Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100


Помилка в тексті?
Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!

   В розділі...
    <<< Назад
• "Вчинки Шептицького є для нас уроками": розмова з Ароном Вайсом, доктором історичних наук, науковим консультантом Центрального українського фонду історії Голокосту “Ткума”
• "Похорон Митрополита Андрея Шептицького": стаття Михайла Гайковського в журналі "Людина і світ"
• "Ватикан дозволив йому правити сидячи і хреститися лівою рукою...": стаття Бориса Козловського у газеті "Високий замок"
• "Апостол правди і науки": стаття Ігоря Голода в газеті "За вільну Україну"
• "Заповіт Патріарха": стаття Надії Пастернак у газеті "Експрес"
• "Моральність і реальність: рік Андрея Шептицького": стаття Ігоря Чорновола у "Львівській газеті"
• "Щоб церква була церквою...": інтерв'ю з п. Олегом Боднаром, автором проекту церкви-музею у с. Прилбичах, родинному селі Митрополита Андрея
• „Не маю жодних сумнівів стосовно святості Митрополита”: інтерв'ю з п. Оксаною Гайовою, головою Організаційного комітету Патріаршої Курії УГКЦ по вшануванню пам’яті Слуги Божого Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа
• "Софія з Фредрів Шептицька": витяги з праці с. Олени Меньків, СНДМ
• "Архіви промовляють правду": публікація в журналі "ПіК"
 "Митрополит Андрей Шептицький": стаття Анни Вероніки Вендлянд у газеті "Поступ"
• "Чудо має статися": інтерв'ю з п. Оксаною Гайовою, членом Постуляційнoгo Центру беатифікації і канонізації святих УГКЦ
• "Ісповідницький подвиг Патріарха": стаття мгр. Дарії Кузик у газеті "Поступ"
• "Останні роки Патріарха": стаття мгр. Дарії Кузик у газеті "Поступ"
• "Митрополит Андрей Шептицький та Польща": стаття Станіслава Стемпень у газеті "Поступ"
  

 

Граф Андрей Шептицький – один із найславніших синів Галичини та України, став духовним патроном галицьких українців модерного часу, не полишаючи їх ні у жахливі часи двох світових воєн, ані у важкі часи випробування християнського сумління націоґенезою та національною боротьбою. Він протягом життя послідовно намагався вберегти душі українців від ненависти та гріхів, які вона породжує. Пам'ятаймо, Шептицький був не лише українським патріотом, – він був насамперед послідовним християнином, який на перший план висував універсальні цінності християнської цивілізації, зокрема заповідь „Не убий”.

Надзвичайної сили, величі та святости фігура Андрея, митрополита Шептицького заслужено увійшла до пантеону української гідности. І хоча зазвичай усі національно свідомі галичани мислять себе добрими істориками, часом не буде зайвим нагадати давно відомі, на перший погляд, речі.Тому нам видається, що дана розвідка дослідниці з Німеччини не буде зайвою, позаяк пропонує неукраїнську оцінку тогочасних подій та духовної твердині, якою був митрополит для українців.

 

Митрополит Андрей Шептицький

 

Колосальний, подібний до замку, фортеці, але водночас легкий, сповнений ґрації, майже летючий цей Святий Юр. І пливе він над нашим містом, і пливе над нашою юністю, як весільний корабель над хмарами...

І тут же, на траві катедрального пагорба весело іржуть коні. Я подумав, що то, певно, коні самого Св. Юра, патрона собору, які відпочивають на міському лузі, але я помилився. Це були коні з єпископської стайні, вони возять екіпаж його світлости митрополита Шептицького, внука Александра Фредро.

Юзеф Віттлін, Мій Львів, 1946.

Львів завжди був релігійним центром галицьких українців. У часи, коли прошарок освічених українців на 90% складався з духовних осіб, греко-католицька Церква, яка називалася так від часів Марії Терезії та Йосифа II, відігравала центральну політичну роль. Митрополит, який одночасно був львівським єпископом, був найвищим представником русинів, як називали тоді українців. Духовенство відігравало важливу роль в українському національному русі аж до XX століття, спочатку як політична провідна сила, а потім, коли світська інтеліґенція почала відділятися від кліру, – насамперед як розповсюджувач ідей руху по цілому краю. Молоде покоління українських активістів теж походило з греко-католицьких священицьких родин. Відповідно, українські священики і церковне керівництво часто конфліктували з адміністрацією та з галицькими поляками, які найбільше скористалися з оголошеної 1867 року фактично автономії коронної землі Галичини. Цей конфлікт загострився вперше у 80-х роках минулого століття, коли галицькі краєві адміністративні органи і віденський центр звинуватили політично активних діячів у зраді батьківщини, притягнули їх до суду та у спілці з Ватиканом провели широкосяжну чистку української Церкви, мотивуючи це необхідністю боротьби з “небезпечними для держави” русофільськими тенденціями. Особливо тривожило адміністрацію те, що в межах Церкви утворився рух, який виступав за явно східноцерковний напрям для того, аби протистояти зростаючому тискові з боку привілейованого польського католицизму. Метою “обрядового руху”, як його тоді називали, було створення сильної, незалежної української національної Церкви, яка би відстоювала інтереси своєї безправної на власній землі пастви. Досить-таки претензійний проєкт, адже греко-католицька Церква сама була двоїстим утворенням: підпорядкована західній Церкві, за обрядом східна, на початку – продукт контрреформації польської шляхетської республіки, нав'язана вогнем і мечем православним східним слов'янам; проти неї боролися предки тих селян і священиків, які тримаються за неї тепер, як за останній національний бастіон. Більшість політично заанґажованих українців, яка до речі, на той час була настроєна радше антиросійсько, ніж русофільсько, сприйняла державну інтервенцію як брутальне втручання з метою полонізації і латинізації цього бастіону, а слідом за ним і школи, мови та письма. У цьому вбачалося велику загрозу в той час, коли українське представництво в парламенті було мінімальним через класове виборче право, а вибори, зазвичай, маніпулювалися безсоромним альянсом великих землевласників, поліції, юстиції та чиновництва. Звичайно не на користь українців.

***

Так виглядала ситуація в країні в той час, коли граф Роман Шептицький, нащадок польської шляхетської родини українського походження, доктор права і офіцер запасу, на превелике здивування рідних вирішив стати священиком, до того ж греко-католицької Церкви, тобто перейти у “віру предків”. Предків? Саме це викликало суперечки у сім'ї Шептицьких. Мати Романа була дочкою видатного польського драматурга Александра Фредра, ім'я якого і нині носить одна з львівських вулиць; один з його братів став польським генералом. Однак по батьківській лінії Роман мав блискучі зразки для наслідування: ще у XVIII столітті родина дала визначних діячів руської Церкви. Пізніше митрополит казав, що постійно жив в обох світах: у шанованій і звичній польській культурі безпосередньо його родини та в українській його східногалицького оточення і “його” пастви. Знову ж таки, українці, в коло яких Роман Шептицький повернувся в результаті навернення, зустріли його спочатку з недовірою. “Польський граф” називали вони його, коли він, уже прийнявши ім'я Андрея, розпочав свою кар'єру в чині оо. Василіян, у віці 34 років уже був призначений єпископом і, нарешті, 1901 року зайняв посаду митрополита. Пізніше один впливовий російський націоналіст з Петербурґа писав у лондонській “Таймс”, що галицький митрополит – “колишній кавалерійський офіцер”. Титул і біоґрафія згадувалися не випадково: Шептицький багатьом видавався на початку польським аґентом, який мав завдання, діючи зсередини, надати лінії української Церкви бажаного католикам напрямку.

***

Невтомно виступаючи за українські інтереси, Шептицький довів, що здатний приймати рішення на користь своєї пастви, проти родинної та класової солідарности. З иншого боку, його ставлення до українського національного руху перед Першою Світовою війною було дуже неоднозначним. Митрополит не бажав свої цінності, що ґрунтувалися на глибокій релігійності, приносити в жертву національній ідеї. Коли в квітні 1908 року молодий український націоналіст застрелив галицького намісника Анджея Потоцького, Шептицький був єдиним серед визначних українців, хто порушив мовчання і не розділив таємну радість членів національної партії, що послужило для багатьох приводом засудити його як відщепенця. І рішення, які він приймав у справах Церкви, теж не завжди були до вподоби націоналістам: замість того, аби всіма засобами боротися з русофільськими тенденціями, які були все ще досить сильними, особливо серед старшого покоління духовенства, він аґітував за примирення політичних таборів і заборонив націоналістично настроєним українським священикам перетягати на свій бік віруючих із громад священиків-русофілів. Це теж було приводом для критики з боку націоналістів. Така політика є наслідком перетинання кордону зовсім иншого роду. Шептицький не належав до тих, хто безоглядно проклинав східний обрядовий рух, як нібито проросійський. У зміцненні східноцерковного напряму своєї Церкви він убачав шлях до того, щоби привернути до себе православних віруючих по той бік східного галицького кордону. Його великою мрією було відновлення церковної єдности на Україні, яке мало би передувати національному возз'єднанню, а крім того стати вихідним моментом для подолання вікового релігійного розколу між Східною і Західною Церквами. Однак він називав своє “православ'я” православ'ям релігійного змісту, який не має нічого спільного з бюрократичним і державно-церковним православ'ям Росії. Переслідуючи свою мрію, Шептицький перетинав і цілком реальні кордони: 1908 року він інкоґніто поїхав у Російську Імперію, аби знайти прихильників для своєї ідеї. Пізніше йому довелося ще раз примусово перейти російський кордон: у вересні 1914 року російські окупанти Галичини депортували його в російський монастир, оскільки їм була відома його роль як духовного натхненника галицьких українців, і вони боялися, що він може дати привід до заворушень у провінції.

***

Лише тепер, у час великої війни, митрополиту вдалося розвіяти останні сумніви українського руху. Їхню велику мету – побудову об'єднаної назалежної держави з українських територій Австро-Угорщини та Російської Імперії – він повністю поділяв і підтримував. Коли українці через кількісну перевагу противників у воєнно-політичному плані вже були переможеними, митрополит невтомно продовжував розпочату ним дипломатичну місію з тим, щоби їхні права не залишалися забутими союзниками. Коли Наддніпрянську Україну охопила громадянська війна, а уряд ЗУНР вже давно був на еміґрації, митрополит продовжував виконувати свою функцію провідника і заступника українців, що далеко виходило за межі його церковної компетенції. Він залишався вірним цій ролі і тоді, коли Друга Польська республіка стабілізувала свою владу в Східній Галичині і всупереч усім своїм обіцянкам потихеньку притискала права українського населення та проводила свою політику засобами військового терору.

Поряд із цим Шептицький постійно боровся за польсько-українське примирення. І знову це був “крик волаючого у пустелі”, бо українські націоналісти своїми терористичними актами у відповідь шкодили самій ідеї, відкидаючи всі моральні засади, якщо це лише служило національній справі. Гаслу ОУН “Нація понад усе” він протиставляв заповідь “Не убий”.

Але саме ті моменти, коли Шептицький припиняв перетинати кордони і займав позицію однієї сторони, були темними моментами в його політично-релігійному житті. Наднаціональне мислення і християнська віра не завжди захищали його від важких помилок. Шептицький не дозволяв політикам втручатися в справи Церкви – він сам себе не вважав політиком. Але, на жаль і на шкоду своїй Церкві, він дотримувався цієї лінії не завжди. Так, для нього, шляхетського консерватора, у воєнні та повоєнні часи ворог був завжди “зліва”, що спонукало його погоджуватися на коаліції, які мали важкі наслідки. 1918 року він підтримав реакційний режим Скоропадського, запроваджений німецько-австрійськими військовими колами на Наддніпрянській Україні, оскільки йому здавалося, що це багатообіцяючий початок для заснування української державности. Він не розпізнав того, що цей режим не знаходив підтримки серед населення. В 30-х роках він часто висловлювався з приводу політичних подій на “далекому Заході”, але тривожив його не нацизм в Німеччині, а той факт, що антифашистські сили об'єднуються з комуністами. Гітлерівський режим він уважав за менше зло. Це й зрозуміло, оскільки Німеччина була далеко в порівнянні з совєтською Україною, де сталінський режим замордував мільйони селян у голодоморі небачених масштабів і знищив ціле покоління української інтеліґенції – що не справило жодного враження на лівих прихильників Совєтського Союзу на Заході. Коли німці в червні 1941 року окупували зайняту з 1939 року радянськими військами Східну Галичину, всі українці могли на власні очі побачити правдиву суть німецького режиму.

***

Його перші аванси по відношенню до окупантів свідчать про невірну оцінку, помилку, якої допустилися багато українців, уважаючи, що репресивна політика Німеччини щодо України, яка включала примусове вивезення на роботу, масові вбивства, голод у містах, плюндрування сіл, – це лише непорозуміння, яке можна виправити, звернувши на нього увагу німецького керівництва.

І коли вже справа йшла до кінця, Шептицький не відступив від своєї позиції щодо необхідности вимушеної коаліції. Отож церковне благословення для створення дивізії СС Галичина, яку потім було перетворено на гарматне м'ясо, благословення, урочисто проголошене на службі в Св. Юрі, стало символом ілюзії, якій піддався і сам великий митрополит. Його світ, в якому слово митрополита ще щось важило, повністю розвалився; останньою краплею була кривава різня останніх місяців війни, коли польські і українські партизани різної орієнтації між двома фронтами зводили власні порахунки – ціною тисяч жертв серед цивільного (на цей раз переважно польського) населення. Шептицький ще пережив совєтську окупацію Львова в липні 1944 року, яку він вимушений був визнати необхідним злом для припинення кривавої анархії, подібно до того, як і запровадження польського панування в Східній Галичині після 1918 року. Совєтська окупація стала початком нового етапу “етнічних чисток”, які привели до остаточного занепаду прикордонного краю Галичини, батьківщини Шептицького.

***

Великий митрополит помер в листопаді того ж року, і його похорон став останнім великим публічним виступом його Церкви, яку незабаром совєтська адміністрація заборонила. Тисячі жертв, депортованих, репресованих є підсумком довгого періоду переслідувань, який розпочався тоді і закінчився декілька років тому леґалізацією греко-католицької Церкви. Це сталося приблизно в той самий час, коли я вперше побувала у Львові. Російський православний клір, який 1946 року успадкував церкву Шептицького, мусив звільнити будівлю на Святоюрській горі; подібне відбувалося по цілому краю, супроводжуючись сутичками між православними і греко-католицькими вірними. Затяте наполягання на володінні ласими об'єктами і брак правової свідомости російського православ'я, яке було слухняним інструментом совєтської репресивної політики в Галичині, характеризували один табір. Не менш непримиренними були і греко-католики, які щойно вийшли із катакомб і прагнули дістати відшкодування за заподіяну їм образу. Нонконформістські спроби Шептицького подолати кордони майже забуто. Сьогодні “польський граф” – це західноукраїнська національна ікона, а його серйозні суперечки з українським рухом залишаються лише темою наукової літератури.

Часи подвійної ідентичности та існування по обидва боки кордону, здається, безповоротно минули. Старі кордони впали 1989 чи 1991 року – але вже існують нові і вже виконують свої завдання. Світу Шептицького більше немає, хіба що в уявленнях і, можливо в працях небагатьох, таких, хто завжди сидітиме між двома стільцями. Їм не залишається нічого иншого, як подібно до Юзефа Віттліна ностальґійно згадувати минуле, яке вже не повернеться.


Анна Вероніка Вендлянд

 



"Поступ", № 213 (1268), 11 листопада 2003 року

На початок 


Помилка в тексті? Виділіть мишкою та натисніть Ctrl+Enter!
© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC