Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• "Вчинки Шептицького є для нас уроками": розмова з Ароном Вайсом, доктором історичних наук, науковим консультантом Центрального українського фонду історії Голокосту “Ткума”
• "Похорон Митрополита Андрея Шептицького": стаття Михайла Гайковського в журналі "Людина і світ"
• "Ватикан дозволив йому правити сидячи і хреститися лівою рукою...": стаття Бориса Козловського у газеті "Високий замок"
• "Апостол правди і науки": стаття Ігоря Голода в газеті "За вільну Україну"
• "Заповіт Патріарха": стаття Надії Пастернак у газеті "Експрес"
• "Моральність і реальність: рік Андрея Шептицького": стаття Ігоря Чорновола у "Львівській газеті"
• "Щоб церква була церквою...": інтерв'ю з п. Олегом Боднаром, автором проекту церкви-музею у с. Прилбичах, родинному селі Митрополита Андрея
• „Не маю жодних сумнівів стосовно святості Митрополита”: інтерв'ю з п. Оксаною Гайовою, головою Організаційного комітету Патріаршої Курії УГКЦ по вшануванню пам’яті Слуги Божого Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа
• "Софія з Фредрів Шептицька": витяги з праці с. Олени Меньків, СНДМ
• "Архіви промовляють правду": публікація в журналі "ПіК"
• "Митрополит Андрей Шептицький": стаття Анни Вероніки Вендлянд у газеті "Поступ"
• "Чудо має статися": інтерв'ю з п. Оксаною Гайовою, членом Постуляційнoгo Центру беатифікації і канонізації святих УГКЦ
• "Ісповідницький подвиг Патріарха": стаття мгр. Дарії Кузик у газеті "Поступ"
 "Останні роки Патріарха": стаття мгр. Дарії Кузик у газеті "Поступ"
• "Митрополит Андрей Шептицький та Польща": стаття Станіслава Стемпень у газеті "Поступ"
  

 

На початку лютого 1963 року, після 18 років тюрем, таборів та заслання, Блаженніший Йосиф Сліпий (1892-1984) прибув до Риму. Розпочався новий етап його життя і діяльності у „вільному світі”, хоча Греко-Католицька Церква в Україні та інших країнах „соціалістичного табору” залишалась у неволі. Одним із основних напрямів діяльності Блаженнішого стали намагання надати Церкві патріаршого статусу.

 

Останні роки Патріарха

 

Патріархат, як і багато поривань Йосифа Cліпого, не зустрів розуміння – чи не тому, що не був пустою мрією. Нема сумніву, це була правдива церковна політика (дбання про душі довірених), а не амбіції (часто засуджувані Патріархатом).

Блаженніший почав розбудовувати Український центр у Римі, заклав незабаром фундамент під будівлю Українського Католицького Університету, розпочав будову собору святої Софії… У 1968 p. здійснив важливу першу глобальну подорож – відвідав три континенти. Подорож тривала 3 місяці, від 14 червня до середини вересня. Він відвідав паству в Канаді й Америці, де завітав також у Баунд-Брук, до ієрархів Української Православної Церкви: митрополита Івана Теодоpовича й архієпископа Мстислава, майбутнього Патріарха.

Після тріумфальної подорожі різними осередками українського духовного життя Північної Америки Блаженніший відлетів до Боготи, в Колумбію, для участі в Євхаристійному конгресі. На південноамериканському континенті відвідав згодом вірних української Церкви у Венесуелі, Бразилії, Аргентині й Парагваї. Усюди Блаженнішого ентузіастично вітали не лише українці, але й многі чужинці.

1969 p. відбулося урочисте посвячення собору св. Софії й Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи, на якому було багато українських паломників із різних країн світу, а також світських і церковних достойників, зокрема Папа. У цьому ж часі відбувся IV-й архієпископський синод, в якому взяли участь 17 єпископів, разом з Пряшівським владикою Василем (Гопком).

Чинники Римського Престолу мали до цього синоду застереження, тому що скликано його було поза українською територією з єпископів майже винятково з-поза України. Чи ж не знали ці чинники, що всі єпископи в Україні згинули мученицькою смертю за вірність Апостольській столиці, що територія України окупована безбожним режимом? Чому ж вони старались паралізувати розвиток цієї Церкви, де поділась їхня християнська справедливість і любов до ближнього?

Все ж таки у 1971 році відбувся V-й архиєпископський синод після посвячення врятованого Блаженнішим храму Жировицької Богоматері і святих Сергія і Вакха. Під час того синоду відбулася дискусія щодо артикулів Конституції помісної УКЦ й було обрано 4 членів постійного синоду. Його перша сесія відбулась 4-8 червня 1972 p. У ній взяв участь єпископ Василь Величковський, що прибув з України.

А після наступного синоду, який відбувся у 1973 p., сталися важливі для Української Католицької Церкви події. У проголошений Папою Павлом VI святим 1975 рік на усильні благання вірних, владик, священиків, мирян кир Йосиф прийняв давно належний йому титул Патріарха. Офіційно проголосив це грецькою мовою о. митр. Іван Гриньох у присутності великої кількості українських паломників і багатьох церковних достойників інших народів під час урочистої Служби Божої в соборі св. Петра у Римі. На закінчення Літургії учасники цієї важливої події співали молитву за Патріарха.

Цей 1975-й святий рік був тісно пов'язаний із 30-річчям початку жорстоких переслідувань УКЦ на всій території України. Після арешту ієрархії у 1945 році священиків та членів чернечих чинів терором і тортурами змушували до відречення від рідної Церкви. І щоб цьому насиллю надати “легального” статусу, організували т.зв. "собор", на якому не було жодного єпископа цієї Церкви – зібрали заляканих священиків та відбули його 8-10 березня 1946 року в храмі св. Юра.

Пройшли довгі роки, й опісля 18-річних страждань у московських катівнях та концтаборах, завдяки старанням Папи Івана XXIII Йосиф Сліпий опинився в Римі. Рішення про офіційний осуд Львівського собору 1946 p. було ухвалене під час синоду, який відбувся наприкінці 1980 року. На це гостро відреагував московський патріарх Пімен, погрожуючи розривом дружніх дипломатичних відносин з Апостольською столицею. Законний Патріарх Української Католицької Церкви у несприятливих умовах нової "остполітік" робив усе можливе для зміцнення її єдності та розбудови, хоч під тиском ватиканських достойників деякі владики їй шкодили, порушували лояльність до глави Церкви.

Та він сильно вірив Господу, часто нагадував Його тверді обітниці й застереження про те, що учні не більші за учителя, й неухильно продовжував Церковну розбудову. На євхаристичному конгресі в Мельбурні у 1973 році Йосифа Сліпого сердечно вітали владика Іван (Прашко) і українські поселенці на далекому австралійському континенті. Звідти Блаженніший вирушив до Нової Зеландії, Тайваню і Японії. А далі – в Канаду і до Америки. Були величаві урочистості у Філадельфії, Чикаго і Нью-Йорку. Блаженніший висловив там журбу з приводу занепаду рідної мови у церквах і монастирях Закарпатської митрополії. Відвідав президента Форда і губернаторів штатів.

З нагоди зустрічей важливих особистостей політичного світу він завжди інформував їх про страждання і трагічні обставини українського народу. Двічі Блаженніший був в Іспанії, тут вітав його і генералісимус Франко (у 1970 p.), і король Хуан Карлос з дружиною Софією (у 1977 p.). Був він також гостем президента Франції Ж. Помпіду. У Парижі на Службі Божій співав Візантійський хор під керівництвом M. Антоновича (хор складається з голландців).

Відвідав Блаженніший і славний Ліон, де в 1245 p. митрополит Петро Акерович брав участь у соборі й інформував Папу Інокентія IV про татарську небезпеку та просив про оборону. Був Патріарх Йосиф з пастирськими візитами і в місцях поселення вірних в Англії. Був у Фатімі та в Люрді, де освятив церкву, яку о. Василь Прийма побудував в українському стилі. І радо відвідував табори молоді, бо це надія народу на збереження мови й запорука продовження існування свідомої діаспори.

Після цих, не одноразово, обтяжливих подорожей, так необхідних для зміцнення єдності всіх розкиданих гілок Церкви, Йосиф Сліпий не давав собі відпочинку, а залагоджував справи, що чекали на його приїзд. Подиву гідна працьовитість – наш Патріарх за всіх обов'язків і клопотів писав ще наукові книги. Розбудований ним Український Центр у Римі виконував роль амбасади, куди не раз приходили достойники різних націй. То була нагода інформувати їх про ситуацію України. Але плекання важливих взаємин забирало теж немало уваги і часу.

Останній синод, скликаний Патріархом Йосифом, проходив від 30 січня до 12 лютого 1983 року. Наступного року українські спільноти Заходу урочисто, концертами і різними імпрезами, відзначали 92-ліття Патріарха. Він одержав безліч листів з вітаннями з цієї нагоди, зокрема й від президента Америки Рональда Рейгана.

А вже 7 вересня 1984 p. життєвий шлях Патріарха закінчився. Поминальні богослужіння відбулись з участі самого Папи Івана Павла ІІ, який “на прощання поцілував руку Патріарха Йосифа, немов перепрошуючи, що не сповнив його бажання проголосити Патріархат Києво-Галицький і всієї Русі, як того домагався Блаженніший”.

У газеті "Свобода" від 11 лютого 1986 p. є спомин єпископа Василя (Лостена) про гостину у Папи Івана Павла II, який запросив 18 українських владик на обід: “Тут кожний міг говорити свобідно, без протоколу. Ми буди здивовані, як добре Папа поінформований про всі справи нашої Церкви з деталями включно… Святіший Отець сказав, що він, як і ми, леліє думку про відзначення УКЦ патріаршою гідністю. Це він має на меті у своїх планах, одначе вповні свідомий того, які наслідки були б для нашої мовчазної Церкви, для наших поневолених братів, коли б у висліді проголошення Патріархату совєтський уряд затіяв неронське переслідування невинних вірних. Святіший Отець запевнив нас, що за український нарід він молиться кожну днину, та що він заслужено знаходить у його серці визнане місце”.

Відтоді пройшло 17 років. Україна стала незалежною державою у 1991 p., і вже ніякої небезпеки неронівських переслідувань нема. Однак Папа Іван Павло II відвідуючи Україну у 2001 році, не проголосив і не визнав Патріархату Української Греко-Католицької Церкви. Як це розуміти? Що ще стоїть на перешкоді?

Роздумуючи про певний Божий план, Божий замисел щодо української Церкви, губимося в здогадах, чому питання Патріархату ще досі висить у повітрі, тоді як остання сесія Собору УГКЦ одноголосно висловилася за проголошення Патріаршого устрою в нашій Церкві. Скільки ж нам ще чекати?


Дарія Кузик, CША

 



"Поступ", № 25 (1334), 2 лютого 2004 року

На початок 


Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC