Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Митрополит Андрей Шептицький
• Cвященномученик Климентій Шептицький
• Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький
• Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ
• Отець Кирило Селецький
• Отець Єремія Ломницький
• Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
 Сестра Варвара Шапка
• Отець Василь Шевчук
   Сестра Варвара Шапка

Сестра Варвара Шапка

Оксана САЙКО

 

Іноді видається дивним та до кінця незбагненним отой Господній поклик, що може промовляти не тільки до зрілих, дорослих душ, які вже цілком свідомі його, а й до малої дитини. І таким чином, обравши цю юну, чисту й гідну того святого поклику душу, Господь готує її до здійснення своїх великих задумів задля поширення Своєї мудрості й добра, задля спасіння та навернення інших християн.

Вона була звичайною пастушкою. Але саме таких убогих та простих пастушків найчастіше й обирає Творець для своїх одкровень. Була дитиною з чистим серцем, що завше було відкрите для Бога. І саме ця селянська дівчинка зі щирою довірою віддавши свою душу та життя Господеві, стала тим чудесним знаряддям в Його руках, яскравою та значущою сторінкою в історії одного монашого Згромадження, яке саме завдяки їй стало таким славним та чисельним.

Життя її з одного боку здається простим та водночас дивовижно незвичайним. Бо мали у ньому місце справжні чуда, які ще раз доводять і засвідчують її вибраність. Народилася ця Господня обраниця 1896 року у простій селянській родині в одному з мальовничих селищ Галичини. Дівчинку охрестили Катрею. Дівчинці було шість місяців, коли вона важко захворіла і мало не померла. Налякана мати благала Господа порятувати її дитину, молилася щиро й ревно, уповаючи тільки на Його милість. “Верни, Господи, здоров'я моїй дитині, а я жертвую Тобі її”, - так примовляла. Вже в той час, у відчаї, можливо, не зовсім усвідомлюючи сказане, мати своїми молитвами визначила долю дівчинки. Дитина незабаром одужала.

Сім'я Шапка була дуже побожною та порядною, і дітей у ній змалку виховували у любові до Бога й до свого ближнього. Тому Катря, вихована на справжніх християнських цінностях, зростала слухняною та доброю. Пасла на лузі корови і завжди при тому читала якусь духовну книжку, маючи з того заняття неабияку втіху. Коли їй було дванадцять років, вона раптом почула у собі голос Ісуса: “Дитино, віддай мені своє серце і полюби мене вище всього”. З того часу в її житті з'явилося розуміння найвищого сенсу – жити для Бога. Той світ з усіма з його спокусами та матеріальними принадами був для неї незрозумілим та нецікавим. Ще дитиною вирішила стати пустельницею, молитися й жити у лісі подалі від людей і, навіть, від своїх рідних. З тією метою якось втекла з дому, але її навздогнали і повернули батькам. А на прощі в Кальварії, куди пішла із селянами та своєю сестрою, теж вирішила зостатися, втішившись нагоді здійснити свою мрію бути пустельницею. Коли селяни зібралися додому, Катря, сказавши, що повертатиметься з іншими людьми, заховалася і молилася. І тільки сестра, якій батьки наказали пильнувати Катрю і без неї не повертатися, кинулася її шукати. Під час молитви, Катря раптом знову почула у собі Божий голос: “Вертайся до мами, ще скоро до жертви. Я сам скажу тобі коли і де принесеш її.” Саме в ту мить знайшла її сестра, й вони разом повернулись додому. А якось під час однієї Літургії у церкві Катря відчула в собі присутність Божу, від чого на неї зійшло таке сильне осяяння й незрозуміла радість, що вона зомліла.

Але, незважаючи на свою велику прихильність та любов, Господь Бог випробовував свою обраницю, гартуючи її душу, зміцнюючи її намір жити у чистоті. Не раз траплялися на її шляху різні спокуси – книжки з аморальним змістом, легковажна подруга, сусід, що намагався її спокусити… Але міцна віра дівчини додавала їй сили долати ці спокуси.

У Катрі був хороший побожний товариш, який мріяв бути монахом і приносив їй релігійну та духовну літературу. Якось він дав їй почитати книжку про святе подружжя, що жило у дівицтві і працювало задля Бога та ближніх. Коли Катря прочитала цю книжку, її товариш запитав, чи подобалося б їй таке життя, що провадило це подружжя. Катря відповіла, що так, після чого хлопець запропонував їй одружитися, щоби так само жити у дівицтві. Катря, не задумуючись, погодилася. На той час їй було вже вісімнадцять років, отож, можна було вже зважитися на такий крок. Перша світова війна завадила цим планам. Катриного друга забрали до війська.

Під час війни дівчина не раз наражалася на небезпеку, але Господь рятував її. Якось, коли Катря обмінювала на продукти речі, її схопили як шпигунку російські солдати і запроторили до в'язниці. Військовий комендант спробував домагатися до дівчини, залякуючи, мовляв, якщо вона не піддасться йому, то відішле її до Сибіру. Але Катря на те гордо відказала: “Піду радше на Сибір, бо то все-таки не пекло, а перед вашою волею не вгнуся. Коли у ваших військах є багато таких командирів, як ви, то вашу Расєю Господь тяжко скарає!..” Від тих слів комендант засоромився, а відтак похвалив її і на прощання промовив: “Вертайся додому. Бог оберігатиме тебе. Помолися інколи за мене.” І справді, Господь завжди оберігав її. Якогось дня, вертаючи з поля разом з малим братом, Катря почула гуркіт підводи. Обернувшись, побачила, що за ними женуться шість російських вояків. Схопивши за руку брата, дівчина кинулася тікати, подумки промовляючи до Господа: “Пресвяте Серце Ісуса, рятуй мене або зішли наглу смерть!” У ту мить підвода з вояками перекинулася, коні відпряглися і побігли в поле. Не раз згодом згадуючи про той випадок, Катря написала у своєму щоденнику: “Ісус рятує з небезпеки кожну душу, яка не хоче згрішити.”

По закінченні війни прийшов із війська її друг, з яким вона колись планувала шлюб та життя у дівицтві. Хлопець знову запропонував їй одружитися, але жити звичайним подружнім життям. Він вже був не таким, як раніше, і сам визнавав це. Війна й солдатське життя його змінили. Катря відхилила його залицяння, не в змозі зрадити своїм духовним ідеалам та устремлінням. Все частіше вона замислюється над своїм покликанням, чекаючи того часу, коли Ісус покличе її складати жертву. І зовсім незабаром такий день настав.

Якось у день святого Йосифа, в церкві парох у своїй проповіді говорив про цього святого і про душі, які за його прикладом прагнуть жити у чистоті, розповів, що в одному селі живе старенький священик, який заснував жіноче монаше Згромадження св. Йосифа. В ту хвилю Катря почула всередині себе голос: “Хочу мати тебе серед тих обранок, там є в Мене місце для тебе.” Дивовижним світлом засвітилася Катрина душа, відчула в собі радість й промовила тихенько: “Господи, нічому вже не відірвати мене від Тебе.” А священик, закінчивши проповідь, закликав усіх своїх вірних стати навколішки і скласти молитву за душу, яку Христос може забажає покликати до цього Згромадження жити у чистоті, молитвах та добрих діяннях за прикладом святого Йосифа. В ту саму мить Катря знову вчула в собі голос: “Це я поклопотався, щоби молилися за тебе. Так матимеш силу перемогти у труднощах, які зваляться на тебе.”

Коли дівчина прийшла до пароха і розповіла йому про свій намір вступити до монастиря, він спочатку їй не повірив і намагався її відрадити, переконуючи, що добру користь вона може принести й тут, на парафії або ж у шлюбі, по-християнськи виховуючи діток. Тоді Катря розповіла про голос, який почула всередині себе у дванадцять років, і про випадок у Кальварії, й у церкві, під час проповіді про святого Йосифа… Тоді парох, сповнившись довір'ям до дівчини, порадив їй податися до Сестер Василіянок або – до Сестер Служебниць, бо там легше життя. Катря на те відказала: “Якщо шукати вигідного життя в монастирі, то ліпше взагалі туди не йти. Хочу йти в такий монастир, де найтвердіше життя. Я ж хочу спокутувати свої гріхи та гріхи світу. Є там інші душі, яким Ісус Христос дав силу там жити, то й мені Він допоможе. Спаситель хоче мене там, а не деінде.” Після тих слів парох дав дівчині своє благословення на обраний нею шлях.

Важко було переконати матір, яка ніяк не погоджувалася відпустити до монастиря доньку. А Катря все повторювала, що все одно ніщо не зможе затримати її у цьому світі. Вигадала собі навіть покуту – розпалювала хрестик і припікала ним груди. Таким чином, катуючи своє тіло, прагла відчути муки Христа і померти, якщо її не відпустять до монастиря. Допомагала Катрі і її старша сестра, яка все переконувала матір. Але згодом остаточно зміг переконати її парох, який сказав, що чернецтво – особлива ласка Божа, яка дістається вибраним. Лише тоді мати дала згоду, разом з тим пригадавши, що сама ж і пообіцяла свою доньку Господеві. От і настав час жертви.

Вранці 6 квітня 1918 року Катерина покидає домівку. Вийшовши з потяга на станції Белз, побачивши, що ніхто із монахинь її не зустрічає, Катря разом із сестрою самі подалися до отця-прелата Кирила Селецького, засновника монастиря, що проживав у селі Жужелі. Отець прийняв дівчат дуже привітно й порадив Катрі їхати до Цеблова, де знаходилося Згромадження, завтра, коли буде підвода. Але дівчина була сповнена радісного нетерпіння, то ж не захотіла чекати і вирішила йти туди пішки, незважаючи на втому та важку дорогу. Вже в монастирі, нишком подалася до молитовні, щоби прихилити в молитві коліна. Сестри, що молилися поряд, здалися їй ангелами, від чого почувалася негідною молитися разом з ними.

У той час Згромадження Йосифіток, організоване отцем-прелатом Кирилом Селецьким з побожних дівчат, що хотіли жити в чернецтві, не мало ще офіційного статусу від Церкви. Кандидатки носили монаші габіти, але не складали обітів, не було й новіціату, і так тривало кілька років. Лише по смерті отця Кирила Селецького Церква визнала це Згромадження згідно канонічного Права. Але в той час, коли прийшла туди Катерина Шапка, це був ще неофіційний монастир. У монашому будинку у Цеблові жило двадцять дівчат, які були тверді у своїй вірі та самозреченні, але їм бракувало досвіду, чіткості, організованості. Можливо, саме тому Катрі доводилося нелегко. Терпіла несправедливість, стикалася з недоброзичливістю та заздрістю з боку деяких сестер, які хотіли її вигнати з монастиря. Але молитва допомагала їй долати усі труднощі та випробування.

Любила співати побожні пісні, що було своєрідним виявом її віри, щирості та чистоти душі, радісного серця. У перший тиждень свого перебування в монастирі, ще не знаючи правил поведінки, заспівала якось під час канонічного мовчання. Отець Зенон Калинюк, що опікувався сестрами, звернув на це її увагу, сказавши, що має вона навчитися зрікатися своєї волі і все робити, як інші сестри, за що Катря йому щиро подякувала. Була слухняна, скромна, терпелива, прагла усього навчитися. Навіть, коли терпіла якусь несправедливість, ніколи за це не нарікала.

Незабаром, переглянувши придане Катрі, сестра Настоятелька сказала, що їй потрібно поїхати додому, щоби поповнити його. З того приводу дівчина ходила, мов у воду опущена. Мала великий сумнів, що мати зможе поповнити їй придане і відпустить до монастиря назад. У той час отець Селецький, що саме навідався до монастиря у Цеблів, побачивши дівчину пригніченою, запитав причину її смутку. Вислухавши Катрю, отець її заспокоїв: “Не журися. Сам подарую тобі все, що треба. Старайся тільки бути доброю та святою.” Катря почувалася щасливою. Але як було віддячити доброму отцеві за його чуйне серце й виликодушність? Тільки своїм прагненням бути кращою, добрішою, терпеливішою, працьовитішою, і справді – святою. Такою щиро прагла бути усе своє монаше життя.

Вже перебуваючи при смерті, отець Кирило Селецький пророчо промовив до Катрі, яка прийшла навідати його, хворого: “Не плач, хоч я й умру, але Бог не вмирає і ти лишишся в монастирі наперекір усім труднощам.” Після смерті отця у ній знову озвався голос: “Не ридай, бо на знак, що отець-прелат святий і що ти лишишся в монастирі аж до смерті, сестри заберуть сінник з твого ліжка і вкладуть його на катафалок під отця.” Так і сталося.

Минуло сімнадцять місяців. Отець Зенон Калинюк, що опікувався монастирем, якось запитав Катрю, чи хотіла б вона вдягнути габіти, на що вона відказала, що дуже прагне цього, але, якщо була інакшою воля Божа, вона готова її прийняти. У понеділок, під час Зелених свят 1919 року відбулися облачення. Катерина Шапка отримала габіти та чернече ім ' я Варвара. Розпочався її новіціат – справжнє монаше життя.

У монастирі сестра Варвара завжди шукала собі найважчу, найчорнішу роботу, тому попросилася бути кожум'якою. Не кожен міг зважитися на таку роботу, бо була вона досить важка та нестерпна. Від неї у сестри Варвари боліли ноги, відкривалися рани, але ніколи на те не жалілася, приховуючи свої страждання й сльози. Саме через цю роботу вона важко захворіла, ноги боліли й поопухали настільки, що важко було ходити. Настоятелька з цієї причини збиралася відіслати її додому. Вже сама думка про вихід з монастиря була для дівчини нестерпною, але в усьому покладалася на волю Божу. Вночі, перед тим, як мали її відправити додому, помолившись, сестра Варвара обмотала ноги вервицею й промовила: “Як виженуть мене, то буде знак того, що Бог так хоче”. Вранці вона прокинулася здоровою.

Її молитви справді мали дивовижну, чудодійну силу. Якось Настоятелька попросила сестру Варвару молитися до Ісуса і просити снігу, бо потрібно було привезти з лісу дрова, а шлях розм'як багном, так, що підводі було б важко проїхати. Вона помолилася, а вночі їй приснився чудесний сон. Побачила вона у сні Матір Божу і святого Йосифа, що копали на полі картоплю, а дванадцятилітній Ісус помагав їм її збирати. Сестра Варвара підійшла до Нього й промовила: “Дай, нехай допоможу Тобі.” А Христос поглянув на неї й лагідно промовив: “О, ні, це я тобі допоможу, бо ти просила в мене снігу. Тепер ти спиш, а сніжок сипле. Отже, знай: любитимеш Мене ще більше, то матимеш від мене ласк ще більше, ніж платочків снігу.” Вранці прокинулася дівчина з відчуттям дивовижної легкості та радості. Христос у сні сказав їй правду – на вулиці лежав сніг. Був ще цікавий та дивний випадок. Якось сестри перебували в залі, де було двоє дверей. Одні з них раптом замкнулися й відчинити їх було марна річ. Вирішили покликати коваля, який теж розвів руками, сказавши, що їх треба виважувати. Тоді Настоятелька промовила до Варвари: “Сестро, стукайте у двері та й кажіть: “Ісусе Христе, розкрий нам двері, бо жодна людина досі цього зробити не змогла.” Сестра Варвара проказала ці слова, взялася за клямку і двері легко розчинилися. Усі сестри були зачудовані. Таких чудес, що траплялися із сестрою Варварою було чимало, але через свою скромність вона просила черниць не розповідати про це нікому.

Минуло три роки часових обітів. Наближалися вибори нової Настоятельки. До сестри Варвари доходили чутки, що вона є однією з претенденток на цю гідність. Її дуже хвилювали ці звістки, тому просила Христа не дозволити цього, бо вважала, що не в силі впоратися з тим обов ' язком, оскільки звикла коритися, а не керувати. Невдовзі у знесиленій праці на полі та цегольні, сестра Варвара тяжко захворіла і злягла. Мучила гарячка, кашель, легенева кровотеча. Лікар сказав, що їй залишилося жити щонайбільше десять днів. Але сестра не злякалася, навпаки серце її сповнилося спокійною радістю, адже незабаром вона возз'єднається з Христом… Дівчина почала готуватися до смерті. Якось вночі, над світанком, вона прокинулася і відчула себе дуже погано. Пішла у розмовницю і впала у велике крісло, немов зомліла. Раптом біля неї з'явилася прекрасна жінка – Богоматір, і стиснувши її голову руками, промовила: “Доню моя, нікому не подужати цієї хвороби, що є у тебе, а ти подужаєш і чимало трудитимешся для свого Згромадження.” Отямившись, сестра Варвара відчула себе здоровою – запалення легень зникло. 14 вересня 1925 року її було обрано настоятелькою.

У керівництві монастирем доводилося нелегко, але сестра Варвара Шапка в усьому покладалася на Господа і Він завжди допомагав їй своїми порадами, зауваженнями та віщими снами. Якось їй навіть приснився Страшний Суд, а голос Господній попереджав її чимбільше вважати на свою душу. За час настоятельства сестрі Варварі вдалося значно розширити та зміцнити Згромадження. Побудувала новий дім у Цеблові для новичок, закладала в інших селах монастирі. Усього було створено 25 таких будинків. Чимало труднощів виникало, але сестра Варвара була терпелива і цілеспрямована. Мала великий вплив на місцеве населення, мала здатність підбадьорювати людей, стимулювати їх до ентузіазму, часто радилася з ними у справах… Добрим помічником та другом був її духівник отець Йосиф Схрейверс. Коли згодом отець виїхав до Бельгії, вона підтримувала з ним зв'язок листуванням. Саме завдяки йому й збереглися ті листи та записані ним спогади, які уклав, як книжку, що тепер є для українських віруючих справжнім об'явленням.

Сестра Варвара була від природи розумною, практичною, мала добрі організаторські здібності, дбала про сестер. Не тільки про їх духовність, покору та самовдосконалення, а й про здоров'я. Залишився лист, в якому вона дає сестрам настанови дотримуватися денного порядку і не працювати ночами перед святами, хіба що за потребою лише до десятої вечора і не довше, бо довга праця виснажує, що негативно позначається на здоров'ї. Відомий випадок, коли в однієї із сестер з'явилася рана на нозі, через що її могли видалити з монастиря. Сестра Варвара покликала її до себе і попросила показати рану. Відтак вустами витягла нагноєння і проказала: “Це найкращий спосіб лікувати подібні хвороби.” Після того сестра одужала.

Загалом сестра Варвара мала величезний вплив на усіх сестер своєю вірою, добротою, працьовитістю. Іноді на розваженнях її слова до Христа промовляли такою сильною любов'ю, що інші черниці сповнювалися ще більшою ревністю та вірою. Писала побожні вірші, а під час війни, щоб скріпити сестер на дусі, написала навіть пісню “Хто цілим серцем уповає на Бога.” У усьому була прикладом справжньої покори та любові до Господа.

Коли за три роки мали відбутися наступні вибори Настоятельки, сестра Варвара почала просити Ісуса, щоби цього разу її не обирали. Намагалася навіть сперечатися з Христом, нагадуючи Йому, що не послухає Його, оскільки їй не вдалося вимолити покликання для своєї племінниці, яка зібралася заміж. “Не буду Настоятелькою, бо не буде моєї племінниці в монастирі.” – так промовляла до Господа. Яке ж було її здивування, коли буквально перед виборами, до монастиря прийшла її племінниця, відмовившись від заміжжя, зі сльозами радості й словами на вустах: “То Ісус покликав мене!” А коли єпископ утвердив її ще й на наступне триріччя, сестра Варвара нишком розплакалася. Тоді почула голос Ісуса: “Я плакав над Єрусалимом. Я ридав за Лазарем, а ти плачеш за себе саму, через своє самолюбство.” Після тих слів сестра Варвара засоромилася і попросила у Христа пробачення. У ту мить вона зрозуміла, що Господеві хочеться від неї життя, сповненого жертви, щоби вона віддавала себе ближньому, забувши про себе.

Наприкінці життя сестра Варвара перестала чути у своїй душі голос Божий. Від того почувалася геть пригнічено й страждала – душа її тужила за Господом. Напевно, це було свого роду випробування її на любов та віру. Сестру почали мучити сумніви, спокуси, яким все ж опиралася зо всіх сил. Бо воліла краще померти, аніж согрішити. У листі до отця Йосифа Схрейверса, вона писала: “Темнощі загорнули мою душу так, що з трудом доводиться мені сповняти свої обов'язки. До розважання мушу силувати себе…” Але боролася з нападами байдужості та лінощів, ні на мить не забуваючи, що на неї покладена велика відповідальність. Під час війни, хоч був то дуже непевний та небезпечний час, відвідала усі будинки-монастирі Згоромадження. Немов передчувала близький кінець…

Невдовзі сестру Варвару почали турбувати болі у шлунку, загострюючись настільки, що вона не могла приймати їжі. Спочатку лікар діагностував неважку хворобу, приписав ліки, але вони не допомагали. Через два місяці сестра Варвара знову обстежилася. Хвороба прогресувала, тому цього разу у лікарів вже не виникло сумнівів – це був рак шлунку. Болі ставали щораз сильнішими, нестерпнішими. Сестру поклали до лікарні, що була у місті Сокалі. Але виявилося, що операцію робити вже запізно. Звістку про свою фатальну хворобу сестра Варвара сприйняла покірно й спокійно – так має бути, якщо цього бажає Господь. Вона почала готуватися до смерті. У своєму останньому листі до отця Схрейверса, сестра Варвара писала: “Чуюся спокійно. Нехай діється зо мною Боже благовоління. Жива чи померла – я належу Богові. Його люблю над усе.”

18 травня 1942 року сестра Варвара покинула лікарню, повернувшись до Цеблова, до своєї рідної монастирської домівки. Була виснажена болями, але не жалілася, навпаки, навіть ще підбадьорювала сестер, молилася разом з ними. У п'ятницю на Христа Чоловіолюбця була на Утрені та Літургії. Була у церкві й у неділю. У вівторок раптом відчула себе трохи краще. І голос, що мовчав стільки років, враз озвався у ній знову, сповнивши світлом: “Ти сьогодні помреш,” – промовив. Після того сестра Варвара вислухала Літургію в каплиці і поспішила до келії. Сказала сестрам, що вона сьогодні їх покине і попросила читати молитву за померлими. У тому свідомому очікуванні смерті була бадьорою і навіть веселою, передчуваючи найбажаніше – зустріч із Господом. О десятій годині стан її різко погіршився. Лікар навіть не встиг їй дати обезболюючого. Сестра Варвара тихо промовила: “Вмираю”, тричі легко зітхнула й тихо відійшла. За чверть години після її смерті усі сестри раптом сповнилися умиротвореністю і дивною радістю. Мабуть, то зійшло на них те відчуття, яке відчувала сестра Варвара, коли душа її відходила до Господа.

Так завершилося чудесне і просте життя однієї скромної монахині. Праведної жінки, яка прагла святості, яка усім своїм серцем, до самопожертви й самозречення любила Христа, а тому була наділена ласками Господніми. Яка була покликана Ним ще малою пастушкою, щоби своїми ділами доводити і ширити цю любов поміж іншими, плекаючи для Нього гідні монаші душі, скріплюючи й прославляючи скромне монаше Згромадження Сестер Йосифіток во славу Христа й на благо усіх християн – задля їхнього ж спасіння.



На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC