Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Лекція перша
• Лекція друга
 Лекція третя
• Лекція четверта
• Лекція п'ята
   Лекція третя

Хто є мирянин

Третя лекція Блаженнішого Любомира

Львів, 3 квітня 2003 року

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі!

Під час попередніх зустрічей ми роздумувати над змістом Догматичної конституції про Церкву “Lumen gentium” (Світло народів), яку видав Другий Ватиканський Собор. У цьому документі йдеться про Церкву як про цілісність. Перший розділ наголошує на тому, що Церква - це таїнство, місце, де Бог зустрічається з людиною, а людина - з Богом. Відповідно до вчення Другого Ватиканського Собору, ми не можемо зрозуміти цього таїнства. Ісус Христос представляв нам його з допомогою притч, порівнянь із речами і явищами щоденного життя, - того життя, яке було близьке Його слухачам і яке значною мірою зрозуміле нам.

Останнього разу ми роздумували також над складом Церкви, тобто членами тіла, яке встановив Ісус Христос. І говорили про те, що Церква - це Божий люд, до якого належать представники усіх народів, які визнають Ісуса Христа. Відтак ми перейшли до кількісного складу Божого народу і наголосили, що його більшість становлять миряни, а лише невелика група людей – це єпископи, священики, диякони. Останні покликані служити Божому народові, навчати його, освячувати (передусім з допомогою Святих Таїнств) і вести до цілі. Це завдання єпископів, священиків, дияконів ми називали службовим священством (священством всередині Церкви).

Нашу попередню зустріч ми завершили роздумуванням над останнім розділом Догматичної конституції про Церкву, який присвячений мирянам. Сьогодні я хочу перейти до іншого документа.

Минулого разу я говорив, що Другий Ватиканський Собор не мав достатньо часу, щоб викласти в Догматичній конституції про Церкву вчення про мирян. Однак учасники Собору видали окремий документ, присвячений більшості Божого народу. Він має назву “Apostolicam actuositatem” (про апостолят мирян).

Цей документ починається важливим твердженням, що від початку Церкви аж до сьогодні миряни відігравали в її житті важливу роль. Йдеться не про численність мирян (протягом усіх століть існування Церкви вони становили 98 чи 99 відсотків Божого народу), а про те, що вони завжди були діяльними, творчими членами Церкви. Це засвідчують листи Апостола Павла, наприкінці яких автор перераховує людей, і навіть цілі родини, які вже тоді в різні способи робили свої внески в життя християнських громад. Та й наша недавня історія говорить про те, що греко-католицька Церква могла пережити найтемніші, найстрашніші часи - коли священиків було обмаль (кілька сотень на цілу Україну) - значною мірою завдяки праці мирян та їхньому жертовному життю. Чи змінилися сьогодні роль і завдання мирян у Церкві? Ні. Змінилося хіба що розуміння цілою Церквою їхньої ролі: воно стало краще, глибше. І це - особлива заслуга Другого Ватиканського Собору, зокрема документа про апостолят мирян. Спробуймо поміркувати над текстом цього документа і з’ясувати, в чому полягає апостолят мирян.

Насамперед хочу нагадати, яка є мета Церкви, для чого вона існує на землі. Церква існує для спасіння душ, для освячення світу (скерування його до Бога). Ці, так би мовити, два аспекти однієї мети документ Вселенського Собору називає одним словом “апостолят”. Отже, роздумуючи сьогодні про апостолят мирян, ми повинні усвідомити, яка роль мирянина у процесі спасіння душ і освячення світу.

Щодо апостоляту, то він стосується всіх людей і відбувається з допомогою всіх членів Церкви, тобто в Церкві жодна людина не може стояти осторонь, байдуже склавши руки і дивлячись, як працюють інші. Діяльність членів Церкви має бути такою, як членів людського тіла: кожен мусить працювати, щоб тіло було здорове. Навіть під час сну кожна частина людського тіла повинна виконувати свою функцію. Тож усі миряни повинні брати участь у житті Церкви. З точки зору богослов’я – про це ми говорили минулого разу - миряни співпрацюють у трьох служіннях Ісуса Христа: пророчому, священичому і царському.

Миряни живуть і діють у світі. На це вказує походження слова “мирянин” (воно походить не від старослов’янського слова “миръ”, що означаєть спокій, а від - “міръ”, тобто світ). Серед галичан поширене словосполучення “світська людина”, яке має таке саме значення, як і слово “мирянин”, і вказує на людину, що живе і діє у світі. Миряни перебувають у безпосередньому контакті з усіма світськими справами. Священики, єпископи також живуть у світі, але вони діють, швидше, опосередковано, тому що служать у храмі: навчають, уділяють Святі Таїнства, відправляють Святу Літургію, - служать світським людям.

Обов’язок і право мирянина діяти в апостоляті ґрунтується на єдності з Ісусом Христом, яка виникає під час Святого Таїнства Хрещення. Про це йдеться в біблійному вислові, до якого ми вдаємося під час великих свят: “Ви, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися”. Цю фразу можна зрозуміти неправильно: що ми одягаємо Христа так, як, наприклад, пальто (воно не стає частиною нашого тіла, а тільки накриває його). Насправді, в момент хрещення ми стаємо частиною, членом Ісуса Христа. І власне з цього зв’язку з Ісусом Христом випливає наш обов’язок і право брати участь в апостоляті.

Наступне Святе Таїнство, що оживлює, зв’язує нас з Ісусом Христом – це Миропомазання, яке відбувається зазвичай разом із Хрещенням і завдяки якому ми дістаємо особливий дар Святого Духа. Нашою підтримкою є також Святе Причастя – частий, а то й щоденний зв’язок з Ісусом Христом. Отже, з допомогою Святих Таїнств ми входимо у тісніший зв’язок з Ісусом Христом і у діяльність апостолів, тобто апостолят.

Ототожнювати апостолят із громадською діяльністю - неправильно. Апостолят – це християнська, релігійна діяльність. Як я вже згадав, обов’язок і право діяльності мирян ґрунтується на уділених нам основних Святих Таїнствах: Хрещенні, Миропомазанні і Пресвятій Євхаристії. Зі свого боку ми повинні відповідати вірою, надією і любов’ю, тобто спиратися на головні богословські чесноти. Отже, з одного боку, ми отримуємо ці чесноти (вони немовби влиті у нас), а з другого – відповідаємо на них, коли чинимо акти віри, надії чи любові.

Крім влитих чеснот, кожна людина має певну харизму. Харизма – це Божий дар, даний людині для блага інших людей. (Про харизму йдеться у листі Апостола Павла до корінтян 1, 12.) Між харизмою і Божою благодаттю існує відмінність. Божа благодать чи Божа ласка освячує, дає можливість брати безпосередню участь у житті Пресвятої Тройці тій людині, яка її отримує. Натомість харизма – це дар, який дає можливість і змушує людину діяти для блага інших (наприклад, хтось має харизму навчати, організовувати). Харизма, якщо пояснити іншими словами, – це талант, даний Богом для осягнення релігійних цілей: спасіння душ і освячення світу.

Підсумовуючи сказане, наголошу, що ми маємо справу із трьома різними елементами: Святими Таїнствами, богословськими чеснотами і харизмами. Отже, Господь “споряджає” нас до праці, до виконання нашого завдання дуже щедро: дає духовні дари, завдяки яким ми можемо належно виконувати завдання, що Він поставив перед нами в той момент, коли ми стали членами Церкви, коли ми були втіленими в Ісуса Христа.

Відтак хочу сказати кілька слів про духовність мирянина. Плекати духовність – означає усвідомити одержання Божих дарів і відповідати на них. Миряни повинні відповідати на Божі дари трьома чеснотами: вірою, надією, любов’ю.

Вірити - означає поставити Бога на перше місце у своєму житті, усвідомити, що все, чим ми володіємо, ми отримали від Бога, і що головне наше завдання полягає у виконуванні Його волі. Вірити – це значить у всьому впізнавати Бога і Боже, розуміти, що все, що діється довкола, не є випадковістю, а прямим наслідком Божого бажання.

Надіятися – означає бачити воскресіння, висячи на хресті. У цьому полягає суть мучеництва. Чому мученик швидше готовий умерти, аніж відректися від Бога? Він надіється і вірить, що коли віддасть своє життя тут, на землі, за Ісуса Христа, то навіки буде з Ним.

Любити – означає наслідувати Ісуса Христа. У кожній людині бачити Божу дитину і допомагати кожному досягти ціль життя – спасіння.

Учасники Другого Ватиканського Собору усвідомлювали, що людина живе одночасно і на площині релігійній, і на площині земній. Вона є “мешканцем” двох світів, які не заперечують один одного, а навпаки - доповнюють. І тому Вселенський Собор каже, що людина, яка справді усвідомила своє покликання і готова виконувати свій обов’язок (освячувати світ, допомагати людям спасатися), повинна робити це професійно. Жодна людина не сміє говорити чи думати, що достатньо вірити, надіятися, а вчитися і працювати не потрібно.

Господь, створивши світ, був ним задоволений. Однак Він створив його недосконалим, недокінченим. Поясню це на прикладі. Кожен із нас принаймні один раз у дитинстві ліпив щось із пластиліну і знає,що щоб зліпити із шматка пластиліну якусь форму, забавку, треба над ним попрацювати. Світ можна порівняти із пластиліном. Господь створив його, дав йому все необхідне і звернувся до людей, щоб вони докінчили цю роботу.

Це важливий момент у розумінні нашого покликання. Ми маємо усвідомити, що релігійні і світські вартості не є суперечними: всі дари, які отримуємо від Господа, всі таланти ми повинні підносити до якнайвищого можливого рівня. Лікар, маляр, вчитель, швець повинні бути професіоналами. Ми, люди, покликані до такого рівня праці, щоб освячувати світ, робити його зручним, приємним для життя інших людей. Наше завдання - зберігати у світі лад, справедливість, робити все для блага свого ближнього.


До опублікування підготувала Ірина Голота

© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC