння (канони, акафісти, тропарі), встановити свята в честь ісповідницької смерті наших станіславських мучеників та свята в честь перенесення їхніх мощей, поминати їх на єктенії „Спаси Господи” під час кожної Великої Вечірні і Утрені. Якщо не творитимемо молитовну пам'ять наших славних єпархіальних мучеників, то втрачатимемо ті всі благодаті, які ми і вся наша єпархія могла би сподобитися за їхнім заступництвом.

Сподіваюся, що такі пропозиції обов'язково знайдуть слушність і підтримку у всіх вас та у висококваліфікованого оркомітету нашої конференції.

Дякую сердечно всім за увагу. Особливу дяку засилаю моєму святителю і вчителю Його Преосвященству Кир Софрону Мудрому, який довірив мені виступити із високого амвону цієї вельмишановної Конференції.

 


(1) Каспер В. Євхаристія – джерело духовного життя / Пер. із іт. о. Рак В., о. Климковський М. // Нова Зоря. - 2003. - число 41. – с. 7.

(2) У цій доповіді використовується німецьке видання Енцикліки із Інтернету: Ecclesia de Eucharistia von Papst Johannes Paul II. An Die Bischöfen die Priester und Diacone an die geweuhten Personen und an alle Christgläubigen über die Eucharistie in ihrer Beziehung zur Kirche.

(3) Див. Il servizio: pane che si spezza per donarsi agli altri. In: Antonio Fallico. Eucaristia, comunione trinitaria e comunità ecclesiale. – Milano: Edizione Paoline, 1986. – pp. 75-88.

(4) Св. Іриней Ліонський, св. Атанасій Великий недвозначно часто повторювали, що „Бог стався людиною, щоби людина сталася богом”.

(5) Пор. Водопівець І. Еклезіологія/Пер. із іт. Димид М. – Рим–Львів: Свічадо, 1994. – с. 72.

(6) Григорій Паламас. Гомілія 56.

(7) Св. Іриней Ліонський V, l4, 7.

(8) Див. Peters G. I Padri della Chiesa. – Roma: Borla, 1984. – p. 328.

(9) В офіційному „Уставі Богослужінь” тому виразно звертається увагу на розмір кивотів: „Артофор, або кивот, що міститься посеред св. Трапези (Престолу), повинен бути споруджений на вигляд малої святині або гробу. Не повинен він бути надто високим і широким, щоби своїми розмірами літургійних дій служителя й спів служителів не стримував ані не вчиняв неможливими” (Устав Богослужінь Вечірні Утрені й Божественної Літургії, 3. Ісидор Дольницький. Типик Української Католицької Церкви/Пер. із церк.-слов. – Рим: Вид. оо. Василіян, 1992. – с. 526).

(10) Paoli A. Caminando s'apre cammino... Цитовано за: Antonio Fallico. Eucaristia , comunione trinitaria e comunità ecclesiale... p. 80.

(11) Світло народів, 3.

(12) Olivier Raquez. Roma orientalis. Approcci al patrimonio delle Chiese d'Orientae. – Roma: Lipa, p.265 .

(13) Див. Karl Rahner-Lesebuch. Rechenschaft des Glaubens. – Zürich/Freiburg: Bezinger-Herder, 1979. – s. 384.

(14) Каспер В. „Євхаристія – джерело духовного життя”... с. 7.

(15) Пор. Світло народів, 3

(16) „Євхаристія творить Церкву” є назва ІІ розділу Енцикліки.

(17) Обожествлення – один із найголовніших термінів святоотцівської богословії. Цей термін хоче скзати, що Бог створив нас здатними стати подібними до Нього. Ця благодать не є простим новим життям людини під дією Духа, але участь в житті самого Бога, де людина немовби стає Його „партнером”. В Писанні ця нова реальність описана як: причастя Духові Святому, стан синівства (Рим. 5, 5). Див. Шпідлік Т. Духовість християнського Сходу. Систематичний підручник/Пер. із іт. М. Прокопович. – Львів: Видавництво ЛБА, 1999. – сс. 51-52.

(18) Стасяк Я. С. Завіла Р. Основи догматичного боголов'я/Пер. із пол. Старко О. – Львів: Місіонер, 1997. – с. 150.

(19) Благодать Божа у Ladaria L.- F. визначатися як „новий стосунок із Богом” у Христі, інсталяція у Сині нашого богосинівства (Ladaria F.- L. Antropologia teologica. - Casale Monferrato: Edizione Piemme, 1995. - pp. 408 ss.

(20) Див. Каспер В. Євхаристія – джерело духовного життя... – с. 7.

(21) Giraudo C. Eucaristia per la Chiesa. Prospettive teologiche sull'eucharistia a partire dalla “lex orandi”. – Breschia : EPUG - Morcelliana, 1989. – p. 437.

(22) Кунцлер М. Літургія Церкви/Пер. із нім. монахині Софії. – Львів: Свічадо, 2001. – с. 82.

(23) Spiteris Y. La teologia Ortodossa neo-greca. – Bologna: EDB 1992. – p. 346.

(24) Див. ККЦ 690. Виразом цієї богословії є форма кивота у грецьких Церквах: там за кивот служить фігура голуба, який звисає над престолом, як символ Духа Святого, який містить і передає Христа.

(25) ККЦ 1104–1107.

(26) ККЦ 1091-1109.

(27) Йосиф Кардинал Рацінґер. Вчення про Святі Тайни у Новому Катехизмі/Пер. із іт. о. д-р Шевчук С.//Пізнай правду. - 2003. - №3. - с. 9.

(28) Там само, с. 10.

(29) Див. Гарнонкур Ф. В мирі Господу помолімося: До богослов'я літургії та християнської єдності/Упор. О. Турій; пер. із нім. О. Конкевич. – Львів: Свічадо, 2004. – сс. 31-62. Кунцлер настоює на комунікативному розумінні символу і на його безумовній необхідності, щоби увійти у спілкування із Триєдиним Богом (Кунцлер М. Літургія Церкви... сс. 119 – 124).

(30) Основою кожного церковного символічного дійства є Анамнез і епіклеза. При цьому: „треба розрізнити між встановленням тайн із сторони Христа, як це показано в анамнезі, та їхнім продовженням у Церкві із сторони Духа, як це показано в літургійній Епіклезі ” (Rosato J. Philip. Introduzione alla teologia dei sacramenti. – Casale Monferrato: Piemme, 1992. – p. 38.

(31) Див. Шульц Ганс Йоахим. Візантійська Літургія: свідчення віри та значення символів/Пер. з нім. С. Софія Матіяш. – Львів: Свічадо, 2002. – сс. 64 – 71.

(32) Гарнонкур Ф. В мирі Господу помолімося... – сс. 18-22.

(33) Стасяк Я. С. Завіла Р. Основи догматичного боголов'я... – сс. 148-162.

(34) Водопівець І. Еклезіологія... с. 73.

(35) Кунцлер М. Літургія Церкви... сс. 15-20.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC