Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Людина як Нове Створіння у Христі
• Особа як моральна істота
• Свобода та моральна відповідальність
• Закон Божий як покликання до справжньої свободи
• Роль совісти у моральному житті
• Поняття про гріх
• Вісім голових гріхів
• Статевість і християнське подружжя
• Таїнственний і богословський характер подружньої любови
• Нерозривна подружня єдність
• Подружня плідність у любові
• Захист гідности людського життя та зародження біоетики
• Самогубство
• Смерть во ім’я вищих вартостей
• Смертна кара
• Евтаназія
 Трансплантація органів
• Християнське розуміння держави
   Трансплантація органів


Трансплантація органів

248. Прогрес у медицині та поширення застосування трансплантації органів дозволяє сьогодні лікувати багатьох хворих, які ще до недавнього часу могли очікувати тільки на смерть, або, в кращому випадку, продовжувати своє болісне та обмежене існування.

а) Взяття органів від живого донора — дарування й безкорисливість

249. У разі трансплантації від живого донора виникає моральна проблема каліцтва фізичної цілісности самого донора. Дарування одного органу, навіть якщо це й не ставить під загрозу життя донора, завжди є безпідставним його каліцтвом.

Розвиток морального вчення Церкви стосовно цього питан­ня зазнало певної еволюції. З одного боку, маємо цілковито безкорисливий жест самого донора, який, керуючись благородними почуттями, жертвує своєю тілесною цілісністю, з іншого боку, виникає проблема раціонального пояснення самокаліцтва, добровільний акт якого заперечує обов'язок дбати про власне фізичне здоров'я. Вихід із цієї ситуації намагався знайти Б.   Кунінґем, який ще 1944 року, коли трансплантація була в експериментальній фазі розвитку, запропонував розширення принципу цілісности: базуючись на позиції св. Томи Аквінського, який вважав особу частиною суспільства, Кунінґем допускав можливість пожертви особою задля загального добра спільноти (124).

250. Розширення принципу цілісности не може бути прийнятним, і це чітко дає зрозуміти Папа Пій ХІІ (125). Якщо будь-який орган не має сенсу сам по собі, а виконує своє призначення лише у функціонуванні організму, частиною якого він є, то особа має сенс і особисте покликання незалежно від спільноти, до якої вона належить, навіть якщо тут відбувається її самореалізація. Тому розв'язання цієї проблеми не можна шукати в сумнівній вартості підпорядкування добра однієї особи спільному добру; треба більше покладатися на відносини солідарности, якими керуються члени людської родини, а в християнській перспективі — на відносини любови та милосердя, які заохочують нас любити ближнього як себе самого (126). Отже, трансплантація дозволена відповідно до принципу солідарности, який єднає людей, а також принципу милосердя, який дозволяє «бути даром» для страждаючих братів (127). Під таким кутом зору можна виправдати наражання на смертель­ний ризик власного життя для добра ближнього, а також відмову від цілісности власного організму для допомоги ближньому у великій потребі. Якщо донор дотримується певних умов, дару­вання органів слід вважати не лише дозволеним, але й похвальним; при цьому варто брати до уваги моральний обов'язок, який ми несемо за життя ближнього і який, у поєднанні з відповідаль­ністю за власне життя, становить основу біоетики християнського напрямку (128).

251. Людина є єдністю тіла і духа. Хоч її духовний компонент суттєво відрізняється від тілесного виміру, вони є нероздільними у собі. Тому людина може показати свою глибоку й особисту ідентичність — свою виключність і неповторність стосовно розу­мової природи — лише через свою тілесність. Людське тіло становить вияв (епіфанію) самої особи, як про це каже також інструкція Donum Vitae: «З огляду на субстанційну єдність з немате­ріяльною душею, людське тіло не можна трактувати як просту сукупність тканин, органів і функцій, чи розцінювати на такому самому рівні, як тіло тварин. Воно радше є частиною особи, через яку вона проявляє і виражає себе» (129).

252. Кожна дія, скерована на людське тіло, не зупиняється лише на ньому, а охоплює цілу особу. Однією з фундаментальних людських вартостей є дарування себе для осягнення гідного людини добра. Людина справді може дарувати (частково або вповні) те, що має — тобто речі, якими вона володіє, але вона може також дарувати те, ким вона є , — тобто себе саму. З точки зору вартостей, найціннішою є людська особа. Виявляючи свою любов, ми можемо подарувати комусь багато речей, але жодна з них не зможе замінити нашої особи; хто очікує нашої любови, скаже: «я не хочу твоїх речей, я хочу тебе!» .

253. Отже, найбільший дар, який ми можемо зробити, є дар самих себе. Такий великий дар може бути виправданий лише прагненням зробити добро іншій людині, наприклад, зберегти їй життя або повернути здоров'я.

Під таким кутом зору безкорисливе дарування частини власного тіла (органів або тканин) для добра іншої особи, яка має в цьому гостру потребу, є не лише актом альтруїзму або щедрости, але також жестом, який повністю реалізує наше сповнене гідности людське буття. Таке дарування вважається справжнім виявом любови, оскільки ми віддаємо не просто щось власне, а щось із себе. На цьому ґрунтується перший етичний вислід, який недавно виокремив Папа Іван Павло ІІ, говорячи про трансплантацію: «Кожна практика, яка схиляється до комерціялізації людських органів або вважає їх одиницею обміну та продажу, є морально неприйнятною, оскільки через «предметне» використання тіла робить насильство над гідністю особи» (130).

254. Однак варто наголосити, що жива особа (донор) може дарувати лише парні органи, за умови, що це не загрожуватиме її власному життю: «Органи, які є одинарними, не можуть братися для трансплантації (за винятком ситуації, коли вони беруться від трупа, тобто з тіла напевно мертвої особи), оскільки це може призвести до смерти донора» (131).

255. Вбачаючи у принципі солідарности моральне виправдання дарування органів, для правильної оцінки конкретних випадків треба встановити деякі етичні критерії, які б поєднували принцип цілісности з принципом солідарности. По-перше, це нешкідливість і пропорційність (критерії, які оберігають фізичну цілісність особи), по-друге, свобода і безкоштовність (критерії, пов'язані з духовністю донора).

Перший етичний критерій стосується охорони життя та психо-фізичного здоров'я донора. Наприклад, якщо взяття кісткового мозку та переливання крові зроблено у відповідний час та правильний спосіб, то вони не мають шкідливих та постій­них наслідків, але коли у донора для трансплантації береться нирка, це, без сумніву, впливає на його фізичну цілісність. Нешкідливість слід розуміти не в абсолютному значенні, а радше як терпиму та раціональну шкоду: трансплантацію (взяття певного органу, тканин і т. д.) можна виконувати за умови, що донор легко перенесе неминучу заподіяну йому фізичну та психічну шкоду і матиме у майбутньому відповідну якість життя.

З критерієм нешкідливости тісно поєднується критерій пропорційности, згідно з яким шкода, заподіяна донорові внаслідок взяття у нього певного органу, має бути пропорційною до покращення якости життя реципієнта. Таким чином, немає сенсу позбавляти нирки особу (донора), для того щоб здійснити трансплантацію з дуже малою ймовірністю успіху, або брати нирку від здорової особи, щоб її трансплантувати людині похилого віку, яка страждає на серцеве захворювання.

Жест дарування має походити із свобідного вибору донора, його почуття солідарности та милосердя, а тому виключає будь-який примус чи спекуляцію.

б) Взяття органів від мертвого донора

256. У випадку взяття органів від трупа виникає проблема, пов'язана з вирішенням того, як розпоряджатися мертвим тілом людини, беручи до уваги, що його, з одного боку, не можна вважати скелетом тварини або звичайною неживою річчю, а з іншого боку  — не варто порівнювати з тілесністю живої істоти.

Основний принцип вказує на те, що, дотримуючись обов'язку шанувати тлінні останки покійного як пам'ять про особу, яка існувала у цій тілесності і яка очікує на воскресіння тіла, труп, як вважав Папа Пій ХІІ, не є більше людиною. Однак, коли йдеться про взяття органів від такого тіла, виникає ряд моральних проблем, зокрема встановлення діягнозу смерти та задокумен­тована згода на трансплантацію.

257. Як стверджує Папа Іван Павло ІІ, одинарні життєві органи можуть братися лише з мертвого тіла. Це вимагає розгляду одного з актуальних питань, яке часто дискутується на різних форумах з біоетики і на яке вимагають дати відповідь суспільні кола. Йдеться про встановлення діягнозу смерти (132), тобто про те, коли особу можна вважати справді мертвою.

258. Опанування нових неврологічних знань спричинило сьогодні певну зміну в самому понятті смерти: відбувся перехід від розуміння поняття смерти як точної і раптової «події», що співпадає з припиненням биття серця і самостійного дихання особи, до поняття смерти, що розуміється як «процес», який відбувається упродовж певного часу, починаючи від «безповоротного моменту», тобто безповоротної дезінтеграції цілісности індивідуального організму, яка збігається з повним припиненням активности мозку.

Смерть особи є подією, яку переважно не можна безпосередньо встановити жодною науковою технікою або емпіричною методикою. Як відомо, від певного часу науковці при встановленні діягнозу смерти змістили акцент із традиційних серцево-дихальних ознак на «неврологічний» критерій, який значно краще дозволяє розпізнавати суцільне й безповоротне припинення мозкової активности (мозку, мозочка і стовбура головного мозку), що є ознакою втрати здатности автоінтеграції будь-якого організму як такого.

Працівник служби здоров'я, який несе професійну відповідальність за встановлення діягнозу смерти особи, може спиратися на згадані критерії, які дозволять йому діяти в етично правильний спосіб і дадуть «моральну певність», щодо правильности рішення активізувати необхідні технічні процедури для взяття органів для трансплантації. Етичним моментом цієї процедури є наявність попередньо задокументованої згоди як самого донора чи його законних представників, так і отримувача трансплантованих органів.

259. Стосовно донора треба сказати, що правда про так званий зобов'язуючий вчинок, яким є дарування органа, вимагає його належної поінформованости щодо процедур, які включають цей вчинок. Якщо йдеться про донорство від живої особи, то її необхідно попередити про передбачену небезпеку для здоров'я і про те, що може очікувати її в майбутньому: можливі терапії і (або) застережні заходи, яких вона має дотримуватися після взяття органа. Крім того, потрібно виключити будь-яку форму психологічного тиску або ставлення умов особі — потенційному донорові на ґрунті моральних, емоційних чи навіть економічних критеріїв.

260. Якщо йдеться про взяття органів від мертвого тіла, то в цьому випадку особа повинна особисто й недвозначно висловити згоду на можливе взяття органів. Свою етичну вартість має також згода її законних представників у випадку неможливости дізнатися про попередній вибір покійної особи.

Трансплантація назавжди залишиться важливим фактором майбутнього медицини, що вимагає розвитку культури солідар­ности та дарування. Дарування і трансплантація органів мають високі етичні вартості: вони становлять особисте, а часами навіть геройське служіння на користь життя і можуть стати чудовою нагодою для вияву милосердя ближньому. З цього приводу Святіший Отець Іван Павло ІІ сказав: «Завдяки науці та професійності, жертовності лікарів та медпрацівників[...] для людства відкриваються нові чудові можливості[...] любити нашого ближнього в новий спосіб, кажучи євангельськими словами, «аж до кінця» (133).



124 B. Cunningham. The Morality of Organs Transplantation. Washington 1944.

125 Pio XII . Ai Delegati dell'Associazione Italiana Donatori di Cornea e all'Unione Italiana Ciechi (14 трав . 1956) // Aсta Apostolicae Sedis 48 (1956), № 461 і далі; пор.: Пiй XII. Енциклік a Mystici corporis, № 221.

126 Пор.: G. Kelly . The Morality of Mutilation: Towards a Revision of the Treatise // Theological Studies 17 (1956) 334.

127 Пор.: Папська Рада у справах душпастирства служби охорони здоров'я . Хартія працівників служби охорони здоров'я, № 67.

128 Пор.: A. A utiero. La donazione di organi П un dovere? // Rivista di Teologia morale 28 (1996) 53–61; S. Privitera. La donazione degli organi: azione superogatoria o obbligatoria? // A. Autiero. Narrare la vita alla generazione presente per le generazioni future. Roma 1995, с. 59–80.

129 Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. Інструкція Donum Vitae, вступ, № 3.

130 Giovanni Paolo II. Discorso ai partecipanti al XVIII Congresso Internazionale della Transplantation Society (Рим, 28 серп. 2000); див. італійський переклад цієї промови: Avvenire (2000) 30 серп., с. 2–4.

131 Там само.

132 Пор.: Э. Сгречча. Биоэтика. Москва 2002, с. 331–334.

133 Gіovanni Paolo II. Ai Partecipanti al Primo Congresso Internazionale sui Trapianti di Organi (20 черв. 1991) // Insegnamenti di Giovanni Paolo II, 14/1 (1976), № 1711.

 

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC