Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
 Лекція перша
• Лекція друга
• Лекція третя
• Лекція четверта
• Лекція п'ята
   Лекція перша

Хто є мирянин

Перша лекція Блаженнішого Любомира

Львів, 13 березня 2003 року

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі!

Сердечно вітаю усіх тут присутніх. Передусім хочу наголосити, що мета наших зустрічей – з’ясувати, хто є мирянин з точки зору богословської науки, яка його роль і яке місце в Церкві.

З Божою допомогою ми наблизилися до другої фази розвитку мирянського руху. Підкреслюю, що я вжив слово “рух”, під яким розуміємо значно ширше поняття, ніж, наприклад, під словом “товариство”. Ми маємо, Богу дякувати, достатню кількість мирянських товариств, які добре працюють, і в нас немає потреби створювати ще одне.

Для того, щоб зрозуміти, хто такий мирянин і яка його роль, спершу потрібно усвідомити, що таке Церква. Ми живемо у благословенний час після Другого Ватиканського Собору. Спробую пояснити, в чому полягає це благословення. Церква існує від часів Ісуса Христа, який її організував, вибрав перших учнів, апостолів. Отже, Церква сягає своїми коренями початків християнства, вона, так би мовити, вийшла з рук Ісуса Христа та існує до сьогодні. І ми сприймаємо її як самозрозумілу річ, як і багато інших речей і явищ у суспільному житті: ми живемо, творимо, але не завжди і не відразу замислюємося, хто ми є, що таке громада, для чого потрібна наша праця. Так само було і з Церквою. Вона існувала, діяла так, як сьогодні: були єпископи, священики, миряни, однак над самим поняттям “Церква” почали замислюватися досить пізно, аж у часи середньовіччя (ХІІ-ХІІІ стт).

Зазвичай ми починаємо задумуватися над чимось тільки тоді, коли виникають якісь проблеми, труднощі, коли з’являються якісь сумніви. Власне в часи середньовіччя були певні сумніви стосовно визначення поняття Церкви. Але аж у ХVI ст., в час реформи в Західній Європі, протестантизму, виникла справжня потреба з’ясувати, що таке Церква, хто належить до Церкви, як людина стає членом Церкви тощо.

Класична відповідь (на той час) на запитання “що таке Церква?” пов’язана з іменем св. Карла Боромео, єпископа Медіолану. Він сказав, що Церква – це досконала спільнота, тобто вона має всі засоби, потрібні для існування і діяльності, одну віру, одне Святе Письмо, одні Святі Таїнства, одну науку, один провід. На перший погляд, це вдала дефініція. Однак, якщо добре поміркувати, то можна відчути, що в ній чогось не вистачає. А не вистачає посилання на Бога. Карло Боромео описав Церкву “земними поняттями”: досконала спільнота, одна віра, одне Святе Письмо, одна структура, один провід.

Другий Ватиканський Собор, продовжуючи працю Першого Ватиканського Собору 1869 –1870 рр. (цей Собор подав опис Церкви, який мало відрізнявся від визначення Карла Боромео, в ньому було звернуто особливу увагу тільки на деякі аспекти Церкви, зокрема на роль Папи, завдання єпископів), дуже серйозно задумався над суттю Церкви. Під час підготовки Другого Ватиканського Собору, наприкінці 50-х на початку 60-х рр., перший робочий папір був ще дуже обмежений і значною мірою повторював документи Першого Ватиканського Собору. Однак на цьому Соборі відбулася певного роду революція. Тому я назвав наш час благословенним, адже внаслідок цієї революції ми отримали значно краще визначення поняття “Церква”. Протягом чотирьох років праці отці Собору зробили глибший аналіз науки святих отців, вчених, мислителів, Святого Письма, почали робити більший наголос на духовному елементі у розумінні Церкви. Внаслідок цієї праці ми маємо Догматичну конституцію про Церкву “Світло народів” (Lumen gentium). Темою цього документа є Церква: що таке Церква, хто до неї належить, яке її завдання.

Отже, цей документ подає нам інакше визначення Церкви. Це спільнота Бога і людей та людей між собою. Навіть слова, які складають дефініцію, відрізняються від опису св. Карла Боромео. Тут йдеться не про структуру, а про зв’язок Бога з тією спільнотою людей, і зв’язок людей між собою (доземний зв’язок: Бог-люди, поземний - люди між собою).

На підставі опису св. Карла Боромео ми могли собі дуже легко уявити, що таке Церква: спільнота, яка має певні прикмети, всі засоби, віру, науку, Святе Письмо, Святі Таїнства, провід. Натомість, у визначенні Церкви, в яке ми включаємо Бога, ми розуміємо не все. Ісус Христос сказав, що Отця ніхто не бачив і не знає, тільки Син Єдинородний і той, кому Син розкаже. Ми Бога ніколи не бачили, ми не можемо навіть собі уявити, хто такий Бог. Він сотворив усе, всесвіт, природу, людину. Бога людина не може охопити своїм розумом. Перший розділ цієї Догматичної конституції має назву “Церква як таїнство”. Церква – це таїнство: ми можемо в неї вірити, ми можемо її пережити, ми можемо бути її частиною, але ми ніколи до глибини не зрозуміємо, що таке Церква, тому що одним із її елементів є Бог, якого людина не може і ніколи не зможе вповні зрозуміти. Кожна людина, яка увірувала в Господа Бога, має зв’язок із Ним. І всі ми, маючи зв’язок з Богом, зв’язані також між собою.

Крім твердження, що Церква є таїнством, документ “Світло народів” підкреслює відношення до Церкви Пресвятої Тройці, Трьох Божих Осіб, можна сказати, кожної зокрема. Це спонукає нас немовби перейти в інакший світ понять: від розуміння, що ми є спільнота, дисциплінована (з чітко визначеними межами), до усвідомлення нашого зв’язку з Пресвятою Тройцею: Богом Отцем, який нас сотворив, Богом Сином, який прийшов нас навчити, відкупити і уможливити нам знову доступ до Господа Бога, і Святим Духом, який нас веде, освячує, завдяки якому ми можемо бути з’єднані з Богом.

Тому мирянин – це не той, хто має “партійний квиток” у Церкві. Мирянин – це той, хто перебуває у зв’язку з Отцем, і Сином, і Святим Духом. Отже, ми вступаємо у світ, де повинні покладатися не на свій розум, свої очі, вуха, але на свою віру. Отці Церкви під час Другого Ватиканського Собору, беручи за основу це твердження, підкреслюють, що ми, віруючі люди, не можемо вповні зрозуміти, що таке Церква. І нагадують нам, що Ісус Христос, який заснував цю Церкву, старався нас навчити, що це таке. Він робив це, вдаючись до використання метафор. Наприклад, у Новому Завіті читаємо, що Церква – це будівля, наріжним каменем якої є Ісус Христос. Часто трапляються так звані сільські порівняння: Церква – це стадо, поле. Отже, Ісус Христос усвідомлював, що не тільки перші Його слухачі (селяни із Галилеї чи Юдеї в Палестині), але також найбільш вчені і мудрі богослови не можуть зрозуміти, що таке Церква, оскільки вони є тільки людьми.

Дуже гарно пояснює нам, що таке Церква, св. Павло, порівнюючи її з людським тілом. Він каже, що Церква складається із багатьох людей, як людське тіло складається з багатьох клітин. І ті клітини також є організовані. Ми не є купою піску, адже маємо голову, тулуб, руки, ноги, вуха, очі, ніс, серце, – маємо організовані клітини. Церква, як людське тіло, є живий упорядкований організм, в якому кожна частина має якусь свою функцію. Для нормального життя, росту і розвитку цілісності необхідно, щоб кожна частина функціонувала. Найважливішою частиною тіла є голова: вона керує цілим тілом, його роботою. Святий Павло каже, що головою Церкви є Ісус Христос. Він дає нам напрям, робить нас одним тілом і через Святого Духа дає нам життя. В момент хрещення ми зодягаємося в Ісуса Христа, стаємо живою частиною того тіла. Стосовно цього спадають на думку слова св. Павла, що жодна частина не існує сама для себе. Кожен член тіла працює для організму.

Другий розділ Догматичної конституції про Церкву “Світло народів” називається “Про народ Божий”. Ми всі: єпископи, священики, монахи і миряни, - творимо Божий народ. Іноді проповідники або журналісти, описуючи якусь подію, вказують: в певному заході взяли участь єпископи, священики і Божий люд або єпископи, священики і вірні. Але ж єпископи і священики – це також Божий люд, - це також вірні.

Висвітлюючи другий розділ Догматичної конституції про Церкву, який побудований на історичному образі, слід заглянути у Святе Письмо. На початку Святого Письма йдеться про наших прародичів. Вони, на жаль, згрішили, залишивши про себе погану згадку. Однак милостивий Господь Бог пообіцяв, що пришле того, хто все виправить. Історія Старого Завіту поволі розвивалася і в певний її момент Господь вибрав один кочовий народ (з невідомих для нас причин) – який був не наймудріший, не найкраще організований, не найбільш вчений, – зосередив на ньому свою увагу і вів його аж до того моменту, коли з нього народився Ісус Христос, Месія, Спаситель.

Найважливіше завдання того народу полягало в тому, щоб з покоління в покоління передавати віру в обітницю Бога, що прийде Спаситель. З Його приходом відбулися певні зміни. До народу, Божого люду, провідником якого є Ісус Христос, належить вже не тільки етнічна, обмежена група людей, а всі народи, всі люди, які живуть на землі, кожен, хто охрестився, не залежно від походження, культури, мови. Найважливіша риса Божого народу – бути втіленим в Ісуса Христа, бути охрещеним.

Ісус Христос прийшов на землю, воплотився: прийняв людську природу, став людиною, але, на відміну від нас, Він не має гріха. Ісус Христос є також Богом. І цей Богочоловік є Пророком, Священиком і Царем. У Старому Завіті все було поділено: були пророки – Мойсей, Ісая, Даниїл та інші, священики – Мелхіседек, Арон та царі – Давид, Соломон тощо. Ці всі якості, завдання тепер об’єднані в Ісусі Христі: Він є Пророк, Священик, Цар. Ми іноді помилково думаємо, що пророк - це той, хто передбачає майбутнє. Насправді пророк – це той, хто говорить від імені Бога про Бога. І це суттєво. Священик – це той, хто приносить жертву. Ісус Христос сам себе приніс у жертву, отже, Він є Священик, Архиєрей. Ісус Христос є також Цар. Він прийшов на землю і сказав: “Покайтеся, бо Царство Боже близько”. Коли говоримо про Боже Царство, не маємо на увазі якусь територію, частину світу, військо, багатство і т. п. У цьому випадку Цар - це той, хто веде нас до Бога.

Ми належимо Ісусові Христу, Він дає нам можливість поширювати Боже Царство, починаючи від самих себе. Тепер скажу дуже важливу думку: Ісус Христос, створивши новий Божий народ, до якого може належати кожний, передає цьому людові, Церкві, своє служіння: пророче, священиче і царське. Отже, кожен член Божого люду є пророком, священиком, царем.

До опублікування підготувала Ірина Голота

© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC