Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Митрополит Андрей Шептицький
• Cвященномученик Климентій Шептицький
• Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький
• Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ
• Отець Кирило Селецький
• Отець Єремія Ломницький
 Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
• Сестра Варвара Шапка
• Отець Василь Шевчук
   Блаженна прп. Йосафата Гордашевська

Блаженна прп. Йосафата Гордашевська

Оксана САЙКО

 

Щоразу, заглиблюючись у духовну історію чи, радше, історію нашої Церкви, починаєш дедалі краще розуміти, що кожна історична епоха була невипадково позначена певними подіями релігійного життя й особами, які були покликані ширити християнську свідомість, зміцнювати віру й піднімати в народі духовність. Покликані Господом, вони були тим містком та дороговказом, за яким часто українські християни наближалися й приходили до Бога. Вони були яскравим прикладом щирої християнської свідомості та справжньої праведності.

Народження нового монашого згромадження – подія в історії Церкви, яку можна поетично порівняти зі з ' явою ангелів на грішній землі. Бо й справді, ці люди, що з любові до Господа зреклися усього мирського, своїми величними вчинками та простою добротою, часто нагадують ангелів. Ангелів, душі яких, покликані Господом, сповнені чистоти й покірності. Ангелів, які навчають нас вірити й бути християнами в найглибшому сенсі, які допомагають нам пізнати Бога, які оберігають нас своїми молитвами.

Людина, яка стоїть на чолі будь-якого монашого згромадження, а тим більше в час його зародження, сповнена неабиякої відповідальності. Вона не тільки покликана навчати й плекати оті вибрані ангельські душі на благо християнства, Господа й народу. Вона покликана провадити їх до святості. Такою провідницею в черництві була сестра Згромадження Сестер Служебниць Йосафата Гордашевська, яка на всі часи залишиться тим дороговказом чи містком до Бога та святості не тільки для черниць, а й для усіх свідомих українських християн.

Вона народилася 20 листопада 1869 року у Львові, в убогій багатодітній, побожній сім'ї Якова Пукаса та Ксені Гордашевської й була п'ятою дитиною. На восьмий день дівчинку було охрещено у церкві святих Петра і Павла, й названо Михайлиною. Сім ' ю утримував батько, що працював меблярем-реставратором у графа Сапіги, а мати займалася хатнім господарством та вихованням дітей. Трохи згодом батько придбав у графа кусень землі й влаштував власну столярню.

Михайлина зростала дуже допитливою. Ще з раннього дитинства виявляла побожність, що, як видно, було наслідком материного виховання. Коли їй виповнилося шість років, батьки віддали її у школу св. Антонія, що була під керівництвом Сестер Філіціянок. Наслухавшись релігійних історій про святих, Михайлина часто бавилася разом зі своєю сестрою в пустельниць і їла корінці, утримуючись від їжі. Любила самотність, часто її можна було бачити замисленою. Завжди у вільний від школи та домашньої роботи час, вона усамітнювалася в капличці, що була поблизу лісу, і довго молилася.

Побожність Михайлини Гордашевської виявлялася у її спокійному, поважному норові, у добрих вчинках та помислах, у її християнському впливові на інших людей. Відомі випадки, коли дівчата-подруги, наслідуючи гідний приклад Михайлини, починали частіше відвідувати церкву й більше заглиблювалися в релігію. Вдома у батьків Михайлини була служниця. Якось вона розповіла дівчині, що її намовляє до гріха сусідський хлопець. Михайлина лагідно порадила їй не зважати на його улесливі слова й домагання, і за жодних обставин не піддаватися гріхові, щоб не занапастити душу. Дівчина її послухала й чинила так, як та їй радила.

Батьки Михайлини все своє життя тяжко працювали, чим й утримували родину, а тому не мали змоги дати своїм дітям вищої освіти. По закінченні школи діти вимушені були працювати. Так само й Михайлина, незважаючи на свої здібності до науки й бажання вчитися, змушена була працювати на скляній фабриці. Але вільний від роботи час вона так само, як раніше присвячує молитві, відвідує церкву, де разом із сестрою Анною співає у церковному хорі, а також катехизує дівчат, молодих робітниць фабрики.

У той період дуже популярним храмом у Львові була церква св. Онуфрія, де ОО. Василіяни відправляли Молебен до Матері Божої та до Христа Чоловіколюбця. Божественні Літургії у цій церкві славилися чудовими хоровими співами, а монахи Василіяни промовляли цікаві, змістовні й красномовні проповіді, що й притягувало цікавість львів'ян. Часом люди приходили сюди здалека, щоби відбути гарну Службу, висповідатися й прийняти Святе Причастя з рук мудрих монахів. Саме там і бувала в той час Михайлина Гордашевська.

1888 року у цій ж церкві св. Онуфрія ОО. Василіяни влаштували реколекції для львівської молоді. Михайлина, що була активною учасницею тих реколекцій, знайомиться з отцем Єремією Ломницьким, відомим місіонером, який і був керівником тих духовних вправ. Висока духовність, шляхетність та мудрість отця Ломницького дуже вразили молоду дівчину. Михайлина часто сповідається йому. З того часу її духовне життя наповнюється ще більшим світлом та сенсом, а отець Єремія стає не тільки її сповідником, а й порадником, своєрідним духовним товаришем – духівником. За рік часу, 24 червня, після наступних реколекцій, Михайлина, з дозволу отця Єремії Ломницького, у церкві св. Онуфрія складає на рік приватний обіт чистоти. Через рік вона знову відновлює цей обіт, а 1891 року складає його вже на три роки. Невдовзі Михайлина, послухавшись поради отця Ломницького, покидає скляну фабрику, де атмосфера була такою, що не надто б сприяла її духовному зростанню, і вступає до школи гаптування та шиття.

Отець Ломницький одразу, запізнавши цю дівчину, помітив у ній нахил до чернечого життя. Світлою й чистою була її душа, впадали в око чесноти, добрі наміри, побожність, здатність до аскези, готовність до самопожертви та оте підсвідоме прагнення служити Господеві. Але отець нічого не казав дівчині. Покликання повинно було визріти само. Так воно врешті-решт і сталося. Бо Михайлина сама з кожним днем все більше відчувала потребу духовного життя. Все частіше вона замилюється над тим, щоби покинути цей світ мирських суєт і вступити до монастиря. Все більше відчуває у собі поклик віри жити для Бога. Й одного дня Михайлина Гордашевська остаточно приймає рішення прийняти постриг у монастирі Сестер Василіянок, про що й повідомляє свого духівника отця Ломницького.

Але саме в той час за Божим провидінням отець Єремія Ломницький разом із парохом села Жужіль отцем Кирилом Селецьким вирішує створити нове жіноче Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Тому, почувши про рішення Гордашевської вступити до монастиря, він радить їй не йти до Василіянок, а стати першим членом новоствореного згромадження і навіть більше того – очолити його. Звісно, він дає дівчині час для роздумів, порадивши їй молитися й прислухатися до своєї душі. Бог повинен її покликати.

Спочатку дівчині справді нелегко було прийняти рішення. Якийсь час вона перебувала у сумнівах та ваганнях, оскільки не знала, що її чекає. Ця непевність та невідомість лякали. Але з Божою поміччю, ненастанно віддаючись молитвам, розваживши і все, як слід роздумавши, Михайлина погоджується. Дівчина усвідомила потребу нового згромадження, ту незмірну духовну користь, яку воно може принести народові. Вона зрозуміла, що такою є Божа воля.

Щоби Михайлина могла керувати чернечою спільнотою, їй, безумовно, необхідний був досвід. Набратися цього досвіду можна було, перебуваючи певний час у монастирі. Але у Василіянських монастирях це було неможливо, оскільки нове згромадження на відміну від Василіянського мало бути не клавзуроване, а апостольське, тобто цілковито служити потребам народу у моральному, духовному й культурному сенсі. Тоді, завдяки сприянню отця М. Анджейчека, Єзуїта, що був на той час ректором ОО. Василіян у Львові, Сестри Феліціянки погоджуються на якийсь час прийняти до свого монастиря у Жовкві Михайлину Гордашевську, щоби вона приглядалася до їхнього життя зсередини.

17 червня 1892 року Михайдина від'їжджає до Жовкви, де протягом двох місяців спостерігає та вивчає чернече життя. Вже тоді відчуває на собі неабияку відповідальність. Адже все те, що вбере у себе в стінах цього монастиря, невдовзі мусить передати іншим кандидаткам, мусить стати для них прикладом для наслідуванням у новому духовному житті.

У серпні 1892 року, коли хата, де мав бути монастир у Жужелі була облаштована, отець Ломницький поїхав до Жовкви, щоби домовитися про облечини першої кандидатки Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, якою й мала стати Михайлина Гордашевська. Про те, яким буде одяг черниць згромадження дали право вирішувати Михайлині. Сестри Феліціянки радили їй нічого не вигадувати, а залишити форму та колір ряси такою, яка була у них. Проте Михайлина мудро заперечила. Адже, якщо одяг монахинь буде однаковим, тоді українські селяни будуть не в змозі розрізнити, де польські Служебниці, а де українські. Для вирішення цієї проблеми Михайлина виїжджає до Львова, до батьків, де разом із сестрою Анною, вірною своєю помічницею в усьому, за кілька днів шиє собі рясу синього кольору, яка назавжди стає рясою усіх Сестер Служебниць.

24 серпня 1892 року у церкві св. Онуфрія у Львові за присутністю отця Єремії Ломницького й шести інших ОО. Василіян, відбулася історична урочистість – облечини першої української Сестри Служебниці Михайлини Гордашевської, яка отримала монаше ім'я Йосафата, на честь українського священномученика. Одразу ж по облечинах сестра Йосафата виїжджає до Жужеля, щоби очолити нове згромадження. Було їй тоді лише 22 роки.

Перший монастир Сестер Служебниць у Жужелі – дерев'яна бідненька хата, покрита соломою з глиняною долівкою, де часто бракувало найнеобхідніших речей. Проста, скромна шафа, стіл, дві лави… Вісім ліжок, у вигляді ясел, чотири горшки для приготування їжі, дев'ять глибоких тарілок й ложок… Ото й усе. Одна з монахинь згадує перший вечір у монашій спільноті. Увечері, коли споночіло, потрібно було засвітити у хаті світло, але не було ані лампи, ані свічки. Котрась із дівчат побігла до отця й принесла свічку. На вечерю сестра отця Кирила Селецького принесла дівчатам кілька шматків печеної курки й булку. Зі спільною молитвою монахині розділили цю скромну вечерю.

Сестрам доводилося нелегко. Щоби напитися води у перші дні постулянтки позичали горнятко в сусідів. Їжу для монастиря постачали спочатку батьки сестер, а також дбав про це отець Селецький. Допомагали й Василіянські місіонери. Часто на сніданок, як згадують сестри, була пісний, ріденький суп й тоненька скибка хліба. А бувало, що й не було чого з ' їсти на вечерю, і дівчата йшли спати голодними. Тоді сестра Йосафата казала їм молитися. Відомий випадок, коли одній багатій пані приснився дивний сон. Приснилася їй Матір Божа, яка зі смутком промовила до неї: “Є у тебе все, а мої дочки в монастирі не мають що їсти…” Наступного ранку пані віднесла сестрам кошик з продуктами. Монахині разом зі своєю настоятелькою склали подяку святому священномученику Йосафату й Марії Діві.

Сестрам Служебницям доводилося тяжко працювати, щоби себе утримувати. Переважно, це була праця на полях. Сестра Йосафата нічим не відрізнялася від інших сестер, теж віддаючись важкій повсякденній роботі – працювала на полях, носила важкі мішки зі збіжжям…

На празник св. Архангела Михаїла 1892 року в жужільській церкві, яка, як ніколи була переповнена людьми, перед Божественною Літургією дев'ять постулянток монастиря Сестер Служебниць отримали монаші габіти, які пошила для них сестра Йосафата Гордашевська. А під час Служби після читання Євангеліє, сестра Йосафата склала перші обіти на три роки, промовляючи: “Бажаю, задля любові Ісуса й Матері Його, бути прилученою до зібрання Служебниць Пречистої Діви Марії Непорочного Зачатої, щоби у ньому вправлятися у службі Богові через убожество, чистоту й послух, згідно з духом і Уставами цього зібрання.”

Звісно, молодій настоятельці доводилося важко. Дівчина, що виросла у місті, не була знайома з життям села. Багато речей вона відкривала для себе, пізнаючи народ та його потреби. Але в усіх труднощах допомагала їй віра та терплячість, а ще – усвідомлення неабиякої відповідальності.

Помітивши потребу сільського населення у ліках та лікарях, сестра Йосафата придбала книжку, в якій йшлося про лікувальні рослини. Разом з іншими сестрами, тримаючи книжку в руках, вона ходила у поля й ліси, збирала ці рослини, сушила їх чи приготовляла настоянки, з якими приходила до хворих. Селяни так і називали її – “сестра-лікар”. Коли в одному із сіл 1894 року спалахнула епідемія тифу й холери, четверо сестер на чолі з сестрою Йосафатою, ризикуючи життям, відважно подалися туди, щоби допомагати недужим. А 1899 року сестра Йосафата закінчує державну медичну школу і курси Червоного хреста у Львівській державній лікарні, й склавши успішно іспити, отримує диплом медсестри.

Щонеділі Сестри Служебниці проводили читання життя святих та іншої релігійної літератури, таким чином піднімаючи в неграмотного сільського населення духовність та моральність. Велику увагу сестра Йосафата приділяла також і Божим храмам, які у селах були часто занедбаними. Сестри під її керівництвом прибирали у церквах й шили церковні ризи. Відвідували бідних, допомагаючи їм молитвами, добрим словом та милостинею.

15 травня 1893 року у селі Жужіль було відкрито перший дитячий садок. Оскільки часто-густо селяни, віддаючись важкій праці, не мали часу на відповідне виховання своїх дітей та нагляд за ними. Сестри Служебниці були покликанні виховувати малечу в християнському та патріотичному дусі, навчаючи їх молитов та катехизму, українських традицій, співу. Сестра Йосафата навчала сестер-монахинь провадити дитячими садками, навчаючи їх різних дитячих ігор, поезій, пісень, щоби у свою чергу вони змогли це передати дітям. Вона навіть придбала музичні інструменти, щоби більше зацікавити дітей та привити їм любов до музики й пісні.

Монахині згадують про свою настоятельку, як про дуже справедливу особу. Вона ніколи не робила між сестрами різниці, була уважною до всіх, але вимагала дисципліни та зібраності, й тим сестрам, які проявляли лінивство або мали недостатньо терпіння та послуху, робила зауваження. Сестра Йосафата була завжди спокійна, врівноважена, у доброму гуморі. Часто розважала сестер у вільний час різними цікавими іграми, щоби життя їхнє було сповнене не тільки роботою та аскезою, але й веселим відпочинком. Йшла спати пізніше за всіх, а прокидалася першою. Була вимогливою перш за все до себе, а потім – до інших. Практикувала на собі суворі умертвіння плоті, постячись й носячи спеціальні колючі ланцюжки на стегнах, що спричиняли біль. Але забороняла тим надто захоплюватися іншим сестрам, боячись, щоби вони не зашкодили своєму здоров'ю. Завдяки її духовній праці згромадження значно зросло, розвинулося та зміцніло. Нові монаші спільноти з'явилися у селі Самолуску, у містах Кристинополі, Тернополі… Невдовзі це згромадження вже налічувало двадцять три доми. До 1902 року Митрополитом Андреєм Шептицьким ще не було офіційно призначено Головної настоятельки, тому її обов'язки, коли відкривалися нові монаші доми, завжди виконувала сестра Йосафата Гордашевська, бо була першою Сестрою Служебницею.

26 вересня 1902 року Митрополит Шептицький видав розпорядження щодо виборів Головної настоятельки Згромадження. За більшістю голосів було обрано Йосафату Гордашевську. 1904 року сестра Йосафата зважується на особливий вчинок – вона зрікається з поста Головної настоятельки. По-справжньому вражає її виважена й покірна мудрість, її здатність до терпіння та самопожертви.

Для сестри Йосафати розпочинається новий духовний етап, сповнений апостольської праці серед народу на найважчих місіях. У чому, можливо, й був глибокий сенс її монашого покликання. Згодом сестру Йосафату скерували до Трускавця, де також був дім згромадження. Сестри в цьому монастирі жили дуже бідно, оскільки не отримували від парафії жодної допомоги. Там сестра Йосафата працювала в дитячому садку й опікувалася хворими. Згодом вона якийсь час працює у Львівській семінарії разом з іншими монахинями на кухні й у пральні. А 1905 року сестра Йосафата переїжджає до Станіславова, де навчає у школі дітей та доглядає хворих. За якийсь час працює у Бережанах, де відкривається новий монастир. Там вона теж допомагає хворим та бідним, провадить курси для молодих господинь, де навчає сільських дівчат ручних робіт.

Господь випробовував її душу не раз. 1907 року під час Різдва понад 30 сестер складали вічні обіти. Прохання сестри Йосафати було відхилене Головною настоятелькою. За рік часу під час Успіння Богородиці знову 30 сестер складали вічні обіти, але й цього разу сестрі Йосафаті було відмовлено. Але не нарікала, не було в її серці жодної образи чи гніву. Сприймала це рішення, як Божу волю. Але 1909 року була обрана нова Головна настоятелелька. Сестри, що брали участь у голосуванні, почали прохати нового Митрополичого Комісара отця Єроніма Малицького, щоби дозволити сестрі Йосафаті Гордашевській скласти вічні обіти й призначити її заступницею Головної настоятельки згромадження. Отець за допомогою телеграфа звернувся за дозволом до Митрополита Шептицького. Відповідь надійшла дуже швидко, без жодних зволікань – “Дозволяю!” І наступного ж дня сестра Йосафата приступила до складання вічних обітів, щоби вже назавжди з'єднати своє серце з Ісусом. Для такої виключно урочистої церемонії вона не мала нового габіту, а тому позичила в однієї сестри. По закінченні церемонії, вона з трепетом поцілувала габіт й повернула його сестрі.

Під час Першої світової війни монастирі Сестер Служебниць перетворилися на притулки для поранених вояків. Чимало сестер подалися працювати медсестрами у військові лікарні в інші міста. У той нелегкий та непевний час сестра Йосафата закликає усіх своїх сестер молитися до Христа Чоловіколюбця. І саме завдяки тим щирим молитвам сестри змогли уникнути багатьох небезпек.

1914 року сестра Йосафата важко занедужала. Відчувала біль у попереку, від чого їй важко було ходити. Хтось із лікарів діагностував ревматизм й порадив розтирати болючі місця й розходжуватися. Болі під час такого лікування були просто нестерпними, але сестра Йосафата слухняно виконувала призначення лікаря. Лише згодом, у Перемишльській лікарні, куди якось монахині відвезли сестру Йосафату, інший, досвідчений лікар нарешті поставив правильний діагноз – туберкульоз кісток.

Лікар призначив сестрі Йосафаті лікування в Карпатах, у Рабках, де були мінеральні джерела, але надії на одужання вже не було. Тому за якийсь час, розуміючи, що жити їй залишилося недовго, вона повертається у Кристинопіль, де й мріяла спочити.

Хвороба прогресувала. 1919 року сестра Йосафата вже не могла ходити, а тому лежала. Сестри пригадують, як лікар без жодної анестезії випускав з її стегна гній, роблячи надрізи скальпелем. Біль був жахливий, але, зціпивши зуби сестра Йосафата терпіла і навіть стогін не вирвався з її міцно стиснутих вуст. З такою мужністю та стійкістю лікар зустрівся вперше. Вона справді не виявляла своїх страждань. Коли сестри приходили її потішити, поверталися від сестри Йосафати потішені самі – таке світло та життєлюбство вона випромінювала. До кінця свого життя цікавилася згромадженням, молоді монахині приходили до неї за порадою. Не бажала бути ні для кого клопотом, а тому ніколи ні про що не просила, а про найменшу послугу з боку сестер дуже дякувала. Невдовзі сестра Йосафата ослабла настільки, що вже не могла сама повернутися в ліжку. Щоби її повернути, приходило шість сестер і дуже поволі, обережно повертали її, щоби не спричинити болю. Від довгого лежання, в неї утворилися такі пролежні, що коли сестри мили її, відпадали змертвілі шматки тіла.

Якось сестра Йосафата спитала сестер, скільки залишилося часу до Благовіщення. Хтось із сестер відповів, що три тижні. “То я ще маю три тижні”, – відказала сестра Йосафата і відразу ж пояснила, що помре на Благовіщення.

Минуло три тижні і хвора дедалі почувалася все гірше. Увечері, 7 квітня 1919 року, на Благовіщення, вона дуже ослабла й попросила, щоби приїхав священик висповідати її й приготувати до смерті. Приїхав отець Йосиф Канющак, який висповідав сестру, уділив Оливопомазання й довго молився при ній. Згодом вона попросила сестру, що доглядала її, читати життя святого Йосафата. Вночі до кімнати заходили сестри, які поприїздили з інших домів, щоби попрощатися з нею. Прощаючись з усіма монахинями, сестра Йосафата промовила, що коли вже буде у небі, то молитиметься за своє рідне згромадження й за кожну його сестру, щоби була святою. Сестри стали навколішки обік її ліжка й запаливши, дали їй до рук свічку. Одна із сестер почала проказувати молитву: “Ісусе, Маріє, Йосифе, я Вам віддаю моє серце, тіло і душу.” Сестра Йосафата тихо повторила: “Ісусе, Маріє, Йосифе…” Це були її останні слова. Душа її тихо відійшла до Бога. Поховали сестру Йосафату Гордашевську на Кристинопільському кладовищі.

Минуло кілька місяців після поховання. Поблизу гробу сестри Гордашевської польські військові насипали могилу для своїх загиблих бійців. У день Всіх Святих біля насипаної могили зійшлося багато людей, які через брак місця мимоволі топтали гріб сестри Йосафати. Тому Настоятелька новіціатського дому сестра Мануїла Ковальчук вирішила перенести останки сестри Йосафати в інше місце, де б могилу ніхто не нищив. За якийсь час місцева влада дала згоду і 6 листопада 1921 року відбулося перенесення тлінних останків сестри Йосафати Гордашевської, на якому ОО. Василіянами було відправлено панахиду. На могилі поставили дубовий хрест із написом: “Блаженні, непорочні в пути ходящі, в законі Господнім, бо діла їхні йдуть слідом за ними.” Саме той напис достеменно й вдало вказував на глибинну сутність її монашого покликання й прожитого життя. Бо добрі діла сестри Гордашевської залишаться на всі часи, й завжди будуть тим яскравим прикладом християнських чеснот, милосердя та доброти, променистим дороговказом до справжньої святості.

За радянських часів старий цвинтар у Кристинополі, де знаходилася могила сестри Йосафати Гордашевської закрили. Монастир Сестер Служебниць знищили, монахині розійшлися по інших містах. Цвинтар зовсім занедбався, ніхто не доглядав за могилами монахинь, бо в час атеїстичної влади люди боялися репресій. Сестри за кордоном переживали за долю могили своєї першої настоятельки, про яку вже мало хто знав із місцевих мешканців. Та Господь не допустив цього несправедливого забуття. 1976 року один чоловік, лікар Іван Кучма і його дружина Галина з Польщі, що доводилися родиною сестрі Павлі Шереметі, що перебувала в Римі, у Головному домі Сестер Служебниць, приїхали її провідати. Якось зайшла мова про сестру Гордашевську, сестри поділилися із подружжям своїми переживаннями щодо її могили. І Кучми, що часто бували в Україні, вирішили допомогти. Вони довго молилися у каплиці, щоби Господь допоміг їм якось вирішити цю проблему із перевезенням останків сестри. Прощаючись із монахинями, пан Іван із запалом промовив до Головної настоятельки сестри Марії Корчагін: “Повернуся до Рима тільки з сестрою Йосафатою.” І невдовзі Господь допоміг здійснити цей намір.

Насамперед пан Кучма поїхав в Україну і з допомогою старших сестер знайшов могилу сестри Гордашевської, а відтак написав листа до Генерального Секретаря Верховної Ради СРСР Леоніда Брєжнєва з проханням перевезти з України до Польщі останки буцімто своєї тітки, щоби виконати обіцянку, яку дав своїй матері. 16 грудня він отримав позитивну відповідь. Але подружжя не одразу могло здійснити свій намір через хвороби, а згодом через перешкоди, які чинила місцева влада. У відчаї пан Кучма звернувся зі своєрідною молитвою про допомогу до самої сестри Йосафати. І згодом Кристинопільська влада нарешті дала дозвіл. 12 жовтня 1982 року було викопано гріб, тлінні останки перенесено в цинкову скриньку. Коли подружжя Кучмів вирушило до Рима, сестри ще не знали про це. Але одній з них приснився чіткий сон – поїзд, а в ньому цинкова скринька. В ту мить вона почула голос сестри Йосафати: “Я їду до вас!”

Коли тлінні останки сестри Гордашевської вже були в монастирі у Римі, сестра Францішка Библів, на той час нова настоятелька, повідомила про це секретеря у Справах Святих Траяна Крісана. Саме він запропонував, щоби тлінні останки були консервовані і 29 грудня 1982 року розпочався процес консервації, що завершився 18 січня 1983 року. А 8 вересня 1983 року відбулася Боженственна Літургія, на якій були присутні багато Сестер Служебниць з Європи та Америки. По закінченні Літургії кожна сестра підійшла до мощей сестри Йосафати й поцілувала їх на знак прощання. Після чого мощі її було перенесено до спеціальної урни, яку запечатали печатками Конґрегації Східних Церков і Згромадження Сестер Служебниць. Ця урна й сьогодні перебуває у каплиці Головного дому Сестер Служебниць в Римі.

Сестра Йосафата Гордашевська, перебуваючи, здавалось би, так далеко від України, все ж не залишає своїх рідних Сестер Служебниць, ставши для них справжньою Матір'ю – видно, дотримала своєї обіцянки, що, як буде у небі, то молитиметься за згромадження. Вона залишається тим гідним, світлим прикладом для наслідування на всі часи, і не тільки Служебницям, а й черницям різних згромаджень. Кожному, хто вірить і прохає про її допомогу, вона дарує свою безмірну милість – на сьогодні вже існує чимало свідчень її заступництва та чудесних зцілень завдяки її посередництву. І в цьому ще раз виявляється божественна закономірність та мудра справедливість – добрі, милосердні діла сестри Йосафати Гордашевської продовжують жити, її святість немов промовляє до серця кожного свідомого християнина прагнути досягти її самому.


На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC