Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Митрополит Андрей Шептицький
• Cвященномученик Климентій Шептицький
• Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький
• Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ
 Отець Кирило Селецький
• Отець Єремія Ломницький
• Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
• Сестра Варвара Шапка
• Отець Василь Шевчук
   Отець Кирило Селецький

Отець Кирило Селецький

Оксана САЙКО

 

Господнє покликання – це не тільки життя в молитвах, у Службах, у повній аскезі та затворництві. Господнє покликання – насамперед особлива духовна діяльність, повне життя заради інших, заради духовного прозріння та спасіння народу. Покликавши людину з життя світського до духовного, Господь зовсім не обмежує її. Навпаки - надає чудові можливості для ґрунтовної праці, для втілення нових ідей, для повної самопосвяти та самопожертви задля великих духовних справ.

Часто буває так, що діяння скромних служителів Господніх спочатку непомітні й належно не оцінені. Та й самі вони, скромні ентузіасти не бажають жодної слави, похвали чи регалій. Цього уникають, цього соромляться. Бо ж вчинки їхні і справи є щирим прагненням змінити той світ на кращий, сприяти його духовному поступові і провадити на шляху до Бога. Вибрані вони, є лише знаряддям в руках Господніх. Хоча часто на шляху своєму їм доводиться терпіти багато труднощів та перешкод. Та це їх не зупиняє, а додає ще більшого та ревнішого бажання йти до мети, працювати задля Церкви і Господа, бо ж сповнені Його задуму, благословення, а головне – святої віри.

Той отець також був скромним пастирем. Не займав чільного місця в церковній ієрархії, та ніколи не прагнув робити кар'єри. Усією душею любив свою сільську паству, тих убогих людей, яким завше потрібна була його допомога, повчання і добре слово. Ціллю його духовного життя було ревне служіння Господові саме своїми ділами. Так і залишився у пам'яті всіх, хто знав його – скромним пастирем в ореолі великих справ.

29 квітня 1835 року в селі Підбужі, що коло Самбора на Львівщині в сім'ї вчителя Михайла Селецького народився син, якому дали ім'я Кирило. Родина Селецьких була шляхетського походження. Батько матері Кирилка Іванни Павликівської був колись королівським ловчим в Литві, який на старості життя придбав собі хутірець в Сельці Самбірського повіту. Саме на той хутір згодом і переселилася сім'я Селецьких, де шляхетська громада обрала батька його префектом. Крім Кирила в сім'ї було ще дві доньки – Петронеля і Леонтина. Діти змалку привчалися до молитви, виховувалися в любові до Бога. Особливо вражали малого Кирила відвідини церкви – співані молитви, церковні дзвони, про що часто згадував у зрілі роки. Саме там, у церкві сповнювався якоюсь світлою благодаттю й душу його проймав дивовижний трепет. Можливо це й було ще неусвідомлене передчуття, що згодом так само, як і той сільський парох, служитиме Господові. Коли дітям вже був час йти до школи, мати вмовила батька переїхати до Самбора, що й сталося 1843 року.

Кирилко навчався у школі дуже добре, сумлінно. Релігійне домашнє виховання доповнювалося шкільним, що значно розширило його духовний світогляд. 1847 року вступив до гімназії. Дуже любив уроки іноземної мови, на яких вивчав французьку, німецьку, латину і грецьку, а ще – літератури. Часто цитував у оригіналі Шиллера, Гетте, Міцкевича, Шевченка... Ґрунтовно вивчає історію християнства, християнську науку моральності, Євангеліє... Тоді й приходить до нього усвідомлене бажання присвятитися Господові. 12 липня 1855 року закінчує гімназію, отримує свідоцтво. Через рік за порадою батьків Кирило вступає до Львівського університету, де починає студіювати теологію, а через чотири роки навчання переводиться до семінарії в Перемишль. 1859 року закінчує богословські студії. Навчаючись у семінарії, шукав серед викладачів людей високої мудрості та духовної довершеності. Але, на жаль, там переважали люди пересічні, хоч і добрі. По закінченні семінарії вирішує присвятитися праці. І саме та праця була періодом його духовного пошуку, самоствердженням.

Осінню 1859 року починає працювати вчителем у гімназії, викладаючи релігію. В той час вирішує одружитися, знайти собі добру дружину, яка б його розуміла і взяла б на себе домашнє господарство. В селі Більча Дрогобицького деканату працював парохом Миколай Івасівка, що мав десятьох дітей. Одна з його доньок, Емілія, дуже сподобалася Кирилові і він вирішує одружитися. Емілія радо взяла на себе роль домогосподарки, бо була від природи невимоглива, покірна і дуже скромна. Невдовзі в них народилося двоє дівчат. Жили скромно, навіть бідно, проте у цілковитій злагоді.

8 січня 1860 року з рук єпископа Григорія Якимовича приймає свячення. З ентузіазмом береться до душпастирської праці на Дрогобицькій парафії. Працює в різних місцях Премиської єпархії за призначенням від духовної влади то сотрудником, то адміністратором, то капеланом. Довший час не мав симпатії духовної влади, але не прагнув її здобути, вважаючи, що це є непотрібним. Завжди був дуже скромним і невибагливим. Прагнув працювати для людей і Христа не задля слави чи визнання. Працював з 1863 року завідувачем канцелярії в Біличі Горішнім, згодом у селі Мільків, з 1665 року – адміністратором капеланії. Там, у Мількові познайомився з родиною графів Потоцьких і часто був у них гостем. До Потоцьких нерідко приїжджали князі Сапєгі, Чарторижські. І це шляхетне середовище позитивно впливало на його світогляд. Адже в тих колах часто провадилися розмови на політичні та наукові теми. Графиня Потоцька дозволила Кирилові користуватися своєю великою бібліотекою. Здавалося, все складалося в отця успішно. Але невдовзі Господь приготував йому випробування хрестом. Отець Кирило зазнає важкої втрати. 1866 року застудилася і померла його дружина Емілія. Статки Селецького були настільки мізерними, що він не мав навіть на похорон, ледве позичив, щоб гідно поховати свою дружину. Найстарша донька Оленка теж невдовзі застудившись, довго хворіє і помирає. Старша сестра Кирила Леонтія почала жити у нього, допомагаючи виховувати молодшу доньку і вести господарство.

Ціле життя отець Кирило Селецький духовно вдосконалюється. Студіює Святе Письмо, твори святих Отців Церкви. І це неабияк сприяло його духовному зростанню. Був добрим проповідником. Проповіді його були прості і доступні селянам, без зайвого пишномовства та риторичності. І ті щирі проникливі глибоким змістом слова його западали в серця людей. Особливо любили селяни в отця Кирила сповідатися. Де не бував отець Селюцький, йому, як нікому дивовижним чином вдавалося змінити людей у духовному значенні на краще. Дуже дбав про Господні храми. Відновив церкву в селі Мількові. Над її іконостасом працювала сама графиня Потоцька, яка вміла малювати, цілими днями відновлюючи його. Так само в селі Любачеві була стара бідненька церква ще з 1606 року. Одразу після приходу на цю парафію отець Селецький почав збирати кошти на її відбудову. За рік часу зібрав необхідну суму, привіз камінь, вапно, виробив план побудови, який послав на затвердження до консисторії, разом з проханням залишити його там, поки не добудує храм. З консисторії надіслали відповідь, що його праця потрібна в іншому місці, а побудовою займеться новий парох. Коли отець Кирило 1874 року прийшов на парафію в село Жужель, застає там церкву недобудовану. Власноручно перекриває дах, облаштовує вівтар, іконостас, будує дзвіницю... За цю роботу отримує похвалу від єпископа.

Наприкінці XIX ст. в Галичині духовенство зосереджує сили над викоріненням алкоголізму, створюючи Братства тверезості. Отець Селецький завжди різними способами намагався боротися з цією проблемою – проповідями, відповідною літературою, образками... 1874 року прийшовши на парафію до Жужеля, застав два села, що належали до парафії дуже розпияченими. Відразу засновує Братство тверезості, будує з цією ж метою каплицю при дорозі з Белза до Соколя, яка існує й сьогодні. З часом в тих селах пити стали значно менше. А в селі Цеблові люди почали бойкотувати місцеву корчму. Згодом там створили товариство “Просвіта”.

На початку своєї душпастирської праці отець засновує позичкову касу. Оскільки в той час по селах багато було бідних людей, яким потрібні були гроші на ті чи інші потреби. Таку позичкову касу створює у Малькові, в Любачеві, Жужелі та Цеблові. Ці каси, які позичали гроші безвідсотково, буквально рятували людей під час матеріальної скрути. В селі Жужелі така каса дала гроші 600 особам, які потерпіли під час пожежі на відбудову будинків. Створює й громадські шпихліри, де бідні люди могли брати збіжжя, засновує молочарні для дітей з бідних родин, яких важко було прогодувати... Як тільки міг намагався допомагати селянам, не тільки словом Божим, але й добрим ділом.

Під час своєї душпастирської праці отець Селецький навчав не тільки у церкві. Збагнувши, що вся сила народу в його освіченості та мудрості, починає збирати людей і проводити з ними освітню роботу. Вперше такі зібрання почалися в парафіяльній канцелярії, де збиралися люди старші і молодь, де отець вголос читав Біблію, Житіє святих, історію України, проводив бесіди на теми політики, літератури, господарства. Але згодом місця в канцелярії виявилося замало, бо людей почало приходити ще більше і він створює хату-читальню. Такі ж хати-читальні створює і в Любачеві, Цеблові, Жужелі... Там теж відбувалася освітня праця, що мала велике значення для сільської молоді. Вчителі, дяки і сам отець декламували поезію, прозу відомих українських авторів, силами селян давалися вистави, а під час свят – концерти... Багато молодих людей під тим впливом виявили бажання здобувати освіту. З одного тільки села Жужель за часів священичої праці у ньому Селецького, вийшло вісім священиків та десять вчителів.

Кирило Селецький був також добрим публіцистом. Відома його стаття “Голос к моїм браттям галичанам в ділі народного провіщення”, яка була надрукована в часописі “Слово”. В цій статті йшлося про чинники, які мали би сприяти піднесенню просвіти серед народу. Радить створити Братство Кирила та Методія, покликання якого полягало в тому, щоби піднімати самосвідомість народу завдяки заснуванню господарських та ремісничих шкіл. До речі, ще молодим хлопцем плекав таку ідею про створення якогось освітнього товариства. Його мрія втілюється в дійсність – з'являється “Просвіта” і він стає її активним членом. За кошти графині Полоцької видає шкільний підручник “Своя хата”, перекладає Катехизм Дегарта, який саме завдяки “Просвіті” розповсюджувався серед народу. Пише пізнавальні твори: “Книгу мудрості або життя чесного чоловіка”, “Відкриття Америки”, “Праведний Товія”, “Життя св. Івана Золотоустого”, видає “Життя доброї законниці” – своєрідний підручник для сестер, “Життя єпископа Івана Снєгурського”... Часто дописує в суспільну газету “Руслан”, співпрацює з релігійними виданнями “Посланник”, “Місійні книжечки”... Митрополит Сильвестр Сембратович іменує його членом третьої комісії Синода, що давало йому право бути рецензентом релігійної літератури. Пише гарну релігійну поезію для дітей і видає її у збірнику “Золота книжечка”. З особливою прихильністю оцінювала письменницький хист Селецького графиня Потоцька. “Оповідання його цікаві, дотепні, для найпростіших зрозумілі, а для освічених – захопливі”, – писала вона.

Жив отець Кирило Селецький у скромності, навіть в убогості. Все, що надбав, віддавав бідним. Був милосердним і дуже чутливим до чужих бід. Бувало, їхав з парастасу і скеровував коней до якоїсь убогої хати, де залишав гроші. А якось побачивши якогось бідного чоловіка без сорочки, віддав йому свою.

1872-1873 років отець Селецький був духовним провідником в монастирі СС. Василіянок, при якому в інституті навчалася його донька. Працюючи там, намагався провадити сестер до самовдосконалення та духовного зростання. Перебуваючи там, все частіше замислювався над самою сутністю монашества. В Україні в той час були монастирі ОО. Василіан та СС. Василіянок. Але на Західній Україні їх залишилося небагато, бо були скасовані цісарем Францем Йосифом як неприбуткові. Та й ті, що залишилися, провадили здебільшого контемплятивне життя. А отець Селецький бачив необхідність саме в монашій активності, а не в замкненості від цілого світу. Перш за все це стосувалося роботи з дітьми. В той час була велика потреба у вихованні дітей в релігійному та патріотичному дусі. Адже часто батьки в селах зробити цього не могли, не вміли, а то й попросту не мали часу. Перебуваючи на різних парафіях таку роботу проводив сам, але цього було замало. Мріяв створити Згромадження, яке би повністю присвятило себе вихованню дітей та молоді. Деяким хлопцям отець допоміг вступити до монастиря ОО. Василіян. А з дівчатами ситуація виявилася складніша, жіночі монастирі виявилися переповнені.

У Жужелі місцева дідичка Ковнацька якось розповіла отцеві, що неподалік від села колись був монастир СС. Служебниць латинського обряду. Але через те, що монахині не могли зблизитися з місцевим населенням, вони невдовзі звідти пішли. Після цієї розповіді в отця Кирила з'являється ідея створити аналогічне Згромадження, але візантійського обряду.

Працюючи у церкві, у сповідальнях, на проповідях, в хаті-читальні він докладає всіх зусиль, щоби розбудити в тих дівочих чистих і побожних душах усвідомлення монашого покликання. А один випадок пришвидшив здійснення його наміру. Коли отець збирався покинути парафію і перейти на іншу, в Раву Руську, люди прийшли просити його, щоб не покидав їх. Серед них було багато дівчат, з якими духовно працював. Мало не з відчаєм запитували, що буде з ними далі, коли отець їх покине, як їм дістатися до монастиря... Інші священики теж долучилися до прохань парафіян. А отець Єремія Ломницький тоді сказав: “Ось маєте, отче, нагоду до подальшої праці, повести ці душі, що хочуть йти на пустиню, а ми вам поможемо...” Нічого не залишалося отцеві Селецькому, як зректися парафії у Раві Руській. Відразу по тій події робить нараду з місцевими священиками, де було вирішено закладати новий чин, але спершу витримати термін, щоби перевірити твердість наміру дівчат.

Діставши устав СС. Служебниць латинського обряду в Хирівському монастирі, перекладає його на українську мову і надсилає до Митрополичого Ординаріату для затвердження. 6 червня 1892 року Митрополичий Ординаріат затверджує правила СС. Служебниць. Подібних уставів для затвердження Ординаріат ніколи раніше не отримував. Так що отець Кирило Селецький є єдиним і повноправним засновником цього Згромадження.

Правила Служебниць складалися з десяти частин. В першій частині йшлося про обіти. Служебниці складають релігійне згромадження, що основане на трьох обітах – чистоти, убожества і послуху. Друга частина говорить про обов'язки Служебниць. Тут йдеться про роботу з дітьми і молоддю, про догляд хворих і фізичну працю. У третій – про монаші чесноти, духовні вправи, спільні молитви, розважання, реколекції, іспит совісті. У четвертій – про взаємні відносини сестер, де має бути взаєморозуміння та взаємна любов. У п'ятій – про Настоятельку монастиря, про її права та обов'язки. Шоста частина присвячена новичкам, дівчатам, які тільки-но прийшли в монастир, сьома – облаченню та обрядам, восьма – першим обітам, дев'ята – молитвам і Богослужінням, десята – монашому одягу. Але правила – це був лише початок справи. Потрібний був будинок, де можна було б облаштувати монастир. Отець просить допомоги в жужелівської громади і селяни дарують під забудову площу землі. А для тимчасового помешкання отець Кирило купує дівчатам невеличкий будинок. Тим часом Селецький вибирає кандидатуру на Настоятельку – сестру Йосафату (Михайлину Гордашевську) зі Львова.

27 серпня 1892 року в день Успення Богородиці відбувається посвячення і відкриття будинку СС. Служебниць. Того дня туди увійшло вісім дівчат на чолі з Настоятелькою. 1894 року в монастир прийшло двадцять двоє дівчат, а за рік ще вісім. Для проведення духовних вправ новичкам приїжджають ОО. Василіяни з Кристинополя. Отець Кирило навчає сестер Катехизму, Біблійної історії, а нерідко – навіть грамоти... В день св. Михаїла 1892 року відбулося урочисте облачення сестер-новичок, а Настоятелька зложила обіти на три роки.

Відразу по облаченню сестри починають працювати з дітьми. Облаштовують колишню стодолу, зробивши ремонт і придбавши меблі, куди починають приходити діти. Це й був перший дитячий садок. День для дітей починався молитвою, після чого вони бавилися, а потім навчалися. Монахині вчили їх молитов та Катехизму, читали казки, навчали віршиків та пісень, крім того вчили рахувати та читати. Увечері дітей вели до церкви, після чого їх забирали батьки. Це була по-справжньому велика справа.

Крім того монахині порядкували у церкві, доглядали за хворими... Доводилося їм важко матеріально, але добрі люди допомагали їм, приносили продукти. Дбав про сестер і отець Кирило, то грішми, то хлібом. Було так, що сестри не мали верхнього одягу на зиму. Дідичка Ковицька вирішила допомогти, замовивши з Відня тканину, а отець Селецький дістав для утеплення вату. Коли монахиням бракувало чобіт, отець замов їх у шевця, а щоб оплатити його роботу, збирав гроші колядою. Побував і в Кардинала Сембратовича, який його дуже щедро обдарував. Ось в такий спосіб сестри отримали чоботи.

2 червня 1894 року частина монахинь покидає новіціат в Жужелі і поселяється в селі Самолуківці біля Гусятина, що на Тернопільщині. Там сестри теж створюють дитячий садок, новий новіціат. Отець Селецький часто навідує їх, приймає обіти...

Невдовзі в отця все частіше з'являються думки про майбутнє монастиря. Що його чекає, адже він не вічний. Хто буде опікуватися сестрами у цій глушині, коли його не стане? Тоді й вирішує перенести новіціат до Кристинополя, де був монастир ОО. Василіян. Серед них обов ' язково знайдеться хтось, хто заопікується сестрами. При дорозі з Кристинополя до Соколя випадково натрапляє на покинуту занедбану корчму з полем при ній. Щоб придбати усе це потрібні були гроші. Отець продає усі свої збіжжя, звертається за допомогою до протоігумена Василіян о. Дарницького, який жертвує 1 тис. злотих. Допомагає і тітка Селецького, подарувавши йому 400 злотих. Таким чином отець Кирило Селецький зміг придбати будинок для Згромадження.

1895 року з новіціату в Кристинополі виходить друга група Служебниць. Шестеро сестер переїхали до села Цигани, де селяни зустріли їх хлібом-сіллю. Невдовзі там вони також створили дитячий садок.

Праця отця Кирила Селецького була важкою. Так часто буває, коли справа дуже важлива, значуща й потрібна. Тоді й Господь, ніби випробовуючи у силах, вірі та терпінні, посилає випробування. Так було й з отцем Селецьким. Часто траплялися глибокі непорозуміння з духовним провідником Згромадження, яким став отець Ломницький, називаючи себе виключним настоятелем Служебниць, обмежуючи в правах Селецького. Хоч не мав на те жодного права, без відома і згоди Митрополита. Така ситуація із самозванством дуже обурювала отця Кирила і він намагався домогтися справедливості. Невдовзі від Митрополичого Ординаріату надходить лист, в якому отця Селецького визнано прокуратором Служебниць. Це не сподобалося отцеві Ломницькому і він намовив ОО. Василіан відмовитися від духовної опіки Служебниць і сповідань... Ставить ультиматум – “Або ми керуємо, або він.” Виникли й непорозуміння щодо майнового стану... Всі ці заколоти дійшли до відома Митрополита, а він не розібравшись, у чому справа, звинуватив у всьому Селецького. Боляче було дізнатися про це отцеві. Але не намагався довести протилежне, бо амбіції були йому не притаманні. Був скромним у всьому, ніколи не прагнув возвеличуватися і підноситись над іншими. Незгоди значно підірвали отцеві здоров ' я. 1897 року він зрікається звання прокуратора Служебниць і їде на відпочинок до Італії. Але це не означає, що він покидає сестер назавжди. Отець Кирило Селецький завжди підтримував з ними зв ' язок, часто навідував, допомагав... Коли багато сестер поїхало на духовну працю в Канаду та Бразилію, вів з ними переписку, надсилав духовну літературу, давав добрі поради...

Після повернення з Італії, відпочивши душею, з новими силами береться до праці. 1898 року будує в Цеблові дитячий садок, де починають працювати три побожні кандидатки до монашого життя, яких через брак місця не прийняли до Кристинопільського монастиря. Згодом разом з дівчатами будує будинок для монастиря, назвавши його домом Сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії. Там і починають жити троє дівчат, створивши аскетичний суворий денний розпорядок. Ходять на роботу до господарів, заробляючи на прожиття. 1908 року там вже є вісім кандидаток, а 1909 року – дванадцять. Бракувало цьому Згромадженню Уставу і отець Селецький засновує Товариство св. Йосифа Обручника в Цеблові, яке затверджує світська влада 10 січня 1911 року, членами якого стають всі дівчата, які фактично в габітах ведуть монаше життя. У той час добрі справи Кирила Селецького стають добре відомі владі, його вирішують відзначити. Тому цісар найвищою постановою надає йому найвищу світську нагороду – Кавалерський Хрест ордену Франца Йосифа. Незабаром отець Селецький будує для сестер новий будинок і посвячує в ньому каплицю. Отець Калинюк Зенон з Львівської архієпархії допомагає створити Устав, який був викінчений і переданий сестрам 26 квітня 1920 року. З того часу сестрами починають опікуватися ОО. Редемптористи, один з них – отець Йосиф Схрейверс, що французькою мовою написав біографію першої настоятельки “Чудесне життя сестри Варвари”. 5 червня 1937 року офіційно було повідомлено світську владу, що Товариство св. Йосифа Обручника реорганізовано в монаше Згромадження. Ціль цього Згромадження полягало в тому, щоб ширити побожність до св. Йосифа Обручника, милосердні справи задля ближніх, опіка над сиротинцями, дитячими садками, хворими, а також особами, посвячених апостольській праці. До 1939 року в архієпархії вже налічувалося двадцять монастирів Йосифіток.

19 квітня 1918 року отець Селецький важко занедужав. Перепрацювався у сповідальні, перевтомився, від чого піднялася темература і відчувалася загальна слабкість. Організм був змучений, ослаблений, адже в той час отцеві Кирилові було вже 82 роки, напевно тому в нього розвинулася пневмонія – запалення легень. Його доглядали сестри в цеблівському монастирі. Одна з них згадує, як отець метався в гарячці, але коли сестри відійшли, схопився з ліжка й подався до каплиці. Сестри його знайшли і понесли до келії. А він із жалем промовляв: “Ви не даєте мені Матері Божій помолитися.” Тоді сестри мусили час від часу його нести до каплиці. Там отець і прийняв своє останнє Причастя. 28 квітня 1918 року о третій годині по обіді отець Кирило Селецький тихо помер на руках в сестер. 30 квітня тіло його було перенесено до каплиці в селі Жужелі, а 1 травня 1918 року похоронено в гробівці на жужелівському цвинтарі.

Скромне священиче життя його було сповнене великих справ. Адже закладав у душі людські зерна добра, милосердя та мудрості, скеровував на праведний шлях і провадив до Господа, плекаючи гідних служителів Його і справді намагався змінити той світ на краще. Засновані ним жіночі Згромадження сьогодні розрослися буйним Божим квітковим садом, ширячи віру Христову і добрі справи задля людей за прикладом свого духовного батька й опікуна Кирила Селецького. Багато сестер працюють в лікарнях, катехитками у школах, в інтернатах... Ці Згромадження поширені й у Польщі, Італії, Канаді, Бразилії, де є духовною опорою для української діаспори.

Задум розпочати процес канонізації отця Селецького належав ще Митрополиту Андрею Шептицькому, але цьому перешкодила друга світова війна. Згодом Кардинал Йосиф Сліпий підняв це питання під час Другого Ватиканського Собору в Римі. Все духовне життя та церковні діяння отця Кирила Селецького було і є святим прикладом до наслідування, на якому будуть виховуватися усі покоління людей, що присвятилися Богові. І тому цей скромний пастор великих духовних справ заслуговує бути гідно вшанований нашою Церквою, адже те, що він створив при житті і залишив по собі навічно, є яскравою сторінкою в її величній Історії.



На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC