Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Митрополит Андрей Шептицький
• Cвященномученик Климентій Шептицький
• Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький
 Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ
• Отець Кирило Селецький
• Отець Єремія Ломницький
• Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
• Сестра Варвара Шапка
• Отець Василь Шевчук
   Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ

Божа квітка Василія Глібовицька

Оксана САЙКО

 

Можна добре собі розмислити й помедитувати - що таке монаше покликання? Звісно, такі думки не виникають просто так. Найчастіше вони з'являються тоді, коли людина намагається з'ясувати, відкривши своє серце Богові, чи справді має його, чи готова його здійснити? Мабуть, кожен у особливий спосіб відчуває його, але загалом воно має свої обриси. Покликання – це коли, якось прийнявши в своє серце Ісуса, прагнеш перебувати з Ним навічно, коли серце твоє затоплює любов до Бога й людей, що створені за Його подобою, а отже, є частинкою Його самого. Це -- коли чуєш всередині себе чийсь голос, що є імперативом, внутрішньою спонукою до духовного життя, до самозречення, до самопожертви. Коли відчуваєш у собі силу віри й бажання прислужитися цією вірою іншим. Коли готовий іти до Господа, незважаючи ні на що, через терни й бур'яни, долаючи труднощі та перешкоди. Це -- коли прагнеш духовної досконалості й святості. А як обирає Господь? Мабуть, одразу бачить ті чисті, світлі душі, які зможуть прислужитися Йому. А тому випробовує, загартовує і кличе. Кличе прийти до Нього... І, почувши той голос, неможливо не послухати, неможливо не прийти.

Молоді монахині завжди навіюють якісь трепетні відчуття, замилування, зачудування. Їхні обличчя -- мов квіти, такі гарні в простоті своїй, такі відкриті, так сяють добротою і умиротвореністю, бо справді є щасливими перебувати з Ним, служити Йому заради усіх земних дітей Його, яких любить однаково, які потребують Його спасіння. Незважаючи на скромність і непомітність, багато хто з них наділений харизмою і міццю духу. А яку силу мають їхні добрі діяння і щирі, ревні молитви, їхнє добре слово, яке здатне творити справжнє чудо! Багато хто з тих Божих квіток, скромних монахинь, зазнавав слави лише після своєї смерті, бо, опинившись біля стіп Творця, ставали нашими заступницями перед Ним, нашими помічницями в труднощах і бідах, не перестаючись молитися за нас. Це й була найбільша Господня нагорода за їхнє праведне земне життя, за їхню духовну довершеність і щиру жертовну любов.

Монахиня Василія Глібовицька теж була тією маленькою, скромною і, на перший погляд, непомітною квіткою, яка по своїй смерті стала заступницею для всіх дітей, убогих і хворих, для християнської молоді, учнів і студентів, і не тільки -- для всіх християн, які просять її допомоги. Та й сама історія її життя так схожа на життя багатьох інших монахинь - звичайна і проста.

Народилася ця Божа квітка неподалік від міста Галича, в мальовничому селищі Болшеві 19 лютого 1895 року в домі греко-католицького пароха о. Леонтія Шереха, який був її дідом. При хрещенні дівчинці дали ім'я Оленка, хоча вдома називали Галею. Мати дитини була дочкою о. Шереха, а батько, о. Софрон Глібовицький, спочатку працював у цьому селі, а невдовзі отримав адміністрацію в селі Ферескулі. Та помешкання там не мало належних умов, тому батьки вирішили на якийсь час залишити доньку в Болшеві. Тут Галя і зростала. Бабуся навчила дівчинку молитов, часто розповідала їй про Бога та Ісуса... Саме вона першою почала плекати любов дитини до природи. Та й сама дівчинка відчувала потяг до прекрасного, адже зростала серед чудових, мальовничих краєвидів, розлогих полів і квітучих лук... Любила бавитися серед тих квіток і сама нагадувала гарну маленьку квітку.

Минуло не так багато часу, як Галин батько отримав парафію у гірському містечку Надвірна. Важко було розлучатися дитині з бабусею та дідусем, яких вважала своїми батьками, але незабаром звикла до нового оточення, полюбила новий дім, цю гарну гористу місцевість. Родина Галини була досить велика, крім неї, було ще четверо дітей -- двоє братів та двоє сестер. Про Галине дитинство згадує її сестра Леся: “...Сестра Галя відрізнялася просто ангельською добротою відносно молодшої рідні. Ніколи не образила лихим словом, не сперечалася, ані не гнівалася... Покійний брат Левко в дитячих роках був дуже живої вдачі, й не раз мали ми непорозуміння при забаві, як то між дітьми буває, але Галя ніколи з ним не сварилася. Він навіть не смів би був зачепити її, таку якусь духовну вищість мала вона над молодшою ріднею. До другого брата Миколи ставилась теж дуже ввічливо. Наймолодшу сестричку Марусю дуже любила, бавила її, шила суконки для ляльок, оповідала байки... Дома завжди була тиха, спокійна, лагідна”.

Коли Галі виповнилося сім років, пішла у шестирічну школу. Туди ходили й діти бідних гуцулів. Тоді дівчинка вперше стикнулася із вбогістю та нестатками інших. Була дуже вразлива і чутлива до чужих бід, як тільки могла, намагалася хоч чимось допомогти тим бідним дітям, бодай лагідним, добрим словом. Вже тоді можна було зауважити її милосердя та доброту, що й стало основою її майбутнього покликання. У навчанні Галя була здібною, але найбільше любила урок релігії, який викладав її батько, о. Софрон. Біблію та катехизм знала досконало. Вдома в батька була бібліотека релігійної літератури, яку дівчинка читала. Особливо їй подобалось читати житіє святих та мучеників, захоплювалась почитателями Євхаристійного Ісуса, якими були св. Імельда, св. Маврикій, св. Тарцізій... Деякі висловлювання та духовні постанови виписувала собі в записничок, щоб їх дотримуватись. Вже дитиною розуміла, що любов до Бога слід виявляти не тільки в молитвах, а й у праці. Часто перед святами прибирала і прикрашала храм, допомагала матері у господарстві. Була слухняною, покірною. Як згадувала її мати, Галя від батька успадкувала побожність та ревність у виконанні обов'язків. Їй ніколи не потрібно було щось нагадувати, робити зауважень чи карати, як інших дітей. В ній дивним чином поєднувалась якась цілком доросла поважність, духовна вищість разом із дитячою жвавою вдачею та веселістю.

Вже тоді була самостійною в прийнятті рішень, виявляючи силу характеру та здатність до терпимості. Одного разу, коли бавилася на лугу, пастух, що косив поряд траву, випадково поранив їй косою ногу, від чого страшенно перелякався. Дівчинка його заспокоїла, що він не винен, і пообіцяла нікому про це не говорити. Сама промила і перев'язала рану, а батьки про все довідалися, побачивши рубець, коли рана вже загоїлася.

Перше Причастя було для неї найочікуванішою подією. У білій суконці з віночком і вельоном на голівці, із свічечкою в руці вона сама нагадувала ангелика. Приймаючи з рук свого батька Кров і Тіло Ісусове, вже тоді відчула, що готова присвятитися Богові, й дала обітницю, коли прийде час, назавжди віддати Йому своє життя.

30 серпня 1908 року Галю разом із сестрою Лесею батьки відвозять до Станіславова, до дівочого інституту, що був при монастирі. Станіславів на той час був містом духовним, зазнавши добрих діянь і неабиякого впливу колишнього свого єпископа Андрея Шептицького. Перша монахиня, яку пізнала Галя, тільки-но переступивши поріг інституту, була мати-ігуменя монастиря Магдалина Гуменюк, яка незабаром стане її духовною наставницею та порадницею, яка виховуватиме її душу для Бога. Розпорядок дня в інституті був дуже суворий, щоб привчити дівчат до дисципліни, щоб загартувати їх. Вставали вранці о 5.30, сходилися до їдальні перед іконою Пресвятої Богородиці, відмовляли спільну молитву, а звідти переходили до каплиці, де відправлялася Літургія. Там Галя щоразу приступала до Святого Причастя. Після сніданку сестра-префекта, тобто вихователька, відправляла дівчат в школу св. Ядвіги, куди їх водила німкеня, вчителька, оскільки сестрам було заборонено покидати монастир. О першій годині дня дівчата поверталися до інституту, на обід, після чого молилися в каплиці, а згодом забавлялися на подвір'ї інституту або в залі. Душею тих забав часто була Галя - таку мала веселу, жартівливу вдачу. Її ніколи не бачили сумною, завжди привітна, усміхнена, уважна до всіх... Після ігор та забав дівчата готували уроки, а після того мали вільний час, де кожна займалася своїми справами: хтось читав у бібліотеці, хтось вишивав, хтось допомагав по господарству сестрам монахиням... Галя завжди любила поратися із сестрами на кухні, прасувати білизну, прибирати кімнати... Часто також у вільний час брала уроки музики та гри на фортепіано. Дуже любила св. Кикилію, покровительку музики, яка саме музикою прославляла Господа. Її іконку тримала біля свого ліжка. О 18.30 була вечеря, а опісля молитва в каплиці. Так завершувався день.

Нерідко в інституті відбувалися різні урочистості, святкування, театралізовані виступи. Галя не раз брала у них участь, а якось зіграла головну роль в учнівській п'єсі “Три дні з життя учительки”. Найголовнішою метою її було життя у Господі. Прагнула бути справжньою християнкою, перебувати з Богом і в щирій молитві, й у дитячих забавах, і в праці, і в науці... Галю ще з шкільних років пам'ятають дуже скромною дівчиною, не вибагливою. Її зовсім не цікавив той світ, сповнений спокус та гріха. Була недбалою в одязі, зовсім не звертаючи уваги на моду, на фасони суконь, як інші інститутки. Часом не раз із того приводу мала зауваження з боку сестри-префекти. Тоді намагалася трохи більше уваги приділити своїй зовнішності, а далі знову про це забувала, бо були справи для неї важливіші. Щороку, навчаючись в інституті, брала участь у реколекціях, які розпочиналися зазвичай перед Великодніми святами. Це була нагода духовного самовдосконалення і випробовувань – тихі розмови з Господом, медитації, молитви, роздумування...

Після завершення першого року навчання помер Галин батько, о. Софрон, який хворів на тиф. Для Галі це була страшна втрата, тяжкий удар, але прийняла його зі смиренністю та покорою – так хотів Господь... Вже сама думка про те, що батько покинув цей світ, ще більше зміцнює її у бажанні зректися усього земного і здійснити монаше покликання.

Продовжувала навчання в учительській семінарії. Це була перша семінарія такого роду на Галичині, де навчання проводили українською мовою, де панував національний та патріотичний дух. Містилася вона в будинку сестер Василіянок, а заклала фактично її фундамент і добилася відкриття мати-ігуменя Магдалина Гуменюк. Галина навчалася сумлінно, охоче, була старанною і зацікавленою у науці, хоча всі її думки були про Бога і готувала себе не для світу, а для монастиря. Перша, кому звірилася в своїх потаємних бажаннях, була сестра-префекта. Саме їй розповіла про той голос, що чує всередині себе, про те, що світ зовсім не манить її, і що ще у день першого Причастя дала обітницю присвятити своє життя служінню Господеві. Сестра-префекта зрозуміла, що це вже не дівочі романтичні фантазії, а справді покликання. Так блищали Галині очі, такою схвильованою виглядала. А тому промовила до неї, і ті слова стали своєрідним благословенням:

- Іди, дорога дитино, за голосом Божим. Не бійся нічого. Твоє покликання справжнє, і Господь напевне поможе тобі.

Мати переїжджає до Станіславова, і Галя на її прохання покидає інститут, щоб допомагати їй у господарстві й в домашніх справах. Дівчина зізналася матері у своєму намірі вступити до монастиря, але та категорично відмовила. Втративши любого чоловіка, мати не бажала втрачати й доньку. Цю заборону Галя переживала дуже болісно – тяжко їй було засмучувати матір, а, з іншого боку, не піти за покликом душі та Ісуса теж не могла.

12 жовтня 1912 року виявився по-справжньому незвичайним в її житті. Того дня матері її не було вдома. Враз відчула, як якесь дивовижне світло осінило її. Відчула, що в силі здійснити те, про що так давно мріяла. Невпевненість та жаль, що досі стояли на заваді її наміру, кудись зникли, мовби й не було. Прошепотіла: “Готове серце моє, Господи. Боже мій, я вся Твоя”. Зібрала речі й подалася до монастиря сестер Василіянок. Коли мати наступного дня прибігла туди й у сльозах запитала: “Дитино моя, чому тікаєш від мене?”, Галя лагідно відказала: “Люблю Вас, як нікого на землі, й не перестану любити. Однак Ісус мене кличе, а Його я люблю понад усе. То Він сказав: “Хто любить свого батька й матір більше, ніж Мене, той не гідний Мене”. Не бороніть мені, мамо…” Матері вже не залишалося нічого, як змиритися. Відтоді вона часто навідувала Галю в монастирі, писала їй листи. Важко їй було від того, що Галя вже не належала світові і їй, але час загоїв рани, з потім вона збагнула, що Бог більше має прав на її дитину, аніж вона сама.

Життя в монастирі було нелегким – вбогість, аскеза, суворий режим… Але Галя радо приймала правила Уставу, була покірною, терплячою. Ревно виконувала усі обов'язки послушниці – працювала, відбувала духовні вправи, іспити совісті, духовні читання, вервицю, канонічні молитви… Так минуло шість місяців. Наближався новіціат. І нарешті благословенна хвилина настала. Облачення здійснював єпископ Хомишин, благословляв монаший одяг, після чого відрізав хрестоподібно волосся дівчат, що означало їхнє зречення заради Бога від світського життя. З молитвою подавав новичкам габіт, пояс, вервицю, головний убір. Монахині, запаливши свічки співали “Господи помилуй”, а Галя шепотіла: “О, який добрий Ти, Боже, що даєш мені одяг Своїх обручниць. Тебе ніколи не упущу. Тобі хочу віддати все”. Того дня Галя отримала нове монаше ім'я – Василія і розпочала нове духовне життя, новіціат. Через духовні вправи заглиблювалася в Божі Тайни, вчилася володіти над пристрастями і спокусами. Кожний день був чітко розмірений – час молитви, мовчання, праці й відпочинку, що вимагало точності, пунктуальності, сумлінності. Тут кожен мав свої обов'язки. Сестра Василія була зобов'язана чувати над новіціатським порядком – дзвонити на всі духовні вправи, починати молитви, рекреації. Для того потрібно було позбуватися непевності, несміливості, вправлятися у виразності мови. Залишилися записи сестри Василії, які свідчать про її наміри і намагання досягти духовної довершеності в той час: “Буду звертати увагу лише на те, чого домагається мій обов'язок”, “На новіціаті буду старатися головно про те, щоб чим ліпше пізнати себе. Коли ж дознаю від когось якоїсь прикрості, то упокорюся, бо це найліпший спосіб пізнати й удосконалити себе”, “Буду в своїх сестрах бачити Ісуса, буду для них всіх, без різниці, терпеливою, уважною, чемною”. Була справді уважною до всіх, терпеливою, доброю. Помилки й вади інших сестер намагалася виправдати перед собою та іншими, а не сварити чи дорікати їм, що було найліпшим способом звернути на це їхню увагу і сприяти виправленню.

Восени 1913 року закінчилася побудова нового будинку монастиря, і сестри перейшли туди. Невдовзі сестра Василія отримала з дому страшну звістку – брат Левко, вихованець другого курсу семінарії, втопився, купаючись у річці Бистриці. Сестра Василія смерть брата перенесла дуже тяжко, але зі смиренням, віддаючись Божій волі. Напевно, від того занедужала, через що було перенесено складання її монаших обітів на півроку. Але не нарікала, перенесла це рішення мужньо. Її записи знову ж таки відкривають її світлу монашу сутність, її чесноти, її прагнення духовної досконалості. “Ніколи не буду тратити святості з перед очей. Я мушу бути святою. А коли цього бажання не буду мати, буду молитися, а Ісус напевно вислухає і дасть мені таке бажання”, “Бог бере мене за руку. Він крокує зі мною, а я маю тільки зрівнятися з Ним у кроці, не оглядаючись назад, ні не заглядаючи неспокійно в майбутнє. Не маю йти ні швидше, ні поволіше, а тільки так, як мій Провідник”.

1914 рік виявився тривожним, непевним, страшним і тяжким. Через вбивство спадкоємця престолу Фердінанда в Сараєво в серпні розпочалася Перша світова війна. Минуло не так багато часу, як вже можна було почути далекі гарматні постріли, вибухи, побачити, як займається червоним небо від вогню. Сестри отримали дозвіл від єпископа розійтися по родинах. Багато хто так і вчинив. Сестра Василія залишилася в монастирі. Тепер там було багато людей з клунками, які тікали з небезпечних місць, потребували їжі, а то й просто доброго слова, розради, молитви.

Невдовзі Станіславів зайняли московські війська. Військове начальство влаштовувало облави, обшуки монастирів, шукаючи австріяків. Багатьох священиків арештували й вивезли вглиб Росії, серед яких був і Митрополит Андрей Шептицький. Але жіночого монастиря російські вояки не чіпали. Навпаки, приводили туди бездомних дітей, які втратили чи загубили в тому страшному воєнному хаосі своїх батьків. Червоний Хрест організовував кухні для бідних, одна з яких була при монастирі. Сестра Василія опікувалася дітьми, доглядала їх, навчала релігії, готувала до першого Причастя. Для кожного малюка знаходила добре слово, була матір'ю для них усіх.

У сусідньому селі Кудринцях сестра Василія разом з ігуменею Магдалиною Гуменюк організувала школу для дітей, куди почали приходити й неграмотні дорослі. Серед вогню, розбою, гарматних пострілів сестрам не раз загрожувала небезпека, але вірили, молилися, і Бог їх уберіг.

Весною 1915 року сестра Василія розпочала працю учительки в Станіславівській школі. Навчала четвертий клас, який був дуже численним, через що непросто в ньому було втримати лад. Але, як згадували вихованки, вони ніколи не бачили сестри Василії розгніваною чи роздратованою. Плекала в дітей національну свідомість, прищеплювала почуття патріотизму, любов до свого краю, вчила їх правильної української мови, основним громадянських чеснот християнина. Була лагідна, уважна, терпелива. Через те школярки її дуже любили.

25 листопада 1918 року, в день св. Йосафата, сестра Василія складає вічні обіти, що означало повне самозречення і присвяту себе навіки Богові. Одразу після того мати-ігуменя призначає сестру Василію товаришкою сестри-магістри, що мала обов'язок допомагати їй у вихованні новичок. Сестра Василія сприяла духовному зростанню молодих сестер, заохочувала їх до молитви не тільки на вустах, а й у діяннях. Адже саме це було основою Василіянського Чину – молитва і праця задля ближніх і Бога. Вміла підтримати їх у їхніх духовних починаннях, її прості, лагідні слова мали дивовижну силу і вплив.

1919 року сестра Василія перенесла важкий серцевий напад. Він минув, але наслідки його залишилися, хвороба розвинулася далі. Мабуть, далися взнаки часті застуди, ангіни, на які хворіла сестра. Лікар заборонив їй будь-які фізичні навантаження, працю, швидку ходу… Але вона продовжувала працювати у школі, давала лекції з музики і гри на фортепіано, доглядала монастирський сад… Невдовзі її призначають магістрою новичок. Тепер вона відповідала за дотримання монашого розпорядку і приписів.

У березні 1922 року п'ять сестер разом із ігуменею Магдалиною Гуменюк і сестрою Василією вирушають на Карпатську Україну закладати новий василіанський монастир. Подорож до Ужгорода тривала п'ять днів, і була дуже важкою: стрімкі дороги, болота, сніг… Коли ж сестри з'явилися в місті, люди дивувалися, бо звикли бачити мадярських монашок, а не українських. Можливо, тому сприйняли їх дуже насторожено і непривітно. Але були й ті, які радо сприяли сестрам. Це преосвящений Василій Ткач, о. Августин Волошин, директор учительської семінарії та його дружина Ірина. Вони й віддали сестрам свій будинок, поки ще не був побудований монастир. А в серпні цього ж року сестри отримали листа-прохання від генерального вікарія греко-католицької єпархії в Пряшеві (Східна Словаччина) о. д-ра Миколая Руснака. Він запропонував очолити дівочий єпархіяльний інтернат. Сестри радо відгукнулися на цю пропозицію.

На залізничній станції в Пряшеві сестер зустріла голова “Союзу руських пань” п. Ірина Невицька, дружина священика, з квітами і теплими словами привітань. Для житла сестрам приготували єпископську палату. 1 грудня 1922 року відбулося урочисте відкриття дівочого інтернату, в який вступило сорок дівчат. Велику матеріальну допомогу одержали сестри від американських братів-переселенців, від Апостольської адміністрації єпархії, о. д-ра Діонізія Няряді з Хорватії, о. д-ра Руснака. Робота сестер на чужині була нелегкою. Часто можна було стикнутися з недоброзичливістю місцевого населення, з наклепами і несправедливістю. Але сестри на те не зважали, безнастанно віддаючись молитві й роботі. Окрім інтернату працювали у руській церковній школі, викладаючи релігію, навчаючи ручних робіт. Сестра Василія доглядала інтернатський сад, вирощувала квіти, опікувалася дітьми як медсестра, доглядаючи їх під час хвороб. Так минуло у Пряшеві два роки.

1924 року ужгородський єпископський престол зайняв преосвящений Петро Гебея. Він попросив сестер-Василіянок приїхати для праці в дівчачому інтернаті, який організували в будинку Товариства священиків. Мати-ігуменя Магдалина Гуменюк і Василія Глібовицька одразу відгукнулися і повернулися до Ужгорода. Протягом 1924-1925 рр. там навчалося і жило понад 70 дівчат. Сестра Василія працювала там у бібліотеці, підбираючи для дівчат потрібні для навчання книжки, перекладала деякі твори українською мовою, писала для дітей вірші, п'єси, здійснювала у відповідні свята шкільні постановки… Крім того, займалася бухгалтерією, контролювала кошти, які надходили до інтернату, витрати. Невдовзі мати-ігуменя організувала сиротинець, у якому були діти до п'яти років, де сестра Василія одразу розпочала працю.

Все було б добре, якби не здоров'я, яке чимраз погіршувалося. Бо то насправді неправда, що в здоровому тілі – здоровий дух, якраз навпаки, часто здоровий, сильний дух обирає собі кволе тіло. За порадою лікарів Василія Глібовицька часто їздила на курорт в Бордієві у Словаччину. Зовні начебто не було помітно її хвороби, бо сестра ніколи не мала поганого настрою. Була завжди весела, життєрадісна, жартівлива, розвеселяючи інших. В монастирі укладала навіть гумористичний часопис. “Все для Бога – це ціль мого життя”, - часто повторювала. Такою і була її любов до Бога – весела, безжурна, в ній не було місця для гнітючості та смутку. І заради цієї святої любові готова була прийняти будь-який, навіть найважчий, хрест ціною власного життя.

Навесні 1929 року сестра Василія знову захворіла. Лікар заспокоїв, мовляв, звичайнісінька застуда, приписав ліки. Але це не допомагало. Очевидно, хвороба дала ще більше ускладнення на хворе серце. Лікар порадив гірське чисте повітря, і сестра Василія разом із матір'ю-ігуменею і ще кількома сестрами знову поїхала в Бардієв. Але гірське повітря не допомагало при такій хворобі, яка тоді була невиліковною. В сестри Василії розвинувся ревмокардит. Звідти сестри повернулися до Пряшева, оскільки дорога до Ужгорода була довгою, а вони боялися не довезти Василії, яка почувалася щораз гірше. Ноги її опухли, їй було важко ходити, недуга загострила слух і нюх, їй було важко сприймати шум, деякі запахи…Почався розлад шлунку, біль зубів…Але сестра не нарікала, зносила біль та муку стійко, мужньо. Коли ще могла, поволі пересуваючись, щодня йшла до каплиці, але невдовзі ноги перестали їй служити, вона злягла. Мучило безсоння, але сестра перебувала той час в думках з Ісусом, в молитвах. Не дозволяла сестрам сидіти вночі біля себе, просила тільки обернути нічну лампу так, щоб вона освітлювала образ Пречистої Діви Марії над ліжком, брала вервицю, молитовник і всю ніч молилася. Так готувала своє тіло до смерті, а душу – до вічного життя.

25 вересня стан її ще більше погіршився. Преосвящений Павло Гойдич здійснив єлеопомазання. Сестри, які навідували важкохвору, мали враження, що келія її перетворилася на каплицю, в якому під образом Діви Марії догорало молоде праведне життя. Адже сестрі Василії Глібовицькій тоді було тільки тридцять чотири роки!

У жовтні сестра Василія ослабла настільки, що вже не могла й поворухнутися. Відчувала велику провину за те, що є лежачою, що не може нічим прислужитися монастиреві, шепотіла тільки молитви, й ці молитви мали велику силу. А до матері-ігумені повторювала, мов дитина: “Чи я направду слаба, чи, може, воно мені так здається?” 8 жовтня сестра Василія попросила до себе матір-ігуменю. Поцілувала їй руку і, притулившись до неї, тихо промовила: “Мені так добре…” Мати зрозуміла, що це – прощання. Минула ще одна безсонна ніч, а вранці, в день св. Івана, священик, як завжди, приніс їй Святе Причастя. Прийнявши Найсвятіші Тайни, сестра Василія задивилася в далеч, немов бачила щось особливе, немов була вже поруч з Ісусом… Бліде і змучене хворобою обличчя її порожевіло, очі засвітилися дивовижним світлом, вона жваво почала розпитувати про сестер, про справи в монастирі, про інтернат і дітей… Усім тоді здалося, що їй покращало. Близько дванадцятої години дня, коли ігуменя вийшла з її келії, вона тихо відійшла до Бога.

Після смерті добре обличчя її проясніло, а на вустах була ледь помітна усмішка. Сестри і вихованки інтернату, вдивляючись в те спокійне, лагідне обличчя, відчули і збагнули, що смерть не є страшною, вона лише провадить до життя справжнього, вічного, до життя біля Господа Бога. Сестру Василію Глібовицьку поховали там же, у Пряшеві, на місцевому кладовищі.

Саме після смерті Господь почав прославляти дочку Свою, яка при житті була скромна, непомітна, але така сильна у доброті та вірі своїй, у любові та милосерді. І то була найвища Божа милість -- зробити її нашою заступницею, посередницею, помічницею.

Існує чимало свідчень тих чудес, які є пов'язані з особою сестри Василії Глібовицької після її смерті. Одній монахині приснився сон, що сестра Василія збирає фіалки. Сестра попросила Василію дати їй ті фіалки до каплиці, на що вона весело відказала: “Ходи, покажу тобі ще більші фіалки”. Навпроти неї йшла ігуменя, відмовляючи вервицю, сестра Василія сипнула на неї ці фіалки і заховалася, а потім вийшла перед нею, усміхаючись. Мати-ігуменя радісно скрикнула: “Василька!”, а сестра Василія, нічого не відповівши, пішла в бік одного будинку і зникла за брамою. Згодом цей будинок став монастирем. А іншій сестрі теж приснився сон, що сестра Василія, показавши на монастирський городець, сказала їй: “Тут буде багато фіалок і троянд”. Так згодом і було. Багатьом сестра Василія снилася разом із фіалками, тому й асоціюється в багатьох з цією скромною, маленькою, але такою гарною квіткою. Бо ж і була тією вибраною Божою квіткою.

Мати-ігуменя Кудринецького монастиря писала: ”На Трьох Святителів була я в Станіславові та довідалася, що одна особа тяжко слабувала на нирки, а посередництвом сестри Василії одужала… Коби-то Бог дав, щоб наша сестричка була святенька!..” А ігуменя Станіславівського монастиря спочатку не вірила тим чуткам, що вже поширилися про посмертну славу сестри Глібовицької. Мала думку, що то передчасно її канонізують, але трапилося так, що у важку хвилину вона звернулася до сестри, і справа її вирішилася. Часто сестра Василія допомагала хворим. В ужгородському інтернаті одній дитині зробилася на обличчі велика пухлина, і жодні ліки не допомагали. У сні дівчинка побачила сестру Василію, хоч в житті її ніколи не бачила, і вона промовила до дитини: “Не журися, все буде добре, лише ходи за мною…” За кілька днів усе минуло, дівчинка одужала. Інша дівчинка захворіла на рожу. Стан її був критичний, гарячка сягала 41 градусу. Одна сестра принесла їй образочок сестри Василії і порадила помолитися до неї. Після того хвороба минула, а лікар, що прийшов оглянути хвору, розвів руками: “Тут уже був інший лікар…” Ще одна сирітка втратила зір, монахиня-Василіянка замовила Службу Божу, дев'ятницю до Ісуса через посередництво сестри Василії. Після того дитина почала бачити, що було справжнім чудом. Одна дівчина через хворобу мала важку депресію. Їй приснився сон, в якому вона побачила сестру Василію. Та сіла на ліжко до хворої, промовила: “ Ти, дитино, не сумуй, бо Господь добрий…”-- і зникла. Наступного ранку дівчина прокинулася здоровою, у доброму настрої. Ще одна пані перенесла хворобу хребта і почала ходити за допомогою палички. Через двадцять років, почувши про славу сестри Василії, почала молитися до неї і відчула таку силу в ногах, що покинула паличку, повністю одужала. До сестри Василії зверталися й дівчата, які прагнули піти в монастир, але стикалися з нерозумінням і забороною з боку своїх батьків, сестра Василія їм допомагала, даруючи міць у тому прагненні, а їхнім батькам – прозріння. Відомий випадок, коли дівчина з вдячності за посередництво сестри Василії вирішила дістатися до Пряшівського монастиря, щоби там стати обручницею. Так і сталося, знову не без допомоги милосердної сестри Василії.

Таких свідчень є дуже багато. І по сьогоднішній день сестра Василія допомагає при важких, часом смертельних хворобах, при душевних недугах, допомагає долати труднощі та життєві негаразди, допомагає школярам і студентам у навчанні, допомагає в наверненні рідних… Творить своїм посередництвом та заступництвом справжні чуда. Святі доброта та милосердя її не канули в небуття, а продовжують служити людям, і через це – Господеві, що є найбільшим Його даром для нас. Бо тими добрими чудами сестра Василія зміцнює нас у вірі, навертає до Бога, сприяє, щоб ми самі були добрішими, милосерднішими, уважнішими одне до одного, кращими і так само, як вона, жили для Бога.



На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC