Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• "Вчинки Шептицького є для нас уроками": розмова з Ароном Вайсом, доктором історичних наук, науковим консультантом Центрального українського фонду історії Голокосту “Ткума”
• "Похорон Митрополита Андрея Шептицького": стаття Михайла Гайковського в журналі "Людина і світ"
• "Ватикан дозволив йому правити сидячи і хреститися лівою рукою...": стаття Бориса Козловського у газеті "Високий замок"
 "Апостол правди і науки": стаття Ігоря Голода в газеті "За вільну Україну"
• "Заповіт Патріарха": стаття Надії Пастернак у газеті "Експрес"
• "Моральність і реальність: рік Андрея Шептицького": стаття Ігоря Чорновола у "Львівській газеті"
• "Щоб церква була церквою...": інтерв'ю з п. Олегом Боднаром, автором проекту церкви-музею у с. Прилбичах, родинному селі Митрополита Андрея
• „Не маю жодних сумнівів стосовно святості Митрополита”: інтерв'ю з п. Оксаною Гайовою, головою Організаційного комітету Патріаршої Курії УГКЦ по вшануванню пам’яті Слуги Божого Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа
• "Софія з Фредрів Шептицька": витяги з праці с. Олени Меньків, СНДМ
• "Архіви промовляють правду": публікація в журналі "ПіК"
• "Митрополит Андрей Шептицький": стаття Анни Вероніки Вендлянд у газеті "Поступ"
• "Чудо має статися": інтерв'ю з п. Оксаною Гайовою, членом Постуляційнoгo Центру беатифікації і канонізації святих УГКЦ
• "Ісповідницький подвиг Патріарха": стаття мгр. Дарії Кузик у газеті "Поступ"
• "Останні роки Патріарха": стаття мгр. Дарії Кузик у газеті "Поступ"
• "Митрополит Андрей Шептицький та Польща": стаття Станіслава Стемпень у газеті "Поступ"
  

 

Апостол правди і науки

 

1 листопада 60 років тому навіки спочив Андрей Шептицький

Зрікаючись мирського життя, Роман-Олександр-Марія Шептицький, обрав собі не тільки ім'я одного з апостолів Ісуса Христа, а й їхню долю, позаяк митрополита не лише переслідували опоненти - його далеко не в усьому наслідували навіть беззастережні шанувальники.

Предтеча злуки

60-ті роковини смерті Шептицького минають під телеакомпанемент розмежування українців на дві «нації» - «наддніпрянсько-православну» й «наддністрянсько-греко-католицьку». Та оскільки батьки-галичани автора публікації - римо-католик і греко-католичка - хрестили сина в православному храмі, то виходить, що його сортувальники віднесли до третього «етносу» - «чужих-серед-своїх-та-свій-серед-чужих»?..

Що ж, у такому разі автора не звинувачуватимуть в упередженості його запевнень у тому, що найбільш промовисто вигадки розчленовувачів нації спростував саме Шептицький. І не лише тому, що на особистому прикладі засвідчив україноцентризм галичан навіть попри спольщеність поколінь свого давнього руського роду.

Митрополит довів також, що й решта наддністрянців, ще на почат­ку XX століття штучно поділених на україно- та москвофілів і «латинників», врешті-решт визнають своєю Вітчизною не Австрію, Польщу чи Росію, а країну між Сяном і Доном.

Ще до злуки українських земель в єдину державу Митрополит вимагав 1918 року в австрійському парламенті передати Холмщину православній Наддніпрянщині - УНР. А у 1930 роках навіть тяжка недуга не стримала його оббивати на інвалідному візку пороги керівників Польщі, аби спинити знищення на Холмщині православних храмів і насильне пе­ретягання українців у католицтво.

Шептицький також матеріально підтримував науковців і митців, які утекли з Наддніпрянщини від більшовиків. 1933-го наддністрянці зібрали на заклик глави УГКЦ продукти для своїх братів з-за Збруча, але Кремль відмовився їх передати за призначенням, заперечивши факт голоду в Україні, 1944 року Шептицький надав греко-католицькі храми для Бого­служінь священикам УАПЦ.

Навіть історик-наддніпрянець Дмитро Дорошенко не сумнівався у тому, що саме східний обряд УГКЦ, очищуваний її главою від латинських нашарувань, не лише врятував наддністрянців від спольщення, а й «злучував галичан-уніатів з їх східними братами, які залишилися при своєму старому православ'ї».

Для всього народу

Ще один історик, донька російського генерала Дмитра Меньшова й шанувальниця УАПЦ Наталія Полонська-Василенко, стверджувала, що Митрополит «був великим авторитетом для всього українського народу без огляду на віросповідні різниці». Це засвідчив і головний регулятор процесії канонізації у Ватикані Амврозій Ешер, за даними якого 1918 року «більшість сил мирян-українців, представників українського православ'я, була, без сумніву, за обрання Шептицького» главою своєї єдиної Церкви по обидва боки Збруча.

Для Митрополита це було приємною несподіванкою, однак він утримався від особистої агітації на ко­ристь своєї кандидатури й погоджувався стати духовним лідером усієї нації лише після того, як за нього проголосує більшість учасників собору УПЦ. Однак її єпископи, серед яких не було українців, усунувши зі собору мирян, проголосили Київським митрополитом росіянина.

Та ще 1919 року визнати Шептицького Митрополитом усіх його співвітчизників планувало й керівництво УНР. У цьому державного секретаря зовнішніх справ ЗУНР Лонгина Цегельського запевняв голова уряду наддніпрянців Володимир Винниченко. Та невдовзі більшовики змусили той уряд залишити Київ.

Патріот-інтернаціоналіст

А вслід за ним - і російських єпископів, які знайшли притулок у... гла­ви УГКЦ. Попри те, що домагалися 1914 року його ув'язнення у монастирській келії, у якій Митрополит не міг встати на повний зріст і ще більше застудив свої хворі ноги.

У 1940-х роках Шептицький закликав збирати продукти для полонених червоноармійців (попри те, що «визволителі» розстріляли 1939-го брата глави УГКЦ Лева з усією його родиною). За це ветерани «Великої Вітчизняної» досі віддячують Митрополиту нагадуванням про його вітання німецькій армії 1941 року та благословляння вояків дивізії «Галичина».

Натомість про делегацію глави УГКЦ до Сталіна «забувають». Чи не тому, що у неї та вітання німцям є спільний знаменник - спроба духовного лідера галичан відвести дамоклів меч від своїх земляків?..

«Симпатії» ж Шептицького до окупаційних армій засвідчило його по­слання «Не убий», у якому політичне убивство прирівняне до кримінального. Однак Митрополит не лише застерігав від варварства, а й переховував у своїй резиденції та монасти­рях сотні євреїв.

Врятований ним рабин Давид Кахане свідчив у «Щоденнику львівського гетто»: «Коли я змальовував йому (Шептицькому. - І. Г.) гетто і табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, я бачив, як по його обличчю котилися сльози... Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу та щиро співчу­ває, сприймаючи їх, як свої власні».

А ті євреї, яких ув'язнювали в совєтських концтаборах, писали у листі, опублікованому в журналі «Єрусалим пост» від 12 червня 1985-го: «Удень, коли була проголошена незалежність України (30 червня 1941 року. - І. Г), він закликав до мудрого і справедливого керівництва з метою захисту інтересів усіх українських громадян, «незалежно від їхньої національності та релігії». 1942 року, коли німецька армія уже дійшла до Волги та Кавказу і перемога гітлерівців здавалася неминучою, Митрополит Шептицький надіслав листа Гіммлеру, в якому рішуче протестував проти геноциду щодо євреїв. Гіммлер наказав заарешту­вати Шептицького. Але Отто Франку й Карлу Ляшу, які керували Галичиною, вдалося утримати рейхсфюрера СС від цього кроку, бо те, що Митрополит користувався глибокою пошаною серед свого народу, могло призвести до великих заворушень».

Миротворець

Не відштовхував від себе глава УГКЦ і тих, кого вважали атеїстами. Зокрема Івана Франка, якому Мит­рополит віддав належне ще й попри його проголошення себе православним на знак протесту проти консер­ватизму й москвофільства попередників Шептицького. Коли, за даними дослідника Андрія Шкраб'юка, «донька Франка прийшла до митрополії просити про панахиду за батьком, її зустрів о. Михайло Цегельський і заявив, що Франко помер без Бога (факт передсмертної сповіді Каменяра засвідчили пізніше. - І. Г.), і Церква не може і не буде за нього молитися; аж тут із-за дверей пролунав голос (Шептицького. - І. Г): «Помиляєтеся, отче Цегельський!»

У толерантності Митрополит відмовляв не націям та їхнім окремим представникам, а вчинкам, що порушували, заповіді Божі. У тому числі тим, які ОУН виправдовувала метою визволення України. Водночас Шептицький вважав своїм обов'язком ненасильницькими методами заради­ти кривдам українців, позбавленим власної держави. Та навіть за це заз­нав переслідувань.

Його ув'язнювали в 1914-1917 роках росіяни й двічі заарештували поляки 1918-го як одного з чільних осіб у законодавчому органі ЗУНР, а 1923-го - за намагання запобігти поїздкам до Риму, Парижа, Лондона та США карт-бланшу Польщі на анексію нею Галичини.

Небезпечними у Варшаві розцінили тоді клопотання Шептицького щодо прав українців на власну державу, а не застереження Митрополита не доводити його співвітчизників до нової Коліївщини. А відтак вона все-таки спалахнула 1943 року на Волині...

Фундатор незалежності

І все ж внесок Шептицького у здобуття українцями незалежності переоцінити важко. Бо Верховна Рада ніколи не проголосила б незалежність України, якби державний статус УРСР, голослівний аж до 24 серпня 1991 року, не змусила більшовиків проголосити, запекло опираючись їм, армія УНР, найдієздатнішим корпусом якої були січові стрільці з Галичини. А ті виховувалися за книгами, виданими товариствами, які матеріально підтримував Шептицький та інші наддністрянці, що доробилися до можливості інвестувати кошти в національну свідомість своїх співвітчизників завдяки главі УГКЦ. Бо саме він заснував не лише перший в Україні Національний музей, Народну лічницю, «Академічний дім», що слугував студентам гуртожитком і бібліотекою, гімназію, притулки для сиріт, а й «Руську ощадницю» у Перемишлі та банк у Львові, що позичали селянам гроші на придбання землі. Ділився коштами й з кооперативами та подбав про про­фесії для молоді, матеріально підтримуючи хліборобську й садівничу школи та врятувавши клопотанням у чехословацького уряду Українську сільгоспакадемію у Подебрадах.

«Тільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі або майже всі (відповідно до свого становища) є заможні. Немного користі з багатств суспільства, коли не розложені вони на всі верстви його, а по можливості, й на всі одиниці його рівномірно. А таке рівномірне (тут і далі виділено Шептицьким. - І. Г.) розложення їх неможливе знову без морального закону, який всіх нарівні зобов'язує». «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять... Як довго нема між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший», - запевняв своїх співвітчизників Шептицький. Та навіть ті, хто очікує проголошення Митрополита святим, втілювати його заповіти не поспішає...

 

Ігор Голод

За вільну Україну, № 116 (2229),
21 жовтня 2004 року

 

На початок 


Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC