Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Слово Блаженнішого Любомира на завершення Божественної Літургії з нагоди святкування його сімдесятип’ятиріччя
• Промова Кардинала Леонардо Сандрі, Префекта Конгрегації Східних Церков, до Синоду Греко-католицької Церкви в Україні з нагоди візиту «ad limina Apostolorum»
• Промова Блаженнішого Любомира з нагоди підписання «Угоди про співробітництво між УГКЦ та Державним департаментом України з питань виконання покарань»
• Розтин “Коду да Вінчі”: інтерв'ю для інформаційної агенції ZENIT
• Пристрасті «Cтрастей Христових»: стаття в газеті «Дзеркало тижня»
 "Патріарх Заходу": доповідь митр. прот. Михайла Димида, виголошена в Інституті церковного права УКУ
• Думки з приводу заходів щодо відзначення Року захисту духовного світу дитини
• «НеСОБОРний злочин»: стаття в газеті «Україна молода»
• Лист Блаженнішому Любомиру від імені Священного Синоду УПЦ КП
• Доповідь Блаженнішого Любомира на семінарі «Законодавство України про освіту і Церква»
• Проповідь Блаженнішого Любомира на свято Різдва Христового
• "Традиція і Літургія": доповідь д-ра Тараса Шманька на засіданні Комісії у справах мирян Львівської архієпархії УГКЦ
• Роздуми на актуальну тему сьогодення
• Проповідь Блаженнішого Любомира під час Божественної Літургії з нагоди відкриття Синоду Єпископів УГКЦ
   "Патріарх Заходу": доповідь митр. прот. Михайла Димида, виголошена в Інституті церковного права УКУ


"Патріарх Заходу":
доповідь митр. прот. Михайла Димида, виголошена в Інституті церковного права УКУ (23 березня 2006 року)

Історія

Оскільки ми тут зібралися для обговорення суті титулу Римського Архієрея – патріярха Заходу і його відмову від нього треба розпочати із короткої історії. Титул «патріярх Заходу» появився вперше в листі, написаному в році 450 до папи святого Лева Великого (+461) римським імператором Сходу Феодосієм ІІ (408-450) і відповідав розподілу римської імперії і організації Церкви в патріярхати, яку визнавали східні християни. Так як пише ієромонах Деметрій Салахас «титул патріярха інституціоналізувався із Юстиніаном І (527-565) в його Новелях; його надається церковним ієрархам більших престолів».1 Римський єпископ Теодор І вперше сам уживає цей титул 642 р.2 Канон 7 П'ято-Шостого Вселенського Трульського Cобору в Константинополі 691-692 років говорить про «патріярха».3 Цей титул відноситься до канону 36 цього Cобору, який визначає ті патріярші престоли, які творитимуть «пентархію». Згадуються по порядку Старий Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим.4 Адміністративно пентархія дозволяє на сопричастя помісних Церков серед яких Римська Церква та її патріярх посідають перше місце, але не юрисдикційну перевагу.5 Богослов Герман Жозеф Потмаєр пише про це так: «Як довго Церкви Сходу і Заходу залишалися зв'язаними, східна концепція Церкви представляла головну перешкоду, яка не дозволяла реалізувати в універсальний спосіб претензію папів до першенства юрисдикції як “вікаріїв Петра”»6. Згодом, пише богослов Жозеф Рацінгер (майбутній римський архієрей Венедикт ХVI), «на загал, трагічний аспект полягає у факті, що Рим не зумів розділити апостольський обов'язок від головно адміністративної ідеї патріярхату, так що він став виносити відносно Сходу право, яке в такій формі не могло ані тим більше не мало бути прийнятим»7.

 

Римські Кодекси папи Івана-Павла ІІ і питання патріярхату

ККПЗЦ присвячує Єпископу Риму цілу главу І-шу під заголовком «Римський Архієрей» ІІ-ої книги про «Божий народ». Тут, під каноном 331, що «має догматичне значення» 8, вичислені такі його титули: «Єпископ Римської Церкви», «глава Єпископської Колегії», «Намісник Христа», «Пастир на цій землі Вселенської Церкви».

Коли шукати поняття «патріярх», то його тут нема. Він ані не пояснюється, ані не причисляється до якогось конкретного престолу. Його знайти можна в цій же ІІ-ій книзі під главою ІІ-ою про «Митрополитів» під ч. 438. Він написаний в неясний спосіб і має не позитивний, а заперечувальний характер. Кан. 438 так звучить9:

Титул Патріярха і Первоєрарха, мимо почесної прерогативи, не носить в латинській Церкві ніякої власті управління, хіба, тільки відносно декотрих, це являється інакше задля апостольського привілею чи в силу прийнятого звичаю.

Інтерпретації цього канону бувають різними. Мене дивує чому канон чітко не згадує Римський престіл. Тут замовчується цей, на перший погляд, очевидний факт. Коли взяти до уваги, що в останньому столітті, на кожному кроці і деколи до пересади (напр. ультрамонтаністи10), говориться про Римського Архієрея, то тут явно існувало якесь непорозуміння. Жан Веркмайстер пояснює, що цей канон відноситься до всіх за винятком Риму.11 Луїджі Чіапетта дає приклад Венеції, яка немає над-єпископських прав, але не вказує на Рим, що ніби має такі права.12 Подібно робить Естаніслоао Оліварес Д'анджело.13 Монсеньйор Піо Віто Пінто, заключає, що цей канон відображає загальний принцип латинського законодавства щодо особи патріарха без особливих повноважень на рівні місцевої Церкви. 14

В кан. 1 ККПЗЦ говориться: «Канони цього Кодексу відносяться до єдиної Латинської Церкви»15. Цей канон Луїджі Чіапетта інтерпретує так, що канони обмежуються лише до «Латинської Церкви, тобто до тієї, яка прямо залежна від Римського Архієрея, в своїй якості «Патріярха Заходу». 16

Західний Патріярхат – це так звана Латинська Церква (включно з нелатинськими культурними середовищами, як Японія, Китай, Африка і т.д.), якого територія – це вся земля. Так що на запитання, які є кордони патріяршої території Західного Патріярха – не могло б бути переконливої відповіді, бо він займає території інших, старших від нього, патріярхатів.17 Ієромонах Жан Марі Роже (Тіяр) окреслює цей стан: «зіткненням (télescopage) його функції патріярха Заходу із його обов'язком “примату вселенської Церкви”»18. Той самий автор продовжує свою думку:

Проблема існує теж в нутрі церкви Заходу. Стає завжди важчим характеризувати її як латинську церкву. Чи виявлення африканськими і азійськими церквами своєї власної ідентичності, в симбіозі з своєю культурою, не спричинює усестороннього вибуху кордонів церкви Заходу? Чи не спостерігаємо повільне народження інших груп церков, що в повнім сопричасті з Римським престолом, але заявляють про свої властиві особливості супроти церков латинської традиції? 19

Заяву такого самого змісту, вже після написання цієї статті, знайшов в «Комунікаті Папської Ради для Єдності Християн щодо знесення титулу “Патріярх Заходу” в Annuario Pontificio із 22.03.2006». 20

Щодо інших територіальних титулів Римського Архієрея, які не записані в ККПЗЦ, то вони точно відповідають географії євхаристійних зібрань римського престолу (єпископської кафедри) це: єпископ Риму, митрополит римської церковної провінції, примас Італії.23

Коли натомість глянути до ККСЦ, то дуже чітко розрізняються два поняття, а саме «Найвища влада Церкви», тобто «Римський Архієрей» та «Колегія Єпископів» (вони під титулом ІІІ-ім) і «Патріярші Церкви» з патріярхами (їм присвячений цілий ІV-ий титул від 55-ого до 150-ого канону).

Тут буквально повторяється канон 331 ККПЗЦ під кан. 43 ККСЦ (як рівно цілий ІІІ-ий титул є майже калькою ККПЗЦ канн. 331-341, за винятком ККСЦ кан. 48, який переписаний із ККПЗЦ кан. 361). Він теж вичислює такі титули як: «Єпископ Римської Церкви», «глава Єпископської Колегії», «Намісник Христа», «Пастир на цій землі Вселенської Церкви». Титулу «патріярха Заходу» в збірці канонів для Східних Церков немає.

Тут титул «патріярх» має своє місце, але завважте, не в контексті «Найвищої влади Церкви». Канон 55-ий повторяє думку кан. 438 ККПЗЦ про «почесну прерогативу», такими словами22:

Згідно з найдавнішою традицією Церкви, визнаною вже першими Вселенськими Соборами, у Церкві існує патріярша інституція; тому Патріярхам східних Церков, з яких кожен очолює свою патріяршу Церкву, неначе батько і глава, треба виявляти особливу пошану.

Канон 56-ий описує саме поняття «патріярх» такими словами23:

Патріярх – це Єпископ, якому належить влада над всіма Єпископами, не виключаючи Митрополитів, і над усіма іншими вірними Церкви, яку він очолює, згідно з приписом права, затвердженого найвищою владою Церкви.

З того порівняння, яке тут мною зроблене витягаю наступні висновки. Для Римського канонічного права «патріярх» не є всецерковним титулом еклезіологічного значення. Він, якщо бути чесними, має значення особливої митрополичої провінції, якої життя регулюється «приписом права, затвердженого найвищою владою Церкви». Найвища влада Церкви – це ні Патріярх, ні його Синод, і хоч «патріярша інституція, визнана вже першими Вселенськими Соборами»; такий розпорядок речей існує лише для того, щоб їй «виявляти особливу пошану». Церковне життя не йде по схемі троїстій: єпископ, патріярх, римський архієрей, а по двоїстій лінії найвищої влади в Церкві і місцевої Єпархії. Потмаєр пише на цю тему:

Треба надати особливого значення пропозиції, яку висловлено перед і після собору [ ІІ Ватиканського ] відновити троїсту форму, чи тричленну, структури Церкви, яку частково було збережено в східній Церкві. Без неї важко буде дійти до рівноваги між несучими елементами структури Церкви. В ранній Церкві, ця форма була найважливішим принципом структуризації: місцева Церква із своїм єпископом, регіональна Церква із своїм примасом, особливо патріярша Церква із своїм примасом, в вселенська Церква із папою. ІІ Ватиканський собор виділив ранг і важливість регіональних угрупувань Церков, а особливо патріярших Церков, і приписав їхнє утворення божественному промислу. Він теж дуже точно описує функцію тих сопричасних регіональних структур. Вони дозволяють злученим Церквам втішатися “своїм власним правопорядком, своїм власним літургійним звичаєм та богословською і духовною спадщиною”, і вони об'єднують ці Церкви “тіснішим зв'язком любові у таїнственнім житті та у взаємному пошануванні прав і обов'язків” (Світло народів 23).

Ці регіональні структури практично мали подвійну функцію в ранній Церкві. Вони дозволяли Церквам одного регіону плекати між собою більш конкретні та більш насичені зв'язки комунікації і сопричастя ніж це є можливим через вселенську Церкву; в спільній вірі і через патріяршу Церкву, вони були з'єднані із вселенською Церквою. Вони між іншим дозволяли цим Церквам набрати форми яка їм була властивою, вкорінена в культурне середовище, і зберігати і розвивати цю форму з іншими Церквами цього самого регіону; вони консеквентно дозволяли на інкультуризацію.24

Дальше Потмаєр пише, що:

На Заході був латинський патріярхат єпископа Риму. Це лише коли після схизми між Церквою Сходу і Церквою Заходу, патріярхат Заходу співпав із римо-католицькою Церквою, що двоїста структура, двочленна, взяла місце троїстої структури. Лише тоді Церква Заходу перестала бути сопричастю Церков і дійшлося до однотипності та централізму.25

Так що можна сказата, що ККСЦ широко описує титул «патріярха», але він це робить лише в дусі кан. 438 ККПЗЦ. Він вносить очевидні зовнішні відмінності для східних католиків, які не зможуть задовільнити православних в сопричасті з Римським Престолом. Все залишається в рамках не троїстої, а двоїстої структури Церкви. Якщо титул «патріярха» має таке значення в якій-небуть Церкві, то він, очевидно, не потрібний, тільки перешкоджає ясності структури і його треба позбутися.

Навряд, чи такий стан справ будь-який серйозний богослов поставить під сумнів. Для того, пише Потмаєр, (ще в 1998 р.Б.) «вже під час собору Жозеф Рацінгер був один з перших, який просив, щоб “були створені патріярші простори” в яких зможе розвинутися “свідомість горизонтальних обопільних зв'язків”»26. «Трохи часу по соборі, Рацінгер окреслив “завданням майбутнього знову чіткіше розрізнювати між властивою функцією наслідника Петра і патріяршою функцією; в разі потреби, творити нові патріярхати і їх відчепити від латинської Церкви».27 «Бо, “унітарне церковне право, унітарна літургія, унітарне надання центром Риму єпископських престолів – все це речі, які не обов'язково належать приматові як такому; вони є наслідком зосередження двох функцій”». 28

Потмаєр радить як розв'язку: «розірвати зв'язок між Петровою функцією і патріяршою функцією єпископа Риму» 29. Бо властиво зазначає Тіяр: «ситуація на грані конфлікту між його авторитетом першоієрарха всіх церков і функцією патріярха Заходу, яка спонукувала ставитися до єпископів інших патріярхатів як на це дозволяв на Заході його титул патріярха, створило трудність»30. Між іншим, пригадує нам ієрей Ігор Пецьох, що богослов Володимир Соловйов (1853-1900) вже, в ХІХ ст., в одному зі своїх листів до єпископа Джяковару, Йосіпа Юрая (Штроссмаєра) (1815-1905) «робить дуже важливі розрізнення “поміж владою Папи як наступника Св. Петра і його адміністративною владою як патріярха Заходу, котре дозволяє Східній Церкві втішатися необхідною автономією, без якої, говорячи по-людськи, поєднання було б неможливе. Характерна для латинників централізація церковної влади не може бути накинена візантійським християнам”» 31

 

Наслідки знесення титулу «римського патріярха»

На основі великої колегіяльної еклезіологічної традиції Веселенської Церкви, яку не заперечили ані І-ий ані ІІ-ий всецерковні Ватиканські Собори 32, про що свідчать мною цитовані світлі богослови, уважаю, що наслідки знесення титулу «римського патріярха» самим єпископом Риму Венедиктом ХVI, якщо на це Божа воля, можуть бути наступними:

1. Будуть розділені компетенції примату від компетенцій патріярхату, що відкриє дорогу не для «заміни папського централізму колегіяльним централізмом, але щоб по лінії еклезіології і практики сопричастя ранньою Церквою, наложити печать колегіяльності законодавству і адміністрації вселенської Церкви і, в міру можливостей, звузити їх в користь регіональних інстанцій»33.

2. Настане кінець пентархії і апостольських патріархатів, як сучасної провідної дійсності. Вони залишаться історичними пам'ятками, на основі яких треба активно розвивати Церкву. Оскільки вселенська Церква потребує нових центрів християнського гуртування регіональних Церков, то поширення ролі історичної пентархії полягатиме в творенні нових патріярхатів як т. зв. Заходу, так і т. зв. Сходу.

3. Т. зв. Західня чи Латинська Церква буде розподілена на нові патріярхати згідно нових культурних, географічних і політичних реалій світу. Терміни «Західня» чи «Латинська» будуть так само означати плюралізм, як це розуміється під словами: «Східна» чи «Візантійська».

4. Настане остаточний поворот до чіткого усвідомлення 1-го тисячоліття що адміністративне керівництво, яке було відповідальністю патріярха Заходу, не є роллю папи римського, і від цього треба звільнятися, щоб бути лише знаменником єдності віри православно-католицької для всіх патріярших Церков. 34Потмаєр каже, слідом за Рацінгером, що єпископ «бере участь в управлінні вселенською Церквою через факт, що він керує католицькою Церквою в своїй місцевій Церкві, і що він нею керує як католицькою Церквою» 35.

5. Буде переписана крайня інтерпретація догм Всецерковних І-го і ІІ-го Ватиканських Соборів про Петрове служіння згідно із традицією Семи Вселенських Соборів, «щоб відносини обопільності і взаємної внутрішності, які є складовими примату і колегіяльності, були також взяті під увагу в конкретній розбудові найвищої влади научати і керувати». На цю тему Потмаєр пише: «Законодавство, яке стосується вселенської Церкви так сильно торкається Божого права єпископів, як членів колегії єпископів, а також як відповідальних за свої Церкви, що ми схилялися б до думки, що воно походять від компетенції колегії єпископів, а не тільки самого папи» 36.

6. Будуть зняті зовнішні т. зв. ознаки католицизму, а це допоможе Східним Церквам в сопричасті з Римом бути вповні вільними у своїх богословських, канонічних, пасторальних діях, щоб на базі знаків часу Духа Святого віднайти свою оригінальну еклезіяльну ідентичність, яка розділена не внутрішними, а зовнішними елементами.

7. Сопричастя розумітиметься Церквами радше як єдність, яка переходить через внутрішнє переживання і буття Церквою ніж через зовнішні ієрархічно-канонічні ознаки. Це допоможе регіональним-патріяршим Церквам, які розділилися через ті ієрархічно-канонічні причини знаходити повільно шляхи до відновлення внутрішньої єдності через біблійну і патристичну концепцію колегіяльности в якій є три складові: сотеріологічна, таїнственна і еклезіологічна. 37

8. Це все спричиниться до пожвавлення євангелізації у світі, та між-церковного діалогу нового ґатунку, для чого будуть написані нові закони, згідно відновленої еклезіології, тобто, на троїстій базі структури Церкви. Ці закони видаватимуться патріярхатами, що сприйматиметься іншими помісними Церквами, як похвально і будуюче для власного домобудівництва. 38

9. Вкінці буде переосмислене поняття «Найвищої влади Церкви» згідно поняття римського архієрея Григорія Великого, що в свою чергу відкриє надію на екуменічне Петрове служіння, а згодом і на скликання VIII Вселенського Собору. 39

 

Заключення

А на заключення, слідом за І, ІІ Ватиканським Соборами, слідом за Потмаєром40 і Тіяром41, процитую відомий текст римського архієрея святого Григорія Великого (540-604) до олександрійського патріярха святого Євлогія (+607):

Ваше блаженство... до мене звертається кажучи: “як ви мені приписали”. Я вас прошу не вживати цих слів говорячи про мене, бо я знаю ким я є і ким ви є. За рангом ви є моїми братами, за звичаєм – моїми батьками. Я отже не наказав, але я лише постарався вказати на це, що мені виглядало корисним. І все ж таки мені не здається, що Ваше Блаженство поклопоталося точно зберегти в пам'яті що я хотів в ній записати. Бо ж я сказав був, що ні ви мені, ні хто інший іншому не мав писати в такий спосіб. І ось, що в заголовку вашого листа я відкриваю цей “надзвичайний” титул вселенського папи, від якого я відмовився. Я прошу вашої дуже любої святості вже більше відтепер цього не робити, бо тоді відібрали б вам це, що з перебільшенням приписали іншому. Це не через слова, що я хочу знайти свою велич, але через свої звичаї. І я не вважаю честю коли це, що я знаю, принесло б ущерб честі моїх братів. Моя честь – це честь вселенської Церкви. Моя честь – це тверда міцність моїх братів. Що в дійсності мені приносить честь, це коли нікому не відмовляють честі, яка йому належить. Але якщо Ваша Святість мене називає вселенським папою, вона відмовляє сама собі в тому, в чому вона мені приписує вселенськість. Нехай цього не буде. Нехай пропадають слова, які надувають суєту і ранять милосердя!42

 

 

1 Demetrios Salachas, Patriarca // Dizionario enciclopedico dell'Oriente Cristiano (ред. Edward G. Farrugia), Roma 2000, c. 583.

2 Comunicato del Pontificio Consiglio per l'Unità dei Cristiani circa la sopressione del titolo «Patriarca d'Occidente» ne L'Annuario Pontificio, 22.03.2006 // La Santa Sede / Informazioni / Bollettino: Sala Stampa della Santa Sede. Bollettino quotidiano del: 22.03.2006 [http://212.77.1.245/news_services/bulletin/news/18125.php?index=18125&lang=ge] (сайт відвідано 23.03.06).

3Протоієрей Василій Герасимович Певцов пише на ту тему : « Вже в перші століття деякі з митрополитів перевищували інших своїм авторитетом та впливом у Церкві згідно значення іхніх міст. Такими були митрополити Риму, Олександрії та Антіохії. При цьому ці міста були апостольськими катедрами оскільки довго в них перебували та працювали Апостоли. Після заснування Константинолполя, “нового Риму”, його єпископу окрім даної влади митрополита було ще дано на ІІ Вселенському Соборі перевагу по старшинстві після римського єпископа. Опісля за тими пешими митрополитами або ще як їх називали екзархами великих округів, церковні закони утвердили вищу владу над митрополитами декількох округів. Тобто від 5 століття їм було надано почесну назву Патріярхів, (римські патріархи називалися іменем Папи (отця) що були присвоєні їм народним обрядом. До цих був приєднаний також єпископ Єрусалиму. Таким чином стосовно свого управління Церква розділилася на 5 частин чи патріярхатів, що частинно відповідало дієцізіям Римської імперії.» (Василий Певцов. Лекции по Церковному Праву. С.-Петербургъ 1914, с. 26).

4Канони 227 єпископів, зібраних на П'ято-Шостого Вселенського Трульського собору в Константинополі 691-692 // Інститут Церковного Права [ http://icl/org/ua?ask=page& id=36] (сайт відвідано 15.03.06).

5Див.: Herman J. Pottmeyer, Le rôle de la papauté au troisième millénaire, Paris 2001, c. 29.

6Там само.

7Demetrios Salachas, Il Diritto Canonico delle Chiese orientali nel primo millennio, Roma-Bologna 1997, c. 86. Оригінальна цитата знаходиться в: J . Ratzinger, Il nuovo popolo di Dio, Brescia 1972, c. 144-146.

8Luigi Chiappetta, Il Codice di Diritto Canonicо, т. I, Napoli 1988, c. 3.

9Кодекс Канонічного Права РКЦ (1983) // Інститут Церковного Права [ http:// www.agnuz.info/library/books/canonlaw/] (сайт відвідано 15.03.06).

10Див. Le mouvement ultramontain // Théo: l'encyclopédie catholique pour tous, Paris 1992, c. 445.

11Див.: Jean Werckmeister, Petit dictionnaire de Droit Canonique, Paris 1993, c. 154.

12Див.: Chiappetta, Il Codice di Diritto Canonico, т. I, c. 524.

13Див.: Estanislao Olivares D'Angelo, Patriarca // Nuovo Dizionario di Diritto Canonico, Cinisello Balsamo 1993, c. 766.

14Див. Pio Vito Pinto, Commento al Codice di Diritto Canonico, Città del Vaticano 2001, c. 259.

15Кодекс Канонічного Права РКЦ (1983) // Інститут Церковного Права [http://www.agnuz.info/library/books/canonlaw/] (сайт відвідано 15.03.06).

16Там само, с. 2.

17Див. Jean-Marie Tillard, Chiesa di Chiese: l'ecclesiologia di comunione, Brescia 1989, c. 315.

18 Jean-Marie-Roger Tillard, L'évêque de Rome, Paris 1984, c. 225.

19Там само, с. 225-226.

20Див.: Comunicato del Pontificio Consiglio per l'Unità dei Cristiani circa la sopressione del titolo «Patriarca d'Occidente» ne L'Annuario Pontificio, 22.03.2006.

21Див.: Chiappetta, Il Codice di Diritto Canonico, vol. I , с. 411.

22Кодекс Канонів Східних Церков // Інститут Церковного Права [http://icl.org.ua/?ask=ccec&show=1&tit=4&cap=0&art=0] (сайт відвідано 15.03.06).

23Там само.

24 Herman J. Pottmeyer, Le rôle de la papauté au troisième millénaire, c. 172.

25Там само, с. 173.

26Там само. Оригінальна цитата знаходиться в: J . Ratzinger , Konkrete Formen bisch ö flicher Kollegialität // J. Chr. Hampe (ред.), Ende der Gegenreformation?..., Stuttgart 1964, c. 159, 169.

27Там само. Оригінальна цитата знаходиться в: J. Ratzinger, Das neue Volk Gottes, Düsseldorf 1969, c . 142.

28Там само, с. 174. Оригінальна цитата знаходиться в: J. Ratzinger, Primat // Lexikon für Theologie und Kirche (2-ге видання), т. 8, Freiburg 1963, с. 763.

29Там само, с. 173.

30Tillard, Chiesa di Chiese: l'ecclesiologia di comunione, c. 317.

31Ігор Пецьох, Місце греко-католицизму в розумінні В. С. Соловйовим Вселенської Церкви. Доповідь прочитана 2003 р. на Конференції «В. Соловйов: Росія та Вселенська Церква. Критичний погляд нашого часу», зорганізована у Львові в Українському Католицькому Університеті, буде надрукована в журналі Інституту Церковного Права Метрон 2004. Оригінальна цитата знаходиться в: Собрание сочинений В. С. Соловьова, т. 11, Брюссель 1969, с. 384.

32Див. Tillard, L'évêque de Rome, c. 29-30.

33Herman J. Pottmeyer, Le rôle de la papauté au troisième millénaire, c. 130.

34Див. Там само, c. 128. Оригінальна думка знаходиться в: J. Ratzinger, Ergebnisse und Probleme der dritten Konzilsperiode, Kö ln 1965, c. 80 і далі.

35Там само.

36Там само, c. 63. Див.: Там само, c. 78-79.

37Див.: Там само, c. 124-125.

38Див.: Там само, c. 65.

39Див.: Там само, c. 67.

40Див.: Там само.

41Див.: Tillard, L'évêque de Rome, c. 234.

42Patrologia Latina 77, 933.

 

митр. протоієрей Михайло Димид,
доктор східнього канонічного права Папського орієнтального інституту,
директор Інституту церковного права ім. Блаженного свящмуч. Андрія Іщака


Збережено мову оригіналу

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC