Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• «Його поведінка, його спосіб реагування виключали із цієї зустрічі всяку штучність, а робили її дуже природною»: інтерв’ю Блаженнішого Любомира, у якому він підсумовує візит в Україну Кардинала Леонардо Сандрі
• "Часто виходимо з церкви, якщо не такими самими, то ще гіршими": інтерв’ю Блаженнішого Любомира для УНІАНу
• "Загальна прикмета для тих людей – це туга за рідним краєм": інтерв’ю Блаженнішого Любомира, у якому він розповідає про візит до Італії та відзначення Дня матері
• "Одні сіють – другі збирають плоди": інтерв’ю з п. Анною Евою Боднар, головою Українського богословського наукового товариства, про перспективи розвитку та плани на майбутнє УБНТ
• "Зло можна подолати тільки силою молитви": інтерв’ю Владики Ігоря (Возьняка), Архиєпископа Львівського, для газети "Україна і час"
• "Я був щасливим...": інтерв’ю Блаженнішого Любомира для "України молодої"
 Блаженніший Любомир, Глава і Отець УГКЦ, як монах, священик-душпастир та архиєрей. Інтерв’ю Глави УГКЦ для християнського журналу «До світла» (Італія)
• «Якщо Господь Бог кличе, то не можна тим легковажити»: інтерв’ю Блаженнішого Любомира, у якому він коментує Постанови цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ
   Блаженніший Любомир, Глава і Отець УГКЦ, як монах, священик-душпастир та архиєрей. Інтерв’ю Глави УГКЦ для християнського журналу «До світла» (Італія)


Блаженніший Любомир, Глава і Отець УГКЦ, як монах, священик-душпастир та архиєрей.
Інтерв’ю Глави УГКЦ для християнського журналу «До світла» (Італія)

Ваше Блаженство, ви належите до монастиря студійського уставу, через довгі роки сповнювали місію архимандрита, пов'язану із усіма клопотами та обов'язками цього уряду на Студіоні в Римі. На ваші рамена була покладена місія розвитку цієї спільноти. Що вам пригадується важливим з досвіду архимандрида, що могло б послужити монашеству нашої Церкви сьогодні?

Я на самому початку був єпархіальним священиком. Я колись ще малим хлопцем мріяв стати монахом. Але через воєнні обставини це не здійснилося. І коли я з батьками приїхав до США, прийшов до семінарії, скінчив її і став єпархіальним священиком. Щойно 11 років пізніше, я мав змогу вступити до монастиря – це був монастир св. Теодора, монахів студійського уставу. Я відбув час проби і вже в 1973 або 1974 році одержав схиму. Опісля я був назначений покійним Патріархом Йосифом на настоятеля дому і архимандрита з відповідальністю за монахів студійського уставу поза межами України. Нас було небагато, ми мали дім в Канаді, пробували осісти в Парагваю, але із збігом обставин, центральним монастирем для нас став монастир в Грота Ферата, більш відомий під назвою «Студіон». Ми жили в обставинах еміграції. Чи в Канаді, чи в Студіоні, чи в Парагваю ми служили нашим людям. Все це були люди, яких обставини винесли із рідного краю, але у всіх тих монастирях, головно в Канаді, в Грота Ферата дуже багато людей приходили подивитися, як то живуть ці монахи. Наші завдання в тих часах були обмеженими до душпастирської праці, чи загально-духовної обслуги отих прихожан. Ми багато часу присвячували на те, щоби нав'язати розірвану нитку нашої традиції. Бо коли на початку 20 століття, Митрополит Андрей зорганізував нас, тобто заснував перший монастир у Скнилові, біля Львова, то властиво це були початки після довгої перерви в існуванні традиційного монашества в Україні. Ми не є чином, ми є знані за монастирями в яких ми проживаємо, до яких ми приналежимо, але в 40-х роках військові обставини зробили життя монахів в Україні дуже і дуже складним. Не було можливо нормально розвиватись і треба було працювати в інший спосіб, щоб з одної сторони зберегти покликання, а з іншої послужити людям. Як душпастирі брати сходилися принагідно, але не могли жити в спільноті, як приписує правило. Такі були обставини тут в Україні. Поза Україною, хоч нас тут не було багато, ми старалися зберігати дух спільноти і старалися розбудовувати наші монастирі в цьому дусі. Наші зусилля часто були направлені щоби пізнавати наше минуле, наші традиції і по можливості їх здійснювати у щоденному житті. Брати дуже ревно працювали в тому, старалися, хотіли ми справді оту традицію, яку нам здавна передано, щоб ми її не загубили.

Покійний Патріарх Йосиф мав таку думку, щоби на наших поселеннях, по можливості в кожній країні, був монастир студійської традиції. Бо це є ті монастирі, в яких головним завданням є молитва, молитва за народ. Ми мали, як я вже зазначив, монастир в Канаді, монастир Студіон, пробували створити монастир в Парагваю, але нам це, нажаль, не вдалося через брак людей, бо щоби засновувати монастир в нових умовах, в середовищі латинської культури, хоча серед наших людей, але все ж таки було дуже трудно і тому цей проект після 10 років проби ми мусіли закрити.

Я би ще хотів дещо згадати з історії монастиря Студіону. Покійний Слуга Божий Митрополит Андрей ще на самих початках планував, щоб в Римі був монастир монахів студійського уставу і навіть задля цієї цілі набув землю. Ціль того монастиря мала бути, щоби тут в центрі католицького світу, а також серед сильної латинської традиції, був присутній монастир візантійської, головно візантійсько-слов'янської традиції, бо вже в Грота Фераті був монастир візантійсько-грецької традиції та лавра св. Ніла. Ми мали радше представляти церкву слов'янського сходу. Але знову ж, хоча сюди приїжджали монахи, але прийшла війна і треба було ту набуту землю продати. Одначе, один із наших представників тут, о. Королевський, ті гроші, які були виручені від продажу землі, залишив у Конгрегації для Східних Церков на ту ціль, на яку вони були попередньо призначені. Коли у 60-х роках Патріарх Йосиф, завдяки старанням Папи Івана ХХІІІ приїхав до Риму, йому сказали про ті гроші, що вони вже є і він додавши трохи своїх засобів набув цей монастир в Грота Ферата. Спочатку це був монастир оо. Маріаністів, але потім, через свої обставини, вони мусіли його продавати, Патріарх його набув і так ми осіли в Студіоні, біля Риму. Це мало свої користі, бо перш усього та первісна думка Митрополита Шептицького була здійснена, а також будучи тут, багато членів монастиря мали нагоду завершувати студії і тим самим духовно збагачувати монастир, і крім того, як я вже на початку сказав, багато наших людей, прочан, які приїжджали до Риму, мали нагоду прийти, відвідати таку духовну установу як монастир.

Ваше Блаженство, Митрополит Андрей і Патріарх Йосиф – перший як засновник, а останній як відновитель тут на чужині – бачили велику місію монахів студитів у відновленні та збереженні нашого українського східного обряду. Ви, як наслідник блаженного Климента, мали непросту місію тут в Італії, поза Україною, котра була в неволі, довести так розхитаний наш східний обряд та Літургію, довести до автентичності. Чи на сьогодні це вже вдалося, чи це є ваш хрест і надалі?

Бачите, нам не було так трудно щодо самої Літургії, бо вказівки існували і були виразні, як для нашої Церкви, так і для монастиря зокрема. Трудність була радше у здійсненні тих приписів, яких Мати - Церква від нас вимагала. І ми старалися так робити. Ми мали такого, як о. Антоній Грижак, який був дуже обізнаний в цих справах. І ми старалися все виконувати і то не тільки з зовні, але й намагалися зрозуміти аспекти тої східної традиції і всюди, де ми є, ми стараємося це робити. В монастирях студійського уставу це є самозрозуміло, що ми повинні зберігати в найкращому вигляді нашу традицію, не приймаючи ті тимчасові додатки, виключаючи ті, які приходять природним розвитком. Наших братів за кордоном було небагато, але все старалися посилати і сьогодні студити посилають своїх членів на навчання, щоби досконаліше могти виконувати, не тільки задля такої зовнішності, але щоб краще пізнавати дух нашого літургічного життя і в такий спосіб ставати такими живими свідками наших справжніх літургічних традицій.

Блаженніший, які духовні прикмети, чи радше рису, яку ви здобули перебуваючи на Студіоні, ви б вважали, що необхідно мати кожній духовній людині?

Бачите, в наших студитських монастирях ми повинні особливо плекати дві речі: перше – це плекати дух молитви, особистої і спільної, друге – старатися жити в спільноті, а не кожен жити для себе, як говориться у Святому Письмі: «Вважати себе слугою інших».

Ваше Блаженство, за планом Патріарха Йосифа ваша спільнота була створена для служіння українському народу, який у ті часи був у неволі, за «залізним муром». Проте, з приверненням свободи ви, як архимандрит, і ваші співбрати перенеслися до України, розуміючи покладену на вас місію та виклик часу. Напевно це не було просто. Що ви відчували у цей час?

Ну бачите, ми тут були все ж таки на чужині і була така ситуація, що після смерті блаженної пам'яті Патріарха Йосифа, значно зменшилося число прочан до Риму і був вибір, або вливатися в італійське тутешнє життя, оскільки ми були поза межами Риму, або шукати того місця, де ми могли б розвиватися і може служити краще людям. Але ми вибрали поворот до України, щоб допомогти нашим братам, які пройшли важке горнило переслідувань і які вже організувалися і зробили поважні кроки в розвитку монастирського життя.

Дякую, Блаженніший. То була перша частина нашої розмови, яка стосувалася вашого монашого життя. Якщо дозволите перейдемо до другої частини, про вас, як священика-душпастиря.

Блаженніший, тут в Італії, чи в інших країнах, де опинилися наші вірні т.зв. “четвертої хвилі еміграції”, наша Церква старається забезпечити душпастирську опіку через священиків, які, як колись, так і тепер ідуть за своїм народом. Що би Ви порадили із вашого душпастирського досвіду в США, як вірним так і духовенству, може б хотіли від чогось застерегти, а до чогось заохотити?

Всюди, де ми є в еміграціях, а ми вже є у різних країнах, бо це вже є четверта хвиля еміграції, священик поза межами України повинен мати такі свого роду особливі якості, а саме, що дуже важливо, берегти літургічну і духовну і навіть народну культуру того народу, якому він служить. З другої сторони є дуже шкідливо жити в такому закритому способі, як у нас популярно називається «гето». Священик повинен допомогти людям інтегруватися, включити їх в середовище, в якому вони знаходяться, не боятися, але не переставати бути собою, то значить вносити свою пайку в церковну спільноту даної країни. Священики мають нелегке завдання, бо вони тут на чужині є сторожами тої духовної ідентичності. В Україні тепер, можна сказати, ціле суспільство настроєне в певному напрямку, то отже якщо навіть священик з якоїсь причини не сповнить своїх обов'язків, то цілість допоможе нам надробити те, де він може щось не допрацював. Натомість, коли ми є на чужині і немає тої підтримки загалу, мусить священик і спільнота разом із ним бути дуже чуйною, старатися не загубити свого «я».

Блаженніший, яку позицію під час вашого душпастирства, наша Церква та духовенство займали по відношенню до світських товариств? Чи вдалося поєднати людей різних переконань і поглядів, чи радше це було непросто і Церква старалася бути для всіх, не займаючи чиєїсь позиції, і це природно, адже її завдання - це спасіння людини?

Були різні товариства, як світського так і церковного характеру і Церква старалася нікого не залишити без опіки, без підтримки. Дуже важливо те, щоб люди хотіли бути при своїй Церкві, бо інколи трапляється, що є такі поодинокі особи, які, і то всюди, старалися використати Церкву в інших цілях. Можу дати приклад, коли були якісь вибори, то там конечно священик мав розпочати молитвою, але вже потім священика не було потрібно, і на жаль були такі випадки, де люди були вже раді, як він пішов і не старалися, щоб їхнє середовище наповнював християнський дух. Бачите, якщо люди не хочуть, то Церква не може насильно накидатися комусь, Церква має служити. Звичайно, як є церковні товариства, то Церква старається провадити їх в церковному дусі через духівників. Поза Церквою в Україні, чи в українській спільноті завжди є ті, які близькі до Церкві і ті, для яких Церква є прикрасою. Ці проблеми є складні, але Церква через своїх священиків, а також через свідомих християн повинна старатися, щоб ті наші українські громади поза Україною не були позбавлені того духовного елементу.

Дякую, Ваше Блаженство, а тепер перейдемо до третього розділу нашого інтерв'ю, а саме, ваше служіння як архиєрея.

Патріарх Йосиф висвячував вас для України далеко від рідного дому, як архиєрея і свого наслідника. З незалежних від вас причин, ви були поза межами України, тут в Італії. Напевно це не був легкий досвід. Звідки Ви черпали оту довготерпеливість, щоб постійно бути згідним з Божою волею?

Бачите, не треба перебільшувати тих речей. Якогось особливого терпіння там не було. Було певне зрозуміння. Нас трьох було висвячено на випадок, якщо би в Україні забракло єпископів. І ніхто із нас трьох не мав якихось претензій, або жалів, коли ми жили приховуючи наше таємне завдання, бо така була домовленість і якогось такого терпіння ніхто із нас не переживав. Ми були готові, якщо би цього було треба, сповнити те, для чого ми були свячені. А потім так уже сталося, що розвиток нашої історії пішов іншими шляхами, і ми попали в інші обставини і наші завдання відповідно змінилися.

Блаженніший, ви як Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви робите дуже багато у пасторальному архиєрейському служінні, самі по цілому світі відвідуєте емігрантів, підбадьорюєте та молитесь за них та разом з ними, скликаєте Синоди нашої Церкві у різних куточках світу, де є наші поселення. Ви допомагаєте долати персональні та територіальні поділи, щоб показувати, що ви є одночасно батьком усієї Церкви, де б вона не була. Які є складності у цьому?

Складність і небезпека є в тому, що є та спокуса асиміляції, то означає загубитися в чужому морі і треба цього боронитись. Але не треба підходити тільки в негативному розумінні: боронитись від чогось. Найкращою позицією тут є, коли люди глибоко пізнають власну традицію, тоді вони не тільки зберігають себе, свою духовну особистість, але вони також стають позитивними у всій спільноті, чи в тій країні, в якій вони знайшлися. Емігранти наші пішли по цілому світі, тому що не було свободи, а частіше не було хліба, тому виходили із біди. Так само тепер, під час четвертої хвилі еміграції, люди виходять з України, щоб вийти із біди і дуже різні країни їх прийняли і то дуже гостинно прийняли. Ми повинні думати, що ми можемо з нашої сторони зробити для тих середовищ, які так гостинно нас прийняли. Ми не повинні бути тільки споживачами з тих благ, що здобули інші. Але ми також повинні принести також щось свого. Ми не маємо принести багатства, грошей, бо самі за цим прийшли, але ми тоді повинні бути готовими поділитись тими духовними дарами, які наша Церква зберегла і навіть помножила через своє мучеництво.

Блаженніший, за вашої участі відбулася історична й пророча подія –перенесення чи радше повернення осідку до Києва. Якою ви бачите місію нашої Церкви хоча би під кутом, що унію очолив Митрополит Київський Михайло (Рогоза)?

Бачите, ми повернулися до Києва і для мене особисто це є природний момент. Дехто тут бачить агресію на Схід. Ми завжди були в Києві, це перша річ, і важливим не є те, що там був київський митрополит, а що там були наші люди, і що хоча впродовж 200 років були різні заходи, чи то зі сторони Радянської влади, чи зі сторони ще колись царської влади, щоб тих греко-католиків позбутися, попри це Господь Бог якось так зарядив, що проти всяких обставин на Сході України знайшлося багато греко-католиків, яким ми мусимо послужити. Ми не є тими, які прийшли когось переманювати, але прийшли допомогти тим, які зберегли свою віру. То є наше завдання.

Ваше Блаженство, зараз ми будуємо видимий символ нашої Церкви – Патріарший собор Воскресіння Христового у Києві і це об'єднує нас, де б ми не були. Співпереживаємо спільно цю подію. Зараз в Італії, з Вашого благословення, хочемо розпочати акцію «Моя цеглина на будівництво Патріаршого собору», щоб спричинитися до нашого спільного дому. Ваші побажання нашим емігрантам, що є тут в Італії, щоб якнайкраще провести цю акцію.

Всі наші емігранти, то є діти нашої Церкви. Вони прийшли сюди і власне знайшли можливість здобути навіть певні земські добра. І я думаю і це певно природно, щоби ті, які вже дещо здобули, відчули внутрішнє бажання до воздвигнення собору, того спільного символу всіх греко-католиків по всьому світі, бо це є не тільки для одного Києва, але це є для всіх нас. І нам приємно, що вірні нашої Церкві з Канади, з Америки, що вони також відчувають те бажання допомогти і молитвами, і матеріально. Кожна цеглина додає щось до цілості, яка має в цьому випадку і духовний аспект, бо стає тою живою цеглиною. Ми дуже раді і вдячні тим, які в своєму серці відчувають потребу бути живою частиною свого народу.

Блаженніший Владико, коли дивитесь на свій 75-літній ювілей, ваш життєвий досвід, дитинство, юність, дозрілий вік, Христовий поклик. Котра з цих частин вашого життя видається вам більш щасливою чи радісною, які моменти з вашого життя є більш радісними з переживань більш людських, земських?

Я завжди і всюди почувався як вдома, я все старався приймати так, як Бог дає, і тому завжди і всюди чувся щасливим. Такі питання багато людей ставлять, але я не вмію відповісти. Я завжди був таким мандрівником крізь життя, але всюди, куди Господь Бог мене кликав я старався це приймати як Божий дар і тому завжди почувався добре.

На завершення, дозвольте вас привітати від імені всіх емігрантів в Італії, від імені всіх читачів нашого християнського часопису «До світла», від імені всіх священиків, які душпастирюють тут в Італії з тим поважним ювілеєм, який сповнений справді великою ласкою для вас, а через вас і для цілої нашої Церкві і для кожного з нас особисто.

Дуже дякую за такі теплі слова. Щиро вітаю всіх читачів журналу «До світла» і всіх тих наших людей, які шукають кращої долі. Нехай Господь Бог вас усіх благословить. Нехай Господь Бог якось так устелює життєвий шлях, щоб ви не перестали бути собою, щоб старались бути близько до рідних. Нехай Милостивий Бог усіх вас благословить.

Розмовляв о. Олександр Сапунко,
пасторальний координатор для українців греко-католиків в Італiї,
головний редактор християнського часопису «До світла»

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC