Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Митрополит Андрей Шептицький
• Cвященномученик Климентій Шептицький
 Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький
• Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ
• Отець Кирило Селецький
• Отець Єремія Ломницький
• Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
• Сестра Варвара Шапка
• Отець Василь Шевчук
   Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький

Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький

Оксана САЙКО

 

Особливими здаються люди у рясах. Особливими насамперед тому, що вже мічені тією Господньою ласкою, Його покликом бути нашою духовною опорою, посередниками Божої мудрості й волі, рятівниками наших душ, а нерідко – тим променем світла в пітьмі, що вказує правильний шлях до спасіння. Хтось із них досягає своїми визначними діяннями слави, а хтось залишається незнаним, хоч його діла теж важливі й дають свої паростки. Адже покликання буває різним у своїх проявах. Хтось виявляє його в аскезі та жертовності чернецтва, хтось - у безнастанному пастирстві та духовному провідництві, а то й у скромній апостольській праці...

Він також відчув покликання віддатися духовному життю, Господеві та Церкві. Але, крім того, ще відчував особливе покликання присвятитися Пречистій Богородиці Діві Марії, служити Їй, возвеличувати Її як Найвищу Заступницю, як Милосердну Матір усіх християн. Завжди прагнув Її участі у всіх своїх духовних починаннях та намірах. І Вона допомагала йому, провадила його на цьому нелегкому священичому шляху до духовної довершеності, була сильною опорою в його змістовній праці на благо Христової Церкви, на благо українського християнства.

Цей чоловік був наділений багатьма Господніми ласками та дарами – гострим розумом, приголомшливою мудрістю, безмірною жертовністю, глибинним милосердям, дитинним, майже унікальним вмінням бачити в простих речах глибокий зміст і Божий знак, відчувати пульсацію важливого і потрібного, особливою здатністю давати те потрібне, значуще, духовне своїй пастві у простій і гарній формі задля Господньої прослави й зміцнення віри, задля збереження духовної традиції та обряду.

Ісидор Дольницький народився 21 лютого 1830 року в священичій родині в мальовничому селі Залізцях на Львівщині, в колишній Луцькій єпархії. Саме в Бродах працював парохом його батько, Іван Дольницький. Але хлопчик так і не пізнав свого батька. Той помер, захворівши на холеру, коли дитині ледь виповнилося три місяці. Через рік мати його Єва вийшла заміж знову. Другим батьком його, правильніше буде сказати, саме духовним батьком, став вітчим, отець Григорій Расинський, який був дуже доброю людиною і дбав про малого Ісидора, як рідний.

З раннього дитинства хлопчик відзначався допитливістю, вразливістю та добрим серцем, виховувався на засадах християнських чеснот, які прищеплювали вітчим і матір. Глибоко вражали хлопця молитви, які проказували люди у церкві, відправи, ікони... Відчував трепет, замилування, від чого серце билося швидше, а душа наповнювалася дивовижним світлом. І хотілося той стан втримати якнайдовше, перебувати у ньому завжди... Ще тоді підсвідомо прагнув перебувати разом з Богом. Відзначався здібностями до науки. Закінчивши церковну школу в Залізцях, вступив до гімназії у Тернополі, де навчався дуже успішно, сумлінно, із зацікавленістю. В той час один незвичайний випадок визначив його долю. Якось, ласуючи черешнями, перелазив з дерева на дерево і, не втримавшись на гілляці, зірвався вниз. Падаючи, у відчаї гукнув: “Мати Божа, рятуй!” Невдовзі знайшов його сусід розпластаним на землі, без жодних ознак життя. Та коли принесли його, бездиханного, додому, хлопчик раптом почав дихати. Це було справжнє чудо, яке сотворила Матір Божа, врятувавши йому життя. Про цей випадок Ісидор пам'ятав завжди, а відтоді загорівся вдячністю до Непорочної і прагненням служити своїй Заступниці.

У Тернополі Ісидор провчився лише два роки. Помітивши успіхи хлопчини та нахил до богослов'я, Митрополит Михайло Левицький скеровує п'ятнадцятилітнього Ісидора до Грецької колегії св. Атаназія в Римі, яка на той час була досить відомими та престижним богословським закладом із поважними традиціями: звідси вийшло одинадцять українських єпископів, три Архієпископи, шість Митрополитів. Велич міста, старі історичні пам'ятки, культура, традиції Ватикану й те духовне оточення, в якому опинився, мали неабиякий вплив на молодого хлопця. З особливим завзяттям береться він до науки, вивчає твори Святих Отців, опанувавши латину та грецьку, а знання єврейської, сирійської, халдейської та арабської допомагають йому в дослідженні Святого Письма. Вже тоді саме до дослідницької наукової праці відчуває нестримний потяг.

Перебуваючи там понад десять років, Ісидор надзвичайно розвинув свій розум та душу, що дало йому змогу виразити багато досі прихованих талантів, які згодом почали служити розвою нашої Церкви та духовному поступові українських християн. Після закінчення богословської науки та складання присяги він повертається в Україну.

Одразу по поверненні 1856 року Ісидор приймає ієрейське свячення з рук Митрополита Михайла Левицького. Того ж року його призначають сотрудником собору св. Юра у Львові. Це була нелегка, вагома та досить відповідальна робота, але ієрей, втішений, що може нарешті прислужитися Церкві, береться до неї з великим запалом та натхненням. Щоправда, після Рима його дивувала мала кількість відвідувачів у церквах, відсутність проповідей, які навіть у соборі св. Юра промовлялися лише кілька разів на рік, неприємно вражав занепад самого Богослужіння... Давні порядки, встановлені ще до Митрополита Левицького, почали забуватися. І молодий отець вирішує підняти із забуття велич українського обряду Богослужіння, відродити той давній український літургійний сакральний скарб через заглиблення в зміст літургіки та мелодику співу. Саме його священиче покликання, рішучість та праця над собою мали допомогти в здійсненні цього наміру. У пригоді йому стають також друзі: знавець церковного обряду Іван Лотоцький та відомий дяк, знавець багатьох церковно-народних наспівів Микита Гетьман, які спрямовують отця в потрібне русло, дають поради. Адже щоби втілити свій намір у дійсність, потрібні були ґрунтовні знання. Ісидор Дольницький заглиблюється в церковні книги, вивчає почаївські стародруки, церковно-народні наспіви. За короткий термін часу вивчає загалом церковний спів для відправ недільних, святкових та щоденних, різноманітні маловідомі варіанти тих давніх співів та мелодій, які виконувалися в Церкві попри сам спів старовинного Ірмолоя... Кладе усе це на ноти.

І сам дивувався, скільки в тих величних обрядах Церкви було її багатства, сили, краси... А наскільки вражали душу ці співані молитви, даруючи глибинне відчуття сокровенного та інтимного єднання з Господом, з Небом, підносили душу в тій чарівній мелодиці до незвіданих висот, збагачуючи її, вдосконалюючи. Недарма ж св. Августин якось сказав: “Хто співає, той молиться двічі”. І справді, в тих словах була ота незаперечна свята істина, яка відкривала значення співаної молитви для кожного християнина, яку й збагнув ієрей Дольницький. А разом із тим, не без смутку зрозумів, як бракує тих знань, якими наповнився тепер він сам, усьому духовенству, а головне, тій молоді, яка збирається стати на священичий шлях! Не зволікаючи, виклав свої думки при зустрічі з Митрополитом Левицьким стосовно цієї проблеми та надіслав листа до Папського університету. Незабаром прийшла відповідь – прохання Митрополитові прислати до Рима вчителя церковного обряду та співу в Колегію св. Атаназія. Митрополит Михайло Левицький, не задумуючись, доручає це Ісидорові Дольницькому, і, за благословенням Папи Пія IX, він береться до праці.

Викладаючи в Колегії, отець Дольницький продовжує працювати над собою, вдосконалюючи знання з богослов'я. З особливим сумлінням та зацікавленістю студіює Святе Письмо і Новий Завіт з коментарем Корнелія а Лапіде, філософію та богослов'я Томи Аквінського. Завдяки сильному розумовому потенціалу, працьовитості та цілеспрямованості Ісидор Дольницький вивчає тринадцять мов! Це йому полегшує працю в архіві. Досліджує старі рукописи, знаходить перше видання Типікону Сави з 1515 року і переписує найважливіші її частини, додаючи при цьому виписки з давніх рукописних грецьких типиків із ватиканської, барберинської та криптофератської бібліотек. Таким чином, поволі накопичувався потужний матеріал і втілювався в життя задум укласти для греко-католицького духовенства єдиний Типікон з нормами грецького уставу, який би відповідав українській традиції з одним видом Богослуження. Перебуваючи в Римі, Дольницький знайомиться з багатьма музикантами, які неабияк допомагають йому в праці над церковними співами, навіть оволодіти вокалом.

У Ватикані давно існувала гарна традиція – на Папській понтифікальній Літургії читати грецькою Євангеліє, до якої диякони обиралися з Грецької колегії св. Атаназія. Хоча самі італійці не надто любили грецький спів, який не відповідав справжньому бельканто, тобто мистецтву співу. Адже греки співали манерою, притаманною для східних народів, з носовим звучанням та горловим притиском. Тому в той день, коли грецьке Євангеліє мав заспівати українець, отець Ісидор Дольницький, ніхто не очікував нічого надзвичайного. Яке ж було здивування, захоплення та замилування, коли вони почули звучний бас і правильне звучання! Вражений Папа Пій IX забажав познайомитися з дияконом. А побачивши його, здивувався, бо сподівався побачити високого й повного чолов'ягу, з яким асоціювався бас, а натомість побачив худорлявого, невисокого чоловіка з дрібними рисами обличчя. Папа привітав отця Ісидора і висловив побажання, щоби він завжди був дияконом на його Богослужіннях. Отець Дольницький справді співав на багатьох папських Літургіях, але найбільше йому запам'яталася Літургія 29 червня 1867 року в день канонізації священномученика Йосафата. Можливо, ще й тому, що разом із архієпископом Йосифом Сембратовичем, з яким потоваришував у Римі, він збирав матеріали для цієї канонізації по усій Австро-Угорщині.

Так у праці та науці минуло двадцять років. Тим часом Архієпископ Йосиф Сембратович перейшов з адміністрації Перемишльської єпархії у Галицьку Митрополію та Львівську Архієпархію. На новому місці Сембратович вирішує зайнятися Львівською духовною семінарією, яка тоді потребувала покращення свого стану. Для цього 1877 року він викликає з Рима отця Ісидора Дольницького, запропонувавши йому посаду духівника, професора літургійних наук і церковного співу у Львівській семінарії та Ставропігійській бурсі. Дуже сумував Папа, що отець Ісидор від'їжджає, не хотілося йому втрачати свого найкращого диякона. На пам'ять він подарував отцеві Дольницькому цінну фотографію відомого образу Пречистої Діви Марії з двома ангелами, яку виконав блаженний Анджелік. Раніше вона була у Флоренції, в палаці Ратті.

Життя отця Ісидора відтепер набуває трохи іншого змісту. Нарешті випала нагода віддати набуту мудрість для плекання нового покоління тих, хто вирішив присвятитися Господеві. Відтепер був наділений обов ' язком проводити духовні науки, сповідати, служити Утрені, а попри те, навчати обряду і церковного співу. Останнє було вкрай потрібним, оскільки досі в семінарії не було компетентного викладача. Крім того, як і між духівництвом, так і між семінаристами постійно точилися міжобрядові суперечки, бракувало усталеної одностайності, яка б опиралася на історичну традицію.

Прекрасне знання багатьох мов, грецького та східного обрядів та літургійних текстів надають отцю Ісидорові Дольницькому великої популярності в колі вихованців та працівників семінарії. Адже його уроки були дуже цікаві й поспілкуватися з духівником прагнув кожен. Багато хто пам ' ятає його замріяним, чимось по-дитячому захопленим, запрацьованим, сповненим дивовижної харизми... Одразу в ньому можна було вгадати поета, вразливого, сердечного, подеколи сентиментального... Адже справді ним був – особливим поетом в осяйному ореолі святості. Був викладачем дуже вимогливим, але й терплячим, цікавим, уважним, добрим, віддаючи праці з молоддю усю свою душу. Дбав про духовний розвиток кожного учня, бо саме це вважав у людині найважливішим. Був глибоко духовною людиною, а радше людиною духовно довершеною і прагнув, щоби кожен, хто хоч трохи наблизився до Бога, досягнув такого ж високого внутрішнього стану. Кожного семінариста намагався навчити бути святим, насамперед намагаючись прищепити духовний спосіб мислення.

І праця його згодом дала великі, рясні плоди. Адже учні його стали такими ж ісповідниками, як і він сам, багато хто навіть став мучеником за віру, не зрікшись своїх духовних ідеалів. Слава про отця-прелата Дольницького ширилася за межі Львова та Галичини. Про нього говорили у Римі... Але він зовсім не надавав цьому значення. Відмовившись від високих посад та регалій, волів залишатися скромним та непомітним. Бо саме таким був у своїй суті.

Через дефіцит підручників з обряду на початку 80-тих отець Дольницький видає книжку “О священних обрядах Греко-Католицької Церкви”, яку згодом перевидавали шість разів! А 1894 року на прохання Ставропігійської бурси видає “Гласопісець, або Наспівник церковний”. Прагнув також багато чого змінити і в семінарії. Хотів, щоби зв'язок між семінаристами та духівником був ще тісніший, щоби сповіді відбувалися не раз у місяць, а частіше, і щоби була каплиця... Тими думками він поділився із Папою Левом XII . А той звернувся до австрійського цісаря Франца Йосифа із проханням побудувати у Львові нову семінарію. Цісар виділив кошти, і незабаром семінарію було побудовано.

У новій семінарії 1885 року отець Ісидор Дольницький за благословенням Митрополита засновує братство Святої Богородиці, щоб згуртувати семінаристів під Її святою опікою, і стає його духовним провідником. Адже вже віддавна мріяв прислужитися Пречистій і залучити до цієї прислуги своїх учнів, подаючи їм приклад ревної любові. Як Діва Марія переступила поріг храму,-- трактував він,-- так само і кожен юнак переступив поріг семінарії, щоб жити у Бозі. Віддає братству всі свої заощадження і будує капличку, якої досі в семінарії не було. В натхненні від цієї значущої події пише книжку “Братство Ведення в храм Пресвятої Богородиці”, яка стає своєрідним духовним кодексом семінарії. Коли ж братство зміцніло, він поширює його й на жіночі монастирі сс. Василіянок у Львові, Яворові, Перемишлі, Станіславові. Для них видає книжку із статутом, молитвами і відпустом. З того часу отець-прелат Дольницький стає духовним батьком сестер-Василіянок. Він часто навідує їх, дає духовні науки, сповідає, приймає іспити перед обітами.

Важливу роль відіграв отець-прелат на Львівському Соборі 1891 року у вирішенні обрядових питань. В той час написав і кілька трактатів, які були прийняті Собором. Синод схвалив його праці “О таїнствах”, “Про вселюдне почитання Бога”, “Про святі Літургії”, “Про пости”, “Про духовні семінарії”, “О освяченнях та благословеннях”... Саме на цьому Соборі отець Ісидор Дольницький покладає край усім міжобрядовим сваркам. Завдяки його авторитету науковця і поважного знавця обрядів, церковна відправа постає у формі, в якій грецьке осердя поєднане з католицьким напрямом і з українською традицією. Згодом видає Типік, про що мріяв ще в Римі, ретельно укладав не один десяток років. І саме з появою Типіка Богослужіння набувають сталої форми. Це була справжня вершина його наукової діяльності.

Сімдесятирічним Дольницький відчуває нове натхнення творити задля Господньої прослави. Пише нові Акафісти та Служби – Серцю Христовому, св. Івану Богослову, св. Йоакимові та Анні, св. Йосифові Обручнику... На прохання ректора семінарії видає “Підручник церемоній для питомців семінарій”. А на вісімдесятому році життя береться за нову працю – пише книгу про церковні обряди. З рукописом подається в Словіту, в монастир сестер Василіянок, щоб серед монастирського спокою завершити працю. Але це йому тоді не вдається - в Господа був намір піддати його душу випробуванню. Та й не дивно, отець-прелат Ісидор Дольницький був ісповідником віри, людиною, обраною Богом і благословенною Пречистою Богородицею. А така людина завжди мусить пережити якийсь хрест, чимось жертвувати в ім'я Христа.

Улітку 1914 року спалахує Перша світова війна. Австрійський військовий комендант, зайнявши монастир, наказує покинути його. Отець Ісидор разом із монахинями вирушає на Львів. Але дорогою його заарештовують мадярські війська, звинувативши в шпигунстві. У нього відібрали рукописи, книжки, його били, принижували... І це 85-літнього старця! А згодом без жодного слідства отця Дольницького відправляють в концтабір для державних зрадників у Талєргоф у Австрії. Про перебування в тому таборі залишилася його книга спогадів.

Отця Ісидора Дольницького помістили в барак для інтелігенції. Важко було, передовсім морально. Доводилося терпіти зневагу і наругу. Окрім того, треба було тяжко працювати фізично. Але він не нарікав, зносив це випробування мужньо, стійко, з молитвами на вустах і з помислами про Бога. У бараках, де перебували полонені, не було ані ліжок, ані нар. Лише купка протухлої соломи. Вмивався отець Ісидор, вмочивши пальця у склянку з водою, бо не було ані рушника, ані миски чи ковшика. Багато людей вмирало від тифу, що його переносили воші. Харчування теж було дуже погане – рідка зупа, немов помиї, чай, ячмінна кава без молока, малесенький шматок хліба... Але Матір Божа не залишала свого сина. Там, у неволі, йому траплялися люди, які були для нього розрадою, моральною підтримкою. Український комітет з Відня надіслав отцеві 100 крон, а Климентій Шептицький, що саме в той час студіював богослов'я в Інсбруці, дізнавшись про долю отця Ісидора, надіслав йому 500 крон. Таким чином, маючи гроші, він вже міг харчуватися краще. Граф Гербестайн, що провідував інтернованих, якось побачивши, що цей старий чоловік лежить на соломі, подарував йому тепле вовняне покривало, а його дружина, щоб підняти рівень фізичних сил отця, принесла шоколаду. У таборі не було жодних релігійних предметів: образка, хреста чи молитовника... Від того тяжко доводилося ув'язненим, особливо отцям, монахам. Щоправда, згодом люди самі зробили в бараці хреста, маленький тетраподик і там молилися, хоч Службу правити керівництво табору не дозволило, незважаючи на численні прохання як інтернованих, так і духовенства, що перебувало поза межами табору.

За рік отця Ісидора Дольницького було звільнено з ув'язнення. Він повертається до Львова, до семінарії, яка перетворилася на шпиталь. Знаходить дружню підтримку і опіку в сестер-Василіянок. У важкий, непевний воєнний час продовжує працювати. Пише Акафіст “Входу Богородиці в храм” як своєрідну подяку своїй Заступниці та Покрові. Коли ж 1917 року відновлює роботу семінарія, часто навідується туди, буває в каплиці, на братських празниках Богородиці... Знову, спочатку, починає писати працю про обряди, рукопис якої відібрали під час арешту та й не повернули. Водночас пише “Устав всіх Літургій обряду нашого”. А на прохання Климентія Шептицького, ігумена Студитів, переосмисливши Хресну дорогу, пише “Скарбницю страстей Христових”, а також – Всенічну Службу св. Теодорові Студиту. Його невтомна працьовитість, невичерпна енергія та наснага по-справжньому вражають!

Перебуваючи в жіночому монастирі св. Мокрини, сповідає сестер, дає духовні науки. Вирішує залишити про себе пам'ять і замовляє для монастирського притулку фігуру Богородиці. Відчував близький кінець і готував себе до цього. Щотижня приступав до святої Сповіді та Причастя, багато молився, після чого співав італійською мовою церковну пісню до Богородиці, яку сам написав. Створив похоронну пісню, із задумом, щоб діти з монастирського притулку її заспівали на його могилі. Передав Богословському науковому товариству та Львівській духовній семінарії свою бібліотеку, подарував фотографію Богородиці, дарунок Папи, каплиці жіночого монастиря сс. Василіянок в Перемишлі...

У останній рік його життя Богородиця, до Якої завжди так ревно молився, подарувала йому дві найбільші радості. Перша була від того, що він дочекався повернення з-за кордону Митрополита Андрея Шептицького, а друга – від святкування братського празника Введення. Лікар, турбуючись про його здоров'я, заборонив отцеві Ісидору йти до семінарії, і від того він дуже засмутився, бо так мріяв знову побувати в семінарській каплиці, зустрітися з братчиками... Але ректор семінарії і братчики самі навідалися до нього. Вони разом молилися, співали, скромно частувалися... Отець-прелат пригадував свої роки праці в семінарії, своїх учнів. І це були найщасливіші хвилини.

Навесні 1924 року стан здоров'я отця Ісидора Дольницького помітно погіршується. Слабкість сковує тіло, не дає йому рухатися, з'являється біль у животі... Лікар ставить діагноз – запалення жовчного міхура. Далося взнаки погане харчування та жахливі умови життя під час перебування в таборі Талєргофа. Зрозуміло було, що він уже не одужає. Адже організм був дуже ослаблений, він вже не міг боротися. Отцеві-прелату минуло 94. Можна було тільки полегшити його стан, зняти біль.

22 березня, в день свята сорока Севастійських мучеників, отець Дольницький прийняв оливопомазання з рук отця-катехита з монастирського притулку отця Лициняка. Прийнявши св. апостольське розрішення та благословення, він мовчки лежав, пильно дивлячись на образ Пречистої, що висів коло ліжка. Сестри, що доглядали його, почали молитися, і він ледь чутно, пошепки молився разом з ними. Простягнув їм руку, ніби прощаючись. Коли ж вони почали молитву до Серця Христового, він заплющив очі, подих його ставав усе повільнішим, тихішим... Так спокійно він і спочив коло образу Богородиці, серед молитви, в колі своїх дочок, учениць, обручниць Христових.

Похоронну Службу відправив у соборі св. Юра сам Митрополит Андрей Шептицький. Поховали о. Дольницького на Личаківському кладовищі. Після похоронних церемоній хор дітей заспівав над могилою сумовиту прощальну пісню. І, мабуть, кожен відчув, що в тій чудовій мелодії та гарних словах присутній сам отець-прелат Ісидор Дольницький.

Його вчення закарбувалося в душі багатьох. Багато священиків, його колишніх вихованців, у часи переслідування Греко-Католицької Церкви стали мучениками за віру, не зрікшись її. В той важкий період Митрополит Андрей Шептицький наводив святість отця-прелата як приклад, при цьому закликаючи все духовенство зберегти і за жодних обставин не розгубити той цінний сакральний скарб, який зібрав для нашої Церкви і для всіх українських християн Ісидор Дольницький. Є свідки, які згодом згадували один цікавий випадок. Якось, коли Митрополит Шептицький перебував у Крехівському монастирі, його запитали монахи, кого він хотів би канонізувати, хто гідний цього? На те Митрополит відповів, не замислюючись: ”Отець Ісидор Дольницький”. І намір великого Митрополита сповнився, хоча вже пройшло чимало часу. 2001 року Глава нашої Церкви Блаженніший Любомир Кардинар Гузар поблагословив початок процесу його беатифікації.

Справді, відтоді минуло стільки часу! Хоч разом з тим поняття часу – абстрактне, непевне, і з його погляду вісімдесят років – це ніщо. Якщо хоч трохи заглибитися у відчуття і помедитувати, отець-прелат Ісидор Дольницький присутній у цьому житті й надалі. В літургійних текстах, в милозвучних та глибинних духовних мелодіях, в нашому обряді, який споглядаємо і відмолюємо повсякчас, у тих прекрасних Акафістах та розмаїтих Службах... Присутній в стінах семінарії, у своїх підручниках та богословських книгах, в капличці та братстві Богородиці, яке існує дотепер... Науковець, пісноспівець, літургіст, богослов, поет, святий отець. Він і далі залишається для семінаристів та священиків духовним наставником, вчителем, батьком... І далі продовжує навчати святості, провадити до Господа і молитися до Пресвятої Богородиці за всіх українських християн...



На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC