Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Лекція перша
 Лекція друга
• Лекція третя
• Лекція четверта
• Лекція п'ята
   Лекція друга

Хто є мирянин

Друга лекція Блаженнішого Любомира

Львів, 20 березня 2003 року

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі!

Ми завершили минулу лекцію думкою, що Церква – це Божий люд, Божий народ. У Старому Завіті його представляли лише члени ізраїльського народу, який вибрав Господь і привів до обіцяної землі, на територію сучасної Палестини. Для того, щоб бути частиною вибраного народу, треба було народитись його членом (правда, були люди, які не належали до ізраїльського народу, проте дотримувались Мойсеєвого закону, - їх називали прозелітами). Вибраний народ мав завдання - пам’ятати обітницю Бога, що Він пришле Месію, Відкупителя, Спасителя.

Від часу приходу Ісуса Христа Божий народ вже не є етнічно обмеженим: до нього може належати кожна людина – незалежно від походження, – яка прийняла Святе Таїнство Хрещення. Ми говорили минулого разу також про те, що в особі Ісуса Христа були поєднані три види служіння: священиче, пророче, царське. (Нагадаю, що в історії вибраного народу ці три служіння виявлялися в різних людях. Були окремо пророки, священики і царі.) Ісус Христос, як Голова, Провідник цього нового Божого люду, уділив йому своє служіння. Отже, кожний з нас, хто у Христа хрестився, є пророком, священиком і царем. Так навчає Свята Церква.

Ісус Христос, передаючи людині пророче служіння, поставив перед нею завдання говорити від імені Бога про Бога. Звичайно, священики, катехити, учителі, науковці повинні це робити в особливий спосіб. Проте кожна людина, охрещена в ім’я Ісуса Христа, також зобов’язана виконувати пророче служіння. Для цього не обов’язково стояти на проповідальниці. Ми виконуємо своє пророче служіння щоразу, коли розповідаємо своїм дітям про Бога і про Боже, про добро, красу, - коли говоримо про Бога від імені Бога в офіційних чи приватних обставинах, і навіть, коли кажемо правду. Наведу ще такі приклади. Поет, описуючи у віршах красу природи, і художник, зображаючи її на полотні, виконують свою пророчу місію, оскільки вони скеровують людей до Бога.

Ми можемо пророкувати також нашою поведінкою. Я думаю, що в багатьох родинах зберігся прекрасний звичай перед розрізанням хліба перехрестити його. Людина, яка збоку спостерігатиме за таким ставленням до хліба, щось від нас навчиться: ми розкажемо їй про нашу віру, навіть не відкриваючи вуст, - ми розповімо їй, що хліб – це Божий дар. На жаль, значна частина людської мови заповнена прокльонами, неправдою, а це суперечить нашому пророчому служінню.

Скажу декілька слів про наше священиче служіння. За зовнішнім виглядом священики вирізняються серед інших людей тим, що вдягнуті в Церкві у ризи, а на вулиці - у темний одяг. Можливо, когось здивує думка про те, кожен з нас (кожен член Божого люду) є священиком. Як це розуміти? Поняття “священик” тісно пов’язано з поняттям “жертва”. У Старому Завіті (і навіть тепер у поганських народів) принести жертву – означає знищити щось в ім’я Боже. Жертви могли бути різні, наприклад, у вигляді тварин, продуктів (мука, олія, вино тощо). Отже, священик у старозавітному розумінні - це той, хто виконує обряд принесення жертви, - хто заколює і спалює тварину, хто ставить на вогонь муку чи інші продукти. У поганських народів траплялися такі страшні випадки, що приносили в жертву людей. Нещодавно ми згадували у наших богослужіннях про те, як Бог наказав Авраамові принести в жертву свого сина. Авраам хотів слухняно це зробити, але Господь його стримав і сказав, що достатньо його послуху. Господь не благословляє принесення в жертву людини: такі жертви Йому огидні. Єдиний виняток – це жертва Його Сина.

Як ми виконуємо своє священиче служіння? Яку жертву приносимо? Стосовно мирян жертва виявляється у тому, щоб все, що ми робимо, жертвувати на Божу славу. Йдеться про жертву у формі віддання, а не спалення чи знищення. Спробую Вам це проілюструвати на прикладі. Хтось нам запропонував працювати протягом 24 годин на добу і добру платню за кожну годину. Для нас це вигідна пропозиція, оскільки можна заробити велику суму грошей. Однак ми на це відповідаємо, що будемо працювати не 24 години, а тільки 23, одну ж годину будемо молитися. Отже, ми собі відмовляємо у платні за одну годину і цей час віддаємо Богові. Я надіюся, що цей приклад певною мірою допомагає нам зрозуміти, що означає жертвувати комусь щось дороге, цінне.

Ми можемо жертвувати Богові все, крім гріха, за умови, що будемо робити це свідомо. Наприклад, встаючи вранці, можна сказати: Господи, я хочу сьогодні все робити у Твоє ім’я і віддати це Тобі. Він приймає все, що ми робимо добре, навіть якщо це наш обов’язок. Наприклад, мати має обов’язок піклуватися дітьми: вона мусить їх нагодувати, помити, навчити. І якщо все це вона віддасть Господеві, то принесе Йому жертву. Навіть якби ми часом забули зробити це ранкове присвячення, з огляду на наше хрещення, кожна добра свідома справа є жертвою Богові.

Тепер хочу показати відмінність між загальним священством і тим особливим служінням, яке виконують люди, що стоять біля престолу. Ісус Христос, як я вже згадував, віддав себе добровільно заради нашого спасіння в руки недобрих людей, які Його розіп’яли, тобто приніс себе у жертву Небесному Отцеві. І власне ті священики, яких ми бачимо у церкві, дістали через Святе Таїнство Священства владу в таїнственний спосіб приносити Ісуса Христа в жертву на престолі, - звичайно, у безкровний спосіб, тобто не заколюючи, не відбираючи життя. Отже, це священство має особливе завдання і особливу владу, яких не мають інші люди.

Переходимо до пояснення царського служіння. Одного разу я бачив по телебаченню програму, яка називалася “Цар на один день”. Суть цієї програми полягала в тому, що чоловік, на якого одягали корону, розкішний плащ, мав у цій новій ролі розвеселити публіку. Щодо нашого царювання, то під час хрещення ми не отримуємо корони, ніхто нас не проголошує царем. Наше царювання є опосередковане: ми виконуємо царське служіння, поширюючи Боже Царство. Щоразу, коли ми проказуємо молитву “Отче наш”, говоримо фразу “нехай прийде царство Твоє”, тобто Боже Царство. Боже Царство – це не є окреслена частина землі, на якій стоять палати, яку охороняють воїни. Боже Царство – це ті люди, які у своєму серці визнають Бога своїм Царем. Із збільшенням кількості людей, які визнають Його Царем, які Йому служать, які дотримуються Його законів, поширюється Боже Царство. Наше царське служіння полягає в тому, щоб визнати, що Бог є один, що Він, наш Отець, має абсолютну владу над нами. Святий Павло, закликаючи до послуху земним володарям, нагадує і керівникам, і підданим, що свою владу вони отримують від Бога для добра спільноти. Отже, кожного разу, коли ми дотримуємося Божого закону, допомагаємо іншим це зробити, ми поширюємо Боже Царство і виконуємо наше царське служіння. Це стосується всіх охрещених людей, цілого Божого народу.

Тепер поговоримо про третій розділ документа Другого Ватиканського Собору Догматичної конституції про Церкву “Світло народів”. Цей розділ розповідає про єпископів, священиків, дияконів. (Нагадаю, що в першому розділі йшлося про Церкву як про таїнство, у другому про Церкву як Божий люд.) Яке завдання покликані виконувати єпископи, священики, диякони, згідно з навчанням Церкви? Часто ми уявляємо собі Церкву як велику піраміду. І на вершині цієї піраміди перебуває Папа Римський, трошки нижче – єпископи, далі – священики, диякони і біля основи - решта людей. Це не вдале порівняння. Другий Ватиканський Собор каже, що Церква – це Божий люд. Серед тих людей Господь декотрих вибирає і кличе, щоб вони вели, освячували увесь цей люд. Наголошую на тому, єпископи, священики, диякони не є “наднародом”, вони - частина цілісності. Тому, як я згадував минулого разу, неправильно говорити: єпископи, священики і Божий люд. Усі ми є Божим людом, хоч маємо різні завдання.

Особливість єпископів, священиків, дияконів, богопосвячених осіб, згідно з наукою Церкви, полягає у їхньому служінні. Якось приходить до мене одна мама і каже: “Владико, я хочу, щоб мій син був священиком”. Я питаю, чим зумовлене її бажання. А вона у відповідь: “Хочу, щоб він був святий”. Чоловік стає священиком не тільки для того, щоб бути святим. Кожна людина покликана до святості. Священиками стають передусім для того, щоб служити, щоб вести людей до Бога. Пригадуєте, у Святому Письмі, мати синів Заведеєвих, апостолів Івана і Якова, прийшла до Ісуса і каже: “Скажи, щоб оці два сини мої сіли у Твоєму Царстві – один праворуч, другий ліворуч Тебе”. Ісус запитав у жінки, чи можуть вони робити те, що Він робить. Почувши ствердну відповідь, сказав, що сидіти праворуч чи ліворуч буде той, кому Небесний Отець приготував. І продовжив, звертаючись до апостолів, що Він прийшов служити, а не щоб Йому служили. Отже, священик покликаний служити, допомагати, провадити людей до Бога, брати участь у служінні Ісуса Христа.

Четвертий розділ Догматичної конституції про Церкву присвячений мирянам. Другий Ватиканський Собор подав лише загальні риси науки про мирян. І тому, коли ми читаємо четвертий розділ цього документа, то розуміємо, що там чогось бракує.

Хто такий мирянин? Перша думка, яка спадає, що мирянин - це той, хто не є священиком. І Вселенський Собор почав - відразу підкреслюю слово “почав” - відповідати на це запитання.


До опублікування підготувала Ірина Голота

© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC