Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Слово Блаженнішого Любомира на завершення Божественної Літургії з нагоди святкування його сімдесятип’ятиріччя
• Промова Кардинала Леонардо Сандрі, Префекта Конгрегації Східних Церков, до Синоду Греко-католицької Церкви в Україні з нагоди візиту «ad limina Apostolorum»
• Промова Блаженнішого Любомира з нагоди підписання «Угоди про співробітництво між УГКЦ та Державним департаментом України з питань виконання покарань»
• Розтин “Коду да Вінчі”: інтерв'ю для інформаційної агенції ZENIT
• Пристрасті «Cтрастей Христових»: стаття в газеті «Дзеркало тижня»
• "Патріарх Заходу": доповідь митр. прот. Михайла Димида, виголошена в Інституті церковного права УКУ
• Думки з приводу заходів щодо відзначення Року захисту духовного світу дитини
• «НеСОБОРний злочин»: стаття в газеті «Україна молода»
• Лист Блаженнішому Любомиру від імені Священного Синоду УПЦ КП
 Доповідь Блаженнішого Любомира на семінарі «Законодавство України про освіту і Церква»
• Проповідь Блаженнішого Любомира на свято Різдва Христового
• "Традиція і Літургія": доповідь д-ра Тараса Шманька на засіданні Комісії у справах мирян Львівської архієпархії УГКЦ
• Роздуми на актуальну тему сьогодення
• Проповідь Блаженнішого Любомира під час Божественної Літургії з нагоди відкриття Синоду Єпископів УГКЦ
   Доповідь Блаженнішого Любомира на семінарі «Законодавство України про освіту і Церква»


Доповідь Блаженнішого Любомира
на семінарі «Законодавство України про освіту і Церква»

Київ, 20 січня 2006 року

  Шановна Пані Голово,
Преосвященні Владики,
Дорогі Отці,
Шановні Пані та Панове!

Маю за честь бути першим серед тих, хто має виступати. Старатимуся лаконічно представити нашу позицію щодо проблематики відносин Церкви і держави в ділянці освіти, звернувши особливу увагу на церковні школи чи школи, які б очолювала Церква. Згідно з Конституцією України Церква відділена від держави. Це розуміють по-різному. (Дехто вважає Церкву цілком далекою від державного, суспільного життя і відносить її до приватної сфери життя громадян.) На мою думку, таке розмежування в нашій Конституції є корисним, бо вказує – на мій погляд, і думаю, що не тільки я так вважаю, - що перед державою всі Церкви є рівні, а також на те, що держава не накидає Церквам свого способу мислення, а поважає їх та дає їм повну свободу розвиватися відповідно до своїх внутрішніх законів. Отже, для нас це є чимось надзвичайно важливим, бо Церква не підпорядкована державі, а вільна, як і держава. Це стосується і школи: в нашій Конституції чітко написано, що Церква відокремлена від школи. Однак це не означає, що Церква не може бути заангажована в освітніх справах. Ми розуміємо, що з боку держави немає жодного примусу, тобто держава не нав'язує громадянам того чи іншого релігійного переконання, а дає повну свободу, щоби Церкви могли організувати виховні інституції відповідно до своїх переконань, хоча завжди задля загального добра.

По суті, нашу позицію стосовно держави можна назвати релігійною (ми успадкували її від західноєвропейських, в основному німецьких філософів XVIII-XIX століть): що держава є установою, яка врегульовує все життя, включно із засадами моралі, тобто те, що держава вважає за добре чи зле, є нормою для всіх громадян. Держава, безумовно, є надзвичайно важливою структурною одиницею, але вона не може встановлювати норми у моральній сфері.

Ще одна річ, на яку я хотів би звернути увагу. Всі тоталітарні держави, серед яких можна згадати націонал-соціалістичну, фашистську й комуністичну, бажають бути остаточними суддями всього, що стосується виховання, адже воно прокладає шлях для контролю. А максимально контролювати своїх громадян - це ї є мета тоталітарної держави. Однак є ще один державний устрій, про який я хотів би згадати. Йдеться про лаіцистичні держави, які хоч і представляють себе суто демократичними, проте позбавляють громадян релігійного виховання, мовляв, абсолютна свобода передбачає його відсутність. Приклади таких держав маємо в Західній Європі, де цілковито відокремлюють релігійне виховання від загального виховання дитини, здебільшого в ділянці шкільництва.

Ми відстоюємо принцип, що стосовно виховання дитини приймають остаточне рішення ті, хто тій дитині передав дар життя, тобто батьки (а не держава, як за тоталітарних і лаіцистичних режимів). Батьки не є машиною, що продукує нових громадян, а відповідальними особами, які передають життя своїм дітям, тому й повинні вирішувати, в якому дусі та в якій формі вони мають бути виховані. Отже, як я щойно сказав, вони вибирають і форму виховання. Говорячи про школу, слід розмежувати державні заклади (у них держава встановлює програму та відповідає за її виконання) та приватні заклади (тут за це відповідають приватні особи). До приватних шкіл належать також церковні школи. У слово „школа” ми включаємо увесь процес виховання від дитсадка до ВНЗ (у світі є численні приклади такого типу шкіл).

На мою думку, важливим елементом, який відрізняє державні школи від приватних, є програма. Програмою державної школи є все те, що держава хотіла б бачити у своїх майбутніх громадянах. Сьогодні кожна державна школа не зупиняється на тому, щоб всі громадяни були письменними, а прагне, щоб вони мали повне уявлення про процес суспільного життя і могли справді бути живими, діяльними і творчими членами спільноти. Приватні заклади також мають таку мету, але в додатку до цього їхні програми мають певну специфіку. Все, що вони пропонують своїм вихованцям, відповідає певному світогляду. Цей світогляд не є якимось позасвітським: він зумовлений історією та релігійними переконаннями людей. У цих школах ставлять наголос на гуманістичному вихованні. Цього держава або не може, або не бажає робити. До програми церковних шкіл належить також релігійне виховання, що є надзвичайно важливим елементом. Ці заклади мають на меті не тільки те, щоб учні пізнали правди своєї віри, але й щоб були виховані, сформовані в дусі тих правд.

Хочу підкреслити тут одну серйозну проблему, яку потрібно вирішити, - виховання вчителів. Кожний педагог повинен вміти виконати те завдання, яке на нього покладено. Це стосується і вчителів церковної школи. Проте, окрім обов'язкової загальної педагогічної освіти, вони повинні мати спеціальну підготовку, і за цей аспект має відповідати сама Церква.

Тепер кілька слів щодо фінансування цих шкіл. Розв'язка цієї проблеми може бути різною. В деяких країнах, згідно з їхньою традицією чи законодавством, держава нічим не допомагає приватним школам. Це несправедливий підхід, адже державні школи звичайно функціонують з податків, які сплачують всі громадяни, включно з віруючими людьми. Отже, якщо держава жодним чином не допомагає, то вона змушує своїх громадян платити двічі – податки, з яких фінансують державні школи, і окремо за навчання дітей у церковних школах. Є країни, в яких всі школи (і державні, і приватні) мають однакові засоби для діяльності. Це другий спосіб розв'язання проблеми фінансування. Можливим є ще й третій спосіб: щоб держава платила за ті аспекти виховання і освіти, які виконують державну програму. Але до того слід ще додати біжучі видатки (плата за електроенергію, газ, приміщення тощо), які неминучі у шкільному процесі. Отже, йдеться не тільки про зарплату для вчителів, які читають предмети, передбачені державною програмою, але й про все те, що потрібно дитині для навчання. А всі інші видатки, пов'язані з особливостями церковної школи, зрозуміло, повинна покрити Церква. Думаю, остання розв‘язка є справедливою.

Виклавши коротко свої думки, сподіваюся, що вони в якийсь спосіб представлять можливості правової, академічної та фінансової основи для існування приватних, зокрема церковних, шкіл.


На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC