Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Перша реколекційна наука
• Друга реколекційна наука
 Третя реколекційна наука
• Четверта реколекційна наука
• П'ята реколекційна наука
• Шоста реколекційна наука
   Третя реколекційна наука

Третя реколекційна наука

(Притча про блудного сина, ч. 1)

 

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі!

Сьогодні ми роздумуватимемо над притчею про блудного сина. За своєю тематикою вона подібна до притчі про митаря і фарисея, яку ми розглядали вчора. Тому й сьогодні ми зосередимо свою увагу на місці Бога в нашому житті, подумаємо, ким Він є для нас.

Перед нами – батько. Як свідчить його син, він – добрий господар, бо його наймити мали що з'їсти. Це означає, що він шанував своїх слуг і наймитів, добре їx годував. Цей батько має двох синів. І ось молодший звертається до нього з проханням віддати його частку спадщини, бо він хоче йти в чужі краї.

Дехто з нас вважає, що гріх молодшого сина полягав у тому, що він пішов, втік з дому. Але ні! Він звернувся до батька з цілком природним проханням. Щоб зрозуміти цю притчу, потрібно врахувати обставини життя в Палестині в часи Ісуса Христа. Тоді був дуже мудрий закон, який забороняв ділити землі. Якщо в когось було декілька дітей, то всю землю одержував найстарший, а молодшим виплачували їхню частку і вони або йшли вчитися, або ставали ремісниками, або вирушали в чужі краї і там влаштовували собі нове життя. Був у них ще такий звичай: ті, що пішли в далекий край, на схилі років поверталися в Палестину, купували собі клаптик землі, щоб вмерти в рідному краї.

Тому, почувши слова сина, батько не розгнівався, радше, навпаки, – зрадів, що син сам виявив ініціативу, бажання і відвагу піти в чужі краї, щоб там розпочати своє життя. Він виділив молодшому синові стільки, скільки йому належало і, напевно, дав йому повчання, як той має поводитися в чужому краю та поблагословив його на дорогу. Отже, в цьому вчинку сина не було гріха.

Його гріх полягав ось у чому. Взявши гроші, він пішов у чужий край. У той час, як і сьогодні, були люди, ласі на чужі гроші. І коли в тому далекому краю корисливі люди «занюхали», що недосвідчений у житті молодець має гроші, вони почали його забавляти, разом з ним гуляти, – і все це за його гроші. Але і це було не найгірше. Він забув науку свого батька. Батько радив, що треба оминати блудниць і погане товариство, навчав, як треба працювати. Книга мудрості Старого Завіту містить багато таких мудрих порад, розсудливих, випробуваних життям.

В нас є така приказка: «Не будеш слухати тата і мами – будеш слухати псячої шкіри». Яка суть цієї приказки? Якщо не будеш жити так, як тебе вчили батьки, то ти постраждаєш в житті і тебе суворо покарають. В часи Середньовіччя карали публічно, біля ратуші. Винного прив'язували до якогось стовпа або, якщо злочин був великий, – вішали. Народ скликали барабанами, щоб також інші люди дістали науку. Барабани ж, як відомо, зроблені з псячої шкіри. Отже, не будеш слухати тата і мами, – будеш слухати, як скликатимуть людей на твоє покарання.

Ця приказка стосувалася і цього молодого чоловіка. Прийшла кара: грошей не стало, він їх розтринькав. Однак жити хочеться, треба якось заробити собі на життя. Тоді він іде до якогось громадянина того краю, можливо, навіть і одного із тих, з ким він прогуляв своє майно, та й каже: «Коли я мав гроші, ми разом гуляли. То, може, б ти мені зараз поміг». А той почав насміхатися з нього, що дуже часто трапляється в житті, і послав його пасти свині. Для нас це ще не найгірше. Та євреї вважали митарів і свинопасів останніми людьми. Але й тоді про нього ніхто не дбав. Свині мали що їсти, а йому не давали нічого. Молодий чоловік починає роздумувати: «То я тут, у чужім краю, на чужім полі, пасу свині і голодую. А в мого тата вдома звичайний наймит має всього вдосталь. До чого я докотився? Що я наробив?» І він зрозумів, що образив Бога, образив батька і що треба навернутися, повернутися до батька. І він це робить. Іде до батька з постановою, що коли стане перед ним, то публічно визнає, що він образив небо і не вважає себе гідним бути його сином; він буде радий, якщо батько прийме його за наймита.

Ще тоді, коли син покинув рідний дім, батько його поблагословив на дорогу, тішився, що син пішов. Та він часто дивився на ту дорогу, якою пішов син. Аж одного дня бачить, що син повертається! Батько кидає все і біжить. Слуги, правдоподібно, дуже збентежилися: що сталося, їхній господар, достойний чоловік, раптом кудись побіг! Вони кинулись за ним. Батько біжить назустріч синові. Син, побачивши, що батько біжить до нього, міг би сказати: ну, Богу дякувати, не треба мені виправдовуватись, батько мене прийме назад. Але ні, він, будучи добре вихованою дитиною, каже: «Тату, я провинився перед небом і перед тобою, прийми мене як одного із своїх наймитів».

Батько нічого не відповідає, він лиш обіймає сина, цілує і наказує слугам принести добру одіж (як належить синові доброго господаря), перстень (в давні часи, замість підпису, як це робиться сьогодні, прибивали перснем печатку). Таким чином, він повертає йому синівські права. Наказує також принести сандали! Адже наймити ходили босоніж, а господар і його родина мали взуття. Значить, батько приймає його як сина, приймає його з любов'ю. Він міг би сказати: «Лайдаку, що ти наробив, іди спершу вмийся, а тоді будемо говорити». Ні! Він приймає його відразу. Навіть більше, каже справити бенкет. В ті часи у великому багатому домі завжди тримали телятко і різали його, як прибував достойний гість. Так само, як ми сьогодні стараємося в холодильнику мати щось для гостей.

Батько наказує зарізати теля, тобто приймає молодшого сина як достойного мужа. Батько не хвалить його за те, що той зробив, не каже: «Ну що ж, синку, трохи побавився, пізніше якось то залагодимо». Він поводиться дуже гідно і приймає його з любов'ю як сина. У цій частині притчі вся ініціатива виходить від батька.

На основі цієї історії можна було б зняти чудовий фільм. Однак Ісус Христос говорить усе це не для того, щоб нас забавити. Коли ми читаємо у Святому Письмі описи якихось подій, то звичайно ідентифікуємо себе з певною особою. Наприклад, думаючи про розп'яття Ісуса Христа, питаємо себе: а де моє місце? Чи я серед тих, що стережуть Христа? Чи я стою біля Богородиці й Івана? Чи стою з тими, що насміхаються з Ісуса? Чи, може, я – один із тих, що байдуже проходить повз Христовий хрест?

Готуючись до великодньої сповіді, мусимо собі признатися, що ми значною мірою є блудними синами. Подумаймо: скільки Господь Бог дав нам дарів? Він дав нам життя, батьків, таланти, тіло і душу, розум і вільну волю. Він дав нам цей прекрасний світ: сонце, місяць, ліси, поля, здатність щось творити, будувати. Я перелічив тільки природні дари. Однак Господь дав нам також дар святої віри. Це ж дар! Усе, що ми маємо, усе що є довкола – це Божий дар! Виникає наступне запитання: а що ми з тими дарами зробили? Що ми зробили доброго для Бога? Що ми зробили доброго для своїх ближніх? Що ми навіть для себе доброго зробили? Скільки нагод ми змарнували? Коли ми подумаємо про це все, нам стає моторошно. Справді, як мало ми використовуємо Божі дари. А інколи ще гірше – ми ними зловживаємо. Отримавши дар мови, ми можемо спілкуватися одне з одним, ми можемо переказувати наші почуття. Однак скільки разів ми послуговуємося цим даром, щоб обмовляти, очорнювати, проклинати! І так з кожним Божим даром.

А хто в цьому винен? Тепер є різні теорії, які стараються звільнити людину від вини. Хтось вбив свого сусіда. Подають на вбивцю до суду. Однак психологи доводять, що він не сповна розуму. І звинувачують усіх: батьків, які його занедбали, сусідів, які не любили – тільки не його. Всі винні, тільки не він.

Пригадую якось покійний Патріарх Йосиф розповідав одну історію. (Було це після обіду, ми ходили понад берегом моря.) Блаженніший казав: «Був я в одному таборі. До мене приходили різні люди. Приходили люди щирі, щоб щось запитати, у чомусь порадитись, приходили і підіслані, щоби витягнути з мене мої думки. Був там один хлопець, років 16-17. Це була добра дитина. Його зловили в лісі і як партизана вислали в Сибір. Той хлопець часто до мене приходив, я охоче з ним бесідував. Одного разу він каже: “Екселенціє! Маю тільки одне бажання”. Я зацікавився: що такий хлопець може хотіти? Я думав, що він скаже, що хоче вчитися, одружитися, завести господарку... Різні думки крутилися в моїй голові. А він каже: “Я хочу, щоб я ніколи в житті не зробив чогось підлого.” Я остовпів від захоплення. Той молодий хлопець у складних життєвих обставинах відчував у собі духовну силу, що він може бути чесний. Він відчував свою повну відповідальність». Так само й ми, дорогі у Христі, відповідальні за те, що робимо доброго чи поганого. А це ще більше ускладнює наше становище. Бо, поглянувши на своє життя, на те, що ми зробили, як ми змарнували Божий дар, і усвідомивши власну вину, можемо бути цілковито зламані.

Ісус Христос, який знав і знає нашу неміч, розказав нам цю притчу про доброго і люблячого батька, яку ми помилково називаємо притчею про блудного сина, неначе він є головною постаттю. Це є притча про батька, який чекає, коли ми до нього прийдемо. Навіть більше, не тільки чекає, а біжить нам назустріч із розпростертими обіймами. Він не хоче, щоб ми виговорилися і все розказали, а цілує нас, радіє, що ми з ним. Тож коли ми вже зробимо іспит совісті, коли вдаримося в груди і скажемо: «я винен», – сміливо ідімо до сповіді, бо добрий Отець чекає на нас з любов'ю з розпростертими обіймами.


На початок 



© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC