Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Відомості про становище Греко-Католицької Церкви в західних областях України
• Арешти ієрархії УГКЦ у 1945 році
 Про перебіг Львівського псевдособору
• Постанова так званого Львівського собору 1946 р. щодо ліквідації Берестейської унії 1596 року
• Доповідна голови Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР з приводу ліквідації унії в УРСР
• Спогади про псевдособор його учасників та очевидців
   Про перебіг Львівського псевдособору

Про перебіг Львівського псевдособору
згідно із книжкою Богдана Боцюрківа "Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)", яку опублікував Інститут історії Церкви УКУ

У п'ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору, підкріпившись на сні­данку «100 гр водки» та «200 гр вина» (1), були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному наперед до дрібниць «возз'єднавчому» зібранні. О 10 год. 30 хв. молебнем «О призванії Св. Духа» «собор» розпочав свою роботу. У присутності 216 пред­ставників від духовенства (2) і 19 від мирян співслужили три засновники Ініціятивної групи: Костельник, Пельвецький і Мельник. Потім, відповідно до затвердженого на передсоборному зібранні порядку денного, ці троє пере­брали на себе функції президії «собору». Два інших священики, які таємно і вже стали православними, оо. Микита Павлосюк і Юрій Ванчицький, зай­няли місце секретарів. Щоб уникнути будь-яких несподіванок з боку деле­гатів, організатори обійшлися без обрання членів президії та внесення порядку денного «собору» на затвердження його учасників: «І пощо, навіщо потрібна тут формальна процедура вибору президії? Може, на світських зборах цього уникнути не можна. О. д-р Костельник в очах всіх делегатів не тільки Адміністратор Церкви(3), але більше - всіма признаний вождь всього великого церковного руху» (4).

Згідно з порядком денним, у перший день мали бути заслухані лише дві доповіді. Замість дискусії, одразу пішли промови (вочевидь наперед заготовлені й відповідно відредаговані), після чого питання про «возз'єднання» було поставлене на відкрите голосування (5).

Першу, коротку, доповідь «Про діяльність Централі Ініціятивної гру­пи...» виголосив «таємний» владика Антоній (Пельвецький) (6). Політична то­нальність, задана нею, відлунювала цього дня у виступах усіх інших про­мовців:

Нас визволив могутній Радянський Союз від німецько-фашистської неволі, яка нам загрожувала повною загибеллю... Коли національне визволення українського народу від вікового поневолення стало до­вершеним фактом, то воно мусіло потягнути за собою і церковно-релігійне возз'єднання українського народу, а саме, - ліквідацію Бе­рестейської унії, розрив з Ватиканом і возз'єднання з Руською Пра­вославною Церквою.

Наш митрополит і єпископи греко-католицької Церкви не зрозуміли свого призначення, як це видно з повідомлення Прокуратури УРСР , не виправдали довір'я, яким Церква наділяла їх, а навпаки, поставили Церкву під удар (7).

«Зазначені умови, - доводив Пельвецький, - покликали до життя Іні­ціативну групу під керівництвом о. Костельника, «батька нашого возз'єд­нання», якому належить «почесна і історична роль в утворенні і керівництві Ініціативної групи». Потім доповідач поквапився додати, що «для чистоти понять перш за все треба ствердити, що цей нинішній Собор є Собором греко-католицької Церкви (8), скликаний Ініціативною групою для того, щоб у нових умовах нашого державного життя, коли український нарід з'єднав­ся, переглянути постанову Берестейського собору з 1596 р. і вирішити пи­тання нашого возз'єднання з Православною Церквою» (9).

Загальна кількість священиків, які стали «вписуватися в члени Ініціативної групи, зглядно піддаватись її юрисдикції» на той час складала 986 осіб, а не приступило - 281; «це упірні, - говорив Пельвецький, - яких ми і усно, і листами по кілька разів переконували, одначе, безуспішно» (10).

«Таким чином, - підсумовував доповідач, - акція Ініціативної групи під поглядом нового, для возз'єднання з православною Церквою відповідного перегрупування і угрупування священиків, дійшла до свого кінця, і прийшов час для скликання Собору в справі возз'єднання з православною Церквою» (11).

Виступ Пельвецького був перерваний прибуттям до Св. Юра єпископа Львівського і Тернопільського Макарія (Оксіюка), єпископа Мукачівського Нестора (Сидорука) та митрофорного протоєрея Костянтина Ружицького, керуючого справами Українського екзархату РПЦ (12). їх привітав і представив делегатам о. Костельник (13).

Наступну, довшу, доповідь виголосив сам голова Ініціятивної групи. Він зупинився на «мотивах возз'єднання» і після деяких історичних узагальнень повторив відомі свої твердження про штучний, політичний характер постан­ня унії, зупинився на її невдачах у минулому і зробив висновок про втрату нею життєздатности. Все це доводилось на прикладах несправедливої політи­ки Ватикану щодо унійної Церкви. Костельник зауважив, що після того як під австрійською владою Греко-Католицька Церква відродилася як Церква національна

сам Рим і Польща, за другої Польщі, засудили нашу галицьку уніат­ську Церкву на ліквідацію (14). А ми ще й нині мали б її продовжувати? Нащо? Щоб, на втіху Римові, культивувати вічний роздор у нашому народі? Щоб продовжувати вічний роздор навіть у нутрі нашої га­лицької Церкви? Адже відомо, що унія навіть наші три єпархії по­ділила на три різні Церкви, які одна одну вічно оскаржували в Римі (15). Бо в унії, тому що це штучний твір, ішла вічна борня між партіями: хто з уніатів справжній католик, а хто скритий схизматик? Невже ми мали б продовжувати унію на те, щоб з Риму, для нашого упокорен­ня, присилали нам своїх ченців візитаторів, які будуть нас судити?.. (16)

...унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз'єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну?

Поломилися всі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! (17)

Коли Костельник порушував ці питання в розмовах із духовенством під час підготовки «собору», то вони на це, бувало, відповідали: « Під політичним поглядом ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!» (18)

Далі у доповіді промовець стисло навів аргументи проти папства, ви­кладені ще в його брошурі (19), а потім вказав на дві основні небезпеки, що загрожують «возз'єднанню»: «Нас ждуть різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці), хоч самі є за православієм (20), виступають проти нашої акції з погрозами. В нашій державі Церква відділена від держави, Цер­ква і духовенство вповні залежні від народу. І ми в журбі за те, щоб усі зміни в нашій Церкві, і в дисципліні, і в обряді, і в звичаях, - ішли так мудро і обережно, щоб не відпихати народу від Церкви і не гасити в ньому релігій­ного духа» (21).

Костельник намагався усунути й інше джерело опору «возз'єднання» з централізованою Російською Православною Церквою - побоювання серед українського духовенства щодо втрати національного характеру Церкви. З цією метою, щоби розвіяти такі страхи, о. Гавриїл, який у минулому ніколи не виявляв симпатій до москвофільства, вдався до термінологічних маніпу­ляцій (22): «Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Право­славною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західно-української Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідо­мість, що Церква є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава при­знає. Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере» (23).

Слідом за доповіддю голови Ініціятивної групи було виголошено кілька коротких промов(24), поміж якими зачитувались явно заготовлені наперед листи й телеграми з привітаннями на адресу «собору» та схваленням «воз­з'єднання»(25). Таке «обговорення» нічого суттєвого до вже сказаного Костельником не додало. Однак, один із промовців, о. Василь Лесюк, все ж таки порушив «гармонію», що панувала на зібранні, коли запропонував вважати даний «собор» лише за підготовчий етап, і з огляду на серйозність рішення стосовно «возз'єднання», відкласти його прийняття десь на майбутнє(26). Після того, як «дискусію було вичерпано», о. Костельник, перекрутивши суть пропозиції о. Лесюка, виніс її на відкрите голосування: «Чи отці вважають справу розриву з Ватиканом та возз'єднання з Православною Церквою за дозрілу до того, щоб можна її зараз же проголосувати, або отці-делегати хочуть ще продовжувати дискусію?» (27) Як легко було передбачити, учасники піднесли руки на знак, що можна переходити до голосування (28).

Голова Ініціятивної групи констатував, що в ході «дискусії» делегати «не видвигнули ні одного аргументу проти нашого возз'єднання з Православною Церквою» (29) і зачитав проект ухвали «собору»: «1) анулювати постанови Бе­рестейської унії з 1596 р.; 2) відірватись від римської (папської) Церкви; 3) по­вернутися до прадідівської православної віри і 4) возз'єднатися з Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі» (30). Постанова «собору» за­судила Рим, який «штучно виломився в XI столітті з первісної братерської православно-соборної Церкви», та Берестейську унію, що її накинули укра­їнцям поляки «як міст до спольщення і златинізування». У документі також стверджувалося, що

в теперішній нашій ситуації, коли завдяки героїчним подвигам і слав­ній перемозі Радянського Союзу, всі українські землі найшлися разом і український нарід став хазяїном на всіх своїх землях, було б неро­зумним піддержувати далі уніатські тенденції і було б непрощенним гріхом продовжувати в нашому народі ненависть та братовбійну бор­ню, причиною якої була в історії унія та й завжди мусить бути (31).

Виходячи з цих засад, Собор постановив відкинути постанови Берес­тейського Собору з 1596 р., зліквідувати унію, відірватись від Вати­кана і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської Православної Церкви (32).

У тексті постанови міститься також звинувачення на адресу Ватикану, «що в умовах, коли волелюбні народи всього світу боролись за своє існуван­ня, Ватикан цілком стояв на боці кривавого фашизму і виступав проти Радян­ського Союзу»; далі йшлося про звернення, прохання й заклики, що їх треба було укласти на «соборі», в тому числі й «глибоку подяку» до «державних мужів» у Москві й Києві за визволення греко-католиків «від національного і церковно-релігійного поневолення» (33).

Проект такої ухвали було поставлено на відкрите голосування без будь-якого обговорення і «стихійним піднесенням рук Собор однодушно прийняв ці історичні рішення» (34).

Тільки після того, як внаслідок голосування делегати «собору» самі «стали українськими православними священиками», о. Костельник пред­ставив їм, не посвяченим у тайну київських свячень, двох нових православ­них єпископів - Антонія (Пельвецького) і Михаїла (Мельника). В опубліко­ваних матеріялах «собору» зазначається, що це повідомлення викликало неприховану радість учасників (35). О 16 год. 30 хв. закінчився перший день роботи «собору» (36). Вистачило шести годин, щоб Українську Греко-Като-лицьку Церкву офіційно було скасовано (37).

На другий день, 9 березня, «собор» розглядав питання «канонічного оформлення» прийнятого рішення про «возз'єднання» з РПЦ. Засідання роз­почалось спільною відправою літургії єпископами Макарієм, Нестором, Антонієм і Михаїлом; владика Макарій здійснив чин «приєднання до Православної Церкви» учасників «собору». За іронією долі, слідом за літургією, відбулася панахида за упокій душі митрополита Андрея (Шептицького) як «предтечі Православія» в Галичині(38).

На наступних слуханнях делегати прийняли документи, що їх було пе­редбачено в ухвалі з попереднього дня. Всі учасники зібрання мали підписа­тися під двома основними документами (39) - зверненням до патріярха Московського і всієї Руси Алексія і телеграмою до голови Президії Верховної Ради УРСР Михайла Гречухи. У зверненні делегатів до патріярха містилося про­хання «признати цю нашу постанову і прийняти нас до Всеруської Православної Церкви»:

Цей історичний зворот у нашій Церкві став можливий тільки завдяки гігантським перемогам Радянського Союзу, що об'єднав наші українські землі в єдиній Українській Державі і звільнив усі історичні те­рени Східної Церкви від утисків римської Церкви. Православна свідо­мість і критика унії аж тепер, у цьому новоствореному світі, змогли явно виступити зі своїм словом, щоб відкрити очі і незрячим братам...

Одначе, ми свідомі і того, що наш Собор є радше тільки початком нашого заміреного діла, ніж його закінченням. Ще мусимо покопати великі і різні перешкоди, щоб св. Православіє затріумфувало в кож­ній парафії нашої Церкви. Навіть такий штучний твір, як унія, має своє глибоке коріння в серцях деяких наших людей (особливо у мона­хів та монахинь), тому що вони від дитинства засліплені славою римської Церкви(40).

У цілковито заполітизованому «Зверненні Собору до Верховної Ради Української РСР» було перекручено історію церковного розколу і виник­нення унійної Церкви в Україні. Твердилось, наприклад, що після поділів Польщі «Росія спасла наш нарід», а «уніатська Церква в Росії сама себе злік­відувала»; що після перемоги у війні Радянський Союз «став не тільки репре­зентантом, сіле й визволителем та оборонцем усіх слов'янських народів»" (41), тоді як «Ватикан підтримував політику фашизму»; що саме в процесі «здо­рової рефлексії» Греко-Католицька Церква зуміла поглянути в очі дійсності, позбутися «фальшивої свідомості», коли «хід історії сказав своє могутнє слово». Звернення сповіщало Верховну Раду УРСР про прийняті на «соборі» рішення та містило прохання «признати цю історичну зміну та взяти в опіку нашу, відтепер знову православну Церкву» (42).

Від імени президії «собору» телеграми з повідомленням про «возз'єд­нання» було надіслано до Й. Сталіна (43), М. Хрущова (44), царгородського пат­ріярха Максима (45), московського патріярха Алексія (46) та українського екзар­ха Йоана (47). Відправлена Сталінові привітальна телеграма закінчувалася сло­вами: «У цей історичний епохальний момент ми не можемо не висловити Вам почуття величезної вдячності за Вашу велику справу - зібрання разом укра­їнських земель, бо без цього неможливо було й мріяти про ліквідацію нашого церковно-релігійного роз'єднання» (48).

Однак, у «Зверненні Собору до духовенства і віруючих греко-католицької Церкви в західних областях України» фактично містилося визнання, що «собор» не мав повноважень говорити від імени всього греко-католицького клиру і вірних, окрім хіба тих осіб, які особисто були присутні на цьому зібранні:

Собор греко-католицького духовенства(49), скликаний Ініціативною групою по возз'єднанню греко-катол[ицької] Церкви з православною Церквою, що відбувся 8, 9 і 10 березня у Львові, в кафедрі св. Юра, вирішив зліквідувати Берестейську унію з 1596 р., відірватися від Рима і возз'єднатися з нашою батьківською православною Церквою. Це той Собор подає до відома всім греко-катол[ицьким] галицьким священикам та віршем і закликає всіх Вас піти його слідами. Нехай не буде роздору в нашому народі з приводу повороту до віри і Церкви наших предків...

Унія, як штучний римський твір, могла животіти тільки під кор­мигою римсько-католицьких держав, а в православному світі вона не може жити. Сильний організм сам усуває з себе чуже тіло. Скажуть загорільці-уніати, що для Божої правди треба й життя віддати... Не­вже, дійсно, в Римі вся Христова правда і все Христове право?... До­сить мук і страждань, що їх Рим... накинув усім народам, - а нашому народові не на останньому місці!

Браття, схаменіться!... Не марнуйте своїх сил і сил народу для реалізації помилених ідей! (50)

Зібрання «однодушно» прийняло це звернення (51), а під кінець ранішнього засідання о. Костельник виголосив доповідь про ті догматичні та дисциплі­нарні зміни, що їх треба буде обов'язково прийняти після «возз'єднання» (52).

Пополудні того ж дня «собор» стоячи зустрічав православного митропо­лита Київського і Галицького Йоана, на руки якого о. Костельник склав пов­новаження голови Ініціятивної групи. Російською мовою звернувся екзарх «усієї України» до зібрання і зачитав грамоту патріярха Алексія з привітан­ням греко-католиків, що повертаються в лоно «Вашої матері, Святої Руської Православної Церкви» (53). Завершив офіційну церемонію прийняття «колиш­ніх уніятів» до Московського патріярхату протоєрей Ружицький. У промові, також виголошеній російською мовою, він славив «возз'єднання» як ще одну перемогу «великого руського народу православного» над «зазіханнями з боку папства» і порівняв його з подіями 1839 р., коли «відторгнуті насильством» уніяти були «возз'єднані любов'ю» (54).

Третій день «собору» - Неділя Торжества Православ'я - розпочався Архи-єрейською Божественною Літургією, яку відправив митрополит Йоан у спів-служінні чотирьох православних єпископів, у т. ч. Антонія (Пельвецького) і Михаїла (Мельника). Це стало першою відкритою для сторонніх очей подією на «соборі». На ознаменування «возз'єднання» патріярший екзарх подарував до храму Св. Юра ікону Богородиці з Києво-Печерської лаври (55). І лише в той день, 10 березня, мешканці Львова дізналися про офіційну «самолікві­дацію» УГКЦ. Святкування завершилися урочистим обідом учасників «собо­ру» в ресторані готелю «Брістоль», де лунали промови й тости на честь цер­ковної та державної влади (56).

Про все, що діялося на «соборі», щодня інформували голову РСРПЦ при­сутні там його представники. Наприкінці першого дня Уткін, Ходченко і Вишневський телеграфували Карпову про те, що «...перший день пройшов добре. Постанову ухвалено одностайно»(57). В телеграмі від 11 березня гово­риться: «Другий, третій дні пройшли добре. Отримане доручення виконано успішно»(58).

Мало що відомо про справжнє ставлення делегатів до подій, що розгор­талися на «соборі». Однак, за розмовами, що точилися між ними під час перерв та обідів, таємно наглядали співробітники держбезпеки, які детально звітували про те, що їм вдавалося почути. Так, згідно з донесенням, парох Добрян Щирецького району о. Леонід Щирба, говорив: «Совєти вимагають від нас стати православними священиками. Якщо ми відмовимося, нас заареш­тують, а якщо погодимося бути православними, так проти цього «партизани» і сільська інтелігенція. Я дав згоду перейти на православ'я, але це лише для годиться. Насправді вирішив до війни [тоді ширилися чутки про близький початок нової війни] піти тимчасово на іншу роботу. Я повернуся додому і зроблю заяву, що вирішив одружитися, щоб мене відпустили з церкви». Ін­ший священик, Нечай, говорив, що «на собор священиків було доставлено в запечатаних вагонах і під охороною НКДБ. Коли ми прибули на вокзал, нам не давали розмовляти з парафіянами і навіть із рідними». Парох Лука Воло­шин говорив отцям-делеґатам: «Ми ж знаємо, що собор лише оперетка, опе­ратори, рефлектори, фільмування - це реклама. Як можна до нас в Галичину присилати екзарха кацапа. Цей екзарх, він і слова не вміє по-українськи сказати, це прямо скандал».

Так само критично, як о. Волошин, був налаштований і делегат від ми­рян науковий співробітник Історичного музею Дудикевич, який зауважував: «На соборі Костельник говорив, що не буде русифікації у богослуженні та проповідях. Проповідь російською в Юрі для місцевого населення була діж­кою холодної води» (59).

На третій день після закінчення «собору» на ім'я о. Костельника на­дійшла телеграма від патріярха Алексія з вираженням «великої радості» з приводу «довершеного торжества возз'єднання», благословенням «всіх, що возз'єдналися», і подякою організаторам Ініціятивної групи «за труд по воз­з'єднанню»" (60).

31 березня до Києва і Москви з ухваленими «собором» документами виїхали члени президії о. Костельник, владики Антоній (Пельвецький) і Михаїл (Мельник) у супроводі о. Євгена Юрика зі Львова, о. Ісидора Лоточинського зі Станіслава і «брата» М. Матвієйка з Дрогобича(61). В Києві їм показали фрагменти ще незакінченого фільму «Львівський Собор». З квітня посланці мали зустріч із першим секретарем КП(б)У Микитою Хрущовим і головою Президії Верховної Ради УРСР Михайлом Гречухою. Гавриїл Кос­тельник передав їм «Звернення Собору до Верховної Ради Української РСР» і висловив подяку урядові за допомогу і турботу, надану у цій «великій» справі «возз'єднання» і, особливо, за організацію собору (62).

За два дні делегація була вже у Москві. Тут о. Костельник вручив пат-ріярхові Алексію звернення учасників «собору» з проханням «признати цю нашу постанову і прийняти нас до Всеруської Православної Церкви». У не­ділю 7 квітня, під час літургії в патріяршому катедральному соборі, глава РПЦ возвів львівського православного владику Макарія (Оксіюка) в сан архиепископа, а о. Костельника, за ту визначну роль, яку він відіграв у «воз­з'єднанні уніатів», нагородив титулом митрофорного протоєрея, найвищої відзнаки жонатого духовенства в Православній Церкві. Члени делегації та­кож мали зустріч із головою РСРПЦ Карповим, яку було знято на кіно­плівку. Костельник вручив Карпову документи «собору» (63).

Напередодні від'їзду з Москви о. Костельник дав 9 квітня інтерв'ю ко­респондентові ТАРС. Інтерв'ю мало на меті спростувати звинувачення зару­біжної преси щодо насильницького характеру ліквідації УГКЦ в Галичині. Як писав Журнал Московской патриархии, Костельник запевнив кореспондента ТАРС у виключно «добровільному» характері «возз'єднання» з Московським патріярхатом. На запитання, чи були перед «собором» арешти серед духовен­ства, він зокрема відповів:

Твердження католицької преси про те, що перед Собором були масові арешти духовенства Греко-Католицької Церкви, не відповідають дійс­ності. У квітні 1945 р., тобто за 11 місяців до Собору, коли ще не було навіть Ініціятивної групи, дійсно, були заарештовані Сліпий Й. А., мит­рополит Греко-Католицької (уніятської) Церкви, Чарнецький Н. А., Будка Н. М., Хомишин Г., Л. Лятишевський І. Ю. - єпископи уніят­ської Церкви та декілька священиків.

Як видно з повідомлення Прокуратури УРСР, опублікованого в газеті Львовская правда від 1 березня 1946 р., зазначені особи були заареш­товані у квітні 1945 р. як громадяни СРСР за активну зрадницьку і посібницьку діяльність на користь німецьких загарбників, і справу з. їхнім обвинуваченням передано до Військового Трибуналу. Перед Собором і після Собору жодних арештів духовенства Греко-Католицької Церкви не було(64).

Одночасно органи НКДБ відслідковували реакцію духовенства і мирян Західної України на церковне «возз'єднання». Перший секретар Львівського обкому Компартії України Грушецький у доповідній записці від 30 березня 1946 р. на ім'я Хрущова звертав увагу на ту самовпевненість і зарозумілість, що з'явилися у Костельника після «собору»:

Костельник... вважає, що зробив величезне діло і що тепер його ім'я посіло в історії церкви чільне місце на віки. Костельник твердить: «Я зараз використовую свій вплив на єпископа Макарія, щоб пришвидшити відкриття у м. Львові семінарії». Костельник вважає єпископа Макарія «блаженним дурнем», людиною недалекою і обмеженою: «Моя функція, твердить Костельник, тепер впливати через Макарія на правне становище духовенства і церкви». Костельник вважає, що ініціативна група свою роботу вже виконала, але заявляє: «Ініціатив­на група - це я, а я залишаюсь я. До мене, слава Богу, дослуховується Макарій, до мене дослуховуються міністри культа. Отже, я й надалі керуватиму»(65).

 


1. ДАЛО, ф. Р-1332, оп. 1, спр. 4, арк. 144. [Див. також: ЦДАВО, ф. 4648, оп. 3, спр. 20, арк. 6-9 (засвідчена копія). - Прим. ред.]

2. У списках Мандатної комісії названо 216 священиків і 19 мирян; у них відсутні імена ще 9 священиків, які одержали запрошення на «собор» (загальна кількість запрошених становила 225). Див.: Діяння собору.., с. 53-58. У відзнятому фільмі про «собор» бачимо набагато меншу присутність духовенства.

3. Це свідчить на користь мого припущення щодо тієї ролі, яку відігравав о. Костель­ник, перед тим, як члени Ініціятивної групи почали діяти відкрито.

4. Діяння собору.., с 35. Курсив автора.

5. За свідченням Беляева, всі промови делегатів були написані о. Павлосюком (Рожнов. Это мы. Господи.., с. 7).

6. Виступ Пельвецького (у тому вигляді, як він надрукований у Діяннях собору.., с 59-62) не міг тривати більше 12-13 хвилин. Напевно, всі виголошені на «соборі» доповіді та промови пройшли додаткову цензуру перед тим, як були опубліковані. Так, наприклад, у Діяннях собору... відсутній текст промови о. Ванчицького. Для порівняння див.: Карпяк. 30 лет назад.., с 15.

7. Діяння собору.., с 59-60. Курсив автора.

8. Твердження безглузде, оскільки цей «собор» був скликаний не греко-католицьким єпископатом, а керівниками Ініціятивної групи, які самі на той час вже були православ­ними, і які особисто призначали всіх делегатів на «собор». Делегати нікого не могли представляти, окрім як самих себе; вони вже були членами (хоч і проти своєї волі) Іні­ціятивної групи і знали, що її метою була ліквідація УГКЦ. До того ж, переважна біль­шість духовенства, що відмовилась приєднатися до Ініціятивної групи, не мала жодного представництва на «соборі». Насправді це зібрання було конференцією Ініціятивної групи, але ніяк не собором.

9. Діяння собору.., с 61. Курсив автора.

10. Там само. До цієї групи «упірних» із 281 особи зараховано, очевидно, переважно єпархіяльних священиків, а не єромонахів чи тих душпастирів, яких уже було ув'язнено або заслано до Сибіру. У поданому Костельником в лютому 1946 р. до органів влади списку містились імена 98 парохів Львівської области, які відмовилися вступити до Іні­ціятивної групи. В цьому списку не було представників монашого духовенства, як також і заарештованих священиків, що перебували під слідством в органах НКДБ або вже від­бували термін покарання (ДАЛО, ф. Р-1332, оп. 1, спр. 3, арк. 35). Можна припустити, що загальне число - 281 «упірний» - постало в результаті простого додавання імен з ана­логічних списків із усіх чотирьох галицьких областей. Таємні документи з радянських архівів виявляють великі розбіжності у даних, якими оперувала Ініціятивна група. Станом на кінець вересня 1945 р. радянські органи контролю за релігійними організаціями «взяли на облік» 1684 греко-католицьких священиків (без урахування монашого духовенства) - таку цифру містив Інформаційний звіт уповноваженого РСРК П. Вільхового за III квартал 1945 р., датований 5 жовтня (ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 1640, арк. 99-100 [частково опубл. в: Нескорена Церква..., с 97. Кількісні дані про священиків, які погодились перейти на православ'я, ще потребують уточнень, бо навіть в офіційних повідомленнях існують суттєві розходження. Так, згідно з інформацією секретаря Львівського обкому КП(б)У Мазепи «О настроениях и высказываниях населения области по поводу перехода греко-католического духовенства в православие», надісланій під час т. зв. Львівського собору секретарю ЦК КП(б)У Хрущову, єп. Антоній (Пельвецький) у своїй доповіді заявив, що «отримавши згоду РНК, Ініціятивна група провела відповідну роботу, в результаті якої на галицьких землях приєдналося до православ'я 908 священиків і залишилося неприєднаними 251 священик» (ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 426, арк. 35). Натомість в опубліко­ваному тексті його виступу вже сказано, що на той час до «Ініціативної групи» приєднало­ся 986 священиків, а 281 відмовився {Діяння Собору.., с 61). Згідно з інтерв'ю, яке дали Костельник, Мельник і Пельвецький кореспондентові ТАРС 9 квітня того ж року, «на день Собору до цієї групи приєдналися, подавши особисті заяви про бажання вийти з унії та возз'єднатися з Православною Церквою, 997 священиків, що у відношенні до 1270 священиків усієї Греко-Католицької (уніатської) Церкви західних областей України, становило 78 процентів» (цит. за: Львівський церковний собор: Документи і матеріали, 1946-1981. Київ 1984, с 97-98). - Прим. ред.}. Якщо, як повідомляв Пельвецький, 908 священиків приєдналося до Ініціятивної групи і лише 251 відмовився, то до загальної суми (1159) бракує ще 525 осіб. Окрім невеликого числа тих, які померли після закінчення війни, відійшли на емеритуру через похилий вік, були «репатрійовані» до Польщі чи пе­реховувались у підпіллі, останню групу духовенства складали переважно репресовані (арештовані чи вислані) «упірні» священики. Для порівняння, звіт уповноваженого РСРПЦ П. Ходченка подає на середину червня 1946 р. загальне число православних священиків у Галичині лише 821, з них 137 у Львівській області, 221 - у Станіславській, 291 - у Дрого­бицькій і 172 - у Тернопільській областях (ЦДАГО, ф. І, оп. 23, спр. 2896, арк. 180).

11. Діяння собору.., с 61-62.

12. Поширеною була думка, що Ружицький був інформатором служби безпеки і фак­тично керував екзархатом за спиною похилого віком екзарха Йоана.

13. Діяння собору.., с. 36.

14. Тут ідеться про запровадження у 1920-х рр. «неоунії», за допомогою якої Римо-Католицька Церква займалася прозелітизмом серед православного українського й бі­лоруського населення Польщі в міжвоєнний період. Громади цієї т. зв. Католицької Цер­кви східно-візантійського обряду підпорядковувались місцевим єпископам латинського обряду, а загальне керівництво здійснювала папська комісія Рго Russia . Поширення «неоунії» викликало обурення серед багатьох греко-католицьких священиків, які вбачали в ній відступництво Риму від покладеної саме на Українську Греко-Католицьку Церкву історич­ної місії серед східних слов'ян. Детальніше див.: Korokevskij . Ме tr оро l і t е А ndr е.., с 248-253; позиції польських опонентів греко-католицизму відображає: Не nr ук Ign асу Lubenski . Droga n а Wschod Rzymu . Warszawa 1932, с 53-130.

15. Костельник говорить про пряме підпорядкування Римові кожної галицької єпархії, а також тривалу напругу у відносинах між ними щодо обрядових питань та целібату.

16. Натяк на напружені стосунки між греко-католицькими єпископами та надісланим у 1934 р. Ватиканом до Галичини апостольським візитатором о. Яном Гудечеком, чеським редемптористом, який повинен був перевірити слушність аргументів сторін у суперечках «восточників» («візантиністів») із «латинізаторами». Див.: Korokevskij . Меtrороlіtе Аndrе.., с 345-346.

17. Діяння собору.., с 68-69. Курсив оригіналу.

18. Там само, с 69. Курсив автора.

19. Ап[остол] Петро і римські папи...

20. Немає жодних доказів на користь такої заяви.

21. Діяння собору.., с 74.

22. Костельник доводив, що назва «Всеруська Церква» походить від Київської Руси, «колиски історії» українського, білоруського й російського народів, а не від Росії (там само, с 74-75). Проблема ж полягає в тому, що в російській мові термін «русский/русская» використовується не лише в історичному контексті, але й для означення етнічної ідентич­носте росіян, що призводить до підміни понять «.російський» і «руський», в тому числі й у публікаціях Московського патріярхату.

23. Діяння собору.., с 75.

24. Там само, с 77-117. Дещо більшу за обсягом промову виголосив о. Йосиф Маринович, декан Добромильський із Дрогобицької обл.; коротко виступили о. Василь Дрелих зі Львова, о. Григорій Закаляк зі Станіслава, о. Іван Іваньо з Дрогобицької обл., о. Іван Лоточинський зі Станіслава, о. Микита Павлосюк зі Львова та миряни Павло Дурбак зі Львова і Степан Щурко, директор однієї з середніх шкіл Дрогобицької обл. Агітаційний характер виступу Щурка дозволяє сумніватися, що він був практикуючим греко-католи­ком. Два виступи - оо. Юрія Ванчицького та Василя Лесюка - не включено до офіційної публікації (Карпяк. 30 лет назад.., с 15). Явним упущенням режисерів «собору» було те, що на ньому не виступив новопоставлений православний єпископ Дрогобицький Михаїл (Мельник).

25. Про скликання «собору» не було попереднього публічного оголошення. В одній із привітальних телеграм, що надійшла від пароха й «двадцятки» з Дублян біля Львова, майже дослівно повторено текст відозви до греко-католицького духовенства і віруючих, підписаної іменем патріярха Алексія, із 1945 р. Див.: Діяння собору.., с 40-41.

26. Там само, с. 42. У доповідній «О реагировании населения Львовской области в связи с переходом из униатской религии в православную и на сообщение прокуратуры УССР о враждебной деятельности униатов» від 15 березня 1946 р., надісланій секретарем відділу пропаганди Львівського обкому партії І. Мазепою на ім'я М. Хрущова, зазначалось, що о. Лесюк сказав: «Треба відтягнути роботу собору, почекати з прийняттям поспішного рішення. Треба подумати, і в кого яка совість, той так стосовно самого себе й вирішу­ватиме» (ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 2846, арк. 44).

27. Діяння собору.., с 43.

28. Там само. Якою кількістю голосів було прийняте рішення, не повідомлялося. Поза сумнівами, що сцена «голосування», як вона показана в радянському пропагандистському фільмі «Зрада - їх ремесло», зазнала монтажу; але навіть і після того не видно ані вільного волевиявлення, ані одностайности серед делегатів тоді, коли до них промовляє Костельник.

29. Діяння собору.., с 43.

30. Там само.

31. Текст лостанови явно перекручує характер історичних взаємин між православними і греко-католиками в Україні.

32. Там само, с 127-128. Курсив автора.

33. Там само, с 128.

34. Як пізніше писав автор ювілейної статті в Журнале Московской патриархии, голосу­вання не засвідчило одностайности: «Більшість делегатів голосувала за проект о. д-ра Костельника» (Карпяк. 30 лет назад.., с 16).

35. Діяння собору.., с 43.

36. Там само.

37. Те, що сталося, можна порівняти хіба що з подіями на «Надзвичайному соборі» УАПЦ 30 січня 1930 р. в Києві, коли делегати, знаючи, що за ними здійснюють нагляд радянські спецслужби, проголосували за «розпуск» своєї Церкви. Див.: Вісті ВУЦВК (Харків), 1930, 6 лютого; Дмитро Ігнатюк. Українська автокефальна церква і Союз визволення України. Харків 1930.

38. Діяння собору.., с 44. Зважаючи на те, що в радянській пропаганді постійно лунали напади на покійного митрополита (як, наприклад, у памфлетах Галана), ця панахида, очевидно, була тимчасовою поступкою влади, щоб втамувати неспокійну совість деле­гатів «собору».

39. Там само, с 44-45. За даними українського підпілля, ПО священиків-учасників зі­брання відмовились поставити свої підписи під цими документами (див.: Як нищили Гр,-Кат. Церкву в Галичині / Сурма (1949) 10 квітня). Хоча ця інформація не знаходить під­твердження в інших джерелах, однак, можливо, що деякі делегати спочатку таки не по­годжувалися підписати обидва звернення, бо інакше важко пояснити затримку президії «собору» з їх поданням до уряду Радянської України та патріярха Алексія.

40. Діяння собору.., с 135-136. Курсив автора.

41. Там само, с 146. Курсив автора.

42. Там само, с 146-147.

43. Там само, с. 141-142.

44. Там само, с 143-144.

45. Там само, с. 133.

46. Там само, с. 135-136.

47. Там само, с 137.

48. Діяння собору.., с 142.

49. Важливо, що це зібрання назване не церковним собором, а лише собором духовен­ства, чим фактично визнано відсутність на ньому греко-католицьких єпископів, а отже відсутність канонічних підстав приймати рішення стосовно цілої УГКЦ.

50. Діяння собору... с 129-132. Курсив автора.

51. Там само, с 45.

52. Там само. Ця доповідь о. Костельника не увійшла до збірника Діяння собору.., хоча її текст (чи витяги з нього) було надруковано у щомісячнику Ініціятивної групи як додаток до написаної Хруцьким хроніки - «Собор повороту до віри батьків». Див.: Гавриїл Костель­ник. Догматичні й дисциплінарні зміни в зв'язку з поворотом до православної Церкви // Єпархіальний вісник 2-3 (1946) 22-23. Костельник говорив про необхідність негайного введення таких змін: 1) замінити слово «греко-католицька» на «православна» в усіх бого­службових текстах та в документації; 2) опускати додаток «і Сина» ( filioque ) у Символі віри; 3) припинити почитания Непорочного Зачаття і не згадувати про нього у проповідях; 4) прийняти практику православної літургійної традиції, за якою «повне переєствлення (освячення) євхаристійного хліба і вина здійснюється аж епіклезою»; 5) припинити будь-які згадки про чистилище; 6-8) припинити почитания культу св. Йосафата, усунути його образи з усіх храмів і замінити всі антимінси з його мощами на інші, з мощами право­славних святих; 9) замінити поминання на літургії папи та греко-католицьких єпископів молінням «о Святійшім Отці нашім Кир Алексії, патріарсі Московськом і всея Русі, о Високопреосвяшеннійшім Митрополиті нашім Іоанні, Екзарху всея України» та за правля­чого єпископа; 10) визнати, що відтепер єпархіяльна влада має більше підстав давати доз­віл на «розв'язання подружжя» після того, як розлучення буде офіційно оформлене у від­повідних органах державної влади; 11) перейти на православну традицію прийняття св. При­частя; 12) визнати, що відповідно до прийнятого у 1945 р. Статуту РПЦ межі єпархії повинні збігатися з адміністративним поділом на області, і тому відтепер в Галичині буде чотири єпархії: Львівська, Дрогобицько-Самбірська, Станіславська і Тернопільська; 13) включити до літургії прощення за державу.

53. Діяння собору.., с 138-139. Після цього єпископ Макарій зачитав послання патріярха в перекладі українською мовою.

54. Діяння собору.., с 118-126.

55. Там само, с. 47-50.

56. Там само, с 50-51; Карпяк. 30 лет назад.., с 17. Делегати підписали лист подяки ди­рекції та персоналу готелю за чудову організацію харчування та побуту і просили опублі­кувати цей лист у Вільній Україні (ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 439, арк. 5-8). Однак, не обі­йшлося без невеличкого скандалу, коли з'ясувалося, що Костельник перевищив виділені «на вино».кошти на 23008 крб. 40 коп. У жовтні 1946 р. уповноважений РСРПЦ у Львів­ській області Вишневський надіслав квитанцію на оплату з «Брістоля» до Києва Ходченку, який, у свою чергу, в листопаді відповів, що Костельник із проханням про сплату боргу має звернутися до екзарха Йоана. Проте, київський митрополит відмовився і, вреш­ті, необхідні кошти були виділені Львівським і Тернопільським єпархіяльними управлін­нями (ДАЛО, ф. Р-1332, оп. 1, спр. 4, арк. 43, 44).

57. Цит, за: Білас. Репресивно-каральна система.., кн. 1, с 332.

58. Там само.

59. ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 2846, арк. 114-115. [Див. також: ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 426, арк. 20-23. - Прим. ред.] Зауважимо, що прізвища Нечая і Дудикевича відсутні в офі­ційних списках делегатів «собору», поданих у публікації його «діянь». Про «успішне» завершення «собору» Хрущову безпосередьо доповідав і заступник Савченка генерал-лейтенант Дроздецький, на якого, очевидно, було покладено відповідальність за безпеку проведення цілої операції (там само, арк. 60-61).

60. Діяння собору.., с 51.

61. Матвієйко раніше був монахом-василіянином; владика Михаїл, який розмістив свою резиденцію у василіянському монастирі в Дрогобичі, призначив Матвієйка своїм по­мічником.

62. Поїздка президії Львівського собору до Києва і до Москви // Єпархіальний вісник 4 (1946) 7-8. Детальніше про прийом членів делегації у М. Хрущова і М. Гречухи див.: «Информационный отчёт уполномоченного Совета по делам русской православной церкви при Совете Министров СССР по Украинской ССР за первый квартал 1946 года» (без дати, підписаний П. Ходченком) // ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 2845, арк. 29-30. Ходченко був присутній на обох зустрічах. Як завжди, органи держбезпеки здійснювали таємний нагляд за тим, як реагували делегати на події, що відбувалися, по закінченні робочого дня; вони доповідали, що в готельних номерах делегати не висловлювали нічого, окрім «захоплення». Див. доповідну міністра держбезпеки УРСР Савченка першому секретарю ЦК КП(б)У тов. Хрущову від 6 квітня 1946 р., а також додаток до цього документа за підписом начальника 2 управління МДБ УРСР Медведева // там само, спр. 2840. арк. 66-69.

63. Поїздка президії.., с 9-11.

64. Интервью, данное корреспонденту ТАСС членами президиума Собора Греко-католи­ческой униатской Церкви протопресвитером Гавриилом Костельником и епископами Антонием (Пельвецким) и Михаилом (Мельником) 9 апреля 1946 г. // ЖМП 4 (1946) 35-36. Заперечення Костельником арештів серед духовенства було очевидною брехнею.

65. ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 439, арк. 15.

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC