Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Людина як Нове Створіння у Христі
• Особа як моральна істота
• Свобода та моральна відповідальність
• Закон Божий як покликання до справжньої свободи
• Роль совісти у моральному житті
• Поняття про гріх
• Вісім голових гріхів
• Статевість і християнське подружжя
• Таїнственний і богословський характер подружньої любови
• Нерозривна подружня єдність
• Подружня плідність у любові
• Захист гідности людського життя та зародження біоетики
• Самогубство
• Смерть во ім’я вищих вартостей
 Смертна кара
• Евтаназія
• Трансплантація органів
• Християнське розуміння держави
   Смертна кара


Смертна кара

225. Будь-яка правова держава не може відмовлятися від засобів, які служать захистові спільного блага, збереженню суспільного порядку, дотриманню прав людини та забезпеченню реалізації відповідних її призначенню обов'язків. Неприпустимою є така ситуація, коли окремі люди безкарно порушують справедливий суспільний лад. Невтручання в такі ситуації можна було б інтер­претувати як схвалення суспільством протиправних дій. Право накладати санкції та карати правопорушників належить уповно­важеним на це державним судовим інституціям.

226. У християнському розумінні кара за злочин не може означати помсти суспільства, а повинна створювати підстави для навернення та поєднання з Богом і з суспільством. Тому застосовані суспільством кари не мають закривати перспективи відновлення життя, а повинні відкривати людині шлях до повного включення в суспільне життя (107).

227. У Старому Завіті визначається обмеження щодо помсти за вбивство через заснування міст-притулків (Втор. 19:4–6), де ненавмисний убивця може шукати порятунку від переслідувачів та відбути судовий процес (пор. також: Чис. 35:24, 30; Втор. 19:1–3, 7–12) через введення закону lex talionis (див.: Вих. 21:23–25; Лев. 24:17–20; Втор. 19:21), згідно з яким вбивство особи вважалося рівнозначним карі смерти кривдника, і через аж ніяк не другорядний фактор виокремлення категорії особистої провини людини (див.: Єр. 31:30; Єз. 18:26), який дозволяє відкинути поняття колективної провини (пор.: Бут. 19:20; Втор. 5:9–10; Чис. 16:20–22; Суд. 3:7–8).

228. У світлі Євангелія та згідно з поведінкою та навчанням Христа, ми не можемо сказати, що кара смерти є християнським вчинком. У Новому Завіті немає жодного прямого схвалення кари смерти, за винятком одного невиразного місця, згідно з яким законна влада, «вона бо — слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона — Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим. 13:4) .

229. З іншого боку, загальновизнано, що в Новому Завіті немає особливого засудження кари смерти, що в цілому не відповідає духові нового закону любови. У Нагірній проповіді Ісус Христос протиставляє старій логіці відплати нову логіку прощення та пошанування особи і навчає нас читати історію в есхатологічній перспективі Царства та кінцевого об'явлення Божої справедли­вости: «Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5:38–39; пор.: Лк. 6:29).

230. У цих словах Христа знаходимо відкинення відплатницької логіки, яка полягала у законі відплати. Нова логіка, що її нам пропонує Господь, указує на вимоги нової християнської етики, які, поширюючись, переображують людську реальність, включно з карним правом. У Нагірній проповіді та в науці Христа загалом йдеться про те, що будування кращого суспільства відбувається не шляхом приниження та придушення життя тих, хто помиля­ється, а навпаки — помноженням добра та наданням усім можли­вости прощення (108).

У Нагірній проповіді Ісус Христос відкидає засудження блудниці, яку, за законом, мали покарати на смерть, і встановлює новий спосіб відносин до скитальців через прощення, довіру та повагу (пор.: Йо. 8:1–11).

231. Будучи вірними євангельській проповіді та прикладові Божественного Спасителя, переднікейські Отці, серед яких Ігнатій Антіохійський, Климент Александрійський та ін., були здебільшого проти кари смерти, а також війни, військової служби та всіх інших проявів насильства.

232. Починаючи від Середньовіччя, поступово утверджувалася думка про допустимість кари смерти, яку мала право застосо­вувати законна влада, а протилежна думка, яка ґрунтувалася на радикалізмі першоджерел, вважалася єретичною.

Традиційне вчення стосовно допустимости кари смерти, як би її не виправдовували, тепер все більше ставиться під сумнів багатьма як світськими авторами, так і богословами, включаючи деякі голоси католицького єпископського уряду (109).

233. «У світлі Євангелія та людського досвіду» (110)Церква все глибше усвідомлює таїнство людини й оцінює вартість її життя та недоторканність її гідности в такий спосіб, що деякі закони, що виникли на принципах природного закону (як наприклад, право держави на застосування кари смерти), з часом виявляються недостатньо узгодженими з євангельською проповіддю.

Папа Іван Павло ІІ в енцикліці Evangelium Vitae називає серед знаків надії зростання серед народу свідомости, яка заперечує війни та позитивно скерована на пошук і застосування ненасиль­ниць­ких засобів захисту: «У цій перспективі треба бачити щораз ширший опір громадської думки застосуванню кари на смерть, навіть якщо суспільство використовує її з метою «законного захисту». Цей опір виникає з переконання, що сучасне суспільство спроможне успішно долати злочинність методами, які знешко­джують злочин, але не відбирають у злочинця можливости зміни життя» (111).

У цій самій енцикліці знаходимо твердження, що сьогодні тільки захист суспільства є єдиним виправданням убивства злочинця, без якого, втім, можна обійтися: «Очевидно, що для досягнення таких цілей міра й обсяг покарання повинні бути ретельно зважені й оцінені. Вони не повинні сягати вищого ступеня — позбавлення життя, — за винятком крайньої потреби, коли немає інших способів захисту суспільства. Однак нині, завдяки дедалі кращій розбудові пенітенціярних установ, таке трапляється дуже рідко, може, й ніколи» (112).

234. Держава не має жодного морального права для встановлення та застосування смертної кари супроти будь-якого злочинця. Об'єктивно кажучи, кара смерти завжди нищить людське право на життя та відкидає християнську заповідь любови.

Людина, навіть якщо це найжорстокіший злочинець, ніколи не стане річчю, а завжди залишиться людиною. Ця істина отримує чіткіші контури та вагоміше підтвердження, якщо скеровується в бік антропологічного християнського горизонту: людина є створеною за подобою Сина Божого, вона ніколи не тратить своєї гідности, і стосовно неї ніколи не зменшується милосердна любов Отця. Любов Бога — приятеля людей, який у Христі об'являє нам своє батьківське обличчя, закликає нас до святої пошани особи у її недоторканній цілісності та гідності; це стосується як доброї, так і поганої людини, як злочинця, так і невинного (113).



107 Пор.: Ю. Врубель. Принципи морального життя. Львів 1996, с. 93. На даний час більшість католицьких моралістів стоїть на позиції категоричного відкинення кари смерти та її незастосування з боку державної законної влади.

108 Пор.: R. Sсhnackenburg. Il messaggio morale del Nuovo Testamento, т. 1. Brescia 1989, с. 130: «У порівнянні з попереднім законом, який приписував відплату (ius talionis), нововведення, що приходить з Христом, згідно зі св. Матеєм, полягає у «непротивленні злому» і наслідуванні трьох прикладів, наведених у Мт. 5:39б–41), щоб у такий спосіб перемогти зло через застосу­вання добра (пор.: Рим. 12:17–21)».

109 Сommissione Sociale del Episcopato Francese. La pena di morte: Elementi di riflessione (20 січ . 1978); пор.: G. Caprile. Recenti orientamenti episcopali sul problema della pena di morte // Civilt И Cattolica 130/4 (1979) 148–163.

110 ІІ Ватиканський Собор. Пастирська Конституція Gaudium et Spes, № 65.

111 Іван Павло ІІ. Енцикліка Evangelium Vitae, № 27.

112 Там само, № 56.

113 ІІ Ватиканський Собор. Пастирська Конституція Gaudium et Spes, № 27; тут йдеться про засудження насильства стосовно людини. Пор.: Іван Павло   ІІ. Енцикліка Evangelium Vitae, № 9.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC